Опубліковано | 19 Квітня, 2016 | Прокоментуй!
Із творчістю Івана Низового, на свій превеликий сором, я познайомився доволі пізно, років тому чотири. Уже після смерті Поета. У цьому ніби й не зовсім моя вина. Адже в пріснопам’ятні радянські часи вдавалося тримати руку на пульсі поезії. «Промінь» і «Карпати», «Дніпро» і «Каменяр», «Маяк» і «Таврія»… Книги цих видавництв розходилися масовими тиражами. Навіть перші «ластівки».
Прагнучи маргіналізувати й регіоналізувати поезію, влада насамперед знищила книгорозповсюдження. Відтак голоси споконвічних проводирів народу, його чистого сумління стали «гласом вопіющого в пустелі». Можновладцям стало простіше грабувати посполитих, дерибанити і навіть демонтувати державу за вказівкою «старшого брата».
А послухати було що. І нині є. Читати далі