Події

Пам’ять про Анатолія Перерву

Опубліковано | квітня 16, 2019 | Прокоментуй!

12 КВІТНЯ ЦЬОГО РОКУ МИНУЛО 70 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АНАТОЛІЯ АНТОНОВИЧА ПЕРЕРВИ. ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ ВІДОМОГО УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТА, ГУМОРИСТА ВІДБУЛОСЯ НА БАЛАКЛІЙЩИНІ. В ЙОГО РІДНОМУ СЕЛІ ВЕРБІВЦІ – ВІДКРИТТЯ МЕМОРІАЛЬНОЇ ДОШКИ, ЛІТЕРАТУРНО-МУЗИЧНИЙ ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ З ПРЕЗЕНТАЦІЄЮ ЗБІРОК ВИБРАНОГО ТА СПОГАДІВ ПРО ПОЕТА.

Читати далі

---

Дисидент із Балаклії першим помітив талант літстудійця Анатолія Перерви

Опубліковано | квітня 12, 2019 | Прокоментуй!

«Як даровано мало часу мені, щоб про це розказати тобі». Рядком Анатолія Перерви починаю нотатки до його 70-річного ювілею, який відзначаємо вже без нього. Чи не найчастіше цитують ось цю поетову строфу:
Я плачу за днями, що легко минають,
А їх не зупиниш слізьми чи словами.
Я плачу за всім, що не з нами. І навіть,
коли Ви зі мною, я плачу – за Вами.

Читати далі

---

Олександр КЛИМЕНКО: «КОЖЕН З НАС ЛЕТИТЬ У ВІЧНІСТЬ САМ»

Опубліковано | квітня 8, 2019 | Прокоментуй!

Мій сьогоднішній співрозмовник Олександр КЛИМЕНКО (нар. 1970) родом з Коростишева, що на Житомирщині, а мешкає і працює в Луцьку – на українсько-польському помежів’ї. І про Україну, і про Польщу чимало сказано у збірці його есеїв «Весь цей літературний джаз» (2017): я заледве дочекалася відпустки, щоб іще раз перечитати її та повиписувати цитати. Між іншим, півтора року тому саме мені випала честь бути її літературним редактором (нині з досадою вихоплюю оком декілька своїх коректурних недоглядів).

І хай славу Клименку, музикантові за освітою, принесла декілька років тому насамперед проза, видавцем якої став не абихто, а пан Михайло Слабошпицький, – мені з усієї творчості Олександра найближча саме його есеїстика. Може, тому, що я взагалі люблю нон-фікшн. А може, тому, що есеї, з яких склалася книжка, написано у 2010–2016 рр.: ці роки були творчо продуктивними й для мене, і ті питання, над якими замислювався Олександр, почасти суголосні тим, над якими міркувала і якими жила я.

Читати далі

---

Отримати безкоштовно книги В. Брюґґена

Опубліковано | березня 20, 2019 | Прокоментуй!

Півроку тому помер відомий український письменник – критик, перекладач, есеїст Володимир Брюґґен. Його твори – глибока й серйозна (незважаючи на іронічний штиб мислення) література, що в кращих своїх зразках безумовно претендує на довголіття. Будь-хто охочий може отримати на пам’ять про цього самобутнього автора одну чи кілька його книг (безкоштовно).
Звертайтеся: Спілка письменників, Харків, вул. Чернишевська, 59, другий поверх, пн-чт, 11 – 13:30. Катерина Михайлівна, 0504998009

Читати далі

---

Про нескорену Україну — мовою гравюри

Опубліковано | березня 8, 2019 | Прокоментуй!

На самому початку весни (4 березня) щораз згадуємо річницю від дня трагічної загибелі художника Ніла Хасевича, ім’я якого називають поруч з іменами таких визнаних мистців, як Георгій Нарбут, Василь Кричевський, Михайло Бойчук. Мовою гравюри він розповів усьому світові про Україну, що ні на мить не припиняла запеклої боротьби з підступним ворогом…

А мав би стати священиком…

«… Я не можу битися зброєю. Але я б’юся різцем і долотом. … Хочу, аби світ знав, що визвольна боротьба триває…», — писав Ніл Хасевич, звертаючись не лише до сучасників, а й до далеких нащадків, до нас із вами. Графік европейського рівня, член ОУН, воїн УПА, він був особистістю надзвичайно талановитою й неординарною. Його роботи зберігаються у приватних мистецьких колекціях — від Польщі до США. Він міг спокійно заробляти на життя творчістю, живучи за кордоном, виставлятися у престижних художніх салонах, але обрав собі інший шлях — складний та небезпечний. І за свій вибір заплатив життям у віці сорока семи років. У тому ж віці не стало Тараса Шевченка й Василя Стуса. Однак, лише останнім часом робляться спроби всебічно дослідити творчий та життєвий шлях мистця (Іриною Єзерською, Андрієм Криштальським і деякими іншими авторами). А найповнішим (зокрема, за обсягом залученого матеріялу) й досі залишається ґрунтовне дослідження Олександера Іщука, Ігоря Марчука та Дарії Даревич «Життя і творчість Ніла Хасевича», що вийшло друком 2011 року в книжковій серії «Літопис УПА» — бібліотека (том 10-й).

Ніл Хасевич народився 25 листопада 1905 року в селі Дюксин Костопільського повіту (тепер — Костопільський район Рівненської області) в сім’ї диякона і псаломщика місцевої церкви Антона та його дружини Федорії Хасевичів. У родині було троє синів, двоє з яких стали потім українськими священиками на Волині. Анатолія закатували поляки в селі Дерев’яне біля волинського містечка Клевані, а Федір загинув після війни на засланні в Сибіру. Третім був Ніл, котрий теж вчився в духовній семінарії (і перші уроки малювання отримав в іконописній майстерні), але згодом став професійним художником.

Коли Хасевичу виповнилося чотирнадцять років, в його житті відбулася трагічна подія — на залізничному переїзді підвода, на якій вони з мамою їхали до гімназії, потрапила під потяг. Мати загинула, а син, втративши ліву ногу, на все життя залишився інвалідом. У цій трагедії добре проявився характер Хасевича, який, хоч був іще підлітком, не опустив рук, а, вміючи вирізати з дерева, сам виготовив собі протез і вперто йшов до мети — дістати освіту.

Після лікування Ніл продовжив навчання в художній майстерні Василя Леня в Рівному. 1925 року екстерном закінчує рівненську гімназію та майже рік працює помічником іконописця. А вже року наступного на компенсацію від французької компанії (якій належала залізниця, де юнак зазнав каліцтва) Хасевич починає навчатися у Варшавській Академії прикладних мистецтв.

Ось яким він запам’ятався на початку навчання в академії своєму краянину Петрові Мегику: «Молодий, років двадцяти, невеликого росту, бідно вдягнений хлопчина, з палицею в руці, бо замість лівої ноги — дерев’яний, власної роботи, протез… Сумлінно вчиться й неймовірно матеріально бідує. З дому від батька нічого не одержує, бо там — не менша біда».

Покликання — мистецтво графіки

Після тривалих творчих пошуків, спроб сил у різних напрямках тогочасного малярства, Ніл Хасевич остаточно вирішує обрати курс графіки в майстерні відомого польського мистця, професора Владислава Скочиляса. Ще за студентських років став одним із засновників і секретарем художнього гуртка «Спокій», до якого входили молоді українські мистці. Попри тяжке матеріяльне становище, Хасевич успішно закінчує академію та отримує диплом про вищу художню освіту з правом учителювати в середніх школах.

Ще під час навчання Ніл Хасевич активно листувався з мистцями з Австрії, Угорщини, Бельгії, Нідерландів, США, Канади та інших країн. Його роботи експонувалися щонайменше на 35-ти виставках (у Львові, Берліні, Празі, Чикаго, Лос-Анджелесі). Молодий самобутній художник був відзначений багатьма міжнародними дипломами та високими нагородами: 1931 року його полотно «Прання» відмічене премією «Ватикан», 1932 року за портрет гетьмана Мазепи він одержав диплом Варшавської академії, а 1937-го — здобув третій грошовий приз на міжнародній виставці гравюр у Варшаві. Його портрет Володимира Великого, екслібрис президента УНР в екзилі Андрія Левицького, серія робіт у колективній художній збірці «Дереворити» були високо оцінені фахівцями. 1939 року у Варшаві видається альбом екслібрисів «Книжкові знаки Ніла Хасевича». Талановитий мистець працював, зокрема, в галузі станкової, книжкової, документальної графіки, створював самобутні дереворити (гравюри на дереві). Мав чимало шанувальників у Польщі, але шлях до «великого мистецтва» для українського художника був надто складний через його небажання приймати польське громадянство.

Після навчання Ніл Хасевич повернувся на Волинь. Працював учителем у місцевій школі й далі багато малював і виставлявся. Водночас, на своїй малій батьківщині Хасевич починає займатися громадською та політичною діяльністю, стає членом Волинського Українського Об’єднання, згодом вступає до ОУН, з багатьма членами якої, зокрема зі Степаном Бандерою, зблизився ще в студентські роки у Варшаві. Талановитий художник міг би, як уже йшлося, заробляти на хліб своїм мистецтвом, але страшні події початку радянсько-німецької війни, коли під час відступу в червні 1941 року каральні органи СРСР потопили Західну Україну в крові тисяч невинно закатованих людей, змусили мистця докорінно змінити своє життя.

Шлях до безсмертя

За часів німецької окупації Хасевича, через авторитет і повагу краян, обирають мировим суддею. Тоді ж він працює в рівненській газеті «Волинь» разом з відомим літератором Уласом Самчуком. Однак, розуміючи справжню мету політики нацистів, залишає мирну роботу та вступає до лав УПА. Власне, саме Хасевич створив загальновідомий тепер візуальний образ УПА — від плякатів до нагород. Разом із тим, зарекомендував себе прекрасним пропагандистом: був членом крайової референтури пропаганди, протягом 1943–1944 років працював у редакції журналу «До зброї», готував ілюстрації до сатиричних часописів УПА «Український перець» та «Хрін», керував підпільною друкарнею, випускав ріжні агітаційні матеріяли (брошури, листівки, летючки).

Він же розробив ескізи прапорів, печаток, бланків та відзнак підпілля (Хрест заслуги, Хрест бойової заслуги, медаль «За боротьбу в особливо важких умовах»), навчав мистецтва гравюри молодих художників. Його ілюстрації прикрашали майже всі підпільні видання Волині й Полісся.

Умови для праці в підпіллі були надзвичайно складними: використовували друкарський верстат, схожий на той, на якому друкував ще Гутенберг, постійно відчувався брак матеріялів, необхідних для виготовлення та тиражування гравюр. Згодом, саме оприлюднення його творів на Заході стало чи не смертельним вироком для мистця. 1951 року роботи Хасевича потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатів і вже за рік по тому були надруковані (зусиллями північноамериканської української діяспори) в альбомі «Графіка в бункерах УПА».

Радянські спецслужби доклали чимало зусиль для його пошуку, а виявленню місця перебування Ніла Хасевича сприяв випадок — було розшифровано документи, знайдені в одній із розкритих на Рівненщині криївок: у них йшлося і про необхідні художникові для роботи папір та вишневе дерево. Було також названо місце знаходження однієї з останніх на Волині криївок — біля села Сухівці, за дванадцять кілометрів від Клевані в Рівненській області. Зрадники допомогли відшукати криївку, але живим художник не здався — відповідно до однієї з версій, він застрелився разом із двома своїми охоронцями: В’ячеславом Антонюком — «Матвієм» та Антоном Мельничуком — «Гнатом», спаливши перед тим усі важливі документи. Могили мистця, як і двох побратимів, що загинули разом з ним у березні 1952 року, й досі не знайдено…

Зброєю Хасевича були олівець і папір, різець і дерево. І хоч він не очолював збройних формувань, не керував бойовими групами та операціями, його дуже шанували в УПА, максимально оберігали та навіть наполягали на відході на Захід, але він рішуче відмовився. Була якась особлива сила духу, нескореність жорстоким ударам долі в цього невисокого, з фізичними вадами чоловіка. А через його пройняті крицевою незламністю твори ця сила передавалася іншим повстанцям. Тому при обшуках захоплених ворогом криївок роботи Ніла Хасевича вилучалися разом із цінними документами — як особливо важливі та небезпечні. Саме завдяки цій обставині в архівах КДБ збереглося чимало творів художника, які вже за часів незалежної України були передані до музеїв.

Талант, перетворений на зброю

Як слушно зауважує один з дослідників, значне місце у творчості художника посідають зображення бійців, портрети, автопортрети, в яких дуже скупими виражальними засобами передано найхарактерніші риси українських патріотів. Тут і граничний ляконізм елементів одягу, зброї, і виразність облич, і небайдужий погляд очей: оцінюючий, втомлений, рішучий та навіть іронічний. Композиції художника «До зброї», «За Українську Самостійну Соборну Державу», «Ми стали волі на сторожі», «Воля народам, воля людині» — це стильове поєднання складної, різноманітної форми: то витонченою до пунктирности, то насиченою активними ударними плямами, — із зосередженим на ідейних чинниках змістом, де шрифт відіграє роль камертона і співзвучний своїми загострено-гротесковими елементами загальній тональності творів. Самі ж дереворити видатного майстра стали своєрідним художнім літописом Української повстанської армії.

З-поміж багатьох портретів роботи Хасевича привертає увагу малюнок зовсім ще юної дівчини з гарними великими сумними очима, виконаний олівцем навесні 1945 року. Як вдалося з’ясувати, ця дівчина була зв’язковою «Мартою», а справжнє її ім’я — Євгенія (Женя) Юхимюк. На той момент їй виповнився лише двадцять один рік, і вже невдовзі вона загинула. Кажуть, Хасевич був закоханий у неї…

Євген Маланюк, улюблений поет кількох поколінь українців, пильно вдивляючись у далеке майбутнє, писав:

І ти, нащадче мій, збагнеш, /…/

Чому стилетом став мій стилос,

І стилосом бував стилет.

Стосовно Ніла Хасевича, ми «з відстані часу» справді розуміємо, чому його приладдя гравірувальника силою таланту художника та непохитною мужністю патріота перетворилося на грізну зброю, яка й досі лякає ворогів України.

Петро Джерелянський

---

Відійшов у вічність Леонід Ушкалов

Опубліковано | лютого 26, 2019 | Прокоментуй!

25 лютого, на 63-му році життя пішов з життя видатний український літературознавець, письменник, доктор філологічних наук Леонід Ушкалов. 

Леонід Володимирович Ушкалов народився 5 листопада 1956 року в містечку Краснопіллі на Сумщині. 
Із 1977-го по 1982 рік навчався на філологічному факультеті Харківського державного університету. 

Після закінчення університетського курсу працював на посадах викладача, доцента (1993) й професора (1995) на кафедрі української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Григорія Сковороди. 

1989 року в Інституті літератури ім. Тараса Шевченка НАН України захистив кандидатську дисертацію («Творчість Григорія Сковороди і антична культура»), а 1996 року – докторську («Література українського бароко в її зв’язках із філософією»).

Є автором академічних розвідок з історії української літератури, філософії та богослів’я, науково-популярних праць, дитячих книжок. Упорядник, перекладач, автор передмов (серед них – і до антологій “Слобожанська муза” та “Слобожанська яса”), приміток і коментарів до багатьох видань.

Серед його книг: “Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання”, “Сковорода, Шевченко, фемінізм”, “Григорій Сковорода. Буквар миру: книга для сімейного читання”, “Україна і Європа: нариси з історії літератури та філософії” тощо.

Студенти професора Ушкалова обожнювали і боялись, а ще казали, що він написав стільки, що не кожен за життя зможе стільки прочитати. А із його лекцій записували особливо смачні фрази, на кшталт «от панночки – бісові діти!», збираючи їх у таке собі «Перло многоцінне».

Статті про життя й наукову діяльність професора Леоніда Ушкалова друкувалися в кількох довідниках і словниках в Україні та за кордоном, зокрема «Dictionary of International Biography, Twenty-Sixth Edition» (Cambridge, 1999), «Письменники Харкова» (Харків, 2003), «Хто є хто в Україні» (Київ, 2006) тощо.

Вічна пам’ять вченому, письменнику, колезі!

Десятки людей висловлюють на сторінках соціальних мереж слова підтримки рідним Леоніда Ушкалова, а також зі скорботою й болем пишуть про непоправність утрати, про вічну пам’ять Людині.

Ось слова Елеонори Соловей:

Неможливо повірити, що пішов за межу Леонід Ушкалов. Світла, яскраво й неповторно талановита людина, видатний вчений. Колись на одній презентації я сказала, що то не є просто: бути в Харкові Леонідом Ушкаловим, згодом у іншій подібній розмові цю думку повторив колега: так нам відчувалося… Але професора Ушкалова дуже бракуватиме і в цілій Україні, і у світовій медієвістиці. Велика втрата. Вічна пам’ять.

Ось що написав Олег Рарицький:

Леонід Ушкалов – вчений, який змінював обличчя вітчизняної медієвістики, здійснив вагомий поступ в дослідженні сковородіани, дуже фахово з позицій національної ідентичності зінтерпретував давні тексти. Велика і непоправна втрата. Дуже боляче!

Ось що говорить Данило Ільницький:
Коли Леонід Ушкалов говорив, я слухав – його, а також, чи часом муха не пролетить. Муха не пролетіла, але година його розповіді пролетіла. Але без поширеного тепер відчуття швидкоплинної порожнечі часу. Саме тому я радий, що Ушкалов рідко приїздить до Львова, і взагалі рідко кудись виїздить: бо слухати його часто і мати його поруч постійно було би надто вже великою розкішшю, розбестило би до краю і так розбещених львів’ян. Але сьогодні слухачами Ушкалова були захоплені ним достойні інтелектуали різних поколінь.
У Леонідові Ушкалові – людині, яка надихає – звертаю увагу на те, що:
– він надихає не яскравими емоціями, феєрверками, а тихим голосом, усмішкою у напівуста, характерним гумором, добротою до людей минулого і сучасного;
– він публічний інтелектуал, але публічний передусім своїми текстами, своєю присутністю у книжковому та журнальному просторі, хоча його усних виступів теж не катма – багато ж наших першорядних публічних інтелектуалів працюють як майстри усного жанру і залишають менше настояних текстів;
– його шлях – це здобуття наукової основи, вишколу та шліфування думки й методології – і відтак есеїстичні і письменницькі досвіди, розмикання й відкривання;
– він любить літературу, любить тексти, любить своє місто, він бачить у тому, про що пише, – те, що має у собі знак плюс;
– письменникові має пощастити на дослідника. Дослідник – це лінза, це об’єктив, це око, це посередник між живим світом минулого і книжок – та сучасністю й іншими книжками й авторами. По-перше, світло бачиться тоді, коли світло в оці є, тож дослідник – це освітлювач у прямому й переносному сенсах. По-друге, він мусить підтримувати вогонь свого дослідницького запалу, щоб могти запалити своїм сірником нас: так писав Потебня, якого Ушкалов сьогодні згадував.
– Леонід Ушкалов – це достатньо відкритий інтроверт, а також людина, яка розуміє важливість працювати з джерелами і фактами, і лише тоді їх актуалізовувати;
– отож, врешті-решт Іван Франко писав про Ушкалова: “Книги – морська глибина, хто в них пірне аж до дна, той, хочі труду мав досить, дивнії перли виносить”.
Дякую Програма культурології УКУ та Програма філології УКУ, а такожВидавництво Старого Лева за цю лекцію! Типовий пост у ФБ займає голову один день, розповіді Ушкалова стане мені на рік. Але це висновок, яких Ушкалов тепер не робить, адже це рамкування багатогранності ситуацій. Тому може і не рік, а надовго.

---