Ольга ТІЛЬНА: “Перемога буде за нами, хоча й настане вона нескоро”

З Ольгою ТІЛЬНОЮ (нар. 1979), поеткою, прозаїком та перекладачкою з англійської мови, ми попереднього разу стрічались наживо десь так у 2019 році — тобто в щасливі, умовно мирні часи (пишу «умовно мирні», бо всім відомо, що війна триває з 2014-го). Я міркувала, кого з наших поетів варто запросити на чергові посиденьки Харківського українського культурно-мовного клубу «Апостроф». Хотілося послухати когось цікавого, глибокого, але некрикливого, когось із тих, для кого цінність поезії — в самій поезії, а не в самовихвалянні і не в демонстративному проголошенні позицій.

Пані Оля тоді ласкаво пристала на моє запрошення. Я зустріла її в середмісті, десь на Сумській, і через площу Поезії — даруйте мені цей ненавмисний символізм, але з пісні слова не викинеш, — провела до Клубу. Того зимового вечора, попри снігову кашу на тротуарах, елеґантна жінка з пишним чорним волоссям, тримаючи мене попідруч, ступала так легко і ґраційно, що годі було й подумати, що поряд зі мною людина незряча. На самому ж заході вона говорила про поезію свого улюбленого Роберта Ґрейвза — перекладів з нього читала більше, ніж своїх авторських віршів, — а ще про те, що для письменника доба Інтернету має свої переваги; хочеш пробитися до читача — не мусиш більше оббивати видавничих порогів, підготуй сам книжку, зверстай і виклади на письменницькому або й своєму власному сайті для всіх охочих.

Її поетичному вислову не властивий пафос і трибунність: її інтонації — камерні, буденні та інтелектуальні водночас, а місцями зворушливо «дівчачі». Можливо, вона нерівна як поет, але чого їй точно не бракує, так це щирості. Її лірична героїня не ідеалізує ні себе, ні героя, ні дійсності: вона тонко відчуває недосконалість світу й водночас десь у глибині тримається за його — часом несподівану — красу.

2022 рік приніс Харкову повномасштабну війну. Я відчула полегкість, довідавшись, що Ользі з родиною вдалось евакуюватися на захід України. За підтримки журналіста Деніела Джерстла вона написала англомовну статтю про свою евакуацію — «Here’s what Ukrainians with disabilities face as we cope with war» («З чим стикаються українці з неповносправністю, переживаючи війну»). Уривки з цієї статті я використаю як епіграфи до окремих розділів нашої сьогоднішньої розмови: це унікальний досвід, який говорить сам за себе і вже сам у собі є обвинувальним актом проти російської аґресії.

«Я — ТОВАРИСЬКА САМІТНИЦЯ»

До вторгнення я жила

зі своїми літніми батьками, які теж незрячі,

у маленькій квартирі в північній частині Харкова,

приблизно за сорок кілометрів від російського кордону…

24 лютого я прокинулась о 5:01 ранку

від звуків далекої стрілянини…

Звуки, які ми чули, були звуками обстрілу цивільних територій:

це були удари по школах, лікарнях і житлових будинках

у ​​населених пунктах поблизу кордону…

Зі статті Ольги Тільної

— Пані Олю, почнімо із запитання на вкрай делікатну тему. Ви людина незряча, але ні у Ваших поезіях, ні в прозових текстах цього абсолютно не помітно. В них багато картинок, кольорів. «Зливає небо день в зелений дзбан — і дітлахи стають золотолиці». Як Вам це вдається?

— Коли було написано цитований вами вірш, я ще трохи бачила. Адже люди, котрі втрачають зір уже в дорослому віці, пам’ятають кольори, відтінки, форми, розташування і можуть усім цим успішно користуватися. З часом, звичайно, щось у пам’яті стирається, щось, навпаки, робиться яскравішим, але помилкою буде думати, що світ незрячих є абсолютно чорним. Це стосується тільки тих, хто зовсім нічого не бачить від народження. Але й ці люди не почуваються неповноцінними, оскільки не знають, чого позбавлені.

Відсутність певного досвіду надає щасливу здатність не почуватись окраденими. Якщо ви, скажімо, ніколи не літали у космос, то й не знаєте, що слід жалкувати за відсутністю почуття невагомості.

— Не заперечиш. Але як Ви прийшли в літературу? Кому завдячуєте першими кроками? Ваша перша поетична книжка містить згадку про Віктора Бойка як наставника…

— Справді, Віктор Степанович Бойко був редактором багатьох моїх книжок, а до однієї написав передмову. Саме він, якщо можна так сказати, був моїм хрещеним батьком у літературі. Він керував літстудією в гімназії імені Короленка, куди мене якось привела подруга; він-таки заохочував до професійного зростання, зокрема через літературні семінари при харківському відділенні НСПУ.

Саме Віктор Бойко вперше привів мене на обласне радіо до Владлени Вікторівни Костенко, світла їй пам’ять, із якою ми потім тісно і плідно співпрацювали ще довгий час.

Але я не стала б у творчому плані такою, якою я є, якби не наставницький вплив Ольги Степанівни Тараненко й Олександри Прокопівни Ковальової. Саме пані Олександра, пишучи передмову до моєї першої збірочки віршів, помітила в тих писаннях потенціал до художньої прози.

— Одна з Ваших поетичних збірок — «Ходім туди, де спить трава…» — вийшла під спільною обкладинкою з віршами Олександри Ковальової.

— Часом мені здається, що ми з Олександрою Прокопівною — якісь наче споріднені душі, бо на рівні думок і відчуттів сприймаємо багато чого у світі однаково й розуміємо одна одну на відстані та без слів, хоча наживо спілкуємося не так і часто.

— І все-таки: вірші чи проза?

—  Для мене головне — це висока художність та інтелектуальна наповненість літературного твору, а вірші то будуть чи проза — не так уже й важливо. Поезія, як на мене, має бути емоційно насиченою, стрункою, влучною, щирою та правдивою. Усе те саме стосується й прози, але в ній змістове навантаження може переважати емоційну складову. Мені подобаються вірші, в яких немає штучності, зате є вправно оформлена в словесну оболонку нестримність емоційного стану. Якщо ж цей стан іще знаходить відгук у моїх почуттях, думках або переконаннях, то взагалі чудово.

Проза подобається грамотно й динамічно написана, без надмірних моралізаторських пошуків, але з подвійним, а може й потрійним тлумаченням сенсів і подій. В останні років десять не читаю класики — лише твори сучасних авторів. І тут, можу з гордістю сказати, нам, українцям, є ким пишатися. Я захоплююся талантом Люко Дашвар, із приємністю сприймаю нові твори Юрія Винничука. Радію письменницькому зростанню Ірени Карпи та літературним успіхам Любка Дереша, Сергія Жадана та інших. Із задоволенням спостерігаю за потужною хвилею жіночої української літератури з її найсильнішими, на мою думку, авторками: Галиною Вдовиченко, Мариною Гримич, Ларисою Денисенко, Наталією Доляк, Євгенією Кононенко, Дарою Корній тощо.

Взагалі — я щиро переконана, що українська література, принаймні з початку ХХ століття, була і досі є значно ближчою до західних літератур, аніж так широко рекламована та славлена багатьма література російська.

— На попереднє запитання Ви відповіли як читач, а я питала Вас як авторку. Адже з-під Вашого пера, крім кількох поетичних, вийшла й прозова книжка з провокативною назвою «Збочення». Вона побачила світ у 2008-му. «Часи змінились, і ставлення до власних творів також…» — пишете Ви. Що б Ви змінили у своїх текстах нині?

— Цікаве запитання… Мабуть, змінила б усе. Моє життя змінилося, й це не могло не відбитися на творчості.

Я не пишу автобіографічних творів, але особистий досвід, ціннісна шкала, ставлення до подій і явищ неминуче відображаються в тому, про що і як ми пишемо.

— Але що саме змінилося? З’явилась певна відстороненість, дистанція, побільшала відстань між сьогоднішньою Ольгою Тільною і тією дівчиною, яка писала перші ліричні вірші?

— Звісно. Я подорослішала, змінила ставлення до багатьох речей. Зробилася менш категоричною, втратила чарівну здатність чекати, що от-от у житті станеться щось дивовижно прекрасне. Але я не заперечую написаного колись, не шкодую про сказане в тих найперших віршах. Іноді мені трохи шкода, що тепер уже не зумію бути аж такою відвертою у висловленні емоцій, вже боятимусь збитися на банальність.

— «Сувора правда нашого життя, коли грошей і друзів завжди мало…» Ви більше самітниця чи людина товариська?

— Я дуже товариська самітниця (сміється). Якщо людина є перфекціоністкою, в неї апріорі не може бути багато друзів, адже друзями вона вважає далеко не всіх, із ким товаришує або спілкується. Друзі, як відомо, пізнаються в біді, і це, чесно кажучи, дуже справедливий, хоча й болючий тест.

Хоча насправді я не люблю оцієї своєї… самодостатності. Вона реально заважає швидко адаптуватись у нових умовах, легко заводити друзів. Відповідно, намагаюся розвивати комунікативні навички, і це мені непогано вдається, хоча самодостатності й не скасовує.

З іншого боку, не можу сказати, що хотіла б чогось у собі позбутися, щось докорінно змінити в характері. Розумію, що це неможливо. Запізно перекроювати себе після сорока. Під впливом зовнішніх обставин можуть змінитися наші звички, поведінка, а внутрішній стрижень, на мою думку, хай уже залишається таким, як є. 

«ПРОТИСТОЯННЯ УМОВНОГО СВІТЛА Й УМОВНОЇ ТЕМРЯВИ

Є НЕВІДДІЛЬНОЮ СКЛАДОВОЮ РОЗВИТКУ ЛЮДСТВА»

Лише після того як університет

офіційно оголосив про призупинення занять,

я зрозуміла, наскільки кепською є ситуація,

і почала думати про евакуацію сім’ї з міста.

Однак було вже запізно.

Поїзди та автобуси були скасовані.

На АЗС не було палива, а в банкоматах — готівки.

На кожній трасі, що вела з міста, були затори.

З прилавків магазинів зникла більшість харчів.

Звуки обстрілів наближалися, й люди дедалі дужче панікували.

1 березня вибух бомби пошкодив школу-інтернат

для сліпих дітей імені В. Короленка в Харкові,

поранивши двох людей та налякавши кілька десятків

теперішніх і колишніх учнів, які зібралися там

перед посадкою в евакуаційний автобус.

Зі статті Ольги Тільної

— Пані Олю, в одному з віршів Ви дуже точно висловили острах, який супроводжує чесного митця впродовж усього життя: «…і знову, як уперше, страшно, бо ти — ніякий не знавець, і є за тебе значно кращі». Як Ви вважаєте, скільки у творчості свідомої роботи, а скільки — натхнення, тієї таємничої стихії, якої ми не контролюємо?

— Важко сказати. На початку творчого шляху, коли ти ще навпомацки просуваєшся у своїх художніх мандрах, коли ще не виробився ні внутрішній редактор у твоїй голові, ні характерний стиль у писанні, очевидно, інтуїція відіграє провідну роль. Коли ж є певний досвід, сформовані орієнтири, коли руку, так би мовити, вже набито, тоді, мабуть, свідома творча робота може часом і переважати натхнення. Але я такого не люблю. Тому, ймовірно, і пишу не так багато. Хочу, щоб поезія і проза залишалися актами творчості, а не ставали ремеслом.

Я маю чудову професію, що, слава Богу, забезпечує мене шматком хліба, і можу собі дозволити задоволення не лише від нових публікацій, а й від самого процесу творчості. Для мене це дуже багато важить.

— Тоді — декілька слів про професійне життя. Ви викладаєте курс про спеціальну та інклюзивну освіту в Харківській гуманітарно-педагогічній академії, а крім того, працюєте в літературі не лише як автор, а і як перекладач. Це прецікавий фах. За переклади романів Колма Тойбіна «Майстер» і «Будинок імен» Ви 2018 року отримали відзнаку від Literature Ireland.

— Так, я перекладач і це моя повсякденна робота. Я з радістю співпрацюю з видавництвом «Фабула», перекладаючи для них і художню прозу, і публіцистику. Але час від часу повертаюся до перекладів з англомовних поетів, і це вже радість суто для мене. Перекладацький доробок мій не дуже великий, але не такий і малий. Першими моїми «пробами пера» були спроби перекладу сонетів Шекспіра, що їх мусила вчити напам’ять, коли вчилася на українсько-англійському відділенні філфаку Педуніверситету. Мені нецікаво було просто завчати поетичні рядки, тож узялася до перекладу й так захопилася, що не зупиняюся й досі. Твори для перекладу обираю виключно на власний смак.

Мене захоплює сам процес, кортить відтворити українською те, що, як мені здається, прагнув передати автор. Із наявними вже перекладами, що їх робили перекладачі — мої попередники, знайомлюся не до створення свого тексту, як традиційно радять робити, а вже опісля.

— Прецікавий аналіз поетичних перекладів деколи робить знаний перекладознавець Віталій Радчук зі своїми студентами. Вони порівнюють обраний твір зарубіжної літератури — зазвичай компактний, — із його перекладами, що були зроблені різними українськими перекладачами. Виходить справжнє дослідження — кому з перекладачів удалося максимально зберегти букву і дух першотвору, а хто не зумів уникнути втрат.

 — Власне, завдяки своєму підходу я швидко помітила, що чимало перекладачів, за посередництвом яких ми всі знайомилися з творчістю того ж таки Шекспіра, Гаусмена[1], Кіплінґа, багато в чому, так би мовити, грішили проти істини, «підправляючи» ритміку, римування, спрощуючи деякі метафори, щоб нашій публіці було легше сприймати чужоземну літературну традицію.

— Хто з англомовних поетів, яких Ви перекладали, Вам найближчий?

— Мабуть, Роберт Ґрейвз[2]. Кількісно його віршів я переклала найбільше, і емоційно він мене зачіпає. Мені цікава його техніка, образність, метафорика.

— Ще одне запитання про мови, але вже в аспекті не стільки фаховому, скільки соціальному. Нам — мені й моїм друзям — усі попередні роки дуже бракувало в Харкові українського: української мови на вулицях, української музики в кав’ярнях і концертних залах тощо. Власне, для заповнення цієї прогалини й був створений Клуб «Апостроф». Ви теж відчували цю нестачу?

— Так, безперечно. Бували дні, коли я виходила з дому й мені здавалося, що я інопланетянка. Навколо було стільки людей, які спілкувалися чужою мені мовою, озвучували чужі мені переконання, прагнули неприйнятних для мене речей…

— Судячи з соцмереж, настрої в Харкові після повномасштабного вторгнення суттєво змінилися. Як Ви гадаєте, можна сподіватися на те, що відтепер Харків усвідомить себе як українське місто?

— Щось ніби й змінилося на краще, та боюся, що в Харкові сподіватися на швидку українізацію не варто. У місті залишилася та сама промосковська влада, й вона, як і раніше, робитиме все, аби не дати Харкову усвідомити своєї національної приналежності.

Доки харківські чиновники всіх рівнів послуговуватимуться російською, доки в закладах харчування звучатиме російська попса, доки наші лікарі та вчителі, двірники та контролери в громадському транспорті говоритимуть російською, Харків залишатиметься зараженим московською бацилою.

— У Вашій детективній повісті «Yellow Submarine» (яка, попри деяку схематичність персонажів, справді має динамічний сюжет) герой є росіянином — і він-таки, попри удавано чемну манеру спілкування, виявляється цинічним садистом. Сьогодні це звучить лиховісно-пророчо. Чи стала для Вас несподіванкою жорстокість росіян, ті звірства, які вони чинять на окупованих територіях?

— Ні, несподіванкою це не стало. І на жаль, і на щастя.

На жаль — бо прикро, що твої найгірші очікування справджуються.

На щастя — бо психологічно була трохи краще підготована до цьогорічних подій і глибоко в душі давно вже для себе вирішила, що доведеться робити.

Тут варто сказати, що в університеті нас дуже добре вчили. З курсів історії України, історії літератури, історії мови ми знали, що північний сусід ніколи не бажав нам добра, завжди прагнучи загарбати все найкраще, що в нас є: найкращих учених, письменників, релігійних діячів, науковців, художників, музикантів… Цей перелік можна продовжувати нескінченно. Так повелося від самого початку існування Московії, так є і так буде доти, доки вони не зникнуть.

Про те, що зникнути можемо ми, думати страшно, прикро й узагалі не хочеться.

— Інший Ваш текст із дещо пророчим звучанням — вірш «Що буде далі?» з епіграфом з короля Артура: «Ми весь час намагаємося протистояти темряві, яка з ордами варварів насувається з північного сходу. Поки що нам вдається стримувати морок, але прийде час — і темрява нас поглине». Звідки взято цей епіграф?

— Колись давно читала книжку (вже не згадаю, на жаль, ні назви, ні автора), в якій про короля Артура писалось як про одного з останніх оборонців римської цивілізації на британських островах. У тексті він був показаний таким собі мислителем, просвітником, борцем за вищість науки та прогресу. Чомусь саме ці його слова запали в душу й запам’яталися на довгі роки. Очевидно, тому, що протистояння умовного світла й умовної темряви є невіддільною складовою розвитку людства і час від часу загострюється на певній території. От тільки неможливо відсторонено споглядати, коли це відбувається в твоїй власній країні, коли події зачіпають безпосередньо тебе, коли ти мало не фізично відчуваєш, як невігластво і хаос захоплюють усе те, що освічені люди століттями плекали та вирощували, не покладаючи рук.

— Що має робити кожен українець для перемоги світла над темрявою?

— Що тут можна вдіяти? Мабуть, те, що ми всі нині робимо: спростовувати фейки, боротися зі стереотипами, розвивати в собі та інших широту світогляду та гнучкість мислення. Це дозволяє дивитися на ситуацію під багатьма різними кутами зору, правильно оцінювати шанси і ризики, бути винахідливими, творчо розв’язувати проблеми.

«CИЛЬНІ ЗАВЖДИ ТЯГНУТЬСЯ ДО СИЛЬНОГО,

А СЛАБКИЙ МОЖЕ СПОДІВАТИСЯ ХІБА НА КРИХТИ З ПАНСЬКОГО СТОЛУ»

Розмірковуючи про ті перші тижні війни в Харкові,

я зрозуміла ось що:

мати важку інвалідність у зоні військового конфлікту —

це бути залежним від чиєїсь допомоги.

Незалежно від того, наскільки кмітливим ти був у «нормальному житті»,

коли з неба почнуть падати бомби і ракети,

ти станеш украй безпорадним

і не зможеш вижити без допомоги інших.

Але я не хочу жити за рахунок благодійності інших.

Більшу частину свого життя я працювала,

щоб здобути фінансову незалежність…

Зі статті Ольги Тільної

— Пані Олю, де Ви мешкаєте тепер, як Вам живеться нині? Чи маєте плани, — хоча всі ми, авжеж, розуміємо, що про далекосяжні плани нині говорити не випадає?

— Я на Івано-Франківщині. Про плани, дійсно, говорити важко, хоча всі про них запитують, особливо друзі з-за кордону. Як би хотілося знову мати змогу будувати плани! Відсутність такої можливості, мабуть, гнітить мене найдужче. Правду кажуть: хочеш насмішити Бога — розкажи про свої плани…

А ще, як я пересвідчилася на власному досвіді, варто боятися здійснення своїх бажань. Декілька років тому хотіла пожити на заході України, попрацювати в котромусь із тутешніх вишів, відчути себе українкою серед українців… От, тепер маю, та хіба ж думалося, якою ціною все те здійсниться?..

— «Чорнобривці в містечку Сент-Ендрюс так по-харківськи пахнуть мені…» — писали Ви колись. Сьогодні, коли війна вигнала нас із рідного міста, — чи належите Ви до тих, хто мріє повернутися до Харкова, коли там стане безпечно? Чи вірите, що душевний спокій можна знайти і деінде?

— Хотіла б я сама знати відповідь на це запитання!

Об’єктивно — я розумію, що мені пощастило опинитися там, де я є, і в такому стані, в якому я є. Але суб’єктивно: хіба можна так просто перекреслити частину себе, величезний пласт свого життя, свого досвіду? Правду кажуть, що гарно там, де нас немає, адже ми схильні ідеалізувати далекі місця, чуже життя. Ми прагнемо змін, а коли їх отримуємо, починаємо шкодувати за колишнім. Очевидно, так уже влаштована людська природа.

А нам, біженцям, тепер узагалі, схоже, погано буде навіть у раю. Принаймні мені так відчувається.

— Що повномасштабна війна змінила у Ваших уявленнях, Вашому світогляді?

— Довела, що ми жили дуже красивим і щасливим життям. Маю на увазі себе, своїх колег і друзів. Ми тяжко працювали, але мали змогу задовольняти практично всі свої потреби та найактуальніші бажання. Ми не відмовляли собі в якихось покупках, відпочинку, розвагах. А головне, ми самі керували власним життям — у межах можливого, звісно.

Нині ж ми живемо в нав’язаній кимось іншим реальності. Нас позбавлено щасливої здатності відчувати насолоду від теперішнього моменту. Не знаю, як кому, а мені й досі не вдається цілковито розслабитися, не вслухатися в довколишні звуки, підсвідомо чекаючи повітряної тривоги, а за нею — вибухів чи гулу нашпигованих бомбами російських винищувачів.

— А художні тексти про війну Вам пишуться? Чи, навпаки, відчуваєте, що поки не готові про це говорити як митець?

— Про війну в розумінні бойових дій — не пишеться. Щоб про таке писати, слід мати відповідний досвід, а в мене його, слава Богу, немає.

Потроху пишуться вірші про життя в умовах війни, про те, що відчуваєш, виїхавши з рідної оселі, рідного міста, про те, що болить нам усім у ці дні, тижні та місяці. Можливо, колись напишеться проза, в якій я зумію відобразити ширшу картину, узагальнити чи, навпаки, конкретизувати думки, погляди, ставлення різних людей до всього, що з нами сталось. Але ще не час.

Написання якісної прози вимагає виваженості, художнього переосмислення, певної, можливо, відстороненості. Особисто я наразі не в змозі емоційно відсторонитися від усього, що переживає моя країна, моя родина. Не кажучи вже про те, що тривалі періоди без електрики і тепла в оселі якось не сприяють творчому натхненню, а часто повністю унеможливлють навіть щоденну науково-викладацьку працю.

— «На своїй землі ми у своєму праві на життя, на волю, на красу, на мир», — ці Ваші рядки написані давно, але більш ніж актуальні сьогодні. Чого б Ви побажали українським захисникам і всій Україні в цей тривожний і трагічний час?

— Я б побажала нам усім стійкості. Віри, впертості, любові до своєї землі в нас достатньо, але вороги наші такі численні, такі безпринципні та захланні, що вимотуватимуть нас, доки матимуть змогу. Перемога буде за нами, хоча й настане вона нескоро. Я бажаю собі й усім іншим до неї дожити, не втратити близьких і рідних, не розгубити іскорок добра та любові до ближнього й до себе.

А ще, можливо, нам варто навчитися в супротивника щирої переконаності у власній обраності. Хочу, щоб ми повірили в месіанство України, яка нині направду рятує цивілізований світ від варварської навали.

— Серйозно? А мені категорично не подобається російська імперська самозакоханість і самовпевненість. Я, навпаки, боюсь, щоб українці внаслідок війни не набралися цієї зверхності, культу сили, жаги домінування, презирства до всього слабкого, вразливого.

Чи Ви мали на думці, що раніше нам властивий був комплекс меншовартості й тепер корисно впорснути дозу здорової впевненості в собі — суто задля рівноваги?

— Я вважаю, що завжди слід бачити сильні сторони ворога й чесно зізнаватися собі у власних прорахунках, аби зрозуміти, як краще діяти, щоб перемогти. Україна, надмірно постраждала від репресій та переслідувань за радянських часів, свідомо чи підсвідомо відмовилася від будь-якої національної ідеології, а це, як виявилося, нам дуже зашкодило. І досі в нас актуальне старе запитання Остапа Вишні: «Якої ви, лорде, нації?». Я знаю десятки людей, які й сьогодні не ототожнюють себе з Україною, з нашою трагічною історією, натомість асоціюють себе з певною географією чи політичним устроєм.

Дійсно, комплекс меншовартості, прищеплюваний нам століттями колонізаторської політики, в’ївся у свідомість народу й досі процвітає навіть на найвищому рівні державної влади. Нам так довго вбивали у голови необхідність наслідувати могутніших сусідів, так довго розповідали, що за кордоном життя ліпше, що ми розучилися цінувати своє, пишатися власними досягненнями, а вони в нас, як не дивно, досить-таки непогані.

Мені прикро, що в Україні починають вихваляти та прославляти винаходи співвітчизників не тоді, коли вони оббивають пороги владних структур, намагаючись отримати підтримку своїх новаторських починань, а значно пізніше, коли закордонні фонди, університети чи корпорації вже гідно оцінили результати їхніх пошуків та почали ці результати впроваджувати.

Cильні завжди тягнуться до сильного, а слабкий може сподіватися хіба на крихти з панського столу. Росія це дуже добре розуміє і впродовж віків розповідає світові казочки про свою могутність, велич, обраність, хоча, як ми знаємо, все це досягалось і досягається шляхом експлуатації поневолених народів. Тому я й кажу, що нам слід навчитися розуміти себе, цінувати власну ідентичність, пишатися нашими здобутками, розповідати всім про наші перемоги.

Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ

Варшава – Івано-Франківськ, осінь 2022 р.

Ольга ТІЛЬНА

*  *  *  

Де ви, мої лагідні вересні

в школярсько-студентському Харкові,

з читанням конспектів в тролейбусі,

з дріманням на лавочці парковій,

де двоє сиділи з морозивом

і знехотя так сперечалися

чи то про теорію розвитку,

чи то про основи аналізу?

Де ж ви, мої лагідні вересні

із тихими, свіжими ранками,

коли тобі дивно і весело

вслухатись в вороняче каркання,

коли тобі радісно бачити

юнацький запал першокурсників

і погляди їхні розпачливі

в німому чеканні неуспіху?

Чи ви коли ще повернетеся,

мої тяжко плекані радості

з того довоєнного вересня,

де сни наші мирні зосталися,

в яких ще не знали нічого ми

про бомбардування та обстріли

і де не були ми мов човники

на пляжі безлюдного острова…

4.09.2022

Івано-Франківськ

---

[1] Альфред Гаусмен (1859–1936) — англійський поет-парнасист.

[2] Роберт Ґрейвз (1895—1985) — британський поет, романіст і критик.