Радіостудія діда. Віртуальна студія танців онука

Радіо – мовне дзеркало різних епох і народів. Пафосне, ніби капот генсеківської «Чайки» або дзеркальний хмарочос у Сан-Франциско. Або ж простомовне, як вітання-побажання в день народження у «Музичній пошті» – харківській програмі-довгожительці ефіру. У міжнародний день рідної мови (щороку відзначається 21 лютого) згадую автора незавершених спогадів, радіожурналіста 80-90-х років Олександра Бєлєя. Розкажу і про його онука Ярослава Бєлєя, чемпіона США з бальних танців. Разом із дружиною Лілією він веде віртуальну денс-студію. Природно, що англійською мовою, яка за 10 американських років стала для подружжя мовою роботи і повсякдення.

Звичка до соцмереж викладає спогади окремими кадрами чи постами. Не пазли, а саме світлини. Бо світяться-висвітлюються давні роки.

Літній день середини 80-х. Будинок преси в Харкові, на Московському проспекті. Працювала в багатотиражці велозаводу, тому черговий випуск повинна була завезти в Літ, тобто до цензорів, щоб підписали до друку. Цензори сидять десь над усіма обласними газетними редакціями. Відставники на тлі величезної, на всю стіну, карти СРСР. Можна від них забігти до знайомих журналістів-поетів. Іще існували гонорари та й  молоде бажання частіше щось своє друкувати.

Так літній вітер заніс мене на поверх «Вечірнього Харкова». Популярне міське видання виходило тоді українською мовою. Біля ліфту зустріла поетесу і журналістку «Вечірки» Наталку Матюх у легкому, майже метеликовому платтячку. Є метелики-сонцевики – павичеве око, адмірал. Отакою сонцевичкою світилася у тьмяному коридорі Наталка.

«Познайомся, це Олександр Бєлєй, він теж у «Вечірці» працює», – представила мені свого старшого супутника. Довготелесий чоловік у дорогому чорному костюмі. Здається, вельветовому. Світла тонка сорочка. Якийсь кіношний образ, наприклад, із серій про інспектора Коломбо. Там отак стильно вдягалися журналісти. Він здався мені ненабридливим компліментником. Спробував перекинутися бісиками темних очей та якимись словами – не пішло, то й не треба. Але тембр голосу мені сподобався. За кілька років позаштатного існування в радіопросторі, щотижневих репортажів, інтерв’ю, радіокомпозицій і студійних бесід привчилася оцінювати голоси. Увійшло у звичку відзначати механічно: «Звучить глухо», «зливаються слова», «ковтає закінчення» або навпаки «магнетичний тембр», «заслухатися можна». У Бєлєя голос був із басовими нотами, але чомусь звучав джмелино – гуде ні вище, ні нижче, без підйомів і падінь. Усі слова на місці, але де гра  інтонацій, красномовні паузи? Голос не змінився за тембром і через кілька років, коли ми вже стали  радіоколегами. Усе-таки кожному з нас щось радила режисер Нелла Гунченко (на фото разом із Олександром Бєлєєм у студії радіоканалу «Харків-2»).

Одна справа – розмовляти з кимось під диктофонний запис для газетної статті, інша – вести випуск новин чи програму «Зворотний зв’язок», у якій відповідають на запитання слухачів і ведучого перші особи міста й області. Тут Олександр Григорович не змінював звичок, усім говорив: «На правах ведучого цієї програми перше запитання поставлю я». Голос редактора Служби інформаційного мовлення звучав переконливо і водночас не холодно чи зверхньо. Ховалася в ньому довіра й домашність, якщо гість  належав до постійних (як головний санітарний лікар області Іван Кратенко чи владика Никодим).

         Запитала про О. Г. в Наталки Матюх. Озвалася коротко: «Хороший був чоловік. Знаю жінку, яка дуже його любила».

         У радіодомі не раз бачили дружину Олександра Григоровича, красиву і приязну Ірину Григорівну Бєлєй.

Олександр та Ірина

Заходила до чоловіка на роботу дорогою зі свого автотранспортного технікуму, який  розташувався у приміщенні колишнього Земельного банку на розі майдану Конституції та провулка Мечникова. Ошатна бекетівська споруда, пам’ятка архітектури кінця ХІХ століття. Від самої споруди Бекетова залишилася 1943 року лише коробка. Креслення будівлі збереглися, тому відновлювали архітектурне оформлення фасадів, декоративне оздоблення, а також внутрішні приміщення.

         У просторій залі технікуму за сприяння родини Бєлєїв і тодішнього директора технікуму Віталія Петровича Водолазького влаштували один із ювілеїв обласного радіо. Поважні гості, концертні номери від героїв радіопрограм (пригадую знаменитий дитячий танцювальний колектив «Джерельце» Ірини Кащавець, які підготували не тільки хореографічну композицію, а й привітання у віршах, адресовані конкретним радіожурналістам, бо про них вони заздалегідь активно розпитували мене, і за їхню присутність на святі я й відповідала). Шкода, що з того свята немає в мене жодної світлини.

Чуття мови. Журналісти люблять  у гармидері підготовки чергового випуску новин раптом щось кумедне згадати, зняти загальну напругу сміхом. О.Г. одного разу переказував пропозицію слухача: якщо зникли жовтенята, треба інші дитячі організації в школах придумати. Коли був всенародний референдум на підтвердження незалежності України та вибори першого президента новітньої української держави? Правильно, 1 грудня. Отож, не жовтенята, а груденята.

         Міг набрати телефон приймальної заступника голови Харківської облдержадміністрації Сергія Стороженка, який очолював наприкінці 90-х обласну федерацію футболу, і запитати після привітання: «Ви труси своєму начальнику вже погладили?» Кімната замовкала від несподіванки в очікуванні розв’язки розмови, бо колеги знали, що на «Зворотний зв’язок» прийде саме Стороженко. Але Бєлєй продовжував грати на публіку: «Та це Бєлєй з обласного радіо. Сергій Михайлович до мене на ефір ввечері збирався, але і «Металіст» сьогодні гратиме. Отож я про труси спортивні. Може, він на поле у формі вийде, по м’ячу вдарити». Не знаю, які були контакти з тими навколоначальницькими помічниками й секретарками, але домовитися О.Г. умів. «Ти й мертвого піднімеш», – оце було про його здатність переконати й затягти на ефір найзайнятіших – хоч чиновника, хоч медика, хоч науковця, щоб інформація прозвучала із першоджерела.

         Саме О.Г. домовився, щоб радіодім освятив архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор (Ісіченко). Незвично було спостерігати, як із кімнати в кімнату ходить владика в чорному, за ним несуть відерце з водою, а він кропить не тільки кутки, бо долітають краплі й на стаціонарні магнітофони (МЕЗи). Як університетський викладач, він цінував пагорби книжок і дюни паперів  на деяких редакторських столах, тож отакі цінності від води не постраждали, а на магнітофони таки святі краплі падали. Владику покликали, бо в редакції із сумом заговорили, що місце наше прокляте ще із часів розстрілів напроти – у підвалах НКВС. У 37-у – громадян Союзу, у 40-у – польських офіцерів. І прокляття забирає життя співробітників радіо то лейкемією, то саркомою. Збіглося так чи й справді молитва і вода допомогли – тривалий час нікого з радійців важкі хвороби не наздоганяли.

         Започаткував О.Г. і прямі ефіри перед Великоднем. Щороку приходив на них архієпископ Харківський і Богодухівський Никодим (Руснак).

Владика Никодим у редакції радіо підписує свою книжку авторці статті Ірині Мироненко

На хлібзаводі О.Г. домовлявся про свіженькі паски, всі охочі з радіодому їх замовляли. Редакційна машина з О.Г. паски забирали. Траплялося, що єдиний редакційний транспорт поїхав у район, тоді він не шкодував бензину і своїм авто гнав на околицю. Паски викладали на кілька застелених столів у найбільшій кімнаті новин. Сходилися молодші й старші. Приїздив Никодим, його служки. Звучала молитва. Майже всі хрестилися. У когось ніби руки не піднімалися і пальці не стулялися. Природно це було для великих пальців О.Г.

         Якось я розшукувала, що старші  колеги залишили у фонотеці облрадіо. Олександр Бєлєй записував для циклу «Гість студії» Почесного харків’янина Андрія Бездітка. Людина з покоління Бєлєєвого батька.

Григорій Бєлєй. Кінець 30-х років

Григорія Бєлєя забрали до армії влітку 1939 року. Через тиждень,  15 липня, народився син. Була війна Фінська, потім німецько-радянська. 1943 року прийшла похоронка. Батько назавжди залишився молодим.

         Ось про це покоління й розпитував Олександр Григорович  керівника Харківського облвиконкому  1968-83 років Андрія Бездітка. 

У червні 1941 року, після сесії, третьокурсник Андрій був на практиці в рідному селі Валківського району. Освоював роботу на комбайні.  Інститут евакуювали до Ташкента, але Андрій Бездітко пішов добровольцем на фронт. Брав участь у Курській битві, був поранений у боях за Харківщину –  станцію Козачу Лопань. Мирні справи – це спорудження в Харкові метро, нового оперного театру, кварталів житла на Салтівці й Нових Будинках. Цегельні заводи й заводи залізобетонних конструкцій – це любив колишній сільський хлопець із села Різуненкове. Яке ж будівництво без цегли й бетонних плит?!

Близько від Різуненкового Полтавщина, а там і Супрунівка Олександра Бєлєя. Там була школа, але з 9 класу за комсомольською путівкою поїхав 1955 року на цілину. Через три роки він уже студент Київського державного університету ім. Т. Шевченка, факультету журналістики. Далі робота у редакціях українських газет  «Криворізький будівельник», «Наддніпрянська правда». А з 1968 року протягом 20 років – у газеті «Вечірній Харків».

З 1 лютого 1988 року до жовтня 1999 року – редактор Харківського обласного радіо.

Олександр Бєлєй на прес-конференції Євгена Кушнарьова

         Влітку 1999 року, через два тижні після власного ювілею,  почав писати спогади.

Останнє місце роботи на посаді редактора щотижневика Харківської обласної ради «Панорама» з 15 жовтня 2001 року.

Член спілки журналістів України з 1967 року.

Помер 25 липня 2002 року.

Надіслала цю біографічну довідку  27.01.2022 дружина Ірина Бєлєй.

Із нашого листування з Іриною Григорівною. Пригадала вона ось такі життєві подробиці: «…писав наукову роботу з історії, але не захистився. Вже нічого не збереглося, він дуже не любив про це говорити, навіть вірші свої ховав. Шукала інформацію про Сашка (О.Г.). Знайшла його спогади. Він згадує про те, що справжнє його прізвище Белей, але колись його неправильно записали – так і залишилося Бєлєй. Біля його Супрунівки було поселення Белеївка. Дід його, Іван Трохимович, був конюхом у пана. А бабуся, Пріська Лях, була у пана покоївкою. У них народився син Григорій (батько О.Г.), але цей син був народжений від пана. Пан їм виділив два гектари доброї земельки, дав коня, гроші, корову… Батько Сашка був талановитою людиною, навчився самотужки грати на всіх інструментах, що були в селі. Дізнався Сашко і про те, що він козачого роду (дід знав грамоту і белеяв-читав козакам…) Саша думав, що, може, тому він і став журналістом! Роботу свою Сашко дуже любив! І на радіо йому подобалося працювати. Хотів, щоб молодша дочка була журналістом. Але… Мар’яна зараз живе в Америці (поїхала разом із чоловіком, якому запропонували там роботу програміста).

А в Супрунівку його ми їздили всією родиною, знайшли на кладовищі  могилу діда. У Супрунівці не залишилося нічого від хати його дитинства. Тільки зарослий цвинтар.

Якось Саша возив групу туристів до Іркутська, а повертаючись додому, горів у літаку. Слава Богу залишився живий, але після цього відчував, що вміє «бачити» людські хвороби. Коли працював у газеті, возив тургрупи до різних країн. А щодо літака: він горів у небі, але пілоти встигли посадити літак.

А, ось іще цікавинку знайшла. Батько Сашка копіював картини за творами Т. Шевченка.  Читати «Кобзар» у родині дуже любили, багато знали віршів Шевченка. В основному Сашка виховували дід і бабуся. На цілину поїхав, бо жили бідно, мав надію, що хоч там його нагодують.

Був у нас будиночок в Таранівці. Я йому альбом на 60 років готувала. Це фото звідти. Слова під фото – його! «Пахнуть солов’їними щебетом вечори. Теплі, до запаморочення свіжі і настояні млістю, листям і яблуками. Пахне неповторно рідна земля. Вона дихає, всотує розпечене жаркими днями повітря».

Нічого більше не знайшла. Щось відправила синові, а оце тільки й залишилось».

         Ще одна світлина вийшла б, якби сфотографував хтось: О.Г. з гордістю показує колегам на радіо фото: красень за кермом розкішного кабріолета. Окуляри від сонця і з цигаркою у рішучих губах. Син Андрій. Це тепер йому вже за 50, а тоді він ще зовсім молодий батько малого Ярослава.

Невідправлений лист

Сину! Я давно збирався розказати тобі про наш рід. Точніше, згадати все, що знаю, що чув від рідних, що сам бачив. І про себе сказати все, що ти знаєш коротко з моїх розповідей.

Show “Witchcraft” by Iaroslav and Liliia Bieliei WDC World Professional Showdance Championship 2021. Grand National Championship in Miami, Florida, USA

Ірина Бєлєй пише: «Так сталося, що і син, і молодша дочка, і онук – всі в Америці. Ярослав – син Андрія! Народився він у Києві, а переїхав до Америки 10 років тому. Саша говорив, що дочка Мар’яна схожа на його бабусю».

Дізналася з ютуб-каналу про позаконкурсні, позапаркетні заняття Лілії та Ярослава. Це онлайн уроки хореографії, яка допомагає зберігати красиву поставу, пластично рухатися. Їх Ярослав і Лілія ведуть англійською мовою. Бувають і в Україні, теж із танцювальними справами.

Спогади Олександра Григоровича Бєлєя

         На першій сторінці він вгорі написав – 30.08.99. Це нотатник із позначкою дат і днів тижня. Невикористаний діловий щоденник, як буває часто у журналістів. Єдиний заголовок – Большак. У старовину так називали наїжджену широку дорогу (поштову або торгову). Слово російське, але й торовані шляхи через села Полтавщини пролягли за часів підпорядкування тих земель Російській імперії. Тож дещо із незавершеного, але збереженого в домашньому архіві Бєлєїв.

         «Хіба є щось краще від нашої Супрунівки! Хіба є ще десь такий дивний світ дитячого буття, дитячих пригод і мрій! Правда, десь поруч ще є місто, але Полтава – то окремий світ, зовсім не схожий на наш, супрунівський. Його відлуння долинає іноді і до нас, коли до когось із сусідських хлопців приїздять якісь родичі-однолітки. То ми на них бігали дивитися, як на залізницю чи на автомобілі, що хурчать повз нас битим шляхом. А ті гості й одягалися якось кумедно – носили ремінці на штанях замість звичайної підтяжки, були чистенькими й пригладженими, немов недільна сорочка, яку бабуся випрасувала перед походом до когось у гості. Вони й говорили якось не так – перемішували мову чужими словами: «мальчики-девочки», «брючки-рубашечки». 

…«ахт кілометре». Так я ото всім, хто заходив до нашої хати біля большака, і оповідав, скільки їм залишилося добиратися до обласного центру. Але про війну варто говорити окремо. Зараз же про большак. Це так у Супрунівці звали з давніх-давен головний шлях з Києва через Полтаву і далі на схід. У свій час большак проходив за кілометр від Супрунівки. Але з роками село росло. Люди отримували земельні наділи між селом і шляхом, будували хати, садили садочки. Згодом цю околицю супрунівську і назвали Большаком.

Назва прижилася, як і інші околичні – Івашки, Гожули, Кабаки, Белеївка та інші. До речі, саме із сусідньої Белеївки – і моє коріння».

Примітка І.М. БЛЕ́ЯТИ, Бекати. Мечуться пси, блеють овечки (Михайло Коцюбинський. Приклад із академічного словника української мови).

Інтернет-карта «Рідні» переконує, що в Україні  2063 носіїв прізвища Белей. Найчастіше на Закарпатті, зустрічається у Івано-Франківську, Львові. Давнє слов’янське чоловіче ім’я, яке ще перед татарською навалою фіксувалося на південних схилах Українських Карпат. У різних країнах світу трапляється топонім і навіть гідронім Белей, тобто прив’язка – до білого кольору. Бельгія має таку комуну у провінції Валлонії, є назва озера в Хакасії (РФ) і поселення у Хорватії.

«Шукав я у першоджерелах витоки свого прізвища. Що це воно таке – Бєлєй? Звідки таке слівце, якого в нашій мові нікуди не приставиш?

Пророче значення мого прізвища, бо за великим рахунком і я, журналіст за освітою, а в той час ще й пропагандист за посадою белеяв оті сучасні грамоти сучасної партійно-комсомольської старшини і денно, і нощно. А якщо врахувати час написання цих рядків, то все своє життя я й присвятив цій роботі, яка ще за козаччини могла б відповідати такому поняттю як ідеологія.

Ще студентом, шукаючи в архівах своє коріння, принагідно наштовхнувся на походження прізвищ наших большачан. Посеред них були, так би мовити, досить поширені і прості за походженням – Хоменко (син Хоми), Рябко (хтось із роду був побитий віспою), Панченко (нащадок пана), Вірьовка (простіше не буває), Івашко (малий Івась), Бабій.

Але були й інші, бозна звідки прийшлі – Бурюта, Кльоц, Коряк, Гейнц, Прик. Пояснень щодо них я так і не знайшов, зате одкровення були для мене деякі іншомовні знайомі мені прізвища: Чолпан (тюркське), Станчин (болгарське), чимало польських – Славський, Згорач, Вишневський та інші.

         Залишилося загадкою, як наш  супрунівський Большак зумів зібрати такий інтернаціонал. Хоча скажи я комусь з сусідів про все – вони б жахнулися. Який там націонал! Ми корінні полтавці. Все життя тут. І батьки. І діди.

         Але горе наше в тому, що ми хіба що і знаємо про батька-діда. А хто були їх батьки? Батьки їх батьків, матерів і бабусь?

         Панівним було краще. Вони свою генеалогію з молоком матері всотували. Мальовані портрети предків кількох поколінь.      

Порпався в різних дореволюційних довідниках, історичних працях, особливо тих, що стосувалися козаччини. Бо дід Іван принагідно завжди говорив:

 – Пишайся, внучок. Сусідські хлопці просто селюки, а ти козацького роду, з діда-прадіда.

         Цікаво було натикатися на суто козацькі прізвиська – Вирвихвіст,  Заплюйсвічка, Чубань, Тятива, Курінний.

Примітка І.М. 1954 року пленум ЦК КПРС ухвалив постанову «Про подальше збільшення виробництва зерна в країні та про освоєння цілинних земель  і залежів».  Почалося освоєння цілини.

Побутові умови цілинників – походні. Вагончики і палатки для життя – перше житло.

Олександр Бєлєй на цілинному будівництві

         Перші «комсомольці-добровольці» вирушили з України до Казахстану 22 лютого 1954 року.  Загалом з нашої республіки працювало понад 93 тисячі цілинників. Наступний назвали «роком відчаю» – врожаї різко впали. Лише 1956-го зібрали знаменитий казахстанський мільярд пудів хліба.

         Як «вербувалися» на цілину, описав Олександр Бєлєй.

         Комісія засідала за столом із червоною скатеркою.

«Були й представники з областей цієї далекої і невідомої для нас, українців, республіки. І навіть з Алтаю, куди дотяглися цілинні задуми тодішнього генсека чи першого секретаря, вже й не згадаю.

Дійшла черга і до мене.

–       Який же ти худющий! – відразу відзначив хтось з-за  червоного столу.

–       Нічого, відгодуємо! – озвався представник цілинного радгоспу. – Що робити вмієш?

–       Я в дев’ятому вчуся.

–       А із сільським господарством хоч знайомий?

–       Та він же із села, Супрунівки, – знову хтось кинув з-за червоного. – А вони там влітку не ледарюють.

–       То де працював?

–       І воду возив, і снопи та солому, і на току…

–       І все кіньми?

–       В колгоспі у нас трактора немає. Всі в МТС.

–       То куди ж його? Може, хай довчиться? – співчутливий голос з-за червоного хвилював мене все більше. Яке там «довчиться»?! Я ж уже в школі не стримався і всім сказав, що на цілину їду. А тепер назад?

–       Ні, я поїду,  – вже твердіше подав я голос, – хочу їхати.

–       От бачте, хлопець хоче їхати, навіщо ж стримувати такі бажання? Ось тобі направлення на медкомісію.

Якщо порівнювати, то медкомісія була не слабкіша за військоматівську, де набирали на флот. Я з нею тісніше ознайомився. Медики довго розглядали цей худий і сутулий від майже двометрового зросту екземпляр претендента на підкорювача цілинних земель, невідомих країв. Одна жіночка все розпитувала, де живу, з ким, як харчуюся.

 –  Мабуть, хай їде. Бо тут…

         А в селі залишалися ті, хто вже нездатний був ні на таку подорож, ні на «пашпортний» подвиг заради майбутнього дітей. Україна ще голодувала в ці перші десять післявоєнних років. Хворіли і мерли недогодовані діти і старі, тяглися до міст у пошуках хоч якоїсь роботи ще працездатні. А колгоспні активісти ганяли на роботу всіх, хто лишався в селі. Ганяли, розуміючи, що на отой трудодень потім буде нараховано грам якогось збіжжя, олії чи цукру.

         Всього цього я, п’ятнадцятирічній сільський хлопець, тоді ще не розумів. Як і того, що можна наїдатися так, щоб через годину не хотілося знову.

Саме таку золоту країну нам і обіцяли. Саме про неї я і мріяв, милуючись краєвидами з вікна уквітчаного транспарантами цілинного ешелону. Він ніс нас через пів-України в Росію, через Волгу і далі за Урал. Зупинялися у великих містах, але не на центральних вокзалах – боялися чомусь майбутніх цілинників. І правда, були серед нас різні. Були і злодійкуваті, і справжні злодії, урки. Вони  підмічали, куди такі селюки, як я, ховають одержані «підйомні» гроші. А їх було, як на мій погляд, чимало – тримісячна майбутня зарплата. Цікаво, що у мене була платня зчіплювача, помічника тракториста. Не маючи якоїсь валізки, а тільки заплічний мішечок, я розклав ті грошенята по всіх кишенях сільської «кухвайки», благеньких штанців, частину зашив у стареньку шапку та спеціальну кишеньку у трусах.

У мене грошей не вкрали. Можливо, пожаліли бідного і страшенно сором’язливого хлопчину. А от у сусіди – досвідченого водія, як на мене, досить дорослого – десь під 25, так поцупили половину підйомних. Мабуть, бачили, як витягав їх, купуючи якийсь харч на станціях.

Треба сказати, що сусід Юра Бабич відразу взяв шефство наді мною. Йому дуже подобалася ця роль – бути старшим і досвідченим. Бо вже і в армії відслужив, і в житті дещо бачив. І з дівчатами вже вмів говорити, хоч теж, як і я, був сільським. У подальшому ця дружба мені знадобилася, бо їхали в один район, навіть в один радгосп, або як тоді звучало – зернорадгосп «Толозхінський».

У нашому вагоні, та й взагалі ешелоні, всі були старші за мене. Маю на увазі тих, хто їхав самостійно. Були, звичайно, і такі, як я, а то й молодші. Але з батьками. Такі прибрані, залюблені чада. Але видно було, що не від хорошого життя їхні батьки згодилися (а може, напросилися?) в таку далеку дорогу.

         …Середина п’ятдесятих. Нелегкий час для України. Не знаю, на якому рівні були врожаї, яким був світ далі нашого села. Але не думаю, що заможнішим. Особливо для так званих неповних сімей, коли батько, як і мій, не повернувся з війни. Для тих сімей, де матері були змушені йти на заробітки до міста. Бо на зароблене жінкою в колгоспі навіть удвох з дитиною прожити було неможливо.

         Тож і їхали світ за очі, за першим же покликом. Вірячи тим, хто обіцяв і заробітки, і харч. Їхали на лісозаготівлі, на шахти, на відбудову зруйнованого війною, бо до новобудов ще треба було дожити. Їхали, як правило, з сільської місцевості, бо окрім всього видавали паспорти, що було значною рідкістю для селян, значним їх досягненням. Бо вже маючи паспорта, можна було податись не туди, куди офіційно кличуть, а куди самому хочеться.

         Гадаю, що та половина цілинників, яка накивала п’ятами наступної ж осені, з Казахстану і Алтаю, і була…

(спогад про цілину обривається)

Хай не звучить нарочитістю і розповідь про торбинку, і про паперовий голод перших наших шкільних років. Бо це не вичитане в дореволюційних класиків. Це, мабуть, продовження ними описаних звичаїв і традицій, які залишалися ще в полтавських селах, тоді ще незасмічених машинерією і телебрудом, хоч і сплюндрованих Німеччиною. А ще моя хрещена вишивала мені сорочку. Таку білу і гарно пошиту, що я навіть боявся її вдягати «перший раз у перший клас».

Ярослав Бєлєй у свій 28-й день народження. Серпень 2018 року

         Як виявилося, не дарма я боявся цієї  сорочечки, чистенької торбинки і новісіньких зошитів. Бо бабуся ще поклала мені туди пиріжків з ягодами. Звичайно ж, у перший момент у натовпі малечі мене добряче придавили…»

         Лист Мар’яни Бєлєй, доньки Олександра Григоровича

Досить часто у дитинствi вiдвiдувала держтелерадiо. I досi пам’ятаю цю стару будiвлю на Чернишевськiй. Височезна стеля, величезнi дверi… Чи, може, то я була малою?

Скрипiла пiдлога, і люди входили i виходили з кабiнетiв з аркушами паперу. Батько завжди друкував на машинцi свої тексти до програм. Вiн якось запропонував менi спробувати створити свою програму, тож деякий час я працювала позаштатним автором на радiо. Це було дуже хвилююче: створювати пiдбiрки, здавати їх на редагування, потiм записувати в студiї на другому поверсi, монтувати разом iз звукооператорами. Студiя була темна, з маленькою лампою на столi. Завжди здавалося, що ти один в цiлому свiтi.

Батько часто казав, що менi треба йти у журналiстику. Вiн нiколи не примушував, але м’яко намагався зацiкавити. Навiть трохи шкода, що я так i не обрала цей шлях.

З дитинства було трохи дивно слухати батька по радiо. Наче знайомо, але вiн завжди був трохи інакшим. Я впiзнавала по голосу кожного з дикторiв безпомилково.

Пам’ ятаю як батько привчав до українських традицiй. Якось вiн повiз нас у Полтаву, щоб показати мiсце, де було його рiдне село Супрунiвка. Ми також вiдвiдали поле Полтавської битви i музей. Найцiкавiшим, як завжди, були батькiвськi розповiдi про край, про його iсторiю, культурну спадщину.

Мар’яна Бєлєй(праворуч) з Лілією і Ярославом Бєлєями. Big Sur, California

Батько був завжди впевнений у собi, вмiв справляти враження. Це, мабуть, найголовнiше, чому вiн мене навчив: «Впевненiсть у собi, смiливiсть вiдкриє будь-якi двері».

Вірші Олександра Бєлєя  80-тих  років

***

Сріблястим маревом приходять сни.

В тих снах широкий світлий лан.

У твій стрункий дівочий стан

Міжколосковий океан пливе щоранку…

Припини! Ти не приходь у мої сни

З тої важкої давнини.

Приходь сюди ти в інших снах,

Де пахне яблуневий цвіт

І липа скоро зацвіте,

Де мій неговірливий дід

Казав же: «От росте

Оте замурзане хлоп’я».

І те хлоп’я, звичайно ж, я.

А ти приходь сюди не в снах,

Сюди не в мареві приходь,

Приходь, щоб випити до дна

Хоч кварту власного вина,

Що тільки з погреба. Приходь!

І знову зійдеться сім’я.

І родичам числа не знать…

І буде бідна моя мати

збирать вечерю у саду.

А я посиджу та й піду

З тобою в поле. Щоб як в снах

Тебе носити на руках

І м’яти м’яту та чебрець.

Та ну їм грець таким ось снам.

***

Хай засвітять тобі вогні,

Надвечірнії зорі –

І травневі, як спомин, дні,

І ті кримськії гори.

Хай постануть в твоїх очах

Нескінченні стежки, стежки…

Хай хоч раз на єдиний час

На те місце знов прийдеш ти,

Де в гаю росянить трава,

Де зозулин так чутно спів.

Так сказав я тобі слова,

Ті, що мовить давно хотів.

В тихім шелесті ніжних трав

І зозулинім «сотні літ»

Я по праву тобі програв.

З ким зустріла ти ранок свій?!

         Ранок-світанок, світлини, світла пам’ять. Тож до них – світлий спогад. В одному кабінеті з Олександром Григоровичем працювала в радіодомі молода редакторка Юлія Дмитренко (нині Кучеренко). Озвалася через соцмережі такою згадкою: «Працювали разом пару місяців. Пам’ятаю свої перші враження. Боже, який розумний чоловік, як енциклопедія, все знає! Вправно розповідав історії з життя, хоч книжку за ним під диктовку пиши. І вуса, і статуру, і навіть лисину пам’ятаю;) Голосно розмовляв майже завжди.

Хороший був чоловік

… на радіо погані не працювали».

Лютий 2022 року

Матеріал підготувала Ірина Мироненко

Фото і спогади друкуються з люб’язного дозволу Ірини Бєлєй