Михайло КРАСИКОВ: “Хоч яким скептиком стає поет – у ньому має залишатися бодай дещиця від романтика”

            У Харкові, місті, в якому українська культура здавна сусідить із російською, літератори з українського та російського культурних просторів теж незрідка перетинаються і спостерігають одне за одним — напівревниво-напівзацікавлено. У 2014 році, коли захиталися мури нашого спільного державного дому, багато дружніх зв’язків, у тому числі літературних, обірвалося, чимало мостів спалено. Однак Михайло Михайлович КРАСИКОВ (нар. 1959 р.) — не з тих, хто палить мости. Він — з тих, хто їх зводить.

            Російськомовний поет, який з величезним ентузіазмом працює на культуру українську — як у широкому значенні цього слова, так і в локальному. Філолог, етнограф, фольклорист, краєзнавець, мистецтвознавець, громадський інспектор з охорони культурної спадщини Харківської області, засновник і директор Етнографічного музею «Слобожанські скарби» імені Гната Хоткевича та ґалереї «ART KhPI» (на базі Харківської політехніки, де — на катедрі українознавства, культурології та історії науки — пан Михайло професорує), голова Ради Неформального товариства друзів Зінаїди Серебрякової… Довгенький перелік, та ще й далеко не повний!

            Але для мене Михайло Красиков — усе-таки насамперед дуже самобутній поет-афорист, філософ, представник отієї старої міської інтеліґенції, ліберальний гуманізм якої в наші жорсткі часи вважається ледь не застарілим. Не в моді нині ідеалізм, донкіхотство, наївна віра в людину — в ту саму людину, яку поет в одному зі своїх лапідарних верлібрів назвав «твариною, яка годується спогадами». Але, їй-право, якщо якогось дня таких донкіхотів забракне — світ перетвориться на вкрай незатишне місце.

«МАЮ ТАКУ ПОТРЕБУ — ДІЛИТИСЯ ЗНАННЯМИ»

— Пане Михайле, за дипломом Ви — філолог-русист, але набагато відоміший Ви як культуролог і мистецтвознавець. А ще Ви — краєзнавець, фольклорист і поет. Здається, ледь не все, що традиційно підпадає під сферу гуманітаристики, хоч як широко її розуміти, — це Ваше. Звідки такий масштаб зацікавлень і обізнаності?

— Справді, я закінчив російське відділення філологічного факультету Харківського університету, отримав диплом у 1982 році. Але мені завжди хотілося чогось більшого, ніж той обсяг інформації, що нам давали.

У школі мені не завжди вистачало часу читати улюблені книжки: весь час мусив «підтягувати» фізику та математику, які давалися мені значно складніше, ніж гуманітарні науки. Врешті-решт, опинившись на першому курсі, я просто збожеволів від радості: скільки цікавого відразу! Мені було дивно, що деяким моїм однокурсникам до всіх цих скарбів було байдуже.

Я пішов на курси есперанто, згодом навіть потрапив на з’їзд есперантистів у Києві. Там було кілька значних перекладачів, зокрема нас вітав Микола Лукаш: тоді мені це ім’я мало що говорило, але пізніше я дізнався про масштаб цієї особистості. Це була ґрандіозна подія!

Відвідував я й зустрічі у Центральному лекторії товариства «Знання». Ці лекції дуже любила харківська інтеліґенція. Там було багато тем з історії мистецтва, показували репродукції картин, яких ніде більше не можна було переглянути — адже Інтернету ще не було. Виступати до Харкова приїздили непересічні мистецтвознавці з Ермітажу і з Третьяковської ґалереї, на рівні завідувачів відділів.

Та й в університеті був Факультет громадських професій, який пропонував масу всього цікавого. У мене, юнака, розбігалися очі: спочатку я записався на соціологію, потім ходив на журналістику, а до кінця довів мистецтвознавство — склав іспит і отримав диплом.

А ще була філармонія на Сумській, де із захопленням слухав поезії у виконанні чарівної Олександри Лєсникової, колишнього нашого земляка Дмитра Журавльова і його доньки Наталі. Пощастило побувати на виступах тодішніх кумирів: Булата Окуджави, Андрія Вознесенського, Давида Самойлова, Юрія Левітанського, Юнни Моріц, Сергія та Тетяни Нікітіних, Олени Камбурової…

— Відтоді збігло майже півстоліття. З названих Вами кумирів радянської інтеліґенції багато хто вже відійшов. Із-поміж тих, хто дожив до наших часів, одні перед обличчям неетичної політики Російської Федерації не завагалися означити свою чітку позицію — і цим зберегли право іменуватися моральними авторитетами. А інші, на жаль, стали на антиукраїнський бік…

— Але повернімося до тієї, минулої доби. Стояв 1977 рік. На першому курсі університету ми поїхали у фольклорну експедицію до Богодухівського району. Нас привезли в село Кленове і дали завдання: збирати фольклор. Пішли ми на вулицю — на перший, так би мовити, сеанс. Сидить бабуся на подвір’ї, і я візьми та запитай її жартома: «Бабусю, у вас часом хвольклору немає?» Бідолашна зробила круглі очі й розвела руками: «Не знаю, дітки… Скільки живу, такого ще не сіяли!» (сміється). Ось таким був мій перший досвід як фольклориста.

Але з часом контакти з місцевими в мене таки встановилися, і хтось запропонував відвезти мене до сусіднього села, що звалося Кадниця. Там жив дуже цікавий дід, старий вчитель, Григорій Іванович; у нього зберігалися давні записи, які він занотовував ще замолоду… Нині важко усвідомити: я розмовляв з людиною, народженою у 1880-і роки!

— Цей зв’язок часів, ця тяглість багато для Вас важить?

— Безперечно. Це просто неймовірно! Втім, я ще тоді зрозумів: ось що варто вивчати, а не оті праці Леніна та історію комуністичної партії, які нас змушували штудіювати.

Хочу принагідно згадати про Риту Микитівну Піддубну, яка була науковою керівничкою моєї дипломної роботи. Це була леґенда, зірка! Еталон жіночої елеґантності — всі дівчата намагалися бути схожими на неї. Але й вимоглива — боялися її страшенно. Вона викладала історію російської літератури. Я тоді очолював Студентське наукове товариство факультету, а її призначили його кураторкою. Ми з нею могли говорити дуже вільно. Мені іноді було навіть дивно: як це я з «самою Ритою» можу так розмовляти… Бувають наукові керівники-догматики, а Рита Микитівна дозволяла мені писати те, що я хотів і як хотів. І, здається, значною мірою саме вона допомогла мені сформуватися людиною вільною — вільною у думках, у способі мислення.

— Як же їй вдавалося уникати ідеологічних моментів, які були натоді всюдисущі в гуманітарних науках?

— Вона від цього просто ухилялася. Може, колись і посилалася на комуністичних ідеологів, але дуже побіжно. Я відчував, що в душі вона просто зневажає ці «ритуали».

— Сьогодні Ви самі — викладач, передаєте свої знання тим, хто набагато молодший за Вас.

— Формально людина стає викладачем, коли отримує відповідний диплом. Але ж педагогічний талант — це зовсім інше.

Візьмімо Христину Данилівну Алчевську. Вона народилася в сім’ї пана Журавльова, чоловіка дуже жорстокого: він знущався і з кріпаків, і з домочадців. Власній дочці він забороняв учитися, хоча для дворянської родини це був нонсенс. На всі намагання матері дати доньці освіту Журавльов казав: «А зачем ей? Любовные записочки писать?». І це при тому, що сам він був учителем — викладав російську словесність! А що робила Христя? Вона від природи мала потяг до пізнання світу. Дівчина підслуховувала під дверима репетиторські уроки двох своїх братів, а потім, якщо вони чогось не розуміли, пояснювала їм. Інколи вона викрадала з батькової бібліотеки книжечку і, ховаючись, читала. Читала вголос і слугам у двірській; мала добрі акторські здібності — всі плакали або сміялися, коли вона читала…

Малий Ілля Мечников збирав навколо себе сільських хлопців і розповідав їм про те, про що дізнався з книжок. Хлопці не дуже хотіли його слухати, то він їм навіть гроші платив, щоб вони тільки слухали. Ось таке покликання до просвітництва…

Не можу не згадати ще Гната Хоткевича — недарма ж я директор етнографічного музею його імені! (Сміється.) Хоткевич — мій улюблений герой, герой на всі часи. Між іншим, я мав щастя спілкуватися з його дочкою — Галиною Гнатівною… Словом, коли Хоткевич навчався в реальному училищі, мати давала йому гроші на їжу, а він собі потроху з тих грошей відкладав; потім улітку, коли приїздив до Дергачів, привозив своїм одноліткам олівці, зошити, книжечки і вчив їх читати, писати…

З усіх цих історій можна зробити висновок: педагогом людина народжується! Є люди, в яких нема потреби набувати знань і потім ними ділитися, а є такі, кому це вкрай потрібно. Мені здається, я цю потребу маю.

— Спілкуючись із молоддю, Ви почуваєтеся «сполучною ланкою» між епохами?

— Є таке відчуття. Але, на жаль, молодше покоління не завжди хоче перебирати цю естафету.

— Переймаєтеся через це? Засмучуєтесь, коли вередлива молодь не цікавиться тим, чим горите Ви?

— Замолоду я був вельми прискіпливим викладачем, вимагав, щоб кожен студент вивчив геть усе. А нині на ці речі дивлюся значно простіше. Трійки ставлю абсолютно спокійно, коли двійок ставити не можна. Я зрозумів: якщо самій людині не треба знань, якщо вона не має внутрішньої мотивації, то жодна зовнішня сила не змусить її вчитися.

— Викладач мусить орієнтуватися на авдиторію, тоді як поети переважно задивлені в себе. А Ви екстраверт чи інтроверт?

— Мабуть, у мені одне з другим поєднується. З одного боку, я маю від природи бажання ділитися знаннями, а з другого — неодмінно треба вміти тікати в себе. Інакше нічого путнього не вийде. Для поета найбільше щастя — коли його ніхто не чіпає, він може сидіти собі за зачиненими дверима й писати. На жаль, таких днів у моєму житті замало…

«РОМАНТИЗМ — ПРОТИОТРУТА ВІД ЦИНІЗМУ»

— Як починався Михайло Красиков як поет? Виходячи з віршами на публіку, чи не боялися Ви якихось насміхів, скепсису?

— Я був хлопцем дуже сором’язливим, але попри те ще у школі виходив на аматорську сцену й навіть грав провідні ролі у виставах. Переборював себе. А сходячи зі сцени, знову ставав тихим (сміється). Пам’ятаю, перший вірш я написав класі у сьомому-восьмому. Лежав удома хворий, і тут по радіо передали, що В’єтнам звільнений, — і це так схвилювало! Нас-бо виховували в дусі інтернаціоналізму!.. Потім уже пішло щось тривіальне про кохання… Усе це було, авжеж, ще дуже незрілим, але важливим було те, що я відчував хвилювання, натхнення, і перебувати у такому стані мені подобалося.

— Ви товаришуєте з багатьма україномовними поетами, інколи перекладаєте їхні вірші. А самому ніколи не хотілося писати українською?

— Українською я написав тільки один, здається, вірш, і той з домішкою латини. Він складається з одного лише рядка: «Cogito ergo — сум».

— Містко. «Бо у великій мудрості багато журби; і хто примножує пізнання, примножує скорботу…» Але як долати цей сум? Чи маєте рецепт?

— Мене… (замислюється) трохи рятує романтизм. Я за вдачею романтик: мені подобаються романтичні дівчата, романтичні вчинки, якісь такі безумства… Іноді цей романтизм межує з ідіотизмом (усміхається). Але якщо взагалі романтики в житті не відчуваєш, утрачаєш здатність її розуміти, тобі буде не дуже цікаво жити. А для поета це взагалі, здається, смерть. Хоч яким скептиком стає поет — у ньому мусить залишатися бодай дещиця від романтика.

— Поет може бути скептиком, але не циніком?

— Так, романтизм — це така протиотрута від цинізму. Хоча сьогодні легко стати й циніком, надто коли стежиш за політичними подіями.

— Ви — засновник «Неформального товариства друзів Зінаїди Серебрякової». Чому саме ця малярка? Як вона прийшла у Ваше життя? Цей вибір теж подиктований Вашим внутрішнім романтизмом?

— Мабуть, так. На початку 2000-х я познайомився з фотохудожником Володимиром Оглобліним, який саме тоді щойно відкрив для себе Зінаїду Серебрякову як нашу землячку. Він готував виставку, їй присвячену, — про село Нескучне на Харківщині, в якому вона народилася. І запропонував мені написати якісь поетичні підписи до цих фоторобіт. Я тижнями медитував над фотоетюдами Оглобліна і написав цілий цикл поетичних мініатюр.

А потім я проводив у Харківському художньому музеї виставку за результатами міського студентського краєзнавчого конкурсу «Харківські дворики», і виявилося, що аж три проєкти були присвячені дворику на Конторській, 25, де майже три роки мешкала Серебрякова. Після закінчення виставки студентка-художниця Олександра Лиманська запропонувала провести у Нескучному пленер, що я й зробив наступного року. А пізніше зорганізував ще низку пленерів, зокрема й міжнародних: до нас приїздили французи, поляки, росіяни, художники з різних куточків України, було створено багато цікавих художніх робіт.

Провів я й міжнародну наукову конференцію «Серебряковські читання», запросивши родичів художниці по лінії батька і матері — Бенуа й Лансере. Впорядкував перший в Україні альбом, присвячений Серебряковій: «Нескучне: зустріч через століття». А ще — ось уже майже десять років влаштовую для дітей і дорослих щорічні серебряковські конкурси та виставки, як на Харківщині, так і за її межами.

2011 року заснував оте згадане Вами «Неформальне товариство друзів Зінаїди Серебрякової». «Неформальне» — бо нема жодного офіціозу: ані членських внесків, ані обов’язкових зібрань.

Серебрякова… Ще в шкільні роки мене зачарував її відомий автопортрет «За туалетом». Іноді мені здається, що ми особисто знайомі й вона мій друг. Маю такий пунктик: часом «дружу» з людьми, яких уже нема…

— Один з таких Ваших друзів — харківський двомовний поет Сергій Черняєв. Він загинув у 2002-му, і Ви робите все можливе, щоб його доробок не був забутий.

— Так, я намагаюся щороку проводити вечори пам’яті Сергія, видаю його поетичну спадщину. Це був справжній трагічний поет: здавалося, він відсампочатку знав, що його земний шлях буде недовгим. Він однаково сильно писав і російською, і українською. Мені б не хотілося, щоб його забули: я певен, що цей поет дуже багато може сказати нам, сьогоднішнім, про минуще і вічне, про життя, смерть і безсмертя. 2020 року, у рік 50-ліття від дня народження Сергія, я видав книжку своїх російських перекладів його україномовної медитативної лірики — «Золы узоры» — і разом із друзями провів вечір памʼяті Черняєва на подвірʼї Харківського літмузею. Принагідно дякую Вам за участь у цьому заході.

— Як Ви все встигаєте, як розставляєте пріоритети?

— Оскільки час нашого життя короткий, доводиться обирати — що конче треба зробити, а від чого можна й відмовитися. Мій принцип такий: я роблю те, що інші зроблять погано або не зроблять узагалі. Якщо я знаю, що про щось уже добре написав хтось інший, я волію мовчати, не конкурую, не намагаюсь перевершити те, що і так є довершеним.

Але є речі, які знаю тільки я і про які можу написати саме я. Це не тільки віршів стосується. Коли помер Леонід Ушкалов, видатний харківський літературознавець, я не міг не написати про нього статтю. Мене просто вразила його смерть, він мені здавався вічним, кремезним, непохитним, в усіх розуміннях слова… І я про це написав.

«ХОЧЕТЬСЯ ЗБЕРЕГТИ ТЕ, ЩО БУЛО КОЛИСЬ,

ЗБЕРЕГТИ БОДАЙ У ЛЮДСЬКІЙ ПАМ’ЯТІ»

— Пане Михайле, Вам належить культурознавча ініціатива «Харківські дворики». Ви збираєте екскурсійні групи й розповідаєте охочим, яку історію ховають у собі будиночки старого Харкова. Крім того, Ви берете активну участь в ініціативах із порятунку тих пам’яток, які місцева влада хоче зносити.

— Стан архітектури — тема, яка мене хвилює в останні роки чи не найдужче. На моїй пам’яті не раз мінялася влада, але нічогісінько не змінилося у ставленні до архітектурних надбань: те саме недбальство. Все це вганяє мене в неймовірний скепсис і тугу. Декілька років тому ми створили ініціативну групу #SaveKharkiv (до неї входять також Ольга Багалій, Олена Рофе-Бекетова, Ірина Гончарова, Олена Горошко, Пилип Дикань, Катерина Кублицька та деякі інші активісти): ми боремося, пишемо листи, іноді навіть здобуваємо якісь локальні перемоги…

Розповім про один з епізодів такої боротьби. Ідеться про Покровський собор у самісінькому серці Харкова (той, при якому є чоловічий монастир). Це пам’ятка козацького бароко, історична будівля, зведена 1689 року. Такі будівлі мають певну колористику, і в законодавстві написано, що їхнього вигляду не можна змінювати, а коли й можна, то тільки з дозволу відповідних організацій, зокрема Міністерства культури, яке відповідає за пам’ятки національного значення. А церковники Московського патріархату взяли цей храм і перефарбували!

Почнімо з того, що козацький храм не повинен мати золотих бань. Золоті бані — це візантійська традиція, яка прийшла до нас із Московії. Зрештою, золотими бані собору зробили ще у ХІХ столітті, потім, за більшовиків, усе занепало, а митрополит Никодим у 1990-ті знову визолотив бані. За козацькою ж традицією, мури собору мали бути білими, а бані — чорними. Про це не раз розповідали в інтерв’ю мої друзі — архітектори Володимир Новгородов і Володимир Лопатько: вони справжні експерти, фахівці з історії архітектури. Ми втрьох не раз давали інтерв’ю, казали про те, що наш храм є визначною пам’яткою архітектури XVII століття, що це українське бароко… А церковники у травні-червні 2019 року пофарбували мури в якийсь зловісний синюшний відтінок, а деталі розписали білою фарбою. Це вже називається наришкінське, або московське бароко. Зробити в нашій ситуації з козацького храму московський — ну, на радіо я сказав, що цим мала б зацікавитися СБУ (сміється).

Словом, подивившись на цю наругу над собором, я схопився за серце, а потім за перо і накатав листа до тодішнього міністра культури Євгена Ніщука, який нас одразу підтримав. Не минуло й тижня, як пан міністр написав і до тодішньої голови області — пані Світличної, і до єпархії: поверніть, мовляв, храму білий колір!

— І як відреаґували церковники Московського патріархату?

— Єпархія на словах визнала, що «трошки помилилася», бо, мовляв, «таку фарбу їм подарували». І начебто погодилася відреставрувати храм належним чином. Відповідний проєкт готується, але надто довго. Єпархія не має права пручатися, однак намагається це все максимально загальмувати. І навіть паперовий процес може тягтися не рік, не два, навіть не п’ять. І обласний Департамент містобудування і архітектури — це ще той «захисник» нашої архітектурної спадщини…

У 2014 році ми намагалися запобігти зведенню багатоповерхівки в історичному центрі міста, на вулиці Квітки-Основ’яненка. І тоді ми теж мали підтримку з профільного міністерства. Але місцеві чиновники просто не виконали наказу міністра про заборону цього будівництва: обійшли закон і дозволили бізнесменам побудувати те, що ті хотіли.

— Яку роль ця місія — захисника старовинних пам’яток — відіграє у Вашому житті? Ви й у деяких віршах то оплакуєте знесені будівлі, то прагнете порятувати «класичні будинки дев’ятнадцятого століття», оскаржуючи «вирок постмодерну»…

— Це речі екзистенційного характеру. Ще студентом я любив старі вулички. Мешкав на Новоселівці, з університету додому ходив Конторською. То була моя улюблена вуличка, я знав там кожну цеглинку, хвірточку… Занурювався в цю старовину. Йшов собі й вірші складав дорогою (всміхається).

А тепер іду, бува, якоюсь старою вулицею — і хапаюся за голову: тут будинок знесли, тут вікна поміняли… Гірко! Думаєте, приємно писати листи головам адміністрацій, міністрам, спілкуватися з чиновниками? Але ж хтось мусить це робити…

Оті ж таки «Харківські дворики» теж з’явилися, можна сказати, з відчаю. Відчувши, що все це можуть знищити, я зорганізував своїх студентів: ми робили фотографії, відео, записували розповіді старожилів, влаштовували виставки…  Хочеться зберегти те, що було колись, зберегти це бодай у людській пам’яті. І розповісти про те, чого завтрашні покоління можуть уже не застати.

Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ
Харків, 2020 р.