Критика та есеїстика

ЩО ЗМІНИЛА У НАС ВІЙНА: Есей Люцини Хворост

Опубліковано | 22 Червня, 2023 | Прокоментуй!

— Що змінила у вас війна?

Про це в затишному кабінеті наукового центру у Варшаві питає нас пані професорка, ефектна пишноволоса блондинка, елегантно вбрана і, попри свої п’ятдесят із гаком, по-дівочому струнка. Вона спеціалізується на соціології та конфліктології; народжена в Криму, але понад двадцять років працює у Сполучених Штатах. Перепрошує за те, що говорить із нами російською: української свого часу опанувати так і не встигла — вся освіта і вся наука у зросійщеному Криму в 1990-і роки функціонували російською. Втім, і російська її вже трохи силувана: останні два десятки років науковиця послуговується переважно англійською, тож і тут мимоволі вставляє англійські слова: «…і ми задумали зробити investigation (1)…».

Вислухавши запитання, ми поринаємо у спогади — кожен у свої. Ми — її фокус-група: українські біженці в Польщі. Нас семеро: шість жінок і лише один чоловік, що й не дивно — чоловіків призовного віку з України не випускають. Майже всі ми — середнього віку: від тридцяти до п’ятдесяти. Лише одна жінка старша, на вигляд їй близько шістдесяти, але її присадкувата постать сповнена внутрішньої енергії, а голос звучить рішуче і владно. Вона й відповідає першою. Говорить російською.

Читати далі

---

ПРО ЛЕОНІДА УШКАЛОВА І ДОБУ, В ЯКУ МИ ЖИЛИ

Опубліковано | 5 листопадаа, 2021 | Прокоментуй!

5 листопада Леоніду Ушкалову виповнилося б 65 років. З нагоди ювілею пропонуємо вашій увазі спогади Анатолія Новикова.

Звістка про раптову, неочікувану смерть Леоніда Ушкалова мене, по суті, приголомшила. Цю реальність (для мене це якийсь сюрреалізм) досить важко усвідомити навіть тепер, коли пройшло вже чимало часу – понад дев’ять місяців. Адже він був у розквіті своїх творчих сил і начебто мав для свого віку відносно непогане фізичне здоров’я. Але це, мабуть, так здавалося лише на перший погляд. Очевидно, велика перевтома (Леонід в останні роки щороку друкував по кілька книг, поєднуючи це з викладацькою діяльністю) далася взнаки. Якось Льоня мені навіть жалівся, що від перевтоми непритомнів, проте не хотів збавляти темпів. Таке враження, що він постійно перебував у творчому цейтноті, поспішаючи якомога швидше виплеснути в електронну комп’ютерну пам’ять, а потім на папір свій величезний запас знань, свої непересічні думки. Однак організм не витримав таких темпів, і, на превеликий жаль, сталося те, що сталося.

З Льонею Ушкаловим (для мне він назавжди залишиться Льонею) ми познайомилися понад чотири десятиліття тому – в листопаді 1976 року, коли в Харківському державному університеті (тепер Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна) почали працювали десятимісячні підготовчі курси для майбутніх вступників. Ці курси неофіційно називали робфаком (мабуть, за аналогією в 1920-ті роки), оскільки навчатися на них із практично гарантованим вступом до університету мала право лише робітнича молодь, тобто юнаки й дівчата зі стажем два і більше роки. Притому безпосередньо на виробництві – на заводі, фабриці чи в колгоспі. Зараховували туди за спеціальним направленням керівників відповідних виробничих колективів. А ще на робфак на таких же умовах приймали демобілізованих із лав Радянської армії. Саме такими вчорашніми солдатами й були ми з Льонею та ще півтора десятками інших таких же наших товаришів, що виявили бажання гризти граніт науки на філологічному факультеті одного з кращих в Україні вишів. Серед цих останніх, до речі, був і Микола Філон – теперішній завідувач кафедри української мови в Каразінському університеті. Щоправда, навчалися ми з Льонею на різних відділеннях – я на російському (спеціальність – російська мова і література), а він на українському (українська мова і література). Але, ясна річ, ми досить часто пересікалися – і під час перебування на робфаці, і після того, як наступного 1977 року стали студентами й перебазувалися з головного корпусу університету, що знаходився за адресою площа Дзержинського, 4 (тепер – площа Свободи) у приміщення на вулиці Гоголя, 7, де тоді розташовувався філологічний факультет. Тим більше, що деякі дисципліни читалися для всього потоку (наприклад, історія КПРС).

Читати далі

---

Сповідь редактора

Опубліковано | 20 Червня, 2021 | Прокоментуй!

Відгук Олександри Ковальової на книгу “Олександер Шугай: Ліна Костенко: Я все, що я люблю… Київ, видавництво «Дніпро», 2021”

У листопаді 2017-го року за участі  Івана Драча та   Олександра Шугая, автора книги «Цвіт вишні, або Втрачене кохання Василя Мисика”,  в Харківському Будинку письменників вшановували поета Василя Мисика. На  цей припізнілий захід (В.Мисик народився в сонячному липні), крім київських гостей, прийшло  чимало харківських поетів-шістдесятників, для яких Василь Мисик був і лишається культовим поетом. Олександру Шугаю вдалося віднайти маловідомі епізоди з життя поета, зворушливо торкнутися заповітних струн його серця. Тож не дивно, що «Цвіт вишні» надовго залишився в  пам’яті харківських читачів.  

Читати далі

---

І НАМ ТАКЕ БУДЕ?

Опубліковано | 7 Травня, 2021 | Прокоментуй!

Недавно з’явилось бажання знайти щось про Марину Петрівну Гаврилову, яка в мої юнацькі роки була в мене керівником літстудії від Спілки письменників (в Палаці культури будівельників у Харкові). Скупенькі згадки про її книжки для дітей у фондах бібліотек, про публікації в періодиці. Біографії не видно. Хотілося знати, чи жива ще? Несподівано натрапив на своє ж таки есе «Хто стерегтиме покинутий рай», розміщене на сайті Харківської письменницької організації. Хтось розмістив його 2012 р. Хто й за яких обставин – геть забулося. А написане воно 2011 р. Там є й кілька сторінок про Марину Петрівну. І зрозуміло, що мережа це зафіксувала і при пошуку воно висвітилось.

Читати далі

---

МІСТЕРІЯ ЗАГАДКИ: рецензія на книгу Юлії Ткачової “Єднання”

Опубліковано | 1 Березня, 2021 | Прокоментуй!

(Юлія Ткачова: Єднання, Київ, Український письменник, 2021)

Моє покоління належить до тих, хто з самого початку був приречений на розгадування загадок: в дитинстві, юності і особливо – в старості.  З часом загадок лише більшало.  Дитина через розгадування загадок долучається до радості буття, юність – до щастя, старість – до вічності.  З дитинства приходить розуміння того, що все справжнє  ховає в собі загадку.  На жаль, більшість загадок розгадок  не потребує, бо нічого загадкового в собі не містить. На жаль, і людина-загадка рідко такою є, а все більше імітує загадковість, за якою ховається звичайна і звична  полова без зерна. На жаль, і в поезії золоті зернини справжності перехоплюють твій погляд не на кожному кроці. А вже коли перехоплюють, подиву твоєму немає меж: справжність, вічність – це ті категорії, що дуже непросто дотичні до людського життя-буття.

Читати далі

---

Олександра Ковальова: ГОЛОСИ З МИНУЛОГО (Спогади)

Опубліковано | 27 Грудня, 2020 | Прокоментуй!

“Людей часто вабить сам дух спогадів, хай навіть недостовірних,  переформатованих свавіллям часу, зі зміщеним фокусом відображення і т.п. “, – так починає свої мемуари харківська письменниця Олександра Ковальова.

До Вашої уваги цикл спогадів із п’яти частин:

1. Перші кроки (спогади про дитячі роки)

2. Studiosus (спогади про навчання)

3. Спілка. Спадщина (спогади про Спілку письменників, організацію “Спадщина”)

4. Моє германофільство. Розповідь про багаторічні німецько-українські  літературні  зв’язки Харкова.

5. Літературна мозаїка

---