Смужка на сході (на Буковині про Олександру Ковальову)

Літературно-мистецький, громадсько-політичний, науково-освітній ” Буковинський журнал” заснований 1991 року у Чернівцях. Він виходить раз на квартал і не замикається у регіональних межах, різноманітно представляє сучасний літпроцес України. Причому  справи журнальні мають і видавничі продовження.

Головний редактор журналу, письменник Мирослав Лазарук 2011 року започаткував серію видань  «Третє ти-сячоліття: українська поезія». Прикметно, що першою в серії була книжка уродженця Слобожанщини Леоніда Талалая. Чому саме такий вибір, може пояснити і один з найцитованіших віршів М.Лазарука: ” Любив. Люблю. І Ви любіть //Так, ніби любите востаннє,//Коли за вами тінь постане,//І не пощезне, й не розтане,//Допоки кров. Допоки глід,//Допоки білим білить світ.” 

Перше цьогорічне число “Буковинського  журналу” звертається  до постаті колишнього випускника Харківського університету Григора Тютюнника, публікує спогади про нього. Ще одна ” прив’ язка до сходу України” – відгук на збірку Олександри Ковальової, видану 2021 року в Чернівцях.

Ірина МИРОНЕНКО

СМУЖКА НА СХОДІ

(ДО «КВІТІВ НОСТАЛЬГІЇ» ОЛЕКСАНДРИ КОВАЛЬОВОЇ)

Мiжнародна лiтературна корпорацiя MERIDIAN CZERNOWITZ видала поетичну збірку «Квіти ностальгії» харківської автор ки Олександри Ковальової. Назва книжки викликала у мене запитання: як часто літе раторів харківців притягувала до себе Бу ковина? Почнімо із часів Австро Угорщини,

бо саме звідти походить топонім «Черновіц», а не тільки із ближчого ми нулого вокзальних оголошень Харкова 1980 х: «Поезд из Черновиц по прибытию опаздывает».

Своєчасність слобожансько буковинських зустрічей захована в до лях письменниць Ольги Кобилянської та Христі Алчевської. 1902 року ви йшли «Собака Баскервілей» Конан Дойля і «Земля» Кобилянської. Тоді ж почалося листування пані Ольги і юної Христі, яка озвалася першою до старшої та значно відомішої літераторки. Реальне знайомство відбуло ся аж через 4 роки: Христя з мамою спеціально приїхали до Чернівців, зупинилися в готелі «Під чорним орлом». Вони жили під орлами різних імперій, але стали цікавими одна одній майже на чверть століття. Вдруге зустрілися на німецькому курорті Наугейм. Як писала Ольга Кобилян ська, «ми не бачилися більше, хоча часто, дуже часто вона навідувалась листовно до мене і від часу до часу висилала мені, своїй «Ольгуні», як на зивала мене пестливо в своїх листах, світлини, а я відписувала їй, своїй Меві, не менше тепло». Мевою, тобто чайкою, називала вона Алчевську.

Разом того літа їдуть на прогулянку «німецьким степом». Старша по друга нібито говорила молодшій про той простір: «Він подібний до укра їнського. У ньому чоловік мимоволі стає поетом».

Український і німецький степи, світ природи – це оживає у «Квітах ностальгії». До речі, в Чернівцях 1914 року в серії «Всеукраїнська біблі отека» вийшла збірка літераторки з Харкова Христі Алчевської «Моєму краю».

Рідний край Олександри Ковальової – Луганщина. «Тепер цей край ніхто любить не хоче, Хто тут, ті, схоже, не перечать злу», – пише вона. Що залишається чутливій душі в очікуванні, що колись розвидниться? –

«Смужка на сході». Це назва одного з перших віршів збірки. Бузинова й тернова весна знову накочується білим морем цвіту. «Білі хвилі, як біла печаль. Хто ж тут бачив красу без печалі?» І не вгадаєш, чи то батьків ська хата пливе разом із маленькою дівчинкою змрійницею, чи хатинка у напіввимерлому селі на Харківщині, де знаходить розраду жінка, яка встигла навчити сотні вчителів німецькій мові, а сама продовжує жадібно вчитися у кожної квітки й птахи.

Сни й реалії зливаються. «Лиш сяйво, срібло, сивина. Й провини рана докучна. Сувій життя: сукно чи шовк? І сяє місяць, й виє вовк». Ми моволі почала й собі продовжувати за Олександрою Ковальовою: нічні птахи в душі поета знайдуть опертя, перепочити прилетять. Птахи, від пущені ще Ноєм. Потоп брехні чи параної. Але біля жайвора ще можна вхопитися за промінь – золоту рятівну соломинку. Все інше – «рана до кучна».

Ностальгія підступна. Іноді надмірне захоплення природою із пе ренесенням людських справ на істот безсловесних «підкладає свиню». Тоді жаби чомусь «всім гуртом до тебе біжать», хоча бігати не вміють. Ще погодилася б, якби бігли їхні голоси перегуки. Забагато і дієслівних рим. Очікуване для читача добровільне самовигнання з раю, тобто переїзд до міста, де «лицарі успіху, ряджені козаки». Нагадує стару сентенцію: українські поети півжиття витрачають, щоб утвердитися в місті, а другу половину, щоб вирватися з нього до села. Чи то не ностальгія за імпері єю жаб і солов’їв, а не людей зі званнями, посадами та іншими вадами?

Але «в імперії є свій імператив: щоб скошене не встигло відрости». Тут уже долучаються символи глобалізованого повсякдення, іронічно порівнюються святі – «надійні, як фейсбучні друзі…, не осквернені. До часу». Тобто і в святих ще та перспективка.

Окремо варто згадати «Схованки і печери» – назву розділу, який перегукується з німецькою літературою, обраною Олександрою Ко вальовою як постійний об’єкт наукового дослідження і перекладацької творчості. Олександра Прокопівна – класичний германіст за фахом, кан дидат філологічних наук. Цитується нею неодноразовий гість Харкова, німецький філософ Райнгард Кнодт. Він пише: «У філософії печера стала прообразом свідомості, принаймні з часу появи знаменитого Платоно вого міту про печеру». Так, це знову дитинство з вужами й конваліями. Дитя, яке наливало молока вужам, виросло і замислюється, чому стільки рабського в людській натурі. «Рабське око усі заборони сховає». Отак, утішали ображеного чи морально приниженого у слобожанському селі:

«Нічого, перекліпаєш».

Маленькою смужкою історії зі сходу України світяться вірші згадки про поїздки до Наталіївки – зруйнованої садиби «цукрового короля» й мецената Харитоненка, до Краснокутського дендропарку, заснованого родиною просвітників Каразіних. Саме з того українсько грецького роду

походить фундатор Харківського університету Василь Назарович Кара зін. У Краснокутському старовинному парку на ставку біля залишків ко зацької фортеці ХVІІ століття «малює сонце свій автопортрет».

Багато сонячної енергії вкладено і переклади, вміщені у збірці. Ні мецька, іспанська та білоруська поезія – такий цього разу вибір Ковальо вої переладачки.

Від стишеного чебрецевого степу дитинства – до неспішного тлума чення світових літератур – такий рух книжки. Про нього написав у після мові Сергій Жадан, небіж Олександри Ковальової. Тобто Чернівці мають ще й таке харківське продовження.

ХХ століття в українській літературі буде обтятим, якщо не згадаю, що харківець Ігор Муратов 1952 року був нагороджений Сталінською премією за «Буковинську повість». Але перечитують не її, а лірику цього автора. «Для Муратова «Буковинська повість» стала щасливим квитком, але аж ніяк не творчим успіхом. Та й яка могла бути творча перемога в добу панування «теорії» безконфліктності? Писав незабутній критик слобожанин Ігор Михайлин 2014 року.

Чи конфліктує Олександра Ковальова у віршах зі світом своїх анти подів? Чи стала її збірка, видана не в Харкові, як численні попередні, а в Чернівцях, творчою перемогою? Пошукайте відповіді у «Квітах носталь гії».