Коли пильні вуха були й у тайзі… (до ювілею Івана Мірошниченка)

Поети зайві в радіоефірі. Особливо якщо намагаються поєднати журналістські трудодні перед мікрофоном і власне усамітнення з римами чи верлібрами. У Івана Мірошниченка (11.09.1936 – 11.12.2006) після роботи на різних широтах тодішнього Союзу токарем і лісорубом, шахтарем і помічником бурового майстра, вантажником і газетярем було кілька харківських радіороків. Ці записки об’єднають  моє давнє інтерв’ю з Іваном Єгоровичем, спогади про нього молодшого друга В’ячеслава Романовського і деякі збережені ним листи поета.

Літдраммовлення не стало для Івана Єгоровича місточком до міської кар’єри із комфортним житлом, стабільними гонорарами і книжками, які виходять за видавничими чергами. 1968 – 1972 роки.

Тоді були «Празька весна» і В’єтнамська війна, арешти українських дисидентів за «буржуазний націоналізм» і поширення самвидаву. Союз і США поривалися пройтися Місяцем. На честь американської комуністки Девіс дівчаток навіть у маленьких селах, наслухавшись радіо, яке кричало зі стовпів про її арешт,  називали Анжелами. Одна з учительок нашої школи теж поєднала своє просте прізвище з екзотичним тоді іменем. Коли я зустрічала маму з крихітною донькою, в голові вмикалася радіофраза «Свободу Анжелі Девіс!»

         Свободи для кореспондента харківської літдрами таки не вистачало. Син робітника Ізюмського пивзаводу Єгора Петровича Мірошниченка та підсобної робітниці  фарбувального виробництва Ганни Кирилівни був старшим у родині. Дідова хата врятувала  під час окупації, коли за Ізюм велися жорстокі бої. Високий і міцний Іван Єгорович, з яким познайомилася уже за кілька років до його смерті, здався мені  м’якою і поступливою людиною, аж ніяк не «бійцем» за особисті інтереси.

Трапився мені сценарій уроку – усного журналу про життя і творчість Івана Мірошниченка. Підготувала такий урок 2011 року, до ювілею поета,  учитель української мови та  літератури Чистоводівської ЗОШ  Ізюмського району Ніна Єгорівна Григоренко за темою «Література рідного краю». З того сценарію дізналася, що після школи хлопець пішов на Ізюмський приладобудівний завод токарем-револьверником. Далі – армійська служба в тайзі, в Архангельській області, у військах протиповітряної оборони.  Потім вирішив помандрувати тодішнім Союзом. Змінював місця роботи і професії. Почав писати вірші, а 1963 року вступив на заочне відділення факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Працював на Харківщині  у редакції Шевченківської районної газети «Вперед», у Борівській районці «Трудова слава», редагував багатотиражку «Ізюмський тепловозоремонтник», а з 1968 до 1972 р. був редактором літдраммовлення у Харківському комітеті з телебачення та радіомовлення.

         Перша публікація 1964 року. За тодішніми журнальними канонами додавався метафоричний вступ про початківця-робітника. Висловлювалася віра, що «молодий бурильник досягне глибших літературних пластів». Вірші мали назви із «прив’язкою» до професії – «Далекі рейси», «Шукаємо сіль», «Осінь на буровій».

І перші дві збірки перегукувалися з тією дебютною добіркою: «Пласти» (1965 р.), « Сіль глибин» (1967 р.).

         Іван Мірошниченко писав і про те, що бачив або чув у рідному селі. Передісторія поеми «Тополя», вилученої з рукопису  у видавництві «Прапор». У сценарії уроку вказано: «У роки війни в районі села Заводи Ізюмського району упав літак. На місці його падіння місцеві жителі посадили  тополю, а керівник району її наказав зрубати. Замітку про цей факт неповаги до пам’яті героя-льотчика прочитав поет і написав: «Йди до могили, схились, / Впийся журбою, / Гніву нікчеми не бійсь, буду з тобою. / Маревом стану тремким, / Чесним суддею твоїм / І оборонцем». Рукописа Іван Мірошниченко із видавництва забрав.  Чи не тому така пауза між книжками:  1967 – 1981? Більше десятиліття, у якому була й радіоробота. І книжки: «Материні маки» (1981 р.), «Берег пам’яті» (1988 р.), «Сповідь» (1996 р.), «Розмова з долею» (2005 р.), оповідання, вірші, гуморески, що друкувалися в різних газетах, журналах, зокрема і у виданнях української діаспори. 

Сценарій уроку мав і домашнє завдання: «Скласти діалог з ліричним героєм одного з віршів поета, використовуючи рядки твору у репліках». Іван Єгорович на таке руками б замахав – навіщо?! Я б натомість дала завдання прочитати про Ізюм і Харків 60-х років, написати про тодішнє повсякденне життя за віршами земляка, фільмами, доступними на ютубі. Складно? Можливо, але тексту хай було б на сторінку в зошиті. Пам’ять же тримала б довго ті читання, пошуки й знахідки. Це як по гриби з поетом сходити.

ІВАН МІРОШНИЧЕНКО: «І я тому й живу, що не умію жити»

(розмова навколо книжки вибраних віршів (за радіопрограмою 2006 року із циклу «Каскадні сходи»))

*Мірошниченко Ів. Розмова з долею.-Харків: Майдан, 2005.

Поетичне слово повинне бути, за означенням І. Мірошниченка, «на вістрі невдоволень». Постійне самоневдоволення руйнує душу. Де ж золота середина у цих пошуках, які начебто не залежать від земного притулку тіла? Якщо поет самотньо живе за півсотні метрів від лісу, з ким йому, крім чистих аркушів, розмовляти?

Рідний Ізюм Івана Мірошниченка – старе містечко на Харківщині – у ХХ столітті славився оптикою для танків і маяків. Тут виготовлено знамениті кремлівські зірки, що живим жаром палахкотіли у московському небі. Двоголові орли змінили п’ятикутні символи на вежах російської столиці, а в Україні ще багато хто ностальгійно зітхає за новорічними курантами під рубіновою зіркою.     

Серед образів Івана Мірошниченка 1991 року є «палій різні, призвідник чвар», що вільно почувається на українській землі в різні епохи. «За ним розпука і хрести / Від Магадана до Бердянська. / Він чукчу руським охрестив, / а росіянина радянським. / Тож під скрутний сутужний час / Луги й поля займає зайда. / І страх бере, що він у нас / Обітовану землю знайде.» І приживеться, бо «не любити Україну на сьогодні модно». Це вже рядок І. Мірошниченка 2004 року, коли остаточно формувалася перед здачею до друку книжка вибраних поезій «Розмова з долею».

Існувала традиція на Слобожанщині – ворожити на долю.  Дівчата брали горщик з кашею, казали: «Доле-доле, йди до нас вечеряти». І дослухалися, що ж озветься у зимовій тиші села. Може, собака загавкає чи скрикне серед ночі півень. А, може, голос чийсь прозвучить. На власний розсуд тлумачили почуте, бо нічне випитування долі  відбувалася з великою домішкою містики.

Івана Єгоровича я розпитувала у письменницькому клубі в Харкові. Чому така назва книжки і що помістилося під  обкладинкою ?

Іван МІРОШНИЧЕНКО. Доля всіх людей, що оточують мене, не дуже світла. Тут вірші від 60-х і до сьогодення. Аж до помаранчевої революції, але цю тему я ще не опрацював, не осмислив. Це ж дуже складно – переінакшити суспільство. Я сподіваюсь на те, що мораль оживе, порядність візьме гору. Тоді можна говорити й про творчість.

Ірина Мироненко. Ще 1974 року ви написали: «Шукаю слова сіль, іду з вогнем дружити і чую звідусіль, що не умію жити». Закінчується вірш «І я тому й живу, що не умію жити». Мабуть, жоден поет не вміє жити на світі так, як  здається його оточенню треба було б?

Ів.М. На цю тему я вірш написав «Розмова з долею», там усе сказано. «Де владу узурпує хам, поетів доля жде лиха». Це епіграф.

«Сліпила дріб’язку полова, долав уперто опір слова… Нова панва нову підшукує провину, аби загнати в домовину. А я архаїзм уже. День по дневі вік доживаю. Куди спішить? Тільки ночами будять полеглі, ждуть ненароджені – НАПИШИ».

Ір. М. У книжці є поезія про спробу почитати вірші в електричці і продати їх подорожнім. Це реальний  факт з вашого життя?

Ів. М. Це одна з похмурих, але, може, й цікавих сторінок у моєму житті. Саме перед пенсією – ніде ні копійки. Чим жити? Якраз вийшла 1996 року книжка і вона мене підтримала. Багато разів їздив електричкою, читав людям вірші і продавав книжку. На це певний період існував. В прямому значенні книжка допомогла мені вижити. Це була збірка «Сповідь».

Ір.М. Та, за яку присуджено премію імені Олександра Олеся, засновану для щорічного відзначення кращої україномовної книги року харківською міською владою?

Ів.М. Так. Звичайно, люди по-різному сприймають, але серед пасажирів-поїздників багато хто  цікавиться поезією.

«Ізюм, Федорівка, Діброва, Маяк.

Я торг розпочати не зважусь ніяк.

Відверта розмова бере за живе. 

– Ще довго терпіти?! Колись заживем.

Невдалий сценарій, задовгий прелюд.

Торгує-боргує ошуканий люд.»

Ір. М. Ви залишили в цій книжці гіркі етюди і слобожанського узбіччя, слобожанських трас, вздовж яких продаються ізюмські гриби.

Ів. М. Грибний базар – це ціла епоха в житті ізюмчан. Коли перестали працювати заводи, люди стали грибниками. Зараз, звичайно, вже не так. Щось стабілізувалося і тільки окремі сидять над трасою, а тоді всі – і старі, й малі. Кілометрами можна було спостерігати, як вони ждуть, що ось-ось хтось купить. Та вони й зараз, ці  гриби, виручають багатьох. Але й ліс вирубують і все міняється. Я б сказав, щось і на краще. Бо тоді було, якщо хтось не знайде і не продасть гриба, він не купить ні хліба, ні цигарок.

Ір. М. Ну ще ж треба й знатися на грибах. А ви на них знаєтесь?

Ів.М. Звичайно (сміється). Навіть зараз пишу етюди, хочу назвати «Нотатки грибника». Ліс я вивчив, обставини різні. І до речі,   коли вірш «Продають баби гриби» надрукувала місцева  районка, люди ходили містом і  перепитували: «Читав?» І на грибному ринку казали: «Давайте йому пляшку за це візьмемо». «Та він же не п’є».

Ір. М. Будь-які великі зміни у суспільстві – це теж своєрідний грибний сезон. Хтось збирає собі найкращі білі гриби успіху, а хтось – дрібні опеньки на маленький супчик, а комусь і нічого не дістанеться. Повернімося до літа. В Ізюмі вже два роки поспіль проходив перший в Україні фестиваль полуниць – ягідний фестиваль. Ви на ньому бували?

Ів.М. У кожного ізюмчанина є грядка. Ягоди теж допомагають Ізюму виходити із скрути. Добре, що є траса і покупців багато. Збути полуниці на нашому міському ринку складно, а ось коло траси скуповують.

Я не був на цих конкурсах, розвагах. Іншим займався – продавав  ті ж полуниці.

Ір.М. У вашій книзі є розділ «Гумор і сатира». Ви приїжджаєте до Харкова, а тут мітинги, події майданні. Це теж стає темою?

Ів.М.  У нас дуже складний регіон. Люди не звикли до чесного бізнесу. На виборах Президента бруду як кинули, розмішали, і воно перекипіло – так все люди й сприймають.

«Їдуть в безбач по ніщо гендлярі-безумці. / Угадати б, в кого й що в сумці та на думці. / Електричку хилита. Вже риплять вагони. / На зупинках тут і там / цілі продзагони. / Пхають в тамбури уже / клунки і чували / з качанистою. Невже / в полі й ночували?! Підбирають не своє. Не покрадуть – погниє».

А на мітинги я не любитель ходити. І сьогодні там  на площі якась купка людей. Не знаю, що вже вони вимагають…

Ір. М.. Ви працювали на Харківському обласному радіо редактором літературно-драматичного мовлення.  Яким тоді було радіо?

Ів.М. Життя в усіх проявах цікаве, поки ми молоді. Це 1968-72 роки, коли тиск був великий на українську культуру, літературу. Пам’ятаю, робив передачу про Лесю Українку, і дехто з працівників радіо до мене з претензіями: «Хто вона така, що ти так хочеш передачу про неї зробити?!»

Ір. М.  Навіть Леся, канонізована шкільною програмою, безпосередньо пов’язана з Харковом (вона приїздила сюди) і то викликала сумніви…

Ів.М. Або передачу про Андрія Федоровича Чернишова робив. Він добре знав творчість Лесі Українки, вивчав життя матері її Олени Пчілки. Вийшла книжка тоді в нього. І теж я мав претензії. Час дуже складний був. І працівники радіо – одні вболівали за справу,  а інші йшли лінією найменшого спротиву. В основному була самоцензура.

Потрапив я на радіо із бурової вишки. Як мовиться, від грюку  та до  друку.

Якось у Харкові прийшов до мене в гості Станіслав Шумицький (він рано загинув). Прийшов та й затримався на тиждень, поки  не стало нічого спиртного (якраз у мене входини були, від Спілки дали кімнату, залишилось пляшок 15, а я мав необережність запросити його). Вірш йому дуже сподобався, де є рядок «Дрімали риби мудрі, ті, що людьми не стали».

Ір. М. Я вам вдячна за розмову. І для мене лишається багатозначним отой рядок 1971 року  «Дрімали риби мудрі, ті, що людьми не стали». Не будьмо рибами мовчазними у цьому світі. Дай Боже, щоб наше слово не тонуло у болоті часу.

Із студійної розмови з поетом В’ячеславом Романовським.

 І.М. Молодий Павло Тичина, приїхавши до Харкова, жив деякий час у редакції, а спав на підшивках газет. І у вашій біографії були дні, коли ви ночували на газетах. Де це було?

  В.Р.  У мене це було після закінчення середньої школи. Жив я тоді в селі Піски Радьківські (тоді був Ізюмський район, потім Борівський). Ми разом з Іваном Мірошниченком приїхали у Шевченкове. Відкрили якраз районну газету в цьому селищі Харківської області. Газету назвали «Вперед», і кращих журналістів-ізюмчан запросили туди. Іван Єгорович Мірошниченко тоді заочно навчався у Київському університеті на факультеті журналістики, а я в шкільні літа дописував до газети ізюмської, друкував там і вірші, і статті. Якісь давали мені завдання, я їх виконував сумлінно, тому й мені запропонували поїхати до Шевченкового попрацювати. Так що я там пройшов ази журналістики, починав коректором і був літпрацівником. Приїхали, а редакцію саму розмістили у червоному куточку міжколгоспбуду. Поки в нас іще не було житла, ми з Іваном Єгоровичем, коли вже усі йшли додому, залишалися. Розкладалися підвечеряти і на ніч вкладалися. Що вдієш! І говорили-говорили…

І.М. Як ви потрапили разом до будівельного загону? І що будували – корівник чи школу?

 В.Р. Ні, це була не школа і не корівник. Я навчався тоді в Харківському державному університеті (тепер він носить заслужено ім’я свого засновника Василя Каразіна). І вирішили на філологічному факультеті, що треба створити будівельний загін. В 1969 році. Був перший будзагін, працювали на Харківщині, а в 70-у ми поїхали в Надим.  Іван Єгорович тоді працював на радіо, і в нього була якась відпустка чи він ще попросив місяць. Я переговорив з нашим керівництвом, ми взяли його як майстра і поїхали в Тюменську область. Спочатку їхали поїздом до Лабитнанги, потім через Обську губу, там збоку залишався Салехард, але ми таким невеликим пароплавчиком по Обській губі зайшли в річку Надим (і річка теж Надим!). Потрапили до міста, якого ще фактично не було. Тільки стояли балк`и. Бал`ок – це  тимчасове житло на колесах. Рейки  були покручені від морозів, бо там вічна мерзлота. Літо дуже коротке і жахлива мошкара. Коли ми діставалися туди,  бачили покинуті розбиті табори ГУЛАГу. Страшно  було дивитися на отой колючий дріт.  Ми  працювали на майданчиках, де повинні були видобувати нафту, ми бетонували для веж основу. З Іваном Єгоровичем носили ноші з бетоном, щебінь розсипали. Важка робота, але ми познайомилися з місцевими жителями. Це ханти, дуже цікавий народ. Ми навіть з ними проводили вечір поезії. Читали, звісно, українською, бо  на Тюменщині  багато українців. І навіть росіянам, які там зібралися, теж було цікаво слухати нашу мову.

         В ті роки почали виходити мемуари Юрія Смолича – «Розповідь про неспокій», «Розповідь про неспокій триває», «Я вибираю літературу». Писав він і про Майка Йогансена – поета і життєлюба, який був і фотографом, і спортсменом, прекрасним більярдистом. Відомий факт, коли він у Харкові виграв у Володимира Маяковського, і переможений Маяковський змушений був залізти під більярдний стіл. Тож говорили  ми  в Тюмені з Іваном Єгоровичем Мірошниченком і про ці книжки, про цих літераторів.

 І.М. Це не після цієї поїздки Івану Мірошниченку довелося звільнитися з радіо, бо вас і в певні органи викликали?

 В.Р. Нас викликали, бо ми говорили не тільки про Йогансена, а й про Хвильового. Ми ходили до будинку «Слово», знали цю квартиру, де застрелився видатний митець 13 травня 1933 року.

 І.М. Але ж була людина, яка вас підслухала і  «настукала»!

 В.Р.  Для мене це досі загадка. Коли повернулися ми до Харкова і розпочалися заняття в університеті, мене викликали в партком і почали розпитувати, про що ми в будзагоні говорили. І коли назвали імена, які ми згадували, я здивувався. Так, дійсно, говорили! Кажу в парткомі: «Вийшли ж мемуари Юрія Смолича, він же деякий час Спілкою письменників керував». Мене цікавила і постать Володимира Винниченка. В парткомі мені нагадали і про Винниченкову «Сонячну машину». Як про неї могли почути?! Ішли, говорили удвох начебто, а вуха й у тайзі все-таки були. Ми говорили з ним і про голодомор. Мабуть, і це вплинуло.  Можливо, це було однією з причин, що так доля повернулася і я не став науковцем, хоча мріяв про аспірантуру. Іван Єгорович теж невдовзі пішов з радіо, поїхав до Ізюма, працював там у багатотиражці. Він був щирою людиною, говорив відверто. Батька в нього не було. Мама, війна, голод післявоєнний. Він усе це відчув. А я народився у голодний 1947 рік. Іван Єгорович читав мені вірша про голод. Потім він його переробив, його заставили. Написав не «в сорок сьомім», а  «в сорок другім німецька лайка, сліди наруги. А в хаті голо. А в серці чорно. Лиш Бог з кутка дивився чортом і нас погнав із дому голод».

І.М. Мені ж  Іван Єгорович згадував, як дивилися на радіо в кабінеті керівництва трансляцію з висадки людини на Місяць. Зібралися колеги, стежили, як американський астронавт робить перші кроки місячною поверхнею. Вигукнув тоді, не втримався: «От здорово! Молодці!» Мав після цього неприємну розмову: «Це ж чому ви схиляєтеся перед Америкою, привселюдно ними захоплюєтеся?! На який чужий млин воду ллєте?!»

         Режисер Нела Гунченко згадувала довірливість  Івана  Єгоровича. Майстром розіграшів був на радіо  Юрій Леонтійович Лойко. Підходить до Мірошниченка і з дуже серйозним обличчям говорить: «Тебе розшукували, Іване, з обласної філармонії. Хотіли, щоб зробив передачу про талановитого молодого композитора» і називає якесь ім’я з минулого, здається, Шопена. Іван замислюється: «Я теж про такого чув, от тільки не згадаю, що саме». Починає шукати телефони філармонії  у колег: «Підкажіть, який у філармонії номер, бо мені треба інтерв’ю взяти у Шопена перед концертом». Хтось таки зупинив довірливого  кореспондента, пояснив, що композитор давно  помер. І то, мабуть, більше не з жалю до Івана, а щоб контору не компрометувати, не поширювати анекдоти про радіо. Реакцію Нела Олексіївна не пригадує, бо в колективі на розіграші не ображалися. Швидше за все, того разу теж було так.   

В.Р. Так що Іван Єгорович — це вже історія.

Із листів Івана Мірошниченка  до В’ячеслава Романовського

       Інтонація у них стримана, іноді навіть з нотками винного без вини. Якби  не знати біографічних подробиць і запитати, хто тут старший, то Іван Єгорович у листі  ніби початківець, який шукає підтримки  «зубра» газетних шпальт і спілчанських трибун.

Ізюм, вул. Депутатська,5

Добридень, Славко!

Кілька разів пробував дзенькнути тобі, але додзвонитися не зміг. Вирішив черкнути. Скажи, будь ласка, Роберту [Третьякову], що на торжестві не буду Хай уже вибачить. Справа в тім, що я зайнявся зубами. Думав, зроблю все оперативно, а виявилося і той рвати, і той, і той…Спершу вирвав один, але…Тепер уже по одному…Без зубів не можу. Хай уже пізніше з ним посидимо, як мені можна буде показуватися на люди. За мною не стане.

Знаєш, мені сподобався його виступ на зборах. Не те, що інші наші. Справді, український поет, інтелігент. Наче вперше його побачив. Чудово було б, коли б він взагалі не пив. Але то між нами. Йому не кажи, бо сердитиметься. Загалом перепроси за мене. Він зрозуміє.

         Відтоді, як востаннє тебе бачив, написав з десяток  віршів та фрагментів для поеми. Кілька надсилаю на твій суд. Хотів чути твою думку. Мабуть, для «Лен.зміни» вони підійдуть. Хоча, з якого боку глянути. Можеш показати їх Володі Науменку. Може, згодиться який для «Соцки» [«Соціалістична Харківщина», нині – «Слобідський край», головна комунальна газета області]. А ні – бог з ними.

         Спробую все ж до тебе додзвонитися. Тисну руку. Вітання твоїм таким милим дружині та синові.

І.Мірошниченко (без дати)

***

Добридень, Славко!

Відгук на «Благовіст» і святкове привітання. Зворушений увагою.

Книжка мені сподобалася, хоч є в ній вірші надто наївні, спрощені. Чудовий вінок сонетів. Черкну відгук в «Рад.життя».

Згадую по-доброму. А що я? Життя минає, а не спромігся вибитися хоч в «середнячки». Хоч:

Ще потроху скриплю.

Покладаюсь на сильних помогу.

Тільки душу образа

Велика уже не пече.

Це й осталось збиратись в дорогу.

***

Добридень, Славко!

Не знаю, чи отримав ти мого першого листа з поемкою. Ти писав, що побачимося на звітно-виборних зборах і поговоримо. Але мені про них ніхто не повідомив. А дізнався я про них із інформашки у «Слобідському краї». І дуже здивувався, що мене не запросили. Чи вони там взагалі викинули мене із Спілки? Але ж  пишу і все-одно випливу колись з речами, вартими праці над ними. Не розумію, чи знову навколо мене якась (чиясь) нечесна гра? Ніхто не повідомляє, чи платити членські внески, куди й кому.

         Славко! Якщо знайдеш за потрібне, поцікався і повідом мені. Буду вдячний. Черкни коротенько. І чи отримав мого першого листа. Я подав відгук на «Благовіст» [збірка віршів В. Романовсього] і кілька віршів до «Рад.життя». Литвинов обіцяв надрукувати, але щось тягне і тягне. Говорить, що матеріал уже набраний, у друкарні. Загалом, черкни коротенько. Буду радий. Твій Ів.Мірошниченко. 23.02.1991 р.

***

Добридень, друже Славко! З усіма тебе празниками! Наснаги тобі і козацького здоров’я. Переказуй мої вітання твоїм дружині і синові.

Коротенько про себе.  Нарешті почав «творити». Вірші деякі, окремо міську побрехеньку «помстився» та байку «Борсук-президент». Вимальовується, кристалізується сатирична поема «Ноу-хоуї» на шталт «Сам собі пан». Тільки в дещо іншому ключі. А оскільки пригоди в поемі відбуваються в Харкові, то боюся помилитися вулицею, прикметою, фактом і т.п.

До тебе прохання, якщо це тебе, звичайно, не дуже обтяжить. Треба уточнити два моменти.

1.      Де розташований (чи донедавна був) «Градобанк». Гадаю, прилягав до Сумської справа, перед сквериком, коли підніматися від площі України до «Харків’янки». Загалом, уточни, бо може, й не там. І чи повністю вони виплатили німецькі марки остарбайтерам.

2.      Коротенько про Підопригору [Галину] як спонсора. Кому з творчої братії вона допомогла видати книжку. Бо в мене вже аж проситься рядок:

«До Галини мені зась. Все-одно вона не дасть». Грошей на книжку, звичайно.

Можливо, є ще цікаві благодійники творчої братії. А нема – вистачить і Галини. Момент у поемі побіжний. Прочитав у «Слоб.краї» удову пісню «Щедрого року» на слова Роберта [Третьякова].

Не жалкую, що експромтом дав рекомендацію до СПУ Віталію Савельєву.

Був я тоді у Роберта. Трохи посиділи у нього вдома. Він збирався до Лозової. Поспішав на поїзд. Від нього до тебе не додзвонився. З Ізюма додзвонитися тим більше не можу. Тож – пишу.

Передачу про мою збірку слухай або 21 квітня о 15.15, або 24-го о 14.00. Уточню у Владлени [Костенко]. Тел. 43-13-16.

         Іванову збірку «Входини» купив [дебютна збірка Івана Мироненка]. Аналізую кожен вірш. Відгукнуся, але якщо відгук раніше подасть П.Василенко, – друкуй. Я свій десь теж прилаштую. Але проаналізувати треба по-справжньому. Для вступу в СПУ йому потрібні рецензії. Бажано у республіканській пресі.

         Газета, яку ти просив передати Стадниченку, у мене. У Спілці я не був. Не встиг. Довго записувався на радіо.  Інтерв’ю, два вірші і баладу прочитав. Поему повністю буде читати актор. Подзвонив звідти Роберту (до мами) і пішли до нього додому.

         Вибач, що так вийшло.

         Бажаю творчих удач. І не тільки творчих.

Ів. Мірошниченко. 10.04. 1988 р.

P. S. Завтра іду в тиражку «Оптик». Мабуть, уже працювати. Передавай вітання Івану Мироненку. Збірка хороша, хоч і є прорахунки. Ідеальних книг не буває.         

Публікацію підготувала Ірина Мироненко

Фото із приватного архіву В’ячеслава Романовського.