ПІСЛЯ СПОВІЩЕННЯ З ІЗЮМА

Перо ніколи не затупить списа, як  спис  не затупить перо.

 Мігель Сервантес. Дон Кіхот.

Тепер, коли остаточно з’ясувалося, що мій тезко й однофамілець таки загинув, саме час остаточно з’ясувати, хто є хто. А покійний М.Горбачов висловлювався трохи по-іншому.

Тим паче, що домислів і пліток з цього приводу навесні та влітку торік було немало. Надто серед людей, далеких від літератури. А ще ж ми обидва з Харківщини. Хоча він так і не став членом Спілки, але яке вже це тепер має значення?

Чи знав я його? Так, знав. Ще з тих часів, коли він був мало кому відомим, окрім своїх друзів-земляків з Ізюмщини. А було воно так. Будучи в Харкові, я завжди намагався зайти і в Спілку письменників, аби дізнатися, що ж нового в колег та розповісти про своє.

А того разу відповідальний секретар обласної письменницької організації Микола Возіянов розповів, що кілька   днів тому в них проводило творчу зустріч чи презентацію Ізюмське літоб’єднання. А після основної частини до нього  підійшов поспілкуватися молодий чоловік, побачив на робочому столі оду з моїх книжок, зацікавився. А чим?

– А я теж Володимир  Вакуленко, – повідомив гість і попросив ту книжку на якийсь час додому, а також висловив бажання познайомитися.

Микола Кирилович запропонував мені глянути, якщо час є, віддруковану на  комп’ютері добірку поезій: «оце він і є». Взяв  я,почав читати, а в мені зразу «ввімкнувся» редактор. Дався взнаки великий студійний досвід. Тому я запитав, чи можна робити позначки.

– Можна, можна, – відповів Возіянов, – він же для того й залишив, щоб хтось із професіоналів подивився.  Тільки чорнилом не треба, ось бери олівець.

Добірка виявилась чималенькою й доволі цікавою, але того разу я її повністю опрацювати таки не встиг, бо час було поспішати на поїзд. А трошки згодом  уже в телефонній розмові Микола Кирилович розповів, що знову приїздив «той» Володимир, моя правка йому сподобалась, і він виявив бажання познайомитися й попросив контакти.  Отак і почалося спілкування.  Отже, «той» Володимир виявив бажання, щоб саме я став редактором його першої збірки поезій. Мовляв, буде дуже оригінально, такого в історії літератури, може, й не було ще.

Почали працювати. Технічні можливості для контактів уже були, та й хіба це головне? Бо як же без таких технічних можливостей обходилися письменники минулих століть? А вони ж спілкувалися більше, незрівнянно більше. лишивши по собі цілі томи листування.

З того часу й походить і його  літературний підпис – Володимир Вакуленко-К.  Пояснив він мені це так: псевдоніма ніякого він собі брати не хоче, своїм прізвищем і родом він пишається, але якщо в літературі вже є один такий, тим паче старший (тобто я), то хай я буду просто собою, а  він до прізвища додасть  першу літеру найменування свого села  біля Ізюма  – Капитолівки. Тобто –  Капитолівський.

На тому й зійшлись. Але роботу над текстом його першої книжки не закінчили, несподівано спілкування урвалося. Через деякий час я таки вирішив поцікавитися, що ж сталося? Вийшов на ізюмську журналістку Тамару Пивоварову. І пані Тамара розповіла мені більше про самого Володимира. Що він в самому кінці радянських часів після призову до армії був направлений у внутрішні війська, а їх посилали в так звані гарячі точки, тобто зони збройних конфліктів на території колишнього СРСР, внаслідок такої служби зазнав поранення, має якусь групу інвалідності. А не так давно через якусь мережу чи спільноту людей з особливим потребами познайомився з дівчиною зі Львова  й поїхав до неї  Тож йому, може, й не до книжки поки що, зробила висновок пані Тамара Пивоварова. .

Ну то що ж? У всякого своя доля, і свій шлях широкий, – вслід за Шевченком писав Юрій Андрухович  у романі «Московіада». А що далі було? Треба згадати й осмислити. Бо кожна  така смерть – завжди несподівана.

                                                                                                                      Володимир Вакуленко