• Головна
  • Товариство
  • Творчість
    • Поезія
    • Проза
    • Драматургія
    • Критика та есеїстика
    • Переклади
    • Зав’язь
  • Літпроцес
    • Журнал “Харків. Lit”
    • ЛітReview
    • “Кальміюс”
      • Кальміюс-2018
      • Кальміюс-2017
      • Кальміюс-2016
  • Історія
    • Літературний Харків
    • Постаті
    • Очима культури
  • Наші партнери та друзі
← День народження Віктора Бойка
Наріжний камінь євроцивілізації →

Ольга ВОЛКОВА: «ДАВИД ПЕРЕМІГ ГОЛІАФА, ХОЧА В ЦЕ МАЛО КОМУ ВІРИЛОСЬ»

Опубліковано в 9 Жов, 2022 Прокоментуй! 501 переглядів

24 лютого 2022 року змінило життя всіх нас. Особливо драматичні зміни зачепили мешканців українського Сходу і Півдня. Харків, колиска «Березоля», став одним з перших заатакованих Росією міст.

У нових обставинах, коли все дотеперішнє обнулилося, кожен ухвалював рішення сам для себе — що робити далі. Для мене таким рішенням стала якнайшвидша евакуація, разом з родиною, з обстрілюваного міста — інших варіантів я просто не розглядала. Але Харків живе і стоїть надалі — хоча цілі квартали міста зруйновані, а населення зменшилося вдвічі. Хто лишився в місті, як і чим вони живуть, на що сподіваються?

З першого дня повномасштабного вторгнення в Харкові залишається письменник Сергій Жадан, який веде також і волонтерську роботу — допомагає ЗСУ. Залишилася в місті поетка Світлана Загреба: вона теж серед волонтерів і захоплює всіх своєю мужністю. Не виїхав нікуди й російськомовний поет, культуролог Михайло Красиков, інтерв’ю з яким я публікувала в «Березолі» торік: він пов’язаний з фондами, які надають гуманітарну допомогу літнім людям та інвалідам.

Героїня моєї сьогоднішньої розмови не є титулованим літератором, однак тогоріч один з її віршів якимось внутрішнім світлом і прозорістю припав мені до душі, я поклала його на музику, і вийшов ненав’язливий, суто харківський «Блюз під пам’ятником Сковороді». Нещодавно я з подивом довідалася, що Ольга ВОЛКОВА (нар. 1980), викладачка англійської мови і членкиня Товариства «Просвіта», теж залишилася в Харкові й волонтерить. Хоча з її чудовою англійською вона б легко знайшла собі місце за кордоном.

Ось як я її представила своїм слухачам колись: «Харківська „просвітянка”, пані Оля Волкова… мініатюрна, тоненька, як балетниця, з непокірними темними кучерями, затягнутими у вузол на потилиці, — працює вчителькою англійської мови в одній з харківських шкіл. Вона ніколи не підвищує голосу, але в її спокійних інтонаціях, бува, прослизає лукавинка: наче вона й без демонстративних виявів учительської влади знає секрет, як укоськувати неслухняних дітваків».

Сьогодні я побачила пані Олю з іншого боку: її твердий внутрішній стрижень, надвисоку самовимогливість («боятися соромно» — тричі в коротенькій розмові повторила вона), відданість і прагнення допомагати тим, хто слабший. І я не могла не поговорити з нею — про її повсякдення, її локальний особистий фронт і про місто, до якого більшість із нас — тих, хто поїхав, — мріє повернутися.

«БОЯТИСЯ ЯКОСЬ СОРОМНО»

— Пані Олю, що Вас тримає в Харкові? Ви мешкаєте на багатостраждальній Салтівці — в районі, який обстрілювався не раз, — але вирішили не виїжджати. Чому? Що допомагає долати страх? 

— Насправді обстріли не страшні, страшна окупація.

У перші дні війни ми з Ігорем (чоловік пані Ольги, «просвітянин» Ігор Алексєєв, шанувальник філософії Григорія Сковороди, багаторічний активіст українського руху в Харкові. — Л.Х.) жили в центрі, волонтерили. Думали, що в разі погіршення ситуації відступатимемо на захід, долучатимемось до збройних чи незбройних рухів опору.

Коли ворога відігнали, ми повернулися у наш район, бо зрозуміли, що там потрібна допомога. У підвалах жили люди, які не мали змоги дійти до найближчої крамниці чи аптеки, тож ми допомагали цим людям. Також трохи зайнялися зоозахистом.

Наш район усе ж безпечніший, ніж передова, тож боятися якось соромно.

— У перші дні повномасштабного вторгнення, коли Харків обстрілювали, здавалося, з усіх можливих видів зброї, в багатьох був шок. Яка реакція була у Вас? Ви готувались до небезпеки, чекали на велику війну?

— Найбільше відчувала лють.

Я не готувала заздалегідь валізи, але на 90% була певна, що напад буде. Але сподівалася, що його вдасться зупинити на самому початку, що не буде стількох окупованих територій та таких тривалих бойових дій.

— Що Вас найбільше вразило (неґативно і позитивно) після 24 лютого?

— Неґативно вразило — і вражає надалі! — те, що й досі є люди, які не розуміють, що за ворог перед нами. Які щось верзуть про «треба домовлятися», про «братні народи» тощо. Їх значно поменшало, але й донині такі є.

Не можу змиритися з тим, що віднаходяться на наших землях зрадники, колаборанти.

Обурює, коли люди тікають, кидаючи домашніх улюбленців напризволяще.

Злюся, коли люди беруть гуманітарку, яку волонтери везли їм під обстрілами, а потім крутять носом: мовляв, привезли не те, що вони б хотіли. Буває всяке…

Але позитивних вражень незмірно більше. Скільки людей волонтерять — і старенькі, і підлітки! Скільки пішло добровольцями на фронт… А яку мужність мають ті, хто в Херсоні, Маріуполі, інших тимчасово захоплених містах нині протидіє окупантам! Це нечувано сміливі, незламні люди.

І, вертаючись до близької мені теми хатніх тварин: значно більше людей, які виявляють до них милосердя, не на словах, а на ділі рятують кожне життя. І військові наші з передової передають тварин волонтерам, і комунальники, і звичайні містяни рятують, беруть додому покинутих або й геть безпритульних тварин. Ніби в людей відкрилась особлива потреба — зробити бодай щось добре, хай і не масштабне.

Позитивно вразила підтримка України світом, хоча часом хочеться ще, і більше, і швидше.

Позитивні емоції та вдячність відчуваю за те, що всі комунальні служби працюють, навіть у ситуації небезпеки, щоб життя в нашому місті, наскільки це можливо, залишалось комфортним.

— Школу, в якій Ви працювали, зруйновано. Чи відомо Вам, що з Вашими учнями, чи підтримуєте з ними контакт? 

— Більшість учнів виїхала на початку війни, хоча на сьогодні дехто вже повернувся. Деякі навіть трохи займаються англійською, бо під час навчального року не було змоги повною мірою опанувати програму.

— Із початком навчального року плануєте працювати й далі, викладати онлайн?

— У нас нема вибору — лише онлайн-робота. Щоправда, я не люблю такого формату і не вмію гаразд працювати в зумах та інших застосунках. Тож нині є трохи часу, щоб підучитися. Якщо вдасться, працюватиму й надалі. Якщо не дуже виходитиме — можливо, доведеться шукати іншу роботу.

— Як Вам здається, чому росіяни так часто руйнують саме школи? Що це — ірраціональна ненависть до освіти?

— Це ненависть до правди. Адже школа — не просто джерело інформації: це чинник формування особистості. В українських школах діти вивчають і українську мову, яка ріже ворогові вухо, і історію, яку ворог спотворює, і право, і етику, біля яких орки й поряд не стояли.

Ще, як мені здається, знаходяться провокатори, які запускають дурні чутки про штаби або склади в школах, — і потім у школи прилітає. У нашій школі на Салтівці, авжеж, не було ні складів, ні штабів, але це не врятувало.

«ЧАСОМ ОХОПЛЮЄ ВІДЧУТТЯ, ЩО ПОКИ Й НЕ ЖИВУ.

ОТ ПЕРЕМОЖЕМО — ТОДІ ЗНОВ ЖИТИМУ»

— У Харкові, згідно з публікаціями місцевої преси, працює лише 10% від довоєнної кількості підприємств. Що роблять, де працюють харківці, які не виїхали? Як і чим живе місто в ситуації постійної загрози?

— Хтось сидить на гуманітарці — переважно пенсіонери, інваліди, люди незахищених категорій. Хтось таки працює. Нині людей у місті менше, але воно потроху оживає, відчиняються крамниці, пекарні, перукарні, ксерокси. Потихеньку щось ремонтується, бо треба ж якось запускати економіку.

— Як функціонує волонтерський Харків? Ви залучені до волонтерського руху; як минає Ваш день?

— У перші місяці наш з Ігорем графік був завантажений. Спершу працювали на евакуацію Намету («Все для Перемоги» — волонтерський намет, який з 2014 р. стояв на майдані Свободи в Харкові, перед будівлею Обладміністрації. 1 березня 2022 р. у будівлю Обладміністрації поцілило дві російські ракети, внаслідок чого всередині будинку загинуло 28 людей; у волонтерському наметі дивом ніхто не постраждав. — Л.Х.). Потім — зранку отримували хліб і розносили Північною Салтівкою. Поступово обстрілів стало менше, хліба й до хліба — більше, люди стали сміливіше пересуватися, почали приходити по хліб самі, крім дуже стареньких чи хворих. Згодом ми долучилися до організації, що розвозила готові страви, Ігор опікувався логістикою доставок. Нині ми коли й відвідуємо адресно конкретних людей, то вже не від організації, просто з власної ініціативи.

А мережа доставок їжі, ліків і далі існує, є кілька фондів. Однак тепер уже допомогу роздають більш вибірково, бо людей дедалі більше вертається до міста. Зазвичай у кожному будинку обирають старосту, він (або вона) формує списки, передає до організації, і людям привозять відповідну кількість пакетів гуманітарної допомоги.

Триває і підтримка армії: сітки, збір коштів, певних речей.

Ну й моя улюблена тема: зоозахист. Нині ми піклуємося про вивезеного з передової трилапого кота, який потребує серйозного лікування, тож періодично возимо його до ветклініки, а паралельно шукаємо йому господаря, бо через свою хворобу він має жити окремо від інших котів, а в нас уже є двоє. Зооволонтери постачають корми, допомагають із лікуванням, перевезенням тварин.

Особисто я ніде не реєструвалася, посвідчення волонтера не маю, просто допомагаю чим можу.

— Чи можливо це — радіти, жити повноцінним життям у країні, охопленій війною? Усі ми пригнічені тяжкими, трагічними новинами, страхом, невизначеністю майбутнього. Що особисто Вам допомагає не зламатися?

— Чесно кажучи, я не певна, що я не зламалася… Іноді здається, що вже переламана — далі нікуди. Але допомагає молитва. Приклад інших людей змушує триматися, бо соромно розклеюватися, коли довкола більш мужні люди у складніших умовах роблять значно більше, ніж ти. Розумію, що маю обов’язки перед сім’єю, учнями, тими ж котами, тож мушу триматися.

Нині іноді знаходиться час на арт-терапію — з бісеру плету трохи. А загалом… часом охоплює відчуття, що поки й не живу. От переможемо — тоді знов житиму.

— Синдром відкладеного життя, він нині є в багатьох…

— Так, тому «радіти життю» — це гучно сказано. Я радію кожній нашій перемозі, кожному HIMARSу, кожному деокупованому селищу, кожному військовому, звільненому з полону, радію кожному листу від когось із друзів або рідних.

Тихий ранок, коли можна побігати на стадіоні, — радість. Прогулятися над річкою, помилуватися краєвидами — теж. Одужання котика — успіх. Із таких дрібниць складається нині життя, і про це теж колись будуть спогади: незважаючи ні на що, нам вдалося те чи те.

Ігор мене всіляко підбадьорює. Хоча нині в нього в університеті роботи багато, він і волонтерство переважно «тягне» — можна сказати, всі проєкти в цьому напрямку він започаткував, і вдома дуже допомагає.

— Мені відомо, що пан Ігор допомагає розбирати завали зруйнованого салтівського корпусу Педагогічного університету імені… того ж таки Сковороди.

— Так. Тому мені опускати руки просто соромно.

«РОСІЯНИ — ХВОРА НАЦІЯ,

ЯКА ПІШЛА НЕ БОЖИМИ ШЛЯХАМИ»

— Пані Олю, як Вам здається, що сталося з Росією і росіянами? Що сталося з тими, кого ми вважали своїми сусідами, до яких багато хто з українців їздив на заробітки, з якими укладали шлюби впродовж багатьох десятиліть? Чи Ви згодні з тими, хто каже, що Росія була хижою і аґресивною завжди, що в цьому її сутність, її національний характер — підпорядковувати собі інші народи, а кого не вдається підпорядкувати, тих знищувати?

— Так, протягом усієї історії, відколи росіяни з’явилися, вони нас ненавиділи. Заздрість це чи що — не знаю. А в останні роки на цей ґрунт ще й отруйна пропаґанда лягла. Тому те, що тепер відбувається, — це як розкритий нарив. Квінтесенція ненависті.

Як вірянка я ще думаю, що це й суто духовна проблема: імперська зверхність, жорстокість, брехливість — це все від гордині, яка засліпила Росію. Росіяни — хвора нація, яка пішла не Божими шляхами. Тепер вони дедалі більше відриваються від реальності, живуть у якійсь матриці. Замість розв’язувати свої проблеми, вони шукають ворогів, яких можна було б звинуватити у своїх бідах. І, здається, людей такого штибу там більшість.

Часом я замислююся над питанням: чи очільники їхні цинічно брешуть, свідомо створюючи для свого народу таку картину світу, де всі довкола — вороги й «нацисти»? Чи вони й самі в це вірять?

— Можна змінити багато чого — але не географію. Як далі бути з тим, що Харків розташований за сорок кілометрів від неадекватного сусіда? Чи вірите Ви, що в місті колись знову буде безпечно?

— Нам ще дуже довго доведеться жити так, як живе Ізраїль. Будуватимемо бомбосховища, зміцнюватимемо ППО, озброюватимемось. Що ж тут удієш… Колись буде безпечно, бо рано чи пізно РФ зазнає повного краху, може, навіть розділиться на кілька держав. А колись, можливо, навіть покається (Німеччина ж свого часу перехворіла й виправилась)… Але то вже, боюся, якщо й буде, то за декілька поколінь.

— Чи вірите Ви, що Україні вдасться втримати Харків? Чи вірите в нашу перемогу? Наскільки реалістичною є наша найбільша мрія — завдати поразки північному монстрові?

— Безперечно, вірю в перемогу, в ЗСУ, в Божу допомогу. Ми втримаємо Харків, визволимо всі наші землі. Давид переміг Голіафа, хоча в це мало кому вірилось. Правда на нашому боці, чужого ми не прагнемо, а наше нам по праву належить. Саме вже усвідомлення цього надає бойового духу.

Світло, добро, свобода, демократія, взагалі адекватність, звичайно, переможуть. І хочеться, щоб із цим упоралося наше покоління. Щоб не передавати цієї проблеми нащадкам.

— Про що ще Ви мрієте? Що хотіли б робити після перемоги?

— Особливо ні про що не мрію. Хочеться перемоги, а тоді вже й подумаю над мріями, планами. Щойно запрацює ковзанка — ходитиму. Запрацює театр — піду: в нас з Ігорем були квитки на 25 лютого, зірвався похід. З’їжджу до улюблених місць: Ужгород, Івано-Франківськ, Кам’янець-Подільський, Чернівці, Жовква, Карпати, Черкащина. Побуваю там, де ще не встигла: у Луцьку, Чернігові, Сумах. Я й Харківщину ще не всю дослідила… Але це не мрії. Це бажання. Мрія нині лише одна: Перемога.

Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ

Варшава — Харків

Серпень 2022 р.

Ольга ВОЛКОВА

БЛЮЗ ПІД ПАМ’ЯТНИКОМ СКОВОРОДІ

Йому довірливо на плечі

сідають голуби, бува.

І ловить крапельки малеча

з фонтанів, де вода жива.

А в краплях — райдуги барвисті,

проміння сонця і блакить…

Тут, у старому середмісті,

цей скромний пам’ятник стоїть.

Лунають монастирські дзвони,

і наче храм — дерев шатро.

Пізнай себе — й неси до скону

у світ любов, красу, добро…

Сковорода у середмісті,

свобода у людських серцях.

І люблять янголи присісти

спочити в нього на плечах.

2020

Пам’ятник Григорієві Сковороді в центрі Харкова. Фото Сергія Бобка
Люцина Хворост , Ольга Волкова , Хворост

Залишити коментар

Натисніть сюди, щоби скасувати відповідь.

Ви повинні увійти, щоб залишити коментар.

  • Анонси
  • Події
  • Новинки
  • Рецензії
  • Інтерв'ю

Недавні записи

  • ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ВІНТАЖ (перечитуючи професора Леоніда Ушкалова)
  • Антоніна ТИМЧЕНКО: «Поезія — код, на розгадування якого не вистачить життя»
  • КОЦЮБИНСЬКИЙ – “ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ” – ПАРАДЖАНОВ
  • ШЕВЧЕНКІВ ВІРШ І ГІПЕРБОЛІЧНЕ КІНО
  • ЩО ЗМІНИЛА У НАС ВІЙНА: Есей Люцини Хворост
  • Рефлексія
  • ПІСЛЯ СПОВІЩЕННЯ З ІЗЮМА

Позначки

1920-ті роки Marko Robert Stech І. Мироненко Ірина Мироненко Антоніна Тимченко Бобошко Боровий Брюґґен В. Бойко Василь Мисик Віктор Бойко Віктор Тимченко Віталій Квітка Григорій Сковорода Кириченко Ковальова Л. Хворост Леонід Ушкалов Люцина Хворост Марко Роберт Стех Мельників Михайлин Михайло Красиков О. Ковальова О. Тараненко Олександра Ковальова Очима культури Перерва Петро Джерелянський Романовський Сергій Шелковий Сковорода Стожук Супруненко Тома Хворост Шелковий малярство музика поезія поезія національного опору розстріляне відродження сталінізм українська культура українська література
© Усі права застережено
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
2012 Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України
Підтримка сайту: Андрій Пеляк