Роздуми під куполом Рейхстагу

Хоч скільки разів стримувався не дозволяючи розумові заводити себе  надто далеко, все ж таки думка,  – вона ж бо вільна і скрізь витає, – підказує, що  тему війни  не оминути.

                Одесу не уявляю без гумору. А на  перехрестях, з початком війни, показник «Прямо» з написом: «На х*й», «На ліво – знову на х*й», на право – на росію на х*й». Я навмисно букву «У» позначаю *, а на плакатах, як то кажуть: прямою мовою.  Хтось скаже, що це вже не гумор. Та …Неможливо вже без мату, бо не розуміють! І це не нехтування культурою мови. Тепер надлишня інтелігентність нагадує анекдот коли «очкарик», купуючи  білет в баню, каже:  – Мне, пожалуйста,  билетик на одно лицо.

         А касир запитує: – А ты, что, жопу мыть не будеш?

Мій онук – 11-ти років, коли в березні я їх з дочкою та старшим внуком відправляв на  Львів і далі на Польщу, побачивши на вокзалі в Одесі великими буквами написаний напрямок для російського корабля, був  здивований і якось ніяковіючи запитав :  – Діду, діду! Ти це бачиш?…

Розумію онука. Так відкрито  написане «На х*й» він не міг зрозуміти. Довелось пояснювати, що на війні ненормативна лексика переходить в нормативну. Хоча це й гіркий гумор – ворогу він більш зрозумілий. Але це не прояв нашого нехтування культурою мови.

         Схоже, що тільки прямуючи « до росії на х*й… »,  по адресу вказаному на перехрестях одеських вулиць, окупант зможе відмити «портки и  морду лица». Для цього їм тут теплої води не нададуть. І ще нехай памятають слова: « контрибуції та репарації». А культура переможе! Саме за це йде битва.

Проте …  Жахливі кадри захоронень у «братській могилі» після обстрілів в Маріуполі. В чорних целофанових мішках тіла людей скидають в траншеї… Бездиханні тіла  цивільних людей на вулицях Бучі…

Перелік звірств  виконавців  ідеології «русского мира»  – нескінченний. У часи історичних потрясінь, а ми саме в такий час живемо, такі вартості, як правда, воля, право, розум і навіть мир, значно втратили силу і їх ніби відкинуто, чи принаймні їм надано зовсім іншого змісту.

Безумовно, війни відбувалися з тих пір як існує людство. І наївно сподіватися, що на нашому віку вони раптом закінчаться.

Та все ж я людина повоєнного часу і свої сімдесят років прожив не знаючи, що таке реальна війна, і перебуваючи на пенсії вже давно літо проводжу на Харківщині, а зимую в Одесі. Цього року та частина Харківщини ще окупована рашистами. І хіба думав колись, що саме війна путінської Росії, покличе і  мене до Польщі, як біженця з Одеси. Що побачу місця де моя мама перебувала як «остарбайтер», а батько воював визволяючи міста Гданськ, Гдиня, Щецін. 1945-го, в Бреслау, вони познайомились, а потім, вже після війни, і одружилися.

Випала нагода і в квітні – травні побува у Польщі.  

Ще лиш перетнувши кордон  одразу відчув різницю між їхнім автобаном від Перемисля до Кракова і нашими дорогами.

Зізнаюсь, що дивлячись на досягнення Польщі в інфраструктурі,  на благоустрій сіл, селищ та міст, наповненість магазинів як продуктами харчування так і промисловими товарами, відчуваєш щемну сердечну біль, прикрість і жаль, що ми в Україні ні за роки радянської влади, ні за часи незалежності, не змогли досягти такого рівня життя.

А ми ж іще пам’ятаємо 90-ті роки минулого століття, коли поляки, приїжджаючи скуповували у нас ножі, виделки, ложки і навіть молотки…

         А тепер, саме Польша, попри всі негаразди в історичному минулому, протягнула Україні братню руку допомоги.

Майже місяц, побувавши в Польщі, через Щецін, без будь-яких ускладнень і перевірок, безоплатно для укранців, прибув  на центральний залізничний вокзал у Берліні.

На наївне запитання чи далеко до Рейхстагу – показали його купол. Йшов до нього і думав про батька.

Він на фронті з грудня 1943-го і, як сапер, через болота Білорусі, Польщу дійшов до Німеччини. Мабуть, тому, що мав дев’ять класів освіти та навчився фотографувати, в кінці війни він був відібраний для служби в «СМЕРШІ». Розповідав, що знав першого коменданта Берліна – Героя Радянського Союзу М.Е. Берзаріна і навіть навчав його фотографувати. Вихвалявся, що після уроків фотографування генерал пригощав його, сержанта, вином із підвалів рейхсканцелярії Гітлера.

Тож, мабуть, ота розповідь батька, мов магніт, вела мене до рейхсканцелярії

Підійшовши побачив, що до Рейхстагу проводяться екскурсії. Записався в одну із груп і через декілька годин, побувавши біля Брандербургських воріт, пройшовши декілька кварталів міста, повернувся до будівлі  колишнього Рехстагу.

Своєрідною пішохідною гвинтовою дорогою, з екскурсією потрапив під самий купол.

Спочатку подумалось: Ось тут, під цим куполом зароджувався фашизм який забрав життя мільйонів людей у Другій світовій війні. А де ж зароджувався «рашизм»? Я ж в студентські роки бував в Кремлі і навіть сам тоді задумувався присвятити життя політиці. Та не склалося.

Як юрист знаю, що все потрібно піддавати аналізу. Він і підказав, що ні, не тут, не під куполом Рейхстагу і не в Кремлі зароджувався фашизм і рашизм. Ці людиноневисницькі політичні ідеології зародилися в головах Гітлера і Путіна, а в цих найвищих державних установах їх тільки законодавчо закріпили. А законодавчо закріплена ідея, як відомо, стає рушійною силою.

Задумався: а чому ж так? Мабуть, тому, що саме на політику у людей найбільші сподівання і найбільші розчарування. Одні всі нові ідеї сприймають радісно, а інші — агресивно.

А політики постійно кличуть народ до боротьби за світле майбутнє, яке так і не приходить. І чому кличуть?

На це питання дав відповідь мій однофамілець Микола Васильович Щербань. Публіцист, він у 1870-х роках був кореспондентом газети «Голос», в якій публікувалися його «Листи з Парижа». «…візьміть просто більшість хорошого робітничого населення. Гнів у ньому закипає не з пригнічення, не з утисків, не через недосконалість законів і урядових ухилень від необхідних реформ: Ні, — через питання: кому правити?»

Народні маси в це вірять і, як завжди, розчаровуються в тих, хто до цієї влади приходить.

А ті, хто прагне правити давно, за висловом Е. Роттердамського в його «Похвалі Глупоті», впевнилися, що «…за допомогою певних дурничок можна, виявляється, легко приборкувати цього величезного й могутнього звіра, ім’я якому — народ». За бажання та наявності фінансування це дуже легко робиться. Спершу одних чимось заохочують. Потім багатьох збивають з пантелику засобами масової агітації, бо завжди є такі, які чимось зомбовані, інші нічого не знають по суті й беруть участь у таких акціях, не розуміючи, що їх просто використовують.

Лише коли, навчені лихом, вони все ж довідуються, що їхня довірливість до «агітаторів» і була причиною їхніх бід, то кажуть: «Так ми ж нічого не знали!» Це для них як виправдання, ніби повторення слів Менандра (340–292 рр. до н. е.): «Тому, хто нічого не знає, й помилитись ні в чому».

Погодьтеся, мудрий вислів. А ще зверніть увагу, що йому більше двох тисячоліть. Не хочу нікого ображати, але завжди треба пам’ятати про людські вади, а не тільки про чесноти.

Той давній вислів з простою народною прямотою доповнив наш мандрівний філософ Григорій Сковорода: «Не той дурний, хто не знає, а той, хто знати не хоче». На жаль, ми так і не навчилися багато чому; і не навчимося.

Після Берліну потягом, понад річкою Єльба, прямував  до Дрездена. Милувався пейзажними долинами  ріки і в памяті наживо спливали читані колись, ще в дитинстві, описані європеськими письменниками скелі, замки, монастирі. І як тепер це красиво влаштоване.

Побував у Празі. І знаєте, що найбільше вразило? Те, що сидіння в вагонах метро обтягнуті такою матерією, якої ще не побачиш на кріслах деяких наших театрів…

Звичайно, більшу частину Європи побачив з вікна потяга чи автобуса, та все ж   враження від  масштабів розвитку « відновлювальної енергетики», великої кількості  сонячних батарей та вітряків, які вже реально дають можливість відмовитись від вугілля та нафти.

Хоч би як гостинно там нас не приймали, передам емоційне враження, почуте в вагоні потягу коли вже повертався зі Львова до Одеси, від однієї жіночки: – Боже! Боже! Це ж я вже буду дома. Дома борщ варитиму…

За місяць перебування в Польщі відвик від завивання сирен повітряної тривоги, а в Одесі вони продовжуються. Ми все ще в жорстокій битві світової історії.  Та надписи на транспарантах вже не настільки нецензурні. Мені сподобався:  «Не треба мене «АСВАБАЖДАТЬ». Я – Вільна Україна»

Ще будучи в Польші зателефонував до рідного села Саша на Вінничині і дізнався, що  з різних областей України, які пострадали від рашистської окупації, вже приїхало більше п’ятдесяти чоловік і поселяються у родичів, друзів, знайомих та в придатні для житла пустуючі хати. Впевнений що мої земляки допоможуть пережити жахіття війни, яка змусила їх покинути рідні домівки.

Не прийміть цей допис як песимістичний. Навіть кремлівські «пропагандони» вже визнають що прорахувалися.

Впевнений, що зусилля нашого народу, підтримка світової громадськості, це не марна праця, бо людству, як тому хліборобу, доводиться виполювати той самий бурян, щоб жито пускало пагони, зеленіло, стигло, давало врожай.

Дмитро Щербань