Ольга ВОЛКОВА: «ДАВИД ПЕРЕМІГ ГОЛІАФА, ХОЧА В ЦЕ МАЛО КОМУ ВІРИЛОСЬ»

24 лютого 2022 року змінило життя всіх нас. Особливо драматичні зміни зачепили мешканців українського Сходу і Півдня. Харків, колиска «Березоля», став одним з перших заатакованих Росією міст.

У нових обставинах, коли все дотеперішнє обнулилося, кожен ухвалював рішення сам для себе — що робити далі. Для мене таким рішенням стала якнайшвидша евакуація, разом з родиною, з обстрілюваного міста — інших варіантів я просто не розглядала. Але Харків живе і стоїть надалі — хоча цілі квартали міста зруйновані, а населення зменшилося вдвічі. Хто лишився в місті, як і чим вони живуть, на що сподіваються?

З першого дня повномасштабного вторгнення в Харкові залишається письменник Сергій Жадан, який веде також і волонтерську роботу — допомагає ЗСУ. Залишилася в місті поетка Світлана Загреба: вона теж серед волонтерів і захоплює всіх своєю мужністю. Не виїхав нікуди й російськомовний поет, культуролог Михайло Красиков, інтерв’ю з яким я публікувала в «Березолі» торік: він пов’язаний з фондами, які надають гуманітарну допомогу літнім людям та інвалідам.

Героїня моєї сьогоднішньої розмови не є титулованим літератором, однак тогоріч один з її віршів якимось внутрішнім світлом і прозорістю припав мені до душі, я поклала його на музику, і вийшов ненав’язливий, суто харківський «Блюз під пам’ятником Сковороді». Нещодавно я з подивом довідалася, що Ольга ВОЛКОВА (нар. 1980), викладачка англійської мови і членкиня Товариства «Просвіта», теж залишилася в Харкові й волонтерить. Хоча з її чудовою англійською вона б легко знайшла собі місце за кордоном.

Ось як я її представила своїм слухачам колись: «Харківська „просвітянка”, пані Оля Волкова… мініатюрна, тоненька, як балетниця, з непокірними темними кучерями, затягнутими у вузол на потилиці, — працює вчителькою англійської мови в одній з харківських шкіл. Вона ніколи не підвищує голосу, але в її спокійних інтонаціях, бува, прослизає лукавинка: наче вона й без демонстративних виявів учительської влади знає секрет, як укоськувати неслухняних дітваків».

Сьогодні я побачила пані Олю з іншого боку: її твердий внутрішній стрижень, надвисоку самовимогливість («боятися соромно» — тричі в коротенькій розмові повторила вона), відданість і прагнення допомагати тим, хто слабший. І я не могла не поговорити з нею — про її повсякдення, її локальний особистий фронт і про місто, до якого більшість із нас — тих, хто поїхав, — мріє повернутися.

«БОЯТИСЯ ЯКОСЬ СОРОМНО»

— Пані Олю, що Вас тримає в Харкові? Ви мешкаєте на багатостраждальній Салтівці — в районі, який обстрілювався не раз, — але вирішили не виїжджати. Чому? Що допомагає долати страх? 

— Насправді обстріли не страшні, страшна окупація.

У перші дні війни ми з Ігорем (чоловік пані Ольги, «просвітянин» Ігор Алексєєв, шанувальник філософії Григорія Сковороди, багаторічний активіст українського руху в Харкові. — Л.Х.) жили в центрі, волонтерили. Думали, що в разі погіршення ситуації відступатимемо на захід, долучатимемось до збройних чи незбройних рухів опору.

Коли ворога відігнали, ми повернулися у наш район, бо зрозуміли, що там потрібна допомога. У підвалах жили люди, які не мали змоги дійти до найближчої крамниці чи аптеки, тож ми допомагали цим людям. Також трохи зайнялися зоозахистом.

Наш район усе ж безпечніший, ніж передова, тож боятися якось соромно.

— У перші дні повномасштабного вторгнення, коли Харків обстрілювали, здавалося, з усіх можливих видів зброї, в багатьох був шок. Яка реакція була у Вас? Ви готувались до небезпеки, чекали на велику війну?

— Найбільше відчувала лють.

Я не готувала заздалегідь валізи, але на 90% була певна, що напад буде. Але сподівалася, що його вдасться зупинити на самому початку, що не буде стількох окупованих територій та таких тривалих бойових дій.

— Що Вас найбільше вразило (неґативно і позитивно) після 24 лютого?

— Неґативно вразило — і вражає надалі! — те, що й досі є люди, які не розуміють, що за ворог перед нами. Які щось верзуть про «треба домовлятися», про «братні народи» тощо. Їх значно поменшало, але й донині такі є.

Не можу змиритися з тим, що віднаходяться на наших землях зрадники, колаборанти.

Обурює, коли люди тікають, кидаючи домашніх улюбленців напризволяще.

Злюся, коли люди беруть гуманітарку, яку волонтери везли їм під обстрілами, а потім крутять носом: мовляв, привезли не те, що вони б хотіли. Буває всяке…

Але позитивних вражень незмірно більше. Скільки людей волонтерять — і старенькі, і підлітки! Скільки пішло добровольцями на фронт… А яку мужність мають ті, хто в Херсоні, Маріуполі, інших тимчасово захоплених містах нині протидіє окупантам! Це нечувано сміливі, незламні люди.

І, вертаючись до близької мені теми хатніх тварин: значно більше людей, які виявляють до них милосердя, не на словах, а на ділі рятують кожне життя. І військові наші з передової передають тварин волонтерам, і комунальники, і звичайні містяни рятують, беруть додому покинутих або й геть безпритульних тварин. Ніби в людей відкрилась особлива потреба — зробити бодай щось добре, хай і не масштабне.

Позитивно вразила підтримка України світом, хоча часом хочеться ще, і більше, і швидше.

Позитивні емоції та вдячність відчуваю за те, що всі комунальні служби працюють, навіть у ситуації небезпеки, щоб життя в нашому місті, наскільки це можливо, залишалось комфортним.

— Школу, в якій Ви працювали, зруйновано. Чи відомо Вам, що з Вашими учнями, чи підтримуєте з ними контакт? 

— Більшість учнів виїхала на початку війни, хоча на сьогодні дехто вже повернувся. Деякі навіть трохи займаються англійською, бо під час навчального року не було змоги повною мірою опанувати програму.

— Із початком навчального року плануєте працювати й далі, викладати онлайн?

— У нас нема вибору — лише онлайн-робота. Щоправда, я не люблю такого формату і не вмію гаразд працювати в зумах та інших застосунках. Тож нині є трохи часу, щоб підучитися. Якщо вдасться, працюватиму й надалі. Якщо не дуже виходитиме — можливо, доведеться шукати іншу роботу.

— Як Вам здається, чому росіяни так часто руйнують саме школи? Що це — ірраціональна ненависть до освіти?

— Це ненависть до правди. Адже школа — не просто джерело інформації: це чинник формування особистості. В українських школах діти вивчають і українську мову, яка ріже ворогові вухо, і історію, яку ворог спотворює, і право, і етику, біля яких орки й поряд не стояли.

Ще, як мені здається, знаходяться провокатори, які запускають дурні чутки про штаби або склади в школах, — і потім у школи прилітає. У нашій школі на Салтівці, авжеж, не було ні складів, ні штабів, але це не врятувало.

«ЧАСОМ ОХОПЛЮЄ ВІДЧУТТЯ, ЩО ПОКИ Й НЕ ЖИВУ.

ОТ ПЕРЕМОЖЕМО — ТОДІ ЗНОВ ЖИТИМУ»

— У Харкові, згідно з публікаціями місцевої преси, працює лише 10% від довоєнної кількості підприємств. Що роблять, де працюють харківці, які не виїхали? Як і чим живе місто в ситуації постійної загрози?

— Хтось сидить на гуманітарці — переважно пенсіонери, інваліди, люди незахищених категорій. Хтось таки працює. Нині людей у місті менше, але воно потроху оживає, відчиняються крамниці, пекарні, перукарні, ксерокси. Потихеньку щось ремонтується, бо треба ж якось запускати економіку.

— Як функціонує волонтерський Харків? Ви залучені до волонтерського руху; як минає Ваш день?

— У перші місяці наш з Ігорем графік був завантажений. Спершу працювали на евакуацію Намету («Все для Перемоги» — волонтерський намет, який з 2014 р. стояв на майдані Свободи в Харкові, перед будівлею Обладміністрації. 1 березня 2022 р. у будівлю Обладміністрації поцілило дві російські ракети, внаслідок чого всередині будинку загинуло 28 людей; у волонтерському наметі дивом ніхто не постраждав. — Л.Х.). Потім — зранку отримували хліб і розносили Північною Салтівкою. Поступово обстрілів стало менше, хліба й до хліба — більше, люди стали сміливіше пересуватися, почали приходити по хліб самі, крім дуже стареньких чи хворих. Згодом ми долучилися до організації, що розвозила готові страви, Ігор опікувався логістикою доставок. Нині ми коли й відвідуємо адресно конкретних людей, то вже не від організації, просто з власної ініціативи.

А мережа доставок їжі, ліків і далі існує, є кілька фондів. Однак тепер уже допомогу роздають більш вибірково, бо людей дедалі більше вертається до міста. Зазвичай у кожному будинку обирають старосту, він (або вона) формує списки, передає до організації, і людям привозять відповідну кількість пакетів гуманітарної допомоги.

Триває і підтримка армії: сітки, збір коштів, певних речей.

Ну й моя улюблена тема: зоозахист. Нині ми піклуємося про вивезеного з передової трилапого кота, який потребує серйозного лікування, тож періодично возимо його до ветклініки, а паралельно шукаємо йому господаря, бо через свою хворобу він має жити окремо від інших котів, а в нас уже є двоє. Зооволонтери постачають корми, допомагають із лікуванням, перевезенням тварин.

Особисто я ніде не реєструвалася, посвідчення волонтера не маю, просто допомагаю чим можу.

— Чи можливо це — радіти, жити повноцінним життям у країні, охопленій війною? Усі ми пригнічені тяжкими, трагічними новинами, страхом, невизначеністю майбутнього. Що особисто Вам допомагає не зламатися?

— Чесно кажучи, я не певна, що я не зламалася… Іноді здається, що вже переламана — далі нікуди. Але допомагає молитва. Приклад інших людей змушує триматися, бо соромно розклеюватися, коли довкола більш мужні люди у складніших умовах роблять значно більше, ніж ти. Розумію, що маю обов’язки перед сім’єю, учнями, тими ж котами, тож мушу триматися.

Нині іноді знаходиться час на арт-терапію — з бісеру плету трохи. А загалом… часом охоплює відчуття, що поки й не живу. От переможемо — тоді знов житиму.

— Синдром відкладеного життя, він нині є в багатьох…

— Так, тому «радіти життю» — це гучно сказано. Я радію кожній нашій перемозі, кожному HIMARSу, кожному деокупованому селищу, кожному військовому, звільненому з полону, радію кожному листу від когось із друзів або рідних.

Тихий ранок, коли можна побігати на стадіоні, — радість. Прогулятися над річкою, помилуватися краєвидами — теж. Одужання котика — успіх. Із таких дрібниць складається нині життя, і про це теж колись будуть спогади: незважаючи ні на що, нам вдалося те чи те.

Ігор мене всіляко підбадьорює. Хоча нині в нього в університеті роботи багато, він і волонтерство переважно «тягне» — можна сказати, всі проєкти в цьому напрямку він започаткував, і вдома дуже допомагає.

— Мені відомо, що пан Ігор допомагає розбирати завали зруйнованого салтівського корпусу Педагогічного університету імені… того ж таки Сковороди.

— Так. Тому мені опускати руки просто соромно.

«РОСІЯНИ — ХВОРА НАЦІЯ,

ЯКА ПІШЛА НЕ БОЖИМИ ШЛЯХАМИ»

— Пані Олю, як Вам здається, що сталося з Росією і росіянами? Що сталося з тими, кого ми вважали своїми сусідами, до яких багато хто з українців їздив на заробітки, з якими укладали шлюби впродовж багатьох десятиліть? Чи Ви згодні з тими, хто каже, що Росія була хижою і аґресивною завжди, що в цьому її сутність, її національний характер — підпорядковувати собі інші народи, а кого не вдається підпорядкувати, тих знищувати?

— Так, протягом усієї історії, відколи росіяни з’явилися, вони нас ненавиділи. Заздрість це чи що — не знаю. А в останні роки на цей ґрунт ще й отруйна пропаґанда лягла. Тому те, що тепер відбувається, — це як розкритий нарив. Квінтесенція ненависті.

Як вірянка я ще думаю, що це й суто духовна проблема: імперська зверхність, жорстокість, брехливість — це все від гордині, яка засліпила Росію. Росіяни — хвора нація, яка пішла не Божими шляхами. Тепер вони дедалі більше відриваються від реальності, живуть у якійсь матриці. Замість розв’язувати свої проблеми, вони шукають ворогів, яких можна було б звинуватити у своїх бідах. І, здається, людей такого штибу там більшість.

Часом я замислююся над питанням: чи очільники їхні цинічно брешуть, свідомо створюючи для свого народу таку картину світу, де всі довкола — вороги й «нацисти»? Чи вони й самі в це вірять?

— Можна змінити багато чого — але не географію. Як далі бути з тим, що Харків розташований за сорок кілометрів від неадекватного сусіда? Чи вірите Ви, що в місті колись знову буде безпечно?

— Нам ще дуже довго доведеться жити так, як живе Ізраїль. Будуватимемо бомбосховища, зміцнюватимемо ППО, озброюватимемось. Що ж тут удієш… Колись буде безпечно, бо рано чи пізно РФ зазнає повного краху, може, навіть розділиться на кілька держав. А колись, можливо, навіть покається (Німеччина ж свого часу перехворіла й виправилась)… Але то вже, боюся, якщо й буде, то за декілька поколінь.

— Чи вірите Ви, що Україні вдасться втримати Харків? Чи вірите в нашу перемогу? Наскільки реалістичною є наша найбільша мрія — завдати поразки північному монстрові?

— Безперечно, вірю в перемогу, в ЗСУ, в Божу допомогу. Ми втримаємо Харків, визволимо всі наші землі. Давид переміг Голіафа, хоча в це мало кому вірилось. Правда на нашому боці, чужого ми не прагнемо, а наше нам по праву належить. Саме вже усвідомлення цього надає бойового духу.

Світло, добро, свобода, демократія, взагалі адекватність, звичайно, переможуть. І хочеться, щоб із цим упоралося наше покоління. Щоб не передавати цієї проблеми нащадкам.

— Про що ще Ви мрієте? Що хотіли б робити після перемоги?

— Особливо ні про що не мрію. Хочеться перемоги, а тоді вже й подумаю над мріями, планами. Щойно запрацює ковзанка — ходитиму. Запрацює театр — піду: в нас з Ігорем були квитки на 25 лютого, зірвався похід. З’їжджу до улюблених місць: Ужгород, Івано-Франківськ, Кам’янець-Подільський, Чернівці, Жовква, Карпати, Черкащина. Побуваю там, де ще не встигла: у Луцьку, Чернігові, Сумах. Я й Харківщину ще не всю дослідила… Але це не мрії. Це бажання. Мрія нині лише одна: Перемога.

Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ

Варшава — Харків

Серпень 2022 р.

Ольга ВОЛКОВА

БЛЮЗ ПІД ПАМ’ЯТНИКОМ СКОВОРОДІ

Йому довірливо на плечі

сідають голуби, бува.

І ловить крапельки малеча

з фонтанів, де вода жива.

А в краплях — райдуги барвисті,

проміння сонця і блакить…

Тут, у старому середмісті,

цей скромний пам’ятник стоїть.

Лунають монастирські дзвони,

і наче храм — дерев шатро.

Пізнай себе — й неси до скону

у світ любов, красу, добро…

Сковорода у середмісті,

свобода у людських серцях.

І люблять янголи присісти

спочити в нього на плечах.

2020