“Недолюбки”: нова поезія Володимира ВАКУЛЕНКА

НЕДОЛЮБКИ

                        І

Вона була першою. Істинно першою.

Таким чорно заздрили юні нездари.

Вона була з тих, що одразу одержують

і щире кохання, і долі удари.

Коли нас у школах любити навчатимуть?

Це ж точна одвічна і мудра наука.

Коли у взаєминах ніжних з дівчатами

безглуздим фіналом не буде розлука?

Ніколи й ніде не були риторичними

питання, не вирішені та й не зняті.

Їх ставить дівчатко в сукенці коричневій

шкільній, що приходить зі світу колишнього,

як згусток непізнаної благодаті.

Любити у ретроспективі ми вміємо.

В минулому бачиться все в ідеалі.

Та хто одружитися зміг не зі зміями,

але зі своїми, ще юними, мріями,

що мають і очі, і губи, й так далі?

В реальності ж юній не вміли нічого ми.

Нема в мозку знань цих. У жодній півкулі.

Хоч душі у нас не були тоді вбогими,

та що там за ними? Лиш біди минулі.

А може, й не треба ніякого досвіду—

він душу спохабнить, а тіло знецінить.

Бо скільки ж могилок розкидано по світу

дівчат, що не мали в житті вознесіння.

Любити ніколи не рано. Й не соромно.

Хай навіть любов ту без солі вже з’їли.

Без неї в цім світі так гірко і солоно

від сліз, хай і щирих, та явно спізнілих.

Любов неможливо зустріти на гулянці.

Бо там не звитяги й здобутки, а втрати.

Та можна її загубити на вулиці,

чи немічну в хаті лишити вмирати.

Хижачки здаються наївними жертвами.

А лицаря важко знайти серед хлопців.

Та юні дівчата не є тренажерами

для тих, що любити не вміють ще зовсім.

Характери, мрії чи плани не збіглися?

Неправда. Бо рани іще кровоточать.

Вся наша невмілість,  і навіть невігластво

позначаться зразу на долях дівочих.

Й нікому не  можна завчати науку ту

лише на своїх помилках а чи спробах.

Бо чуються в ритмі сердечного стукоту

удари по цвяхах на вікові гробу.

І кожен дурниці прадавні повторює,

ще й схильний своє щось до них додавати.

Й хто скаже: вивчайте ж нарешті теорію!—

не після, а до непоправної втрати.

Й не стати б самому при цьому потворою–

далеко не кожен по тому оклигав…

Та ж можна з дитинства вивчати теорію!—

по сповнених ніжною мудрістю книгах.

Вона хоч не з тих, що лише за багатого

ще змалку виходити заміж готові.

Вона до кінця своїх днів знемагатиме

за втраченим світом своєї любові.

Бездарні, банальні, гидкі й бородаті ці

сюжети в повторенні вже кількасотім,

як дівчина мріє за безцінь продатися,

зваливши турботи на когось. А потім

рахує свою неотриману виручку,

коли на цім світі немає вже місця.

…І хто ж потім скаже: прости, моя зірочко,

за те, що тебе вберегти не  спромігся?

                             ІІ

Вона ще з дитинства була ексклюзивною.

Нехай на таких не ззираються ланці.

Дрібненькі недоліки й більші плюси вона

єднала в собі в чарівному балансі.

Була первоцвітом кохання–прімулою.

І тим промінцем, що від грубості гасне.

Бо завжди чуже почуття очі муляє

дівчатам і хлопцям, нездатним на власне.

Наїлась. Наслухалася. Натерпілася.

Хоч досі відсутній критерій любові,

були одиницями виміру підлості

підніжки чи поштовхи в кожній обмові.

Хоча їй прийоми брудні й дошкуляли ці

в далеких від спорту й від чесності іграх,

судилося бути тоді цій школярочці

виразною, як поетичний епіграф

до Книги Любові. Вона не написана.

Бо тяжко самому. Потрібен співавтор.

На премію жодну ніхто вже не висуне

фрагменти її, та й палити не варто.

З роками ставали усі ніжні спогади

фрагментами світлими вбивчих кошмарень.

Вони іншим смислом і значенням сповнені

тепер, коли замість кав’ярень-книгарень

наповниться простір життєвий аптеками,

як плечі згинає вже сила незрима.

Й стають від життя юні мрії далекими,

коли вже давно 50 за плечима.

А душу, не раз тяжко скривджену й зраджену,

не змусиш уже перестати боліти.

Дівочу красу тоді бачиш по-справжньому,

без пристрастей юності. Як аналітик.

А хто вже й для кого акумулюватиме

енергію часу в старіючім тілі?

Людина щаслива енерговитратами.

Любов ніжну не випробовують зрадами.

Тієї любові плоди недозрілі

з життєвого дерева кимось обнесено.

Зі щастям постійні незустрічі внесено

в таблицю життя, як незіграні матчі.

І вже не читаються букви дрібнесенькі,

а дівчину гарну чи жінку ще бачиш.

Чи ж завжди життєва позиція стартова

завідомо програшна—в рабстві й свободі —

коли молоденька йде заміж за старшого –

з безвиході? З примхи? З чужої сваволі?

Бо юна любов—то неждане воплочення

Господнього Слова в коханій людині.

А «слюб» молодої й старого—це збочення.

Причому в обох. Із правіку й донині.

ІІІ

Й мотивами не пояснити ніякими,

що всі катастрофи трапляються знагла.

Чому ж тоді повниться край маніяками?

А може, це ті, що любові не знали.

А може, було їх бездумно відштовхнуто

 чи сміхом убивчим, словами брудними,

чи брехнями. Й що залишається—здохнути

чи мститися за нездійсненні інтими?

І кожна з таких, наче Божа суперниця,

Його вже за бороду ніби вхопила.

Спиніться, дівчатка. Бо зло вам ще вернеться.

Бо тільки у скромності—істинна сила.

Бо силою також не станеш немилою,

а тільки пробудиш звірячі інстинкти.

Тоді за бездумність і Бог не помилує.

А хтось не зуміє зневагу простити.

Не любиш? Це треба сказати по-людському.

Бо психіку й гідність не рвуть на шматочки.

Щоб згодом не впасти сухою пелюсткою

на свіжу могилку. До вбитої дочки.

Та хто маніяків до себе принаджує?

Лиш ті, в кого змалечку психіка хвора.

Та втілення справжньої сутності нашої

й обличчя—людиноподібна потвора—

чигатиме на неосвітленій вулиці.

А в Книзі Життя—повний болю рядочок.

Якщо лихоліття ще вас оминули ці—

вони здоженуть підростаючих дочок.

Нелегко чужу драну торбу турбот нести—

й свій хрест неохоче на плечі беремо.

Коли хтось дурітиме вже від самотності –

не треба казати: то їхні проблеми.

Бо потім ловіть їх. Піймаєте облизнів.

 Явилися, поки дурили себе ми,

іще не оскоплені, тільки озлоблені.

І це вже воістину «ваші проблеми».

І хтозна, які ще страхіття заховані

у душах юнацьких. В конфлікті з собою.

Не кожен застигне в німому захопленні

красою дівочою. І чистотою,

без похоті вбивчої, ще потаємної.

Бо то не вовчари. Й дівчата—не кози.

І завжди були в їх одвічних взаєминах

коли  не гармонія, то симбіози.

Не всім у ченці йти. Немає обителі,

де плоть усмиряють і дикі гормони.

То скільки дівчат іще будуть убитими

реальним страховищем з ликом Горгони?

Огляньтесь. А хто там за вами слідом іде?

І скільки ще треба товкти воду в ступі,

щоб кожен і кожна змогли усвідомити,

що всі вони—наша ж байдужість і тупість?

Говоримо це й соромливо чи м’яко ми,

й похабно—в журналах, що вбрані у глянець,

ніхто не народжується маніяками.

Як бути, аби в нас нові не з’являлись?

Цей світ  благодаттю любові одівлений.

Але невідомо ще, хто з нас вар’яти.

Не можна, аби хтось був нею обділений.

Знайомте. Шукайте для всіх варіанти.

 ІV

Вона ще не прагнула бути молодшою

за себе. Й без того була молодою.

Бо ще й похвалилася: “я насолоджуюсь

життям”–та втішалась недовго собою.

Слова з легковажністю, вже самовбивчою,

стрибнули із уст, наче з мосту та в воду.

Тоді після школи вона ще не вивчила,

де треба шукати в житті насолоду.  

Ілюзії юності час уневажнює—

відгонить від них ароматами гною.

Не знали тоді ми романтики справжньої,

тому чи не всі надихались блатною,

що в юності імпонувала  найдужче нам,

і ми чи не всі нею перехворіли.

Здрібнів ідеал. Бо його вже опущено

до бойовика з інтелектом горили.

А хто зміг  любов замінити травмовану

і взяв запасну з чемпіонського дубля?

Кохання—це хрест. А комусь, як ярмо, воно.

Хоча в нас не всіх ще дівчат острамовано,

та Бог святий знає, кого вони люблять.

Була недомовленість. Є недомоленість.

Зосталась одна насолода—в роботі.

А ми чи не всі марнотратили молодість

і бігли, як песик, по затхлім болоті,

блудили—у всіх неосмислених значеннях

старого церковнослов’янського слова.

Хто ж винен, що всі ми в дитинстві не навчені

відхиленням-збоченням(зі шляху злого).

Не буде уже для юнацької витівки

натхнення й фантазії. Всохли джерела.

А схочеш колись віднайти свої витоки—

і тут перспектива не надто весела.

Ще дехто хотів би хоч раз причаститися

з дитинства казкового чистих струмочків.

Та зникли з життя найдорожчі частинки ці.

В струмку тім і ноги ніхто не промочить.

Не губить з роками любов гравітацію –

так декого тягне до рідної хати,

яка була надбана чесною працею,

яку довелося  бездарно продати.

Тепер, надміцною обкладена цеглою,

захована за дорогу огорожу,

не стане вона рятівною і теплою—

зайти вже до неї людина не зможе.

Колись вона, може, смертельно образилась

за дим і сміття, за недогляд, за кривди,

тому й наїжачилась – надикобразилась.

Ця хата фізично й психічно закрита

і перед колядниками дурнуватими,

й для злодія, й того ж таки маніяка.

І Бога не впустить. Її пильнуватиме

сам час, наче лютий бійцівський собака.

Отак і любов завжди в іншій реальності,

хоч іноді й видима, та недоступна.

Колись, може, нею одухотворялися,

тепер же до психіки й Бог не достукавсь.

Багата й розпещена. Отже, й розбещена.

І в’яне завчасно, зарано дозрівши.

Й не знати, до чого дійшла. Не до сліз же?

У жінці такій зрозуміло не все ще нам,

але це невдячний предмет для досліджень.

У хати попереду—роль прихалабничка.

А в жінки—лиш місія лютої баби.

Та досі вона, як метелика—лампочка,

обпалює й сліпить, а все-таки вабить.

А інша хатина, так само утрачена,

що теж для дитини була мікросвітом,

яка вже не є—найрідніша й найкраща нам,

і не припаде забуттям, наче сміттям.

Вона ще й тоді не блищала салонною

красою. Була небагата. Тепер же,

зоставшися купою глини з соломою,

вмирає. Так само й кохання найперше.

Коли вже від Господа Добрих Вістей нема,

а може, почути ми їх не готові,

з’являються постаті біля контейнера,

які щось шукають. Уже не любові.

Це також невдячні об’єкти дослідження,

та й морди свої відвертати негоже.

Бо хто вже дійшов до глибин упослідження,

той нижче за вас опуститись не зможе.

У постаті жінки  є залишки гідності.

Хоча вона мало кого вже привабить.

Нелегко на плечах мішок своїх бід нести.

Вона не від світу цього уже, мабуть.

Минулись дівочі всі примхи чи прихоті.

Та ми до любові налигачем прип’яті,

бо шкода відкинути самооману.

І страшно було б у такім напівпривиді

раптово впізнати колишню кохану.

Ми всі, як м’ячі—то у грі, а то в ауті.

Тож не випускайте язик з-під контролю,

аби не зривались безумні слова оті

жорстокі: «сама собі вибрала долю».

Коли своя доля з болота не вибрела,

то, може, й взяла десь чужу, секондхендну.

Без вибору вибрала. Жаль, що не випрала—

приношену, непоказну і плохеньку.

А доля убога віддячить болячками

і сповнить енергією негативу.

Хто відав, що долі бувають гулящими,

а надто, як дівчина хоче «красиву».

А жінку вбиває й дитя ненароджене,

і виношений, та нездійснений задум.

А те, що збувається—не на добро вже нам,

коли на життєвій дорозі позаду

розбиті серця, юні душі скривавлені,

пустим ярликом виявляється диво.

А дівчина губить красу і привабливість

з безумним бажанням пожити красиво.

Вона обростає гріхами, як вовною—

а кожен штовхає до зриву й розриву.

Й чужою натурою злобною жлобною

вбиває свою—ніжну, щиру, вразливу.

Коли завалила на вірність екзамени—

уже не прощаються примха і вибрик.

…Якщо навіть вибрала долю поламану—

то хто вас безгрішними суддями вибрав?

Зосталося на посміховище виродкам

і спадком усім ненародженим дітям,

до вічного болю й ув’язнення вироком,

ганьбою, прокляттям, дитячим жахіттям

ім’я, в пошукову систему загуглене.

Та дівчину треба вивчати, мов Книгу.

Коли вже любов на розпуттях загублено,

шукають її, як торішнього снігу.

Й брехати  не треба нікому нічого там,

якщо доведеться зустрітися раптом.

Не стати ні туфелькою, ані чоботом

тому, хто вродився й зістариться лаптем.

V

Такою була—хоч ікону пиши з лиця.

А справжньої так і не знала любові.

Тому ж і всі біди на ній окошилися,

приблизно, як і на біблійнім Іові.

І квітки не прийме ходяча могила ця

чиєїсь любові й свого ж таки щастя.

Її нелюбов на обличчі відбилася

негарною темною тінню завчасно.

А справжня любов зародилась у злигоднях

і поруч була (вже й від того щаслива).

І хай не могла вона горами двигати

й собі не шукала спасіння чи й вигоди–

не та, що при вигляді юного дива

своє вождеління чи похіть не втримує.

Не та, що нависла несплаченим боргом.

Любов та за нею йде тінню незримою,

неначе дитина, що вбита абортом.

В коханні й не знайдеш ні зиску, ні вигоди.

Шукаючи, можна знеможено впасти.

А треба шукати реального виходу

з психічної ями, духовної пастки.

Але для духовної немочі зцілення

не знайдеш. Кохання—не для слабкодухих.

На березі Часу чигатиме  Сціллою

убогість, готова на все з голодухи.

А щастя жіноче не твориться кривдою

і спогадам теж не накажеш: «замовкніть!»

Щоб з’їсти людину, чекає Харібдою

на іншому березі дика самотність.

Пливти проти течії Богом не велено.

А шанс на пристанище вже геть позаду.

Бо то річка Часу. І нею пливе вона

до прірви, не бачачи ще водоспаду.

Здається, що часу в ріці тій багато є,

вона вічно плине у море безкрає.

Людина проблеми для себе вигадує,

а річка міліє і пересихає.

У прірву ту дівчина ще не скотилася,

а що там буває на відстані кліка

і від інфантильності до меркантильності?

Тоді не єдиного, не чоловіка,

а шлюбного знайде собі афериста чи

альфонса, що й душу їй буде там гризти ще.

Модель поведінки спрацьовує жлобська.

Дівочого юного віку не вистачить,

щоб десь відшукати багатого хлопця.

А хто за життя заробити зумів собі,

окрім гробової, ще й пам’ятну дошку,

й погруддя свої, мармурові чи гіпсові?

В цім світі хорошого завжди потрошку.

Корисливі дні є і будуть короткими.

А Господу примхи дівочі невгодні.

Ніхто не з’їдає цукерки коробками.

Даються вони, як гостинчик, по одній.

Любов’ю захланна душа не обновиться.

Смиренна ж душа вже не зносить принижень.

Й не тільки обділені щастям обмовниці,

які, комплексуючи від неспроможності,

звеличитись хочуть, принизивши ближніх,–

й дівчата-хижачки—теж дочки диявола,

а не від Святого з’являються Духа.

Століттями біля корита дірявого

сидить нам на пам’ятку Вічна Старуха.

Причина, як жінка—народжує наслідки.

А з ними століттями йдуть суперечки.

Та жаль, що зникає тип дівчини-ластівки,

що ліпить з любов’ю для себе гніздечко.

На березі Часу лежать гори пластику.

День кожний там—випита й кинута пляшка.

Й не перетворитись би в жінку-баластівку,

яку викидають, коли стане важко.

Людині любов, наче Благовість, послана,

але на цім світі частіше буває,

що справжню любов, як послання від Господа,

уражена психіка в спам викидає. 

Любов не повинна згубитись у спамі тім,

бо, може, її й не буває багато.

Тож хай збережеться вона хоч у пам’яті,

як давнє дитяче однісіньке свято.

А там не ялинка стоятиме спиляна,  

а древо життя,що завжди зеленіє.

А в просторі й часі за нашими спинами

не згаслі бенгальські, а рідні вогні є.

Далеко не кожному явиться диво це—

на древі життя найцінніша прикраса.

Любов на людину із пам’яті дивиться,

як лик Богоматері з іконостаса.

На згадане свято не буде проходу нам,

й ніхто вже гостинці нам не принесе ті.

А диво-прикраса лежить знерухомлена,

у дальнім кутку на горищі прихована

у ваті, в старій, ще радянській газеті.

І хто вже згадає її, поцікавиться:

ну як воно там, у оточенні ватнім?

Так мало вдалося побути у казочці.

Так тяжко в реальності неадекватній.

І скільки ж  таких унікальних коштовностей,

зірвавшись, розбились. Пропали без вісті.

І хто вже спитає, згадавши: а що в нас там

висіло колись на почесному місці?

Утрачену казку шукати не пробуйте.

Вже час віднайти свою стежку до храму.

Бо й досі ми змушені, як біороботи,

виконувати помилкову програму.

А храми любові зостались проектами.

А їх  прихожани  розлізлися сектами.

Розвалено вже й тимчасові халупки.

Чому ще з дитинства не знаємо все те ми,

що знає і голуб? Що знає й голубка?

Й хто місію візьме на себе сповідниці

і янгола-стража і духу і плоті,

повірниці і провідниці  по Вірності,

де, збочивши, згинеш одразу в болоті.

А вже потопаючи у трясовині тій,

не треба шукати кохання колишнє.

Воно притулилося в хаті покинутій,

де протяг порожню колиску колише.

Й дитячі скарби, на розпуттях потрачені,

шукати не те що треба—не можна.

Не мчати з комфортом ніколи по трасі нам –

є стежка вузенька, зате непреложна.

Ці пошуки більше серця розбиватимуть,

ніж зради й утрати, обмани й крадіжки.

Вже краще в свої стакани наливати муть

і чашу скорботи з бездонної діжки.

Лікуйтеся спогадами-вітамінами,

та дози відмірюйте на міліграми,

якщо вам охота бродити руїнами

поміж бур’янищами й чагарниками.

Бо чаші для горя вже повні. Куди ще там

і скільки вбирати людської отрути?

Бо тільки душа із контентом очищеним

Насправді достойна безсмертною бути.

Здригнеться вона від знайомого дотику.

Угодники ж Божі до себе не візьмуть

із юності схильних, немов до наркотику,  

І до самомучеництва, й  мазохізму.

В душі, переповненій власними бідами,

ще завжди знаходиться місце й гріхові.

Не будуть там родичами чи сусідами

країна Дитинства й країна Любові.

Людина з любові набуде імунності,

її вже до скону ніхто не розбестить.

Любов—це як щеплення, зроблене в юності

самим Головлікарем нашим небесним.

Від зірки, що в драну хмарину замотана,

сяйне промінець—про любов давню згадка.

І чи впізнаються в жінках спросамотнених

замріяні, трепетні й ніжні дівчатка,

оті, що її скуштували хоч трошечки,

просвітлені тим промінцем і зігріті,

бо, може, ще в юності прийнята ложечка

любові так довго й тримає на світі?

Коли не горюється вже нам, не тужиться,

а люди, як лампи низької потужності,

частенько згоряють від перенапруги,

й покоїться вже голова на подушечці –

добили спадкові й набуті недуги,

любов до обителі йде у послушниці,

де не зачіпатимуть погляди хтиві.

Вона і спасінню душі ще послужиться,

бо що є, крім неї, в душевнім активі?

Бо будуть іще епідемії й пошесті

психічні. І давнє в душі заболить вам.

І знову промовиться  подумки, пошепки

те ж саме освідчення, наче молитва.

Здоров’ям і щастям за помилку сплачено,

хоч визнати це ми  завжди не готові.

А тим, хто несе на собі грішну спадщину,

не дано здійнятись на крилах любові.