Хто стерегтиме покинутий рай ?

 Володимир  ВАКУЛЕНКО

                                      Хто стерегтиме покинутий рай ?

                                                  

Його треба зберегти для тих, що прийдуть після нас. Вони мають бути достойнішими, чеснішими, далекогляднішими. Не будуть ловитися на блискучий ринковий гачок ліберальної демократії. Не дадуть ворогу роду людського закривати видавництва й книгарні. Не будуть канонізувати в своїх творах ні компартію, ні спонсора чи грантодавця, а лише читача, для якого життя без поетичної книжки неможливе, як без окрайця хліба, що його щодня дає Бог.

Таким раєм є література. Там жили небагато людей. Вони й там у поті чола здобували собі згаданий окраєць і були ним цілком задоволені, не прагнули делікатесів і розкоші.

Де він був, той рай ? Мабуть, там , де й царство небесне, про яке розказував Ісус Христос – у ваших душах.

В української поетеси Теодозії Зарівни є книжка «Сторож покинутого раю». Чи багато з нині сущих українських літераторів захочуть і зможуть узяти на себе непомітну, може , й невдячну, але благородну місію? Знаю, що багатьом відлученим від  літпроцесу в радянські часи, а потім іншим у пострадянські (коли взагалі ніякої роботи не стало) довелося працювати сторожами. Але  тут робота важча й відповідальніша. І ніхто й мінімальну зарплатню не дасть (це при тому, що редактори за «мінімалку’’ не дуже погоджуються робити). Але треба охороняти. Зокрема, й щоб зберегти сліди діяльності тих, що жили там.

Я нині хочу розповісти дещо про одну з тих людей – харківського літературознавця Марину Гаврилову, керівника літературної студії Палацу культури будівельників ім. Горького й літконсультанта Кабінету молодого автора обласної письменницької організації. Звісно, краще було б , аби про Марину Петрівну написав хтось із тих її вихованців, хто довше й краще знав її. І оприлюднена ця оповідь повинна б була принаймні таким накладом, яким виходила літературна періодика “доперебудовних» 80-х, часів моєї життєвої й літературної юності.

Зробить це хтось краще за мене чи ні, а я маю зробити. І якраз нині, коли іноді доводиться чути від представників влади (хоч і неофіційно, не «на людях»), що некомерційна література зараз нікому не потрібна, що читатимуть нас років, може, через двісті, а зараз письменники лише нав’язують свої книжки людям, зайнятим дуже важливими справами. І як їх, мовляв, розповсюдити серед підлеглих, коли ось і той автор просить, і інший, і ще інший…

Не варто полемізувати з такими керівниками, вихідцями з тої системи чи її вихованцями. А колегам раджу : не даруйте таким книжки з автографами й наївними побажаннями. Пропонуйте купити. Куплене такі особи цінують більше й спробують прочитати. Читають же робочі документи, хай і з допомогою помічників. Та й для наступних поколінь                   у домашній бібліотеці збережеться. Маємо вірити, що деградація того середовища зупиняється. І щось робити для цього.

Вже ніби й забувається такий благородний вид  людської діяльності, як пропаганда, популяризація літератури. Він, без сумніву, відродиться. А поки що треба, аби не занепав остаточно. Цю місію мають брати на себе всі. Зокрема, ті, кому Бог особливих літературних талантів, творчих здібностей не дав, але вдихнув у душу безмежну безкорисливу любов до літератури та її творців.

Саме такою любов’ю й володіла Марина Петрівна Гаврилова. Чому цього почуття нема, скажімо, у теперішніх газетярів? Одні орієнтуються на низькопробні смаки “масового” читача (хоча ці смаки були ними ж і прищеплені, а добрі смаки спотворено), а інші на мерзотні уподобання свого боса-босяка.

Літературознавець Марина Гаврилова  належала до  тих, кому дай  владу – вони  змусять все людство любити  поезію. Принаймні читати. Але й без наполягань чи  принизливих прохань на літературні вечори, що їх Марина  Петрівна щомісяця проводила в Палаці за  творами російських  поетів, приходили  повні зали людей. І  хто ж то  був? Та здебільшого студенти, й не конче філологи. А  пізніше  відлучення  молоді  від  літератури і примусове зганяння її  в резервації (горілчано-розважальні) – то  був  злочин  перед  людством. І винні зазнають  кари ще  на цьому  світі.

А  була Марина Петрівна  типовою жінкою-командиром, яка й без підвищення  тону може  змусити  співрозмовника (тим паче – молодшого) зробити  те, що вона  вважає потрібним. Самим  своїм моральним авторитетом. В цій жінці була  мудра  владність і чи не втратили інші сфери людської  життєдіяльності від  того, що Гаврилова  обрала  собі  літературу?  І  ті  хто  крутився  біля  неї, як менші космічні  тіла  біля великого, повинні  були назавжди полюбити і таких титанів,  як  Блок, Єсенін, Ахматова,   Цвєтаєва, й пізніших  продовжувачів їх вічної  роботи.

– Ти  повинен (чи повинна)  читати поезію  постійно, – даючи  рекомендаційний  список, говорила  керівник студії. – Не будеш  орієнтуватися в  сучасній  поезії,  то уподібнишся  сліпому  котеняті,  яке  не  може  знайти  собі  харч.

Оце  типове російське  звернення до  молодших  на  „ти ” не  було  ознакою зверхності,  чи,  борони  Боже,  неповаги  до  початківців.  Бо  Марину  Петрівну з її  студійцями  позаочі  з  усмішкою називали  квочкою з  курчатами,  біля  яких  клопоталась,  як мати. І  це  були  турботи  не   лише про  публікації  в періодиці  чи  опрацювання  рукопису  першої  книжки.  Когось  з  молодших  поетів  треба  було  влаштувати  на  роботу,  інших  оформити  на  навчання  в училище чи  підготовчі  курси… А  ще  комусь  носити  передачу  у  в’язницю   на  Холодній  горі,  куди  молодий  поет  утрапив за  довгий  язик у душевних компаніях  і за  вірші,  які  інші  знавці літератури визнали за антирадянські.

– Ти  що, хочеш, щоб  і тобі я передачі  носила? –  переглянувши типово  по-юнацькому безбоязні вірші, риторично питала   Марина  Петрівна чергового  бунтаря. – Ти б зразу  проявив  себе в  літературі,  бо й  не таким  ламали і хребти,  й душі. А  туди  встигнеш, для  тебе  теж  місце заброньоване.  А в  Спілці письменників – ні. І  своє  місце в  літературі ти ще  не  знайшов.  Не  ломись  туди  через  стіну.  Є  відкриті  двері.

Орієнтуючись,  як  капітан далекого  плавання,  в океані  російської  поезії,  Гаврилова ніколи  не  забувала,  що  живе все ж в Україні.  Охоче  приймала  в  свою  студію україномовних початківців  (звісно, якщо  їхній  творчий  рівень  заслуговував  на  те),  говорячи:

– Мені  українські  поети  потрібні.

А  якщо  потрібні їй – то  читачам  тим  паче.  І  вона не  пропускала  мимо  уваги вартісну  книжку чи  добірку  поезій  в  періодиці.  І  чи не  силоміць  нав’язувала ці вірші студійцям: “Це  те,  що  треба  знати!”  А  раз  під  час перерви в  літературному  вечорі вийшла до  вестибюлю,  де  продавці  з  магазину  “Поезія”  поставили  свій  столик з  книжками.  Люди  купували  дещо,  хоч  і не  багато,  та ж  не  порівняти з  теперішнім антипоетичним  стадом. Серед книжкових новинок  була й не всіма зауважена “Неповторність” Ліни  Костенко.  А Марина Петрівна,  підійшовши до  гурту шанувальників  поезії, побачила  там кількох своїх студійців і  покликала  їх  до  себе.

– Ви  вже  купили книжку Ліни  Костенко?  Ні?  А  ви при своєму  розумі?  Я  допускаю, що багато людей і не чули про цю  поетесу,  вона  тільки недавно  після  мовчання знову  почала друкуватись.  А  ви  поети,  хоч  і молоді.  Чи  не  соромно не  знати  таке  знамените  ім’я ? Ану  ж  негайно купуйте! В  Києві цю  книжку вже розхапали, це  тут  ще є…  Я ось буду ще питати про  ваші  враження від  неї. Це ж  Ліна  Костенко! – настільки значущим тоном проказала  ці  слова жінка, що  володіла  даром створювати біля  себе магнітне  поле,  що навіть незнайомі  люди, що  почули  цей  монолог,  посунули до  столика,  зацікавлено  беручи  в руки книжку.

І все ж російська чи  перекладена на  російську  мову поезія була  її  рідним,  живильним середовищем.  І  не  дивно, що  той чи  інший початківець,  захоплений лавиною  надпрекрасної  поезії і  надцікавої (для  свого  кола) інформації про її  творців, і сам зваблювався написати щось  подібне.

 

Навесні 2009 року деякі харківські газети вмістили ювілейні матеріали з нагоди 80-річчя побудови й відкриття Палацу культури будівельників у Харкові (майдан Руднєва,19). Багато чого розповідалося про історію цього закладу, які там діяли гуртки, секції, творчі колективи, які  знамениті артисти виступали там. Але не згадано (чи ж випадково?) головне в діяльності ПК будівельників : саме там, у читальній  залі бібліотеки,  й діяла літературна студія під керівництвом М. Гаврилової. Саме там, у великій глядацькій залі щомісяця проводилися вечори поезії, що їх вела Марина Петрівна, за творчістю російських поетів – класиків і сучасників. Біля входу на великому склі– афіша з розкладом вечорів поезії на півріччя. Коли треба було чіпляти нову, керівник студії, окинувши підопічних швидким поглядом, вирізняла серед них найвищого юнака:

– Пішли вниз почепимо афішу.

Для мене це була честь і вияв довіри, й участь у великій справі. Чіпляли  шматочками  клейкої плівки.

Той факт , що на літературні акції приходили тоді сотні людей (навіть спеціально приїздили мешканці області), багато що говорить про той час. Хороший він був чи поганий ? Звісно, цензура була дуже суворою й редактори дуже доскіпливими. Марина Петрівна говорила початківцям: «щоб видати першу збірочку з тридцяти віршів, маєш подати у видавництво шістдесят, щоб було з чого вибирати». Але ж виходила  книжечка накладом у декілька тисяч примірників, і її без проблем можна було придбати й у райцентрах. Проводилися представлення нових книжок у магазині “Поезія”. Звісно, в тому маленькому приміщенні не могло вміститися багато людей, і якщо вже ставало тіснувато, виходили на однойменний майдан поруч, ближче до пам’ятника Пушкіну.

Ця невелика книгарня кілька десятиліть була одним з осередків духовності Харкова. Навіть у часи війни проти всього українського в тій затишній крамниці можна було знайти україномовну літературу на всі уподобання. Мабуть, саме тому її й було закрито на початку 2009 року. Тепер замість «Поезії» найпрозаїчніші «Продукты». Купуйте, хахли, якщо є за що , й жеріть. Нащо вам духовний харч ?

Така ж доля спіткала й іншу знамениту книгарню – «Кобзар». Вона була набагато більшою за площею, тож і літературні заходи проводились там за часів моєї юності масштабніші – зустрічі з письменниками – ювілярами, з літераторами з Києва чи інших міст. У письменницький клуб рядові читачі не підуть – то «для своїх»,а книгарня для всіх.

Та скільки їх ліквідовано і в Харкові, і в містах та містечках області… Хто це робив і для чого – годі запитувати. Відповідь уже знаємо. Як і те, чи справді в країні “нема коштів» на книговидання  й книгорозповсюдження. Бачимо, в чиїх руках гроші й у що вони вкладаються. Хамська , виклична,  показова розкіш дорогих магазинів і розважальних закладів у центрі Харкова, величезні банківські установи й чужі коштовні автомобілі. Але я пишу не публіцистично – політологічну статтю, а літературне есе. Тому повернусь до літератури та її творців.

Творче середовище теж не оминули політичні чвари. Хоча, здавалося б , що хоч вам, біднякам, ділити, за що вам гризтися? Чи за кого? Так ви потрібні тим, хто дорвався до владного корита, що не уявляють вони свого життя без ваших творів ?  Сумно було й соромно, коли серед підписантів колективного листа в газеті «Голос України» на захист російської мови в Україні довелось натрапити й на імена моїх старших колег по студії – Ірини Євси і Станіслава Мінакова. Полемізувати не варто, бо нема предмета для розмови. Але подумалося : що ж таки не вистачає цим людям, чий творчий та інтелектуальний потенціал я завжди щиро шанував ? Чому російськомовним  літераторам не включитися в слабкий процес українського національного відродження ? Що у них є спільного з тим політсередовищем, звідки смердить мертвечиною ? Нібито ж на  студії Гаврилової мовних непорозумінь не було ?

Конфліктів з приводу мови на заняттях цієї студії, переважно російськомовної, не було й справді. Українські поети були в меншості , політичних питань не зачіпали – не наважувались. Переймалися своїм літературним майбутнім. І ставлення до них було нібито приязне , «братерське».

Але, мабуть, деякі з тих поетів  нас просто терпіли, вважаючи нацменшиною, етнографічною групою. А коли через певний час  з’ясувалося, що саме вони належать до нацменшини, що українська мова, якщо їй не чинити перешкод, за кілька років запанує в Харкові законно й назавжди – тут і нагадало про себе уражене хворобливе самолюбство.

Але жалюгідна доля тих, що стають перешкодами для національного поступу. В кращому разі вони виявляться відкинутими на узбіччя, в гіршому – розтоптаними. Незрівнянно достойніше з часом повівся інший колишній студієць Гаврилової – Олексій Бінкевич. Його українські вірші виявились цілком природними, не силувано – вимушено – кон’юнктурними. Хоча ніхто нікого не змушує переходити в творчості на українську  мову. Може все життя писати російською чи іншою, але досконало знати й шанувати державну мову, спокійно користуватися нею поруч з рідною.

Студійні заняття й кулуарне спілкування дуже допомагали в ті роки уважно відстежувати літпроцес в Україні й  практично на всьому радянському просторі. Жодна варта уваги книжкова новинка не лишалася непоміченою якщо не самою Мариною Петрівною, то кимось зі  студійців, які й рекомендували іншим знайти обов’язково. Щодо цього нині настало майже здичавіння. Якщо навіть члени обласної письменницької організації практично не знають творчості колег (час від часу знайомі обмінюються своїми новими  малотиражними книжками), то про початківців і тим паче простих читачів шкода говорити. В юності я вважав для себе за ганьбу не мати бодай певного уявлення про творчість сучасників. Як це так – когось, чогось не знати ? З придбанням особливих проблем не було, я в той час багато їздив (робота була пов’язана з відрядженнями ) і добре знав , де в якому місті чи містечку  розташовані книгарні. Тиражі були великими (звісно, перш за все російських видань), ціни – доступними. І люди купували.

Хай не подумає хтось , ніби я поставив собі завдання написати хвалебну оду тодішній кремлівській чи щербицькій владі – як ті люди , мовляв, дбали про літературу. Чи своєрідний плач Єремії за втраченим раєм. Ні, це було тільки те, що перед очима – ніби на сцені. А те,що було «за кулісами», ми не бачили, але чули, постійно слухаючи зарубіжні радіостанції. Найчастіше – радіо «Свобода», українську й російську служби. Там, зокрема, часто передавалися й матеріали про замовчуваних, репресованих чи діаспорних літераторів – мертвих і живих. Були й коментарі на тему тогочасного літпроцесу. Так що сяка – така можливість для співставлення різних точок зору була (коли не дуже шаленіли радянські глушилки).

Чи  вірилося тоді, що вся та література стане легальною й доступною ? Так, безумовно. Юність і має вірити в поступ , в добро й красу. І ця віра цілком поєднується з юнацьким скептицизмом і запереченням авторитетів. Але  теперішню реальність не міг , мабуть, передбачити ніхто. Навіть наші літературні наставники.

… Зберігся в мене рекомендаційний список літератури, багато років тому даний мені Мариною Петрівною, як і всім іншим початківцям , прийнятим до студії. У ньому імена 69 російських поетів радянської доби і 34 авторів з «союзних республік» , серед них і українських (зокрема, харків’ян) . А на чолі того другого списку Іван Драч (хоча не його прізвище мало бути першим в алфавітному порядку , і це , мабуть, щось значило  – зверніть , мовляв, увагу на нього перш за все). Те , що російських поетів удвічі більше, аніж «всіх інших» – можна пояснити двома причинами. По-перше,  студія була таки переважно російськомовною, й природно, що молоді автори мали студіювати «профільну дисципліну». Та й не варто забувати , що жили ми тоді в країні, де приблизно половину населення складали росіяни. Але ж і найяскравіших поетів з інших республік студійці повинні були знати. Мабуть, Марина Петрівна добирала ці імена, керуючись власним смаком. Серед українських авторів – В.Коротич, М. Сингаївський, Ліна Костенко, Б.Олійник, Д.Павличко. А також, як я вже згадав, харків’яни – І.Вирган, В.Мисик, І.Муратов, Р.Третьяков.

Звісно , молоді українські поети не могли обмежитися цим переліком. А для російських – то, ймовірно, це був необхідний мінімум, «джентльменський набір». Як і список  літературознавчих праць (зокрема, з теорії віршування), які необхідно було опрацювати.

… Нині, переглядаючи ті імена й прізвища поетів, доводиться з сумом, гіркотою, з тугою за  молодістю зауважити:до багатьох з них я так і не «добрався». Можна знаходити скільки завгодно самовиправдань, але самого себе ними не обдуриш. Як би не складалася доля, а треба  було  намагатися робити все для того, аби поетичні скарби стали моїм надбанням. Хоча б частіше відвідуючи наукову бібліотеку ім. Короленка, куди я записався сімнадцятирічним. Тому при цій нагоді маю сказати юним читачам: те, що ви не прочитаєте в юності – уже, мабуть, не прочитаєте ніколи. Та навіть якщо колись і спробуєте гарячково надолужити згаяне , то вже й мозок , і психіка, заповнені життєвим сміттям, незданими  будуть на «свіжосприйняття». А прочитане в юності зостанеться в душі до кінця, як перша любов. Не обкрадайте себе в найкращі роки !

Мабуть , лише в Харкові є майдан Поезії. Десятки років була й трамвайна зупинка під цією назвою ( на маршрутах вулицею Пушкінською). Нині й трамвайні рейки демонтовано, аби не було конкуренції для приватних    автоперевізників, щоб вони ще більше  засмерджували історичний центр міста своїми  відходами життєдіяльності.

Уже понад сто років стоїть на цьому майдані пам’ятник Пушкіну, встановлений до 100-річного ювілею російського поета. Через кілька років по тому була спроба зруйнування монумента  вибухівкою, але вибух виявився незначним і пам’ятник було лише пошкоджено. То було зроблено одною з українських радикальних організацій, яка таким чином виявляла протест проти заборони тодішньою владою встановлення пам’ятника Шевченку до аналогічного ювілею. Тоді бюст Пушкіна сприймався як символ російського панування в Харкові. Хоча як у ті далекі часи, так і тепер чіпати  Пушкіна не варто – це дурна й ганебна справа. В Харкові є інші об’єкти, яких треба позбутися будь-яким способом – це перш за все пам’ятники Леніну й Жукову. Монументи на вулицях і площах – це справді матеріалізація духу. А він у Харкові має бути українським, а не мертвотно-гнилим, людиноненависницьким (чи гендлярським).

У роки ж мого студіювання пам’ятник Пушкіну й майдан Поезії були відомі ще й тим, що там періодично влаштовувалися своєрідні «дні поезії». Організатором була все та ж невтомна Марина Гаврилова. Про ці акції заздалегідь повідомлялося по обласному радіо і в газеті «Вечірній Харків». І люди приходили послухати вірші молодих авторів, як також у їх виконанні твори світочів поезії. На жаль , не було кому організовувати такі ж масові літературні акції (але українські) ні в ті роки, ні за часів незалежності.

При цій нагоді варто згадати тогочасний московський дуже солідний альманах «День поэзии». Я намагався придбати черговий його випуск, аби бути в курсі подій і новин російської поезії. Бо , звісно, «неосяжне осягти» неможливо було й тоді, всі збірки й всі  журнали не купиш. А взагалі, подібні періодичні й неперіодичні видання (й українські теж) задумувалися їх засновниками для того , щоб навколо журналу чи альманаху гуртувалися  літературні сили. Так було і в XIX- му столітті, і в період національного відродження 1920-их. Частково й пізніше , за  розповідями старших колег. Для чого існують літературні журнали зараз, в останні років 15 ? ( Якщо взагалі існують, бо звідки рядовий читач може дізнатися про їх існування ?) Для взаємопублікацій ( «я надрукувала твою добірку віршів, а ти знайдеш місце в журналі для мого роману») ? Для того, аби якось зберегти робочі місця для одного-двох редакторів – анахоретів ? Це ні до чого.

Після тих років моїх студійних занять минуло так багато часу , що ті події в порівнянні з нинішніми реаліями здаються чиєюсь вигадкою, творчим домислом. Та я часто  подумки (а іноді й уві сні) неквапливо йду суботнім післяобіднім Харковом на студію. Я любив ходити від центру пішки Московським проспектом, звернувши потім направо на Червоношкільну набережну до площі Руднєва. Характерним атрибутом якраз суботнього пообіднього міста була газета «Вечірній Харків» у кіосках. Чи не кожен перехожий  спинявся й купував. І людей не відштовхувала українська мова , що нею видавалась газета. Хтось може зауважити, що тоді в читача не було вибору. Насправді це тепер у людей нема вибору. Підійдеш до будки, «прикрашеної» логотипами комерційних видань, подивишся на обкладинки розважальних журналів і купи газет, назви яких не викликають або жодних, або добрих почуттів, і зостанеться лиш здвигнути плечима, похитати головою й піти геть. Ну що там  узяти тим, хто виховувався на іншій пресі, а нині передплачує національну ? А «Вечірній Харків» у ті часи тому, може, й мав кількасоттисячний наклад, бо виходив українською, а не антиукраїнською мовою, не був перенасичений ідеологією й тим був ближчий, рідніший читачу. Нема вже й тієї газети, де, до слова, теж поезія не була непроханою гостею-прохачкою.

Та що  говорити за той уже покійний «Вечірній Харків», якщо  ось недавно ніби непомітно зникла зі «Слобідського краю» рубрика «Сад пісень». Що, може, читачам вона непотрібна ? Та ні, засновникам і редакторам, які хочуть опустити інтелектуальний рівень читача до свого. Інша справа, чи потрібні читачам такі засновники й редактори ? Практично зникли літературні передачі й з обласного телебачення. І нема ні потреби, ні навіть можливості говорити з кимось на ці теми. Редакції «листування з читачами ведуть лише на сторінках газети». Хто й коли придумав цю безтямну словесну формулу – вже не дізнаємося. Але те, що вона стала згубною для «простих», некомерційних, не «бульварних» видань – це безспірно. От уявіть собі ситуацію, коли ви, йдучи вулицею, стрічаєте знайомого, вітаєтесь – а він не реагує, вдає, що не бачить вас або й одвертає морду. Як можна назвати таку особу ? Правильно, хам. Це однозначно не наш звичай, не традиція української преси. Людина й сама надалі не схоче спілкуватися з такими (купувати, передплачувати), й рідним і друзям закаже це робити. Це й є одна з вагомих причин зникнення багатьох знайомих  з дитинства видань і злиденного, маргінального, напівпідпільного становища інших. Якщо люди вам байдужі (в тім числі й потенційні автори), то кому ви потрібні ? Нарікайте скільки завгодно на владу.

А можна було б, навпаки, «йти в люди». Принаймні пробувати проводити зустрічі редакційних колективів (вже тих жалюгідних їх залишків) з участю авторів зі старшокласниками, молоддю, на підприємствах і установах. Колись же такі речі робилися. Тобто це не безглузде прожектерство, не маніловщина. Що, це було так уже потрібно ідеологічному відділу ЦК КПУ ? Ні, перш за все людям, що турбувалися про рівень, про престижність і популярність, про наклад, зрештою, своїх видань. А їх наступники – здрібніли чи зациклені лише на грошах ? Але звідки ж ті гроші візьмуться якщо про ваше видання не знає ніхто, крім кількох десятків диваків ?

Згадуючи себе – старшокласника, маю відзначити можливість підійти до кіоску «Союздруку», попросити переглянути той чи інший «товстий» журнал (це був специфічний, звичний для літераторів термін, тепер уже забутий), і коли щось зацікавить, купити. Ціни були помірними, доступними для школяра. Було навіть таке: тижневик «Футбол-Хоккей» в ті роки був виданням дефіцитним, тираж був обмеженим, і бажаючі його придбати мусили купувати «в навантаження» якийсь неходовий товар – компартійний журнальчик, пропагандистську брощюрку, залежані газети. А іноді це був навіть український літературний журнал, своєчасно не проданий. В кожному числі кожного журналу можна було знайти щось цікаве, хоча                                     б інформативне, варте уваги. Навіть таким чином відбувалося прилучення до літератури.

Ну і де ж нинішній підліток, що, може, й любить літературу, зможе дізнатися про саме існування українських літературних журналів? З поштових каталогів ? Хто б там їх переглядав… Може, один з тисячі відвідувачів поштових відділень. А з цих людей теж один з тисячі передплатить видання, яке ніколи не бачив, не тримав у руках, не перегортав. І не треба було видавцям журналу «Дніпро» витрачати скажені гроші на радіорекламу – «нарешті, є що почитати». Банально й нездарно, та ще й агресивно – мовляв, купуйте моє. Але цепо-друге. А по-перше, де ж воно «є», коли його нема ? Тобто все йде до припинення існування літературних журналів (у їх теперішньому, деградованому стані), й шкодувати за ними не варто. Прошу зрозуміти мене правильно. Я з підліткових  років шанував  і  «Вітчизну», й «Прапор» – «Березіль», і той же «Дніпро», і «Жовтень» – «Дзвін», і пізніше «Київ». Але це тоді, коли вони були реально. Але зважте й на таке: видання, в якому нема (і не буде) місця для творів усіх (так!) українських літераторів – не має права на життя. Уважно вивчіть досвід 20-  х років. Я вивчав за багатьма джерелами. Що було характерно для того часу, так це щире прагнення редакторів залучити до своїх видань якомога ширше коло авторів зі всієї тодішньої УСРР, як також з тих українських земель, що були тоді під владою інших країн, в тім числі і в складі Російської Федерації. А в яких умовах тоді ці люди проживали, як доводилося прохарчовуватися – це вже ввійшло в легенди. Але ці подвижники  працювали для українського відродження, яке повністю розстріляти все ж пізніше не вдалось (та, мабуть, і завдання такого не було).

Наше національне відродження було метою й сенсом життя тих людей. Нині ж, коли це питання стоїть не менш гостро, для теперішніх видавців та редакторів воно таким не є. Натомість – сяке – таке особисте благополуччя. Чи виживання. А нам є справа до тих шкурних інтересів ? Надто коли вони реалізуються коштом знаменитих (колись) видань. А виправдовувань та нарікань ми вже наслухалися донесхочу. Годі. Нецікаво.

Нинішня українська література має стати своєрідним лицарським орденом (на зразок Запорізької Січі). Вступити можна всім (звісно, якщо людина того варта), та ж членство передбачає й  обов’язки, й обмеження. Але ж ніхто нікого туди силою не тягне. Глупством були просторікування декого з писучої братії про те, що, мовляв, «літературний колгосп» нікому                           не потрібен. Інша річ, що ця спільнота має набути нових властивостей. В умовах війни, в умовах окупації всі чвари, всі взаємні претензії мають бути не те що відкладені, а відкинуті геть назавжди.

Та й де спілкуватися ? По кав’ярнях, шинках чи кнайпах ? То, вибачте, нецивілізований спосіб підтримання взаємних стосунків. Він завжди був і буде, та це такий собі неофіційний їх бік. Чи, може, по приватних помешканнях, як наші правозахисники 60-х і 70-х років, остерігаючись зайве сказати, бо десь  міг бути схований кагебістський мікрофон ? Та ж цього й треба нашим, прямо скажемо, ворогам.

Письменники не мають бути прислужниками ані владних, ні так званих опозиційних політиків. (Принципової різниці між ними немає, ми це побачили у 2005-09 роках, коли влада «віддячила» літераторам за підтримку байдужістю). Власне, для мене це не стало ні новиною, ні дивиною. Може, декому зі сторони й подобалися красиві слова про Україну, запальні промови на мітингах і передвиборчих зібраннях. Може, спрацьовував і той чинник, що на «цьому» боці були люди, які все життя справді щиро й жертвенно боролися за волю своєї країни, за національну культуру й духовність.

Але я бачив також інше. Бачив не те що восени 2004 року, а ще на початку 2002-го, під час виборчої кампанії до Верховної Ради. Я був у самій гущі тих подій. Тоді чи не вперше в житті довелося близько спілкуватися зі злочинним середовищем. В мене теж до того були романтичні ілюзії, але ж реальна дійсність їх не розвіює, а вибиває. Образно кажучи, лицем об стіл. (Та це, може, й краще, бо реальність треба бачити своїми очима – такою, як вона є, а не якою хтось хоче її показати своєму виборцю).

Так от, саме тоді довелося усвідомити, що за спиною Ющенка до влади рветься криміналітет. Побачивши, хто сидить в обласному штабі «Нашої України» в Харкові 2002 року (а 2004-го це поширилося й на райони), я відчув і жах і огиду. Господи ,з ким звела доля?  Оце такі мають прийти до влади замість кучмівської команди? Що їм, потрібна Україна, наша мова, церква, преса і т.д. ? (Та й книговидання – своя сорочка ближче до тіла). У них одна батьківщина – гроші. У них один бог – гроші. У них у житті було єдине кохання – гроші. Хоча, безперечно, то не любов, а статеве збочення.

В той час довелось, підкорившись партійній дисципліні, робити те, що треба було. Не я один такий був. А чи не мало й досвідчених літераторів, а надто початківців сподівалися на допомогу того чи іншого кандидата чи блоку у виданні книжки ? Таким чином продаючи душу дияволу.

А нині маю надію, що всі вже затямили істину: з криміналом нам не по дорозі. В тому середовищі з вас лише насміхатимуться. Хай навіть позаочі. І яке нам з вами, братове й посестри, діло, чи вони там помаранчеві, чи біло-сині, чи біло-червоні ? Ну яка різниця ?

Я зі свого досвіду знаю, яка сила за ким стоїть. І що для всіх них Україна – то завойована земля, на якій треба утвердитись, винищивши чи витіснивши в резервації аборигенів і понавозити для себе рабів. Як це було в північній чи південній Америках кількасот років тому.

Що ж до теперішніх взаємин з тими, в кого є гроші, то це для них має бути почесно ( чи хай престижно) виділити вам гроші на видання книжки. Більше того – запросити вас на творчу зустріч зі своїм трудовим колективом, де люди зі щирим зацікавленням, а не під тиском хазяїна, купуватимуть ваші книжки й проситимуть автографи. Ні, це не утопія й не свята наївність.                     Я знаю, що говорю. Такий стан речей утвердиться набагато швидше, ніж ви думаєте.

Бо не «грошовими мішками» жива Україна, а творчими особистостями. Не на олігархах чи їх «шістках» тримається Україна, а на вас. Вони свою вже продали, а нам свою треба берегти й охороняти своєю, за Лесею Українкою, єдиною зброєю. Жити за законами воєнного часу.

Той Едем – література – суворий, без розкошів, там треба тяжко працювати, але на себе. І в той же час для людей. А людина, як колись висловився Павло Загребельний у романі «Левине серце» – то істота, яка читає книжки.

От і весь теперішній літпроцес.