Відгомін гіркої саги (про постать Василя Борового)

• 

Що потрібно для того, щоб людське життя постало перед нашими очима ніби бездоганний витвір мистецтва? Небагато й немало: щирість сповіді, вірність своєму покликанню, благословення долі. Що потрібно для того, щоб читач шукав не модну книгу чи модне ім’я, а живу поезію так, як містично настроєна релігійна людина шукає Бога живого? Небагато й немало: треба, щоб був такий читач і була така поезія. Слушність урочої години і точки перетину. Уроча година настала — у харківському видавництві “Майдан” вийшла друком поетична книга Василя Борового “Полинова сага” (2003) в художньому оформленні Уляни Мель­никової. Точки перетину будуть з’являтися і множитися. Принаймні в одній із них в цей момент знаходжуся я — читач, водночас зацікавлений і доскіпливий. “Полинова сага” — поезія автобіографічна, сповідальна, тради­ційна. У цьому контексті важить одне: чия автобіографія, чия сповідь, ким інвентаризовані, трансформовані чи акумульовані традиції.

Перевертає душу, б’є в груди цей вічний український сюжет: блакитнооке хлоп’я-сирота з селянською цнотливою душею несміливо прочиняє ворота в світ, де сатана тішиться людським безголів’ям, де вже на повну силу навісніє найперший геній української поезії: “У нас одна лиш думка є / одним одна турбація / традицій підрізація / колективізація” (П.Тичина). Ці шаленства геніїв і негеніїв озна­менують собою обидві половини двадця­того і повінню переллються в двадцять перше століття. За цією тотальною “підрізацією” всього і ще раз усього годі відшукати осміяну і затоптану першу стежинку. І все ж вона легко й непо­мильно стелиться перед тим, чиї ноги ступають на рідний ґрунт з селянською довірою, чия душа не відає лукавства. Сивий, вироблений, мордований мос­ковськими “чингісханами” та київсь­кими мародерами чоловік дивиться на світ теплими блакитними очима все того ж наївно схвильованого юного поета Василя-Василька Борового з тривожних передвоєнних літ. “Раз добром нагріте серце вік не прохолоне”. Шевченко згадається ще не раз, як і Тичина, і Олесь.

Образ матері. Своєї і Божої. Скор­ботної мадонни, Діви небесної і земної. Образ завжди високий і чистий, не зраджений ні мрією, ні помислом. Варто позаздрити ідеалісту, його незмінній звичці триматися усталеної ієрархії цінностей, де віра вчить ходити по хвилях розбурханого моря житей­ського і не тонути в ньому. Це красиво. Просто і прозоро:

Стежинка, мати…

Течія

Видінь майнула.

Холуя

Тепер не страшно — ні одного.

Це все нічого.

Все б нічого.

Коли б не був тим хлопцем —

я.

Світ прочесали ідеологічні санітари.

“Очистили” його від усього, що могло думати, аналізувати, приймати рішення. На одному полюсі постала все заступаюча тінь “холуя”, а на іншім — отих іще “малих і голих”, з яких мали колись вирости ідеалісти, українські буржуазні націоналісти, шукачі Бога і всілякі інші душі -“самосійки”. І вони виростали. Холуям доводилося непереливки:

А він — нероба із нероб —

У люті тре вузенький лоб

І аж сичить злобою гада: —

Стіхі пісал? Давіть вас нада!

Душі -“самосійки” власною снагою піднімалися до аристократів духу, в казематах проходили академії. Вражає ця самодостатня культура думки, почуття, ця шляхетна простота. А найбільше — найпростіша чеснота – людська гідність, позбавлена як гордині, так і самоприниження. Цього холуї не прощають, це доводить їх до сказу. Це, так би мовити, моральний бік. Мораль віруючої людини має своєю перед­умовою вселюдське спасіння. Молитва за ворога і відсутність помсти:

Навіть зраднику — ворогу лютому

— Моя кара — не помста. О ні!

Я не буду й для ката Малютою

У моїй справедливій борні.

І все ж мораль не є основною цнотою поезії. Навіть найбільший з поетів-моралістів Фрідріх Шиллер заслужив любов і захоплення нащадків не завдяки тому, що був добрим моралістом, а тому, що був великим поетом. Отже, мова йде про магію поетичного слова. Які її чинники змушують затамувати подих, коли раптом згадаються такі рядки:

Мала жаринка звіробою.

Ой, як же тепло із тобою

На цій беззахисній землі,

Де із яруг вповзає морок,

Де сотню перемнож на сорок —

І то не всі мої жалі!

Магія слова Василя Борового постає з природної музичності вірша, багатства ритму, імпресіоністичних навіювань, барвистої гри алітерацій та асонансів:

Важкі — чумацькі, вічні — материні,

Й дрібні, як сіль, — заблуканих сиріт…

І ліг, мов хмара, сумом по долині —

Легкий, як легіт, і цупкий, як дріт.

(Полинова сага)

Поетичний ритм, своєрідність художніх образів попри весь ідеалізм моральних імперативів мають реальне земне підґрунтя. В цьому контексті Василь Боровий — поет степу, точніше – слобожанського степу. “Жаринки звіробою”, “хрещатий полин над яром” зумовлюють суть і структуру його по­етики. Це не просто поетичні символи — це і є наочний приклад того, як зміст переходить у форму і навпаки. Степо­вим менталітетом зумовлений образний та асоціативний ряд, логіка поетичних сюжетів, жанрова своєрідність. Степ обумовлює епічність мислення не­залежно від кількості рядків твору. “Полинова сага” охоплює вічність. Степ розсуває обрії, у степу видно далеко, степова дорога має своєю метою небо.

Пашистий степ, немов медові соти.

П’янив і звав у неозорий світ.

І я пішов…

(“Вечірній дощ дуднів у лопушинні”)

З чого постає поетичний твір? “Ко­гда б вы знали, из какого сора растут стихи, не ведая стыда…”, — сповідалася Анна Ахматова. Душевні порухи, емоційні злети і падіння спричиня­ються часом найнесподіванішими, далекими від поезії подіями і вчинками. Але в поетичні рядки вони втілюються в руслі якоїсь традиції, школи, впливу. Кожен має своїх вчителів:

Колись журба моя мала

Хиталась, як осичина,

Вечірнім наспівом села

Так ніжно замузичена.

Як легіт в шумі трав пливла,

Сирітством спричинена.

Та в ній чужа сльоза жила —

Олесева, Тичинина…

Своя сльоза не забарилася набігти на очі… І все ж усе це своє, власне і не позичене, органічно зливається з тим, що творить спадкоємність, традицію. Традиція народної пісні. Шевченкове слово. Селянське релігійне сприйняття Шевченкового слова. На жаль, у масі все це давно безповоротно втрачене. Василеві Боровому пощастило пере­жити релігійне осмислення Шевченкового слова в дитинстві:

За присмак солоний у хлібі,

Палкий “Отче наш” при свічі,

За казку твою — спасибі,

І сон з таємниць на печі.

А ще — як заляжуть морози,

На шибці зоря янтарем,

Спасибі за перші сльози,

За Катрею, над “Кобзарем”…

Шевченкові слова як традиційний український катехізис. Релігійність як основа світогляду. Релігійність сковородинського типу, певною мірою внаслідок сумних історичних обставин. Релігійність поза офіційною церквою. Пошуки Бога без посередників. Це, власне, і шевченківська, і сковородинівська традиція. Релігійність сві­тогляду знаходить своє відбиття в ключових словах-символах (Мати Божа, Діва, Марія, Христос, Дух Святий), в епітетах (скорботний, віщий, нетлінний, життєдайний); у дієсловах (благотворити, благословляється, деревце заскорбилося, сніжок священнодіє) тощо.

Під пером Василя Борового найбу­денніші речі і події набувають все­ленського, вселюдського значення. Привертає увагу і змушує надовго задуматися вірш з такою, як на сучасне сприйняття, неймовірною назвою “На буряках”. Наш втомлений від усіляких збочень та провокацій сучасник на таку тему написав би в кращому випадку беззубу пародію чи розповів би анекдот.

З-під пера Василя Борового виходить ліричний шедевр:

Вже осінь все тепло позамикала

Посрібленими — в інеї — ключами,

А ті ключі закинула глибоко

У став колгоспний, що й не відшукать…

Мовою міфу, ліричного епосу го­вориться, з одного боку, про сірі не­пролазні колгоспні будні, а з іншого — про пробудження молодої душі до сприйняття загадок світу. Скарби душі людської, що їх не купити і не продати, що їх під убогою свитою буває більше, ніж під шовками та єдвабами. Чисті порухи простої душі, на них тримається світова гармонія:

І ні образ, ні гніву — тільки став

Так дивно весь просвічує і грає,

І серце їй бентежить…

О, пора

Осінніх чар, людських надій і щастя!

У полоні суєти суєт, у полоні егоїзму та сліпого егоцентризму такі речі годі помітити. З такою любов’ю про просту людину, її прості турботи, радощі та жалі писав хіба що Василь Мисик (“Стара-стара”). Треба ж бо й самому бути простим, нелукавим, позбавленим будь-якого егоїзму.

Поетичні акварелі Василя Борового тішать око, його музичне слово чарує. Поет переступив поріг нового століття-тисячоліття і розгорнув перед нашими очима вишитий добірним хрестиком рушник-шлях. Адже “є тільки шлях”. А край шляху — полин, а ще — “Жаринки звіробою”.

Олександра Ковальова,

м. Харків