Про наболіле

Отакі начебто скромні творчі зустрічі на зразок цієї, яку провів у Лигівській бібліотеці колега з Мерефи Олександр Підкопай, мають для літературного процесу вагоміше значення, аніж будь-які інтернет-конкурси, які проводить невідомо хто.

Тобто люди, які чи й мають якийсь стосунок до української літератури. Більше того: такі віртуальні конкурси з їхніми такими ж відзнаками об’єктивно є згубним явищем. Бо навіть у доброзичливих, але не дуже обізнаних у суті справи людей, які, наприклад, натраплять на інформацію про те, що талановита поетеса з Харківщини є лауреаткою-переможницею-призеркою різних конкурсів, може скластися враження, що літературне життя в Україні навіть з початком війни в 2014 році живе й розквітає. А я ж знаю цей процес не збоку. І коли (знов таки, наприклад) минулої весни спілкувався з багатьма обласними письменницькими організаціями, інформуючи про відновлення справжньої літературної премії ім.М.Чабанівського, то настрій був такий, наче на похороні близьких людей, і то багатьох водночас. Приміщень своїх нема вже. Що казати про телефони. Утримувати свій сайт майже ні в кого нема можливості, бо то дороге задоволення. Сторінки в Фейсбуці – ото чим багаті, тим і раді. Було б що розміщувати. Деякі голови взагалі за кордоном, тож поговорити з ними не вдалося. Багато письменників теж повиїздили в різні країни, і не всі з них рятували своє життя. Та я далекий від того, щоб судити їх. А про допомогу з боку місцевих громад у виданні патріотичної сучасної літератури, життєво потрібної в час воєнного стану, шкода й говорити. Це не пресловута нова бруківка. А характерним явищем є таке: автор зі своєї пенсії чи іншого доходу відкладає кошти і видає, скажімо, збірку поезій накладом 100 примірників, а то й менше. От і весь літпроцес. Насправді література навіть не в резервації і не в гетто. Бо ставлення влади до української літератури цілком піддається порівнянню зі ставленням влади до українського села в час Голодомору 1933. Насамперед позбавити не людину, а літературу засобів для існування, не те що розвитку, а далі ви собі як знайте, а нам своє робить. Це якщо не заглядати в глибшу історію, а взяти для аналізу останнє десятиліття, з 2014 року. А хто протягом цього десятиліття керував Харківщиною? Чи багато людей згадають імена й прізвища голів та їхніх заступників за ці роки? А може, то теж були не реальні, а віртуальні люди? Бо хто з них купив собі українську книжку літератора з Харківщини? А грошей бюджетних на їх утримання пішло чимало. Скільки книжок можна було б видати, стипендій потребуючим літераторам призначити, творчих зустрічей організувати (не так, як О.Підкопай – своїм коштом). А вся ота віртуальна література – то навіть не паралітература, як є парамедицина. Люди облаштовують щось на взірець потьомкінських сіл. А бутафорні села були і в час Голодомору. Для іноземних гостей. Так і бутафорна література є. Всі оті коронації слова, форуми видавців і.т.п. І кілька імен, що їх люди начебто чомусь зобов’язані знати. Кілька років тому наш отець Іоанн Лоцько висловив фразу, що стала афоризмом: -А ви паску покуштуєте он-лайн? Звісно, ні. бо то не паска, а її зображення на екрані. Хліб у віртуальному житті не росте. І діти не народжуються. Так і література може бути тільки реальною, а не віртуальною .Чи є вона зараз на Харківщині, та й взагалі в Україні? Коли щось і є, то завдяки таким, як Олександр Підкопай і його колеги, що не поїхали з України…

Володимир Вакуленко