Антоніна ТИМЧЕНКО: «Поезія — код, на розгадування якого не вистачить життя»

• 

З Антоніною ТИМЧЕНКО (нар. 1985), харківською поеткою та літературознавицею, завжди доброзичливою і доречною модераторкою спілчанських письменницьких зустрічей, яка багато років залучала до них молодь, а літнім літераторам допомагала порозумітися з технічними засобами зв’язку, — мені давно хотілося поговорити. І поговорити було про що, тому розмова затяглася. Аж раптом… її перервало повномасштабне російське вторгнення: саме те, про що нас попереджали, але нам не вірилося, трагедія, якої ми боялися понад усе. Тому й інтерв’ю вийшло незвичайним: частково воно позначене мирним часом, коли можна було спокійно читати вірші, погойдуючись на медитативній хвилі й вишукуючи приховані сенси за добре знаними словами, а частково обпалене війною. 

Тоня обізвалась до мене наприкінці березня 2022 року. Виявилося, вона в Польщі, як і я. У перші дні березня вона з родиною змушена була тікати з обстрілюваного Харкова. Вона уникає публічного розкриття подробиць, але, ручаюся, її історія могла б правити за узагальнену ілюстрацію долі українських жінок, які ціною величезного напруження сил рятували своїх найближчих від смертельної небезпеки.  

І все ж насамперед я дивлюсь на Тоню як на авторку чудової лірики, в якій гармонійно поєднується традиційне і сучасне, безпосередньо-живе та ідеалістично-філософське. Мало того: я вперше зустрічаю містянку, яка б здобулася на настільки автентичне, місцями майже фольклорне звучання своєї поезії. Дослухатись лише до назв її поетичних збірок: «Посаг», «Бабинець»… Хочеться вірити, що ні метушня повсякдення, ні перипетії війни та евакуації не стишать її поетичного голосу, а зміцнять його, нададуть йому нових, не менш глибоких та щирих інтонацій. 

«ДУЖЕ ЛЮБЛЮ ЛІТЕРАТУРНІ ЛЕҐЕНДИ» 

— Тоню, Ти досить рано з’явилася в літературному просторі Харкова, ще молодою дівчиною видала декілька поетичних збірок, які зазвучали саме Твоїм — негучним, але дуже красивим, лагідно-розважливим, неповторним голосом. Як це було, з чого розпочинався Твій шлях? 

— Слово… Воно прийшло до мене завдяки Богові, батькам, що привчили читати й виражати почуття, бабусі й дідусеві, що розмовляли українською, та другим бабусі й дідусю, що розповідали казки та навчали складати вірші.  

Мій дідусь Іван Казанцев, уже ставши дідусем, раптом відкрив у собі можливість писати — він, що зростав без матері на суворій півночі, потім працював на шкідливому підприємстві, постарівши, раптом заговорив ніжними й проникливими віршами, гіркими й гумористичними, тужливими й мудрими. Це було відкриття, вийшла книжка його поезій. Справжні вірші справжнього поета! Який виховав сам себе — без студій та літінститутів, усе життя жадібно читаючи й напружено переживаючи кожну подію, кожен нюанс почуття і слова.  

Для нас із ним поезія стала невичерпною темою для розмов і додатковим приводом для взаємоповаги. Почалося із жартівливих віршованих листів (ми жили в різних містах) дідуся до малої онуки й недолугих спроб онуки скомпонувати римованого листа-відповідь. А завершилося (коли я стала юнкою і в мене виходили вже трохи вправніші твори) довгоочікуваними взаємочитаннями при зустрічі: хто що нового написав, поки не бачилися, хто що нового прочитав.  

І коли дідуся паралізувало й він більше не міг складати віршів — усе одно багато читав і лівою (не паралізованою) рукою переписував твори, які подобалися, у товсті зошити… 

А я вже у дев’ятому класі потрапила до Обласної літературної студії «Зав’язь», під керівництво Ольги Тараненко. Ольга Степанівна стала моєю «літературною мамою», а час, проведений у студії, — одним із найнеймовірніших у житті. Студія допомогла визначитись із професійним спрямуванням, поглядами на літературу… та й на інші речі у світі. 

— У Твоїх віршах дуже багато зворушливої ніжності до родини, до батьків. Батьки підтримували Тебе у Твоїх підліткових шуканнях, у Твоєму інтересі до творчості?  

— Батьки підтримували й підтримують в усьому.  Це вони подарували крила, відчуття волі й віру, що все вийде. Стабільність і радість. Упевненість у любові. Дай Боже їм здоров’я та благодаті, радості на щодень! 

— Сакраментальне питання для Харкова: чи Ти з україномовної родини? 

— Батьки російськомовні. Бабуся з дідусем по маминій лінії були російськомовними. Якраз мамин батько й навчив віршувати.  

Бабуся з дідусем по татовій лінії були україномовними. Від них — моя ніжність до української.  

— Тоню, Ти не лише поетка, а й бардеса. На нашій «стіні слави» у харківському Будинку письменників є й Твій портрет — із гітарою.  

— Насправді «бардеса» — загучне ймення для мене, адже склала всього кілька пісень, та й нот не знаю — лише мінімум найпростіших акордів, яких стане зіграти нескладні мелодії.  

Поезія в серці давно, а музика прийшла окремо. Співати я любила змалку, а от з інструментами не траплялося дружити. А студенткою подумала: адже вдома є татова гітара, дай спробую піти навчатися. І записалася на гурток туристської пісні до міського Палацу дитячої та юнацької творчості. Керівниця Ірина Миколаївна Федорова виявилась чуйним педагогом і, що найважливіше для мене, філологом. Це глибока людина, яка тонко відчуває слово, пише пісні.  

Барди й туристи — особливий народ. Легкий на підйом, веселий, безтурботний, але дуже зичливий, завжди готовий підставити плече. У гуртку панувала особлива атмосфера, це був новий формат, новий досвід спілкування для мене, ще одна студія-сім’я (крім Літературної студії на базі нашої Спілки).  

До речі, гурток цей дуже важливий для Харкова, адже постійно представляє наше місто на виїзних фестивалях та конкурсах, співпрацює з Клубом імені Юрія Візбора (Будинок учених), фестивалем «Есхар», проводить міський конкурс молодих бардів «Стежинка». 

Тож мені дуже пощастило на кілька років улитися в цей колектив. Дотепер вдячна за науку, що лишилася зі мною, і за спілкування, що озвучило якусь нову струнку в мені. 

Іще на гуртку я зацікавилася україномовними бардівськими піснями, було важливо вивчити й співати саме їх. І тоді один з моїх поетичних наставників Віктор Степанович Бойко поділився касетами (а в нього є безліч цікавезних записів!) Ольги Богомолець, Зої Слободян. А потім я спробувала награти мелодію й на свої вірші.  

З окремою вдячністю згадую поїздки на бардівські конкурси, де познайомилася з  прекрасними людьми, чия творчість є глибоко духовною: Володимиром Завгороднім та Ігорем Жуком (його «Пісня Йосипа» в серці назавжди), а також із «літописцем» української бардівської пісні Петром Картавим, який видає цікавий бюлетень із цієї тематики. 

— Ти дослідниця творчості Володимира Свідзінського, авторка серйозних літературознавчих праць. Чому саме Свідзінський? Що він для Тебе важить?  

— Щодо Володимира Свідзінського — це про випадкову невипадковість. І про любов на все життя. 

На третьому курсі університету (я вчилася в Харківському національному університеті імені Василя Каразіна) ми обирали майбутнє спрямування — мовознавство чи літературознавство. І викладачі обох профільних кафедр «рекламували» кожен свій науковий семінар. Мовляв, приходьте до мене, займатимемося морфемікою чи літературою Середньовіччя…  

— Пам’ятаю-пам’ятаю, як це відбувалося! Адже Каразінський університет — це й моя alma mater. 

— І ось Михайло Павлович Сподарець сказав, що пропонує досліджувати творчість авторів 20-30-х років ХХ століття. Назвав кілька імен. Серед них було для мене невідоме — Володимир Свідзінський. І я подумала: о, цікаво, хто це; мабуть, його й візьмуся вивчати. Ось і вся історія.  

Далі були принесені Михайлом Павловичем ксерокопії книг Володимира Євтимійовича, розвідок про нього. Саме тоді вийшов друком двотомник, упорядкований Елеонорою Степанівною Соловей, — і вона приїхала з презентацією до Харкова. Я, щаслива, придбала ті книжки, й відтоді вони стали моїми настільними. 

Практично всі мої подальші літературознавчі дослідження — саме про творчість Володимира Свідзінського. Глибоко імпонує й відлунює в душі його постать, його тиха, вразлива вдача, його вміння виплітати із суму й самотності казку, ткати світло — часом непоказне, але таке потужне. У тиші говорити про найважливіше. Це один із питомих образів української людини, сродної, за Григорієм Сковородою, до добра. Такий собі Божий чоловік, відлюдник, філософ. Може, й мандрівний філософ, як Сковорода, хоча мандрував Свідзінський не містами й селами, а розгалуженими стежками прекрасного саду власної душі, доріжками свого художнього світу, у якому всього було вдосталь. Є тут і Божественне, і земне: сад, сонце, вогонь, рослини, тварини. І містичне: таємниця, пошуки невідомого. І почуття, стани: тиша, самотність, утрата… З такого світу поетові не хотілося виходити, але його жорстоко вихопили звідти, як він і пророкував. Щоправда, остаточно так і не спіймали…  

Навіть у буквальному розумінні — здається іноді, що Володимир Свідзінський лишився живий після того страшного спалення [¹]. І десь іще довго ходив, незнаний і невпізнаний (за висловом Елеонори Соловей). Хіба являвся доньці Мирославі… 

— Відомо, що Мирослава Свідзінська мешкала в Харкові. Чи траплялося Тобі спілкуватися з нею? 

— Я планувала навідати Мирославу Володимирівну, але дізналася, що… вона померла. З її спогадів та розповідей близьких знаю, що донька поета жила самотою, звинувачувала себе в загибелі батька й плекала пам’ять про нього та його вірші. Вірю, біля Бога вона нарешті знов зустрілася з татусем… 

Повертаючись до припущень, скажу: дуже люблю літературні леґенди, — це такі магніти, що притягують тебе до певного періоду, освітлюють його магічно, дають відчути звук, запах, час. Ти йдеш на подвір’я будинку «Слово» і наче бачиш Миколу Хвильового на ковзанці, Остапа Вишню й Майка Йогансена, які виходять «блукати в інші луки» (Свідзінський) — у мисливському вбранні, з хортами. А звідкись виринає дехто в цивільному і йде впритул, майже плече-в-плече з ними, слухає розмову, бо він — «вуха». А ось Володимир Сосюра, красивий, як мачо, — несе нововидану книжку своїх віршів, щасливий. І щиросердо дарує двірникові (ще одні «вуха»), а той зі словами, мовляв, яка книжечка гарна, товста, — видирає аркуш та й на самокрутку… 

Про це фантастично цікаво розповідає на літературних екскурсіях харківський поет, етнограф Михайло Михайлович Красиков. 

Подобається мені й задум роману Варвари Жукової [²] «Свідок» — стилізація, автор якої, сучасний науковець, припустив, ніби Володимир Свідзінський вижив. І хоча з дечим у романі я категорично не згодна — усе ж здорово думати, наче поет між слів, між рядків, може, як шараду, зашифрував якусь надважливу інформацію про буття, щось гіперстрашне для системи…  

Поезія — це справді код, на розгадування якого не вистачить життя. 

— Ти згадуєш про пані Елеонору Соловей. Ти незмінно приходила на всі харківські зустрічі з нею. Вважаєш її своєю наставницею в літературознавстві?  

— Ну, найпершим моїм наставником у літературознавстві був Михайло Сподарець, йому уклінно вдячна, що відкрив для мене постать Володимира Свідзінського, багато розповідав про той період.  

Кандидатську дисертацію писала під керівництвом Юрія Миколайовича Безхутрого. Ще коли він викладав у нас курс «Художній світ Миколи Хвильового», пам’ятаю, подумала: «О, здорово! Ось де справжній аналіз літературного твору!». Хоча до того припали до душі й практичні заняття, які вів Павло Миколайович Бабай, — то були мої початки на шляху до науки… Так чи інак, Юрій Безхутрий  — прекрасний філолог, уважний педагог, що дав багато слушних порад, упевнено й спокійно організував аспірантську роботу. 

Елеонора Степанівна Соловей здавалася мені недосяжним взірцем, прикладом істинного науковця — глибокого, розважливого. Тож згодом я була просто щаслива, коли вона погодилася бути опонентом на захисті моєї дисертації.  

Вражала й вражає високість її духу, яскравий розум, гаряче вболівання за справу, гідність і рівне ставлення до всіх — як до відомого професора, так і до дівчинки-студентки.  

Спілкуємося й нині — і щоразу відчуваю її тепло, її ніжність і зичливість, її життя у слові. Дуже поважаю та щиро люблю.  

— Я охоче перечитую її автобіографічну есеїстику: в ній так живо постають і давно померлі поети, і чарівні Чернівці з-перед кількох десятиліть.  

— Так, есеїстика неймовірна, адже оце і є, здається, та форма спілкування, коли автор не ховається за ширму наукового викладу, а відкриває читачеві своє серце й відкриває серце читачеве, розповідає й співпереживає. Співтворить зі сприймачем свої образи-картини, свій текст. 

«ТВОРЧІ СТУДІЇ — ПОТРІБНІ.  

ЦЕ НАДЗВИЧАЙНА НАСОЛОДА — КОЛИ ТОБІ ДОПОМАГАЮТЬ РОСТИ» 

— Тоню, в Харкові Ти багато робиш для місцевої Спілки письменників, опікуєшся спілчанським сайтом, попри те що ця праця не оплачується нині, — по суті, це діяльність на волонтерських засадах. Під час пандемії і карантину Ти була активною організаторкою дистанційних спілчанських зустрічей. Що важить для Тебе Спілка і робота для неї? Адже давно вже чуються критичні голоси: мовляв, творчі спілки — не більш як бюрократичний пережиток радянського минулого… 

— Спілка для мене нині, як і двадцять років тому, коли я й мріяти не насмілювалася про те, щоб до неї належати, — це насамперед імена. Ними захоплююся й на них рівняюся: Віктор Тимченко, Римма Катаєва, Олександра Ковальова, Віктор Бойко, Ольга Тараненко. І ще, звичайно, багато-багато хто, від самого початку, від 1930-х років. Люди, які сюди приходили, тут читали свої твори. 

Високі долі, самовіддана робота — в ім’я слова, безкорислива допомога молодим письменникам, творення спільного літературного простору. Тільки це. Решта розмов, якісь дивні, як на сьогодні, перестороги — лише порожній звук.  

Головне — не обвішувати голосно Спілку ярликами, а робити те, що ми, конкретно ми, можемо зробити в цій організації. І — чесно кажучи, я роблю для Спілки менше, ніж мені б хотілося. Ми всі нині робимо мало, кожен більше в собі, своїх сімейних справах, праці… адже, на жаль, в організації відсутні оплачувані посади, як Ти вже сказала. Тож усі ведуть «подвійне життя», позаяк треба заробляти. 

До речі, для скептиків пропоную маленький квест, усього на одне питання. Чому той, хто невисокої думки про Спілку, досі не створив у Харкові, у якому перед вибухом великої війни мешкало під дві сотні літераторів, альтернативної організації, нової, сучасної, продуманої, яка б продуктивно діяла роки, десятки років? Отож. 

— Особисто я з боку «спілкоскептиків» чула більше той арґумент, що література, як і будь-яке мистецтво, — справа індивідуальна й колективізму не терпить. Але то вже міркування суто абстрактного характеру, тоді як Спілка розв’язує, бува, цілком практичні задачі — наприклад, видання вартісних книжок небагатих на гроші письменників, зокрема поетів-ліриків, які самі не спромоглися б фінансово на таке видання. 

— Низький уклін тим справдешнім літераторам, письменникам до глибини душі, які мислять категоріями не заробляння, а служіння літературі, самовідданості, творення мистецького контексту, підтримання високого рівня харківської літературної школи. Бо саме такою і є функція творчого об’єднання. Ось у чому родзинка. Один письменник, навіть супергеніальний, навряд зможе самотужки закрити всі ці ґештальти. Та й не завжди першокласний гравець стає першокласним тренером. А саме наша харківська літературна школа — як традиція, яка об’єднує принципи творчої роботи, — забезпечує незмінно високий рівень письма, безперервність літературних поколінь. Хай звучить пафосно, але, на мій погляд, це так.  

— Тільки чесно: як Ти ставишся до спілчанських чвар і дріб’язкової боротьби за владу?  

— Це не перше й не останнє об’єднання, у якому є незгоди, еґоїзм чи моменти непродуманості, неорганізованості. А хіба, до речі, не буває такого всередині кожного з нас чи в наших сім’ях? Це псує настрій, але зациклюватися на цьому не слід. 

Щодо організації Спілки насмілюсь висловити такий варіант. Обласні філії не мають підпорядковуватись київській як головній. Адже кожен реґіон має свої особливості. 

— Як гадаєш, повинна Спілка мати державне фінансування чи має перетворитися на своєрідний творчий клуб, фінансований самими його членами та меценатами?  

Коли живий був Василь Боровий, я якось поставила йому схоже запитання: на його думку, хто має платити за існування літератури — держава, читачі чи самі митці… А як вважаєш Ти?  

— Запитання провокативне. Фінансування з боку держави — питання непросте. Можливо, ліпше було б державі, якщо вона дійсно хоче допомогти, вибудувати правильну інформаційну політику, даруй на слові, пропаґанду? Якісно рекламувати національний і місцевий продукт, давати квоти на рекламу, книгорозповсюдження, книгодрукування… Можливо, ґранти на проєкти, які потім окупляться. Організовувати державні закупівлі для бібліотек, для навчальних закладів. Зняти скажений податок від продажу в книгарнях. 

Ну, й змалюю картинку мрії. Щоб прийшла я, наприклад, до супермаркету, а там були не лише журнали про зірок шоу-бізнесу, а й полиця з книжками Люцини Хворост, Юлії Максимейко, Ольги Тараненко, Сергія Жадана… І щоб коштували ті книжки по 30, 40, 50 гривень. Щоб я, беручи хліб за 15-20 гривень, могла собі раз-два на тиждень книжку придбати. І на чеках, листівках, коробках цукерок, ярличках чайних пакетиків — маленькі, по рядку, цитати з українських, а в Харкові — конкретно харківських авторів… Уявляєш, як здорово? І тоді література потихеньку заходитиме в оселі. Ті, хто читав завжди, охоче читатиме й далі. А ті, хто не читав і часом помічав лише цитати із Вільяма Шекспіра на чайних пакетиках, тепер знайде, наприклад, на плитці шоколаду з горіхами мініатюру Олександри Ковальової: «Осінь завжди очей шукає, / Щоб раділи їй, щоб хвалили. / Мов дитина мала, довірливо / Викладає скарби небачені: / Жолудь, яблуко і горіх». А завтра підійде до полички й купить книжку Олександри Прокопівни за ціною шоколадки. І тоді, можливо, в голові, окрім телевізійних гоп-гоп, крутитимуться й інші рядки…  

І ще. Що треба, як на мене, постійно фінансувати — це існування літературних фондів та агенцій. Де працюватимуть профі, обізнані на сучасному літпроцесі, можливостях і потребах письменників. Люди, які дбатимуть про книгорозповсюдження, організовуватимуть виступ тощо. 

У Харкові нині схожу роботу провадить, наприклад, Наталія Васильєва. Унікальна особистість, яка водночас є прекрасним прозаїком, наставницею, редакторкою, а також засновницею видавництва «Відкриття». До речі, вона багато робить і для Спілки письменників. 

— Досить давно вже Ти щороку активно працюєш для поетичного фестивалю «Молода Слобожанщина». Що дає Тобі ця робота? Яких молодих поетів Тобі вдалося в такий спосіб відкрити для літератури? Які нові літературні друзі в Тебе знайшлися? 

— Цей фестиваль і семінар є ніби вінцем річної роботи літературних гуртків міста й області, а також Обласної літстудії при Спілці письменників. «Молодій Слобожанщині» понад два десятки років, і це унікальне явище в Україні. До нас якось приїхали кияни на інший (реґіональний) фестиваль — і дуже здивувалися, що такі заходи можуть бути організовані не лише як виступи й неформальне спілкування, а і як важлива творча робота: обговорення, взаємочитання… Узагалі харківська школа роботи з молоддю, певно, одна з найсильніших. Традиція проведення плідних засідань літстудій, майстер-класів, розгляду рукописів, видання альманахів та індивідуальних книжок… Завдяки Вікторові Петровичу Тимченку, одному зі старійшин нашої спілчанської сім’ї, усе організовано чітко й радісно, із великим професіоналізмом та відкритим серцем до кожного молодого автора (незалежно від його віку насправді). 

— Дехто з молодих запитує, чи Ти, часом, не його родичка. 

— Ні, ми просто однофамільці. Я йому безмежно вдячна, як і іншим нашим літературним вчителям. Це надзвичайна насолода — коли тобі допомагають рости, навчають саморедагування, підсобляють словом і ділом. Коли ти потрапляєш у коло абсолютних однодумців — усі різні, але бажання висловитися у віршах чи прозі, бажання звіритися в цьому є потужним об’єднавчим фактором, — відбувається майже сакральне дійство, щось камерне, сокровенне. І коли таке тепло трапилося в житті з тобою, тобі хочеться віддавати його іншим. Створити свій гурток, долучитися до проведення літературних заходів…  

Колись я завдяки заняттям у літстудії «Зав’язь» познайомилась із чудовими людьми, які нині стали відомими письменниками — у нас і в інших країнах. І їхні імена тепер звучать на виступах, їхні твори читаємо в альманахах. Дуже боюся когось не назвати, але серце повне радості й глибокої поваги до всіх, із ким зводила доля. Спробую тут перерахувати найперших зав’язівців, ми разом починали: Ніна Онопрієнко, Юлія Баткіліна, Наталія Спесивцева, Ольга Лисенко-Бережна, Анастасія Скубеник, Данило Колтиков, Олена Якименко, Світлана Драченко-Щиголєва, Юлія Максимейко, Ярослав Скидан, Марія Сорокіна…   

Загалом я із задоволенням читаю все, що пишуть харків’яни нашого з Тобою віку. Цікаво й різноманітно!   

Звичайно, поважаю позицію Сергія Жадана, з його творчості більше подобається поезія.  

— Мабуть, не варто ділити літературних друзів на «нових» і «старих»… Кого ще Ти залюбки читаєш? 

— Леоніда Талалая. Володимира Базилевського. Івана Малковича. Романа Скибу…  

По-новому відкриваю для себе класику, смакую її. Особливо неймовірний пласт — перша половина ХХ століття. 

— Ти згадала Володимира Базилевського. Це мій найулюбленіший з українських поетів, крім того, за моєю читацькою шкалою це надзвичайно глибокий філософ і чіпкий, влучний критик. Пам’ятаю, колись давно я в його книжці літературної есеїстики «Лук Одіссеїв» із радістю натрапила на цитату з Твого раннього вірша — строфу, що закінчувалася рядком «дерева українською шумлять». Для Тебе вони й справді шуміли українською, попри те що зростала Ти у зросійщеному Харкові? 

— Люцино, крізь призму сьогоднішнього — боляче озиратися на тогочасні події й відчуття. Але — я б дуже хотіла, щоб ми пам’ятали про україномовний Харків, Харків Миколи Хвильового, Миколи Куліша, Павла Тичини, Володимира Свідзінського, Володимира Сосюри, Леся Курбаса. І — Василя Мисика, Івана Виргана, Ігоря Муратова, Роберта Третьякова, Василя Борового, Григора Тютюнника… Бо забути про це —  

«…страшна  омана,  

Бо  тi,  що  прийдуть  пiсля  нас,  

По  хибному  меридiану  

Не  зможуть  вивiрити  час» (Третьяков). 

Гадаю, в ці дні ставлення до мови в Харкові змінюється, але що буде далі — велике питання й великий біль… Молю Бога, щоб управив, аби все було по волі Його, аби швидше припинив війну! 

«У ТЕКСТАХ МАЄ БУТИ ЕНЕРГІЯ СВІТЛА.  

ТОДІ ЦЕ ТВОРЧІСТЬ, ЩО ВИВИЩУЄ ЛЮДИНУ, ПРИМНОЖУЄ ДОБРО» 

— Ти містянка, але у Твоїх віршах чимало традиційної сільської образності, а ще повторюється мотив дороги і втечі, зокрема втечі від мегаполіса. «За стінами — гомін, макдональдси, зоряні війни, / але я від тебе нізащо туди не піду». У великому місті постіндустріальної епохи Тобі незатишно? 

— Затишно, чому ж. І посеред природи затишно. Затишок — це, мабуть, не про ландшафт, а про внутрішній стан, про відчуття. Урешті, про впевненість, чи то пак надію, що завтра ти житимеш у цьому самому місці й воно буде мирним. І всі твої будуть із тобою… 

Тепер розумію це, як ніколи. 

Моя «втеча» — не так із якогось локусу, як просто погляд у себе, самовслухання, плекання острівця затишку та спокою.  

А ще — рух від гамірного, тимчасового, неглибокого до вічного, мудрого, справжнього. 

— «Сіамські близнюки — робота і утома»… Практичне питання: як Тобі вдається поєднувати викладацьку роботу, літературознавчу діяльність, материнство, літературну творчість, працю на користь Спілки? Як розставляєш пріоритети?  

— Завжди складно було їх розставляти. Не вмію заощаджувати енергію, перерозподіляти. Моментами щось одне захоплює повністю, тож із «самоперемиканням» маю проблеми. Намагаюся навчитися. Бо часто якраз домашні й страждають, адже «подвиги» десь там, десь для когось, а не для своїх… 

— У «Ковельських яблучках» Ти пишеш: «І щоб таки повернулася / і була тут, / бачила злигодні / і дороги невигідні, / і жúли рвала, / і жилá тільки тут, / і умирала». В іншому вірші: «І дай же нам, Боже, любити так самобезжально…» Невже оця самобезжальність є неминучою? Невже обов’язково «рвати жили» — жити і любити на розрив аорти? Поетові інакше неможливо? А де ж піклування про себе, дещиця здорового еґоїзму, сибаритства? 

— Про еґоїзм і сибаритство, жалощі до себе, певно, варто забути, тому що це в принципі, на мою думку, неправильно.  

— Навіть у розумних дозах? Тут я з Тобою не погоджуся. Мені здається, без любові до себе нема здорової любові до іншого, розуміння іншого. 

— Як на мене, про любов найкраще сказано в 1-му посланні апостола Павла до коринтян: «Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується» (переклад Івана Огієнка). 

— Чи не здається Тобі, що наше покоління змалечку вчили недооцінювати гроші, ледь не зневажати їх, орієнтуватися тільки на піднесений, духовний план, — і на цій економічній наївності ми трохи ошукалися? Як Тобі вдається робити щоденний вибір між заробітком і духовною поживою? Чи варто нам взоруватися на Свідзінського, який стоїчно переносив бідність? 

— На таке категоричне питання однозначно не одповіси. Звісно, творчість і заробіток — речі одномоментно несумісні. Але задовольняти базові потреби слід усім, тож за результати своєї праці, врешті-решт, непогано б отримувати плату, надто коли маєш сім’ю. 

Справді, ми трохи не з того боку звикли підходити до питань власності — либонь, так у нас закоренилися соціалістичні тенденції радянського виховання. Такий собі шкідливий стереотип: «ти щось маєш — значить, злодій». А насправді — хіба це погано, якщо ти старанно навчаєшся, старанно працюєш — і отримуєш винагороду, адекватну твоїй роботі? У чому тут підступ чи зрада? Хочеш/можеш працювати ще більше — і прибуток маєш більший. Нормально. 

От я раніше завжди соромилася обумовлювати з працедавцем оплату своєї роботи. Ніяково почувалася. Але згодом спало на думку: а чи не обкрадаю я свою сім’ю, свідомо занижуючи ціну свого робочого часу? Намагаюся знайти золоту середину. 

Але речі творчі, для душі, для друзів, звичайно, слід робити не за гроші. Спершу оплачуваною працею забезпечивши родину. Ну, й щоб на світло та інтернет вистачало (всміхається). 

— Тоню, в деяких Твоїх текстах звучить протистояння між словом і буттям, між теоретичним розумом і самою серцевиною життя. Можливо, це опозиція між завченим і прожитим, випробуваним на власному досвіді. Ось тут, наприклад, Твоя лірична героїня нарікає: «Зовсім не знаю, як білизну золить, / і козака любити, й гуляти гаєм. / Все історизми, софізми, арґо, кліше, / екзистенційність, натурфілософія, ретро… / От і печаль тому, / що розум лише — / це набутне, / а життя не знаю зсередини». 

Чи не згодна Ти з тим, що іноді якраз утеча в абстракції, в теоретизування стає порятунком від надмірного болю життя? Відомо, що багато хто починає писати саме у зв’язку з необхідністю долати душевний біль: це такий собі ескапізм або сублімація нездійснених бажань, які рвуть людину на шмаття. 

З іншого боку — чи можливо, щоб Буття і Слово не протистояли одне одному, а зливалися в гармонії, утворюючи отой священний Логос античних філософів? 

— Не знаю, як воно — утекти в абстракції. Теорія, відірвана від життя, якась порожня. Можливо, я надто приземлена для цього.  

А ось утекти в роботу — так. У художній чи справдешній сюжет життя іншої людини — так. Особливо в художній. Книжка захоплює.  

Книжка і є слово плюс буття. Особливо коли твір по-справжньому високий — мудрістю, чесністю, отією геніальною простотою та щедрістю на світло, яка втішає тебе, веде до катарсису. Звідси навіть можна взяти досвід, якого бракує. 

— Як Ти уживаєшся з літературою, модною у 1990-і, у 2000-і, — зі скандальною поезією, яка містить ненормативну лексику, з підкреслено цинічною, епатажною прозою?  

— На мій погляд, така література існувала й раніше, як альтернатива більш виваженій. Просто згодом вона відсіювалася, не лишаючи помітного сліду в історії. 

Нецензурщина… От є стійке відчуття, що все це тимчасово, криза підліткового віку чи що… 

— Ти віриш, що письменник, ширше — митець повинен бути етичним? Чи для мистецтва достатньо естетики, а добро і зло — річ відносна? 

— Гадаю, однозначно має бути етичним (пам’ятаєш, у Ліни Костенко було про «тендітні пальці етики»?). Щоб у текстах була енергія світла. Тоді це творчість, що співвідноситься з Божим прикладом. Вивищує людину, примножує добро.  

Адже деструктивне спочатку руйнує сприймачів, а тоді й саморуйнується. Навмисна маячня та витівки заради витівок, здається, сіють смуток та сум’яття… Це все хворобливі прояви. 

— Одна з Твоїх ранніх книжок звалася «Бабинець»: як відомо, так називали місце у церкві, де мали стояти жінки, окремо від чоловіків. На Твій погляд, доцільно ділити літературу на «чоловічу» і «жіночу» з огляду на авторство? Чим жіноча оптика відрізняється від чоловічої і наскільки ці різниці є принциповими й неподоланними? 

— Гадаю, сенсу в такому поділі немає. Є шаблони, що, мовляв, жіноча література експресивніша або що твори, написані жінками, — виключно для жіночої аудиторії… Ясна річ, в основі такого бачення лежить патріархальний світогляд. 

Але саме українці як доволі чуттєва нація, здається, здатні розвіяти ці міфи. Такі генії, як Тарас Шевченко та Іван Франко, приміром. Шевченко — людина, що абсолютно самобезжально присвятила себе поезії правди та віддала життя за цю поезію. Письменник надзвичайної амплітуди почуттів, він міг прошепотіти-прокричати відчайдушне: «Молю вас, благаю». Після жаскої картини загибелі двох закоханих дати пасторальні рядки: «Ідуть дівчата в поле жати / Та, знай, співають ідучи», показавши силу контрасту. Мало того, далі він вдається до ще більших крайнощів: дівчата хочуть пожартувати з коханців: «Цікаві (нігде правди діти) / Підкралися, щоб ізлякать», і лише потім бачать страшну правду (ще один контраст)… 

А «Сойчине крило» Івана Франка? Там настільки точно виписані листи героїні, що направду здається, ніби твір написала жінка.  

А «Сентиментальна історія» Миколи Хвильового?..  

— Скажу чесно: я жінка і я ніколи не розуміла цього твору. І взагалі — Хвильовий для мене часто заскладний і надто дисгармонійний.  

— Гаразд, тоді візьмімо ніжну й гармонійно-прекрасну лірику поетів ХХ століття — незалежно, жінок чи чоловіків…  

Тож — ні, гадаю, розмежовувати літературу на «чоловічу» і «жіночу» ніяк не варто.  

— «Притулити до вуха знайдену мушлю / і чути голос Бога» — написала Ти в одному з віршів. Скажи, Ти вірянка з дитинства? Як Ти прийшла до релігії?  

— Немовлям я хрещена, хоча в нашій родині (як і в багатьох на той час) не було традиції ходити до церкви. Але мої рідні завжди стояли за моральність та людинолюбство.  

Не пам’ятаю точно, коли я почала замислюватися про питання релігії, але бабуся з дідусем точно їздили до церкви, дідусь читав молитви, часом релігійні книги. 

Незабутній вплив на мене мало знайомство з владикою Ігорем (Ісіченком), архиєпископом УАПЦ, який викладав у нас в університеті давню літературу. Здається, саме тоді почала всерйоз цікавитися християнством, пробувала постити.  

Нині не завжди й не повною мірою виконую всі церковні приписи, проте стараюся неділями хоч ненадовго ходити на літургію, водити малих.  

— Як Ти розповідаєш дітям, зокрема старшому, про Бога?  

— З дітками треба читати — повну чи адаптовану версію Біблії, привчати до вранішніх та вечірніх молитов, молитов на всяку потребу.  

— Що віра дає дитині, на Твій погляд, і що вона дає дорослій людині? Чи допомагає вона протистояти злу? 

— Віра дає безмір, наближає до Бога. Думаю, так краще не міряти: що кому дає віра. Бог дарує свою милість усім. Питання, скільки місця у твоїй душі для Бога, наскільки ти прагнеш вірити сильніше, любити відданіше, радіти щиріше.  

— Як Тобі вдається не зневірюватись? Що у повсякденні допомагає зберігати віру і вдячність світові? 

— Слово «радість» дуже важливе, це ключ до вдячності — Богові за життя, за цей світ, кожній людині й події, кожній миті.  

Пам’ятаю, у книжці Елеонор Портер «Поліанна» священник порахував, що слово «радість» у різних формах зустрічається в Біблії понад вісімсот разів! Тож, підсумовує авторка, коли Господь Бог стільки разів указав нам на радість, значить, Він дійсно хоче, щоб ми раділи.  

— «Цінувати мить», як закликає назва однієї з пісень барда Олександра Смика, яку й мені пощастило заспівати. 

— Так. Адже світ є прекрасним, він створений Богом. Мені хотілося б вірити сильніше, навчатися цінувати те, що маю. Гадаю, правильно часом зупинитися, піймати радісну мить і сказати: «Аж от воно, щастя». 

«МОЛЮСЯ ЗА УКРАЇНУ» 

— Тоню, з якими емоціями Ти зустріла 24 лютого 2022 року? Одні кажуть, що варварська жорстокість росіян, бомбардування мирних міст стали для них абсолютною несподіванкою, інші стверджують, що цього варто було чекати й особисто вони передбачали все наперед. Як було в Тебе? 

— Ясна річ, до останнього не вірилося. Хоча близько місяця ми читали в інтернеті попередження, застереження, говорили про це в сім’ї. Я навіть думала, куди їхати в разі чого… Але ми не усвідомлювали, що це стане реальністю. Бо ніколи не мали такого досвіду. 

Значить, на жаль і сором, надто товстошкіро сприйняли війну на Донбасі. Спершу, звісно, жахалися, намагалися допомагати, а тоді звикли, бо допоки тебе особисто не стосується, то здається, що десь воно далеко. А виявляється, було під самим носом. 

У мене, як і в кожного, були якісь чекання, справи…  

— Я, приміром, 23-го допізна робила переклад і, лягаючи спати в ніч проти 24-го, думала, що завтра буде звичайний робочий день. А прокинулась від звуків далеких вибухів на Північній Салтівці. Спершу здалося, що якісь телепні о п’ятій ранку запускають петарди. 

— От і я 23-го ввечері завершувала переклад для видавництва «Ранок». Якраз устигла надіслати… 

— В одному з довоєнних віршів Ти повторювала, чи то закликаючи, чи то заклинаючи: «будь тут / у важкості цих приголосних / будь тут / у чорноті цих букв»… Для людини, яка пише такі слова, еміґрація неприпустима за жодних обставин.  

— До 24 лютого це було так. Я не хотіла їхати з України та свого Харкова. 

— Але евакуація — інша річ: вона не є нашим вільним рішенням, це виїзд вимушений, внаслідок чужого насильства над нашою землею.  

— Нині багато думок у голові. От, мовляв, гадала, ніби патріотка, а тепер в іншій державі. Але відповідаю собі: здається, ніколи не ховалася, намагалася бути уважною до пам’яті, до людей. Однак тепер виїзд став необхідним — також задля спасіння людей, моїх близьких, за яких більше нема кому відповідати.  

Україна в серці, говорю українською, викладаю українську… Сталого дому-раю поки що немає, і за цим велика туга, бо, як писала Ліна Костенко, «І кожна пташка хатку собі в’є…», а ми поки що не можемо звити собі хатку. Та що ми… Хлопці й дівчата в окопах — як воно їм? Українці після полону, поранені, зґвалтовані — як воно їм? А загиблі… Що й говорити. Прийшла страшна біда. І тепер настільки цінуєш той рай, який був, — хай і не безтурботний, але свій, прекрасний, сповнений повітря, сонця, пташиного співу… 

Вдячна Богові за спасіння рідних, стараюся працювати, щоб ми мали мирне життя. Молюся за Україну.  

— Хто допоміг урятуватися Тобі й Твоїй родині? 

— Моїм батькам допомогли виїхати з Північної Салтівки військові волонтери, яких порадила харківська культурна та громадська діячка… Я не знаю, чи коректно називати імена без дозволу цих людей, але моє серце сповнене довічної вдячності до них. 

Дуже допоміг дівер, його львівські друзі, які надали нам прихисток.  

Безмежна подяка львівським медикам, вони повсякчас нами опікувалися. Це неймовірні люди з великими гарячими душами. 

І, нарешті, спасибі нашим польським друзям, які пустили нас у свій дім і у своє серце, дбають, мов про рідних! 

— Як Ти адаптувалася в Польщі? Що можеш сказати про поляків? 

— Польща перевернула моє серце, я часто ловлю себе на думці, що ще ніколи не відчувала вдячності до такої кількості людей водночас. 

Поляки неймовірні. Виявляється, бажання підтримати українців сформувалося не згори (з боку влади), а знизу — звичайні люди прийшли до можновладців і сказали: ми хочемо допомогти, скеруйте, як це правильно зробити. І це вражає. Пам’ятаю очі, почуття поляків, які підтримували й підтримують нас увесь цей час. Не кожен може беззастережно впустити незнайомців, іноземців у свій дім. А вони зробили це найпершими. Спасибі, спасибі їм від усього серця! 

— Багато жінок нині змушені любити своїх чоловіків на відстані. Що б Ти їм порадила? 

— Якщо поміркувати, у Твоєму питанні вже міститься відповідь: любити. І якнайбільше спілкуватися: телефон, месенджери. Про дрібниці, про важливе. Не тягти ковдру на себе — мовляв, я сама все вирішу. Це гординя, отой крок від «ми» до «я». На жаль, сама на таке грішу.  

Повторюся, ми ніколи ще не стикалися з такими обставинами. Але мусимо це якось пережити. І, як твердить психологиня Тетяна Вишко, ця вся ситуація — про любов. Маємо дати цій любові перемогти в нас. А ще — про надію та віру, які є надважливими в нашій психіці, у житті. 

— Твоє бачення: як війна вплинула на нашу літературу? Чи змінилося щось у цінностях, що їх несуть літературні тексти?  

— Звичайно! Больовий досвід іще довго даватиметься взнаки, навіть по перемозі. Стало більше оцієї розчахнутої соціальної тематики, змінився погляд — ізсередини назовні, від «я» до зовнішніх реалій. Іншими, виразнішими барвами заграло загалом сприйняття себе як українця. У голові крутиться пісня гурту «МЕРІ»: «Ні, я з України — проти вас я не проти, / Але мені треба знати, хто тут хто…».  

І література частково зробилася помічною на фронті, адже підтримує бойовий дух, допомагає читачеві переживати, а авторові сублімувати біль чи психотравми.  

— У Харкові як місті культурного помежів’я здавна сусідили й дружили україномовні та російськомовні поети, Ти як досвідчена спілчанка добре це знаєш. І в Твоїх віршах трапляються цитати з російськомовних авторів — як вияв пошани. Як Ти вважаєш, повномасштабна війна щось змінила в цьому мирному сусідстві? Чи нині бути «українським, але російськомовним» поетом — негоже? 

— Я поважаю кожну націю, та страшенно шкода, що наші сусіди стали для нас такою темною хмарою, і це не могло не кинути тіні на їхню мову… З іншого боку — поет пише тією мовою, якою йому пишеться, і в момент творення поезії він не може перекладати її іншою мовою, на щастя чи на жаль. Тому…  хай кожен автор вирішує це для себе. 

Втім, бувають унікальні історії, спроможні перевернути наші уявлення… Візьмімо поета Сергія Шелкового: народжений у Львові, живе в Харкові, зазвичай писав російською. Дуже сильні, густі вірші. Усім серцем любить українську культуру, досліджує та популяризує її. Приміром, переклав вірші Володимира Свідзінського. А тепер, після повномасштабного вторгнення, перейшов на українську! І це знову дуже сильні, густі вірші!  

— Чи можеш Ти писати вірші після 24 лютого? Чи можеш писати про війну? 

— Довго не писала. Чому? Одним словом не пояснити. Часом мучило почуття провини: мовляв, я поїхала, то що я можу написати про війну, чи маю право… Потім потроху стали приходити слова. Розуміння, що й навіщо відбувається. 

Дай Бог сил Україні пережити це! Вічна пам’ять полеглим, сил живим! 

^[1] За інформацією дослідників, життя поета Володимира Свідзінського (1885–1941) обірвалося трагічно в жовтні 1941 року. 27 вересня (війська гітлерівців уже наближалися до Харкова) він був заарештований НКВД за звинуваченням в антирадянській агітації. Разом з іншими арештантами його гнали під конвоєм на схід. За найпоширенішою версією подій, коли виникла загроза оточення німецькими загонами, арештантів загнали до господарської будівлі, яку підпалили. — Прим. Л.Х.

^[2] У статті «З історії однієї літературної містифікації» Олег Соловей висловлює впевненість, що за цим псевдонімом криється ІБТ, себто Ігор Бондар-Терещенко, який, здогадно, написав «Свідка» з участю Анни Білої. – Прим. Володимира Науменка.

Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ 

Осінь 2021 — весна 2023 рр. 

Харків — Варшава — Познань 

ХАРКІВ 

1 

Місто — покинута лялька 

зі скляними очима. 

Не тікайте налякано, 

сіли б, спочили. 

Поговорили б разом, 

як бути з містом, 

щоб загуділи траси 

словом, змістом, 

як постачати рими 

в дальні квартали, 

щоб на дротах і ринвах 

крига розтала… 

Й місто світає. 

Слухаю: українською 

вірші читає. 

Вірші Свідзінського. 

2 

1920-ті 

Моя любов міцнішає і тихшає, 

А іноді — уже й не помічаю. 

Дроти для телеграфу порозвішані, 

Купую рафінад, брикети чаю, 

Заходжу вранці в церкву Миколаївську, 

На вулиці стрічаю Мещанінова 

І з візником вітаюся і лаюся, 

Підкочую забрьохані штанини. 

А Харків мій чимдужче розвивається, 

Більшовиками шириться і повниться. 

Горбатий міст над Лопанню схиляється, 

Вона — звивається, як полюбовниця. 

Сідай — трамвай відходить від Вокзальної, 

Завмерле серце струшує, полоще. 

…А про любов я так і не сказала — 

Вона під крильцем в голуба на площі. 

* * * 

Господи, спаси й сохрани моїх батьків 

на лункій бруківці, в теплій постелі, посеред ріки. 

Мамина ласка й татова сила сталі й кріпкі, 

ось вони, поруч, відстань руки. 

Яблука спіють, сливи солодкі, ангел в гіллі 

молитись допомагає, слово трима. 

Господи, збережи їх, це діти твої малі, 

це мої тато й мама. 

* * * 

Гілками вітер бігає, 

ніде нема нікого. 

Я рада снігу з кригою — 

дитячо, підлітково.   

Два голуби допитливі 

коло вікна — дивлюся — 

немов прийшли провідати 

дідусь мій і бабуся. 

Сиділи і не зважились 

нічого запитати, 

побачили, що я жива 

і не бідую надто. 

Вони сільські, вони з простих — 

що зайве розбалакувать? 

А сніг ішов, ішов на них. 

Перебирали лапками. 

* * * 

серце без бронежилета 

бо все одно прострілять 

бо все одно поцілять 

бо все одно м’яке 

та від усіх полонів 

куль і стріли нечистого 

Ти виставляєш долоні 

теплі м’які долоні 

теплі людські долоні 

може схоплюсь і вистою 

може Ти мною вистоїш 

ворог стріляв і вистрілить 

Боже Ти мною вистоїш