Люцина Хворост | Національна спілка письменників України Харківська обласна організація

ЩО ЗМІНИЛА У НАС ВІЙНА: Есей Люцини Хворост

Опубліковано | 22 Червня, 2023 | Прокоментуй!

— Що змінила у вас війна?

Про це в затишному кабінеті наукового центру у Варшаві питає нас пані професорка, ефектна пишноволоса блондинка, елегантно вбрана і, попри свої п’ятдесят із гаком, по-дівочому струнка. Вона спеціалізується на соціології та конфліктології; народжена в Криму, але понад двадцять років працює у Сполучених Штатах. Перепрошує за те, що говорить із нами російською: української свого часу опанувати так і не встигла — вся освіта і вся наука у зросійщеному Криму в 1990-і роки функціонували російською. Втім, і російська її вже трохи силувана: останні два десятки років науковиця послуговується переважно англійською, тож і тут мимоволі вставляє англійські слова: «…і ми задумали зробити investigation (1)…».

Вислухавши запитання, ми поринаємо у спогади — кожен у свої. Ми — її фокус-група: українські біженці в Польщі. Нас семеро: шість жінок і лише один чоловік, що й не дивно — чоловіків призовного віку з України не випускають. Майже всі ми — середнього віку: від тридцяти до п’ятдесяти. Лише одна жінка старша, на вигляд їй близько шістдесяти, але її присадкувата постать сповнена внутрішньої енергії, а голос звучить рішуче і владно. Вона й відповідає першою. Говорить російською.

Розділ: Історія, Критика та есеїстика, Події, Творчість, Хворост Люцина Володимирівна
Теги: Л. Хворост > Люцина Хворост > Хворост

Ольга ТІЛЬНА: “Перемога буде за нами, хоча й настане вона нескоро”

Опубліковано | 20 Квітня, 2023 | Прокоментуй!

З Ольгою ТІЛЬНОЮ (нар. 1979), поеткою, прозаїком та перекладачкою з англійської мови, ми попереднього разу стрічались наживо десь так у 2019 році — тобто в щасливі, умовно мирні часи (пишу «умовно мирні», бо всім відомо, що війна триває з 2014-го). Я міркувала, кого з наших поетів варто запросити на чергові посиденьки Харківського українського культурно-мовного клубу «Апостроф». Хотілося послухати когось цікавого, глибокого, але некрикливого, когось із тих, для кого цінність поезії — в самій поезії, а не в самовихвалянні і не в демонстративному проголошенні позицій.

Пані Оля тоді ласкаво пристала на моє запрошення. Я зустріла її в середмісті, десь на Сумській, і через площу Поезії — даруйте мені цей ненавмисний символізм, але з пісні слова не викинеш, — провела до Клубу. Того зимового вечора, попри снігову кашу на тротуарах, елеґантна жінка з пишним чорним волоссям, тримаючи мене попідруч, ступала так легко і ґраційно, що годі було й подумати, що поряд зі мною людина незряча. На самому ж заході вона говорила про поезію свого улюбленого Роберта Ґрейвза — перекладів з нього читала більше, ніж своїх авторських віршів, — а ще про те, що для письменника доба Інтернету має свої переваги; хочеш пробитися до читача — не мусиш більше оббивати видавничих порогів, підготуй сам книжку, зверстай і виклади на письменницькому або й своєму власному сайті для всіх охочих.

Її поетичному вислову не властивий пафос і трибунність: її інтонації — камерні, буденні та інтелектуальні водночас, а місцями зворушливо «дівчачі». Можливо, вона нерівна як поет, але чого їй точно не бракує, так це щирості. Її лірична героїня не ідеалізує ні себе, ні героя, ні дійсності: вона тонко відчуває недосконалість світу й водночас десь у глибині тримається за його — часом несподівану — красу.

2022 рік приніс Харкову повномасштабну війну. Я відчула полегкість, довідавшись, що Ользі з родиною вдалось евакуюватися на захід України. За підтримки журналіста Деніела Джерстла вона написала англомовну статтю про свою евакуацію — «Here’s what Ukrainians with disabilities face as we cope with war» («З чим стикаються українці з неповносправністю, переживаючи війну»). Уривки з цієї статті я використаю як епіграфи до окремих розділів нашої сьогоднішньої розмови: це унікальний досвід, який говорить сам за себе і вже сам у собі є обвинувальним актом проти російської аґресії.

Розділ: Інтерв'ю, Події
Теги: Люцина Хворост > Ольга Тільна > Хворост

Ольга ВОЛКОВА: «ДАВИД ПЕРЕМІГ ГОЛІАФА, ХОЧА В ЦЕ МАЛО КОМУ ВІРИЛОСЬ»

Опубліковано | 9 Жовтня, 2022 | Прокоментуй!

24 лютого 2022 року змінило життя всіх нас. Особливо драматичні зміни зачепили мешканців українського Сходу і Півдня. Харків, колиска «Березоля», став одним з перших заатакованих Росією міст.

У нових обставинах, коли все дотеперішнє обнулилося, кожен ухвалював рішення сам для себе — що робити далі. Для мене таким рішенням стала якнайшвидша евакуація, разом з родиною, з обстрілюваного міста — інших варіантів я просто не розглядала. Але Харків живе і стоїть надалі — хоча цілі квартали міста зруйновані, а населення зменшилося вдвічі. Хто лишився в місті, як і чим вони живуть, на що сподіваються?

Розділ: Інтерв'ю, Події
Теги: Люцина Хворост > Ольга Волкова > Хворост

Ірина МИРОНЕНКО: “Невже єдине, що нам залишиться, – дружити текстами та голосами у скайпі?”

Опубліковано | 16 Грудня, 2021 | Прокоментуй!

*Ірина Мироненко на тлі харківського Держпрому, фото Марії ЧУМАК*

Коли я кільканадцять років тому молодою журналісткою прийшла на роботу до редакції «Березоля», Ірина МИРОНЕНКО (нар. 1960) була однією з найяскравіших постатей у редакційному колективі. Колоритна південна зовнішність, гостре перо, вольова вдача, багата мова, присмачена іронією, подекуди жорсткуватою… Відтоді мені приводилося бачити пані Ірину і в ролі поетки на літературному вечорі, і в ролі журнального критика, і за студійним мікрофоном, як ведучу різних радіопрограм, — і щоразу там, де присутня вона, нема місця байдужості, поверховості, недбальству: завжди вона діяльна і сповнена ідей, завжди навколо неї вирує енергія.

Багато хто з вірних березільських читачів пам’ятає «Хроніку», якою у свій час відкривалося кожне число часопису, і її авторку, бойову харківську інтелектуалку, від якої не раз перепадало горе-політикам — хоч місцевого, хоч державного рівня. Дехто з читачів може згадати й вірші Ірини Мироненко на журнальних сторінках. «Я вдалася у матір, у матінку-ніч. Я не жінка, а думка з тонких протиріч…» Іноді ці протиріччя прориваються назовні: привітність і певна закритість, товариськість і сильне відчуття внутрішньої незалежності, гостра критика негараздів сучасності й водночас — заборона собі та іншим «скиглити».

У дні, коли подорожі обмежено й тільки інтернет скорочує відстані, — хай ця розмова стане вітанням з Харкова, міста, яке було березільською колискою. Вітанням для всіх шанувальників журналу: і киян, і мешканців віддалених куточків України, і навіть тих, хто читає нас за океаном.

Розділ: Інтерв'ю, Події
Теги: Ірина Мироненко > Люцина Хворост > Хворост

Михайло КРАСИКОВ: “Хоч яким скептиком стає поет – у ньому має залишатися бодай дещиця від романтика”

Опубліковано | 14 Червня, 2021 | Прокоментуй!

У Харкові, місті, в якому українська культура здавна сусідить із російською, літератори з українського та російського культурних просторів теж незрідка перетинаються і спостерігають одне за одним — напівревниво-напівзацікавлено. У 2014 році, коли захиталися мури нашого спільного державного дому, багато дружніх зв’язків, у тому числі літературних, обірвалося, чимало мостів спалено. Однак Михайло Михайлович КРАСИКОВ (нар. 1959 р.) — не з тих, хто палить мости. Він — з тих, хто їх зводить.

Російськомовний поет, який з величезним ентузіазмом працює на культуру українську — як у широкому значенні цього слова, так і в локальному. Філолог, етнограф, фольклорист, краєзнавець, мистецтвознавець, громадський інспектор з охорони культурної спадщини Харківської області, засновник і директор Етнографічного музею «Слобожанські скарби» імені Гната Хоткевича та ґалереї «ART KhPI» (на базі Харківської політехніки, де — на катедрі українознавства, культурології та історії науки — пан Михайло професорує), голова Ради Неформального товариства друзів Зінаїди Серебрякової… Довгенький перелік, та ще й далеко не повний!

Але для мене Михайло Красиков — усе-таки насамперед дуже самобутній поет-афорист, філософ, представник отієї старої міської інтеліґенції, ліберальний гуманізм якої в наші жорсткі часи вважається ледь не застарілим. Не в моді нині ідеалізм, донкіхотство, наївна віра в людину — в ту саму людину, яку поет в одному зі своїх лапідарних верлібрів назвав «твариною, яка годується спогадами». Але, їй-право, якщо якогось дня таких донкіхотів забракне — світ перетвориться на вкрай незатишне місце.

Розділ: Анонси, Інтерв'ю
Теги: Люцина Хворост > Михайло Красиков