Публікації за тегом "Ольга Тараненко"

Відчинився балкон і туди пішла дорога з віршів (радіопрезентація посмертної збірки)

Опубліковано | вересня 23, 2019 | Прокоментуй!

• 

Олену Голуб знають як поетесу більше на Заході України, ніж на її рідній Харківщині. Сини її народилися у Тернополі, молодша донька – на сході, у Малій Данилівці.  Олена вчителювала, для часопису «Слово між нами» перекладала тексти.

        У січні 2019 р. радіопрограма «Муравський шлях» розповідала про її трагічну загибель на трасі у передмісті Харкова. Тоді  друзі й рідні збирали матеріали й кошти, щоб побачила світ «Пелюстка з Божого саду». І ось ця книжка на студійному столі.

Читати далі

---

ЦЯ КНИГА (про збірку поезій Ольги Тараненко «Перейми»)

Опубліковано | серпня 14, 2018 | Прокоментуй!

Це книга-рана. І ліки. Давно не тримала такої в руках. Рідна, різна, вразлива і грізна.

Книжка-світ, книжка-дім, книжка – обійстя. Заходиш/народжуєшся – «Сотворення світу» – ти по-сковородинівськи вільний, незалежний, невпійманий. Потрапляєш у чотири стіни – «Спотворення світу» – «І живе стало, мов мертве, / таке скалічене, покривлене…» І нікуди не дітись від хижих звірів, хаосів, криків, катастроф, хакерів, істерик, мейлів, лайків, бомб, чарок – у світі, і найболючіш – у самому собі! Та поміж численних руйнівних звуків раптом чуєш тихий ґелґіт і шарудіння десь угорі. Виходиш у другі двері – і ти в саду, де грушка, де дощ, де гриби, де сосни й вітер-диригент. Підводиш очі – а на даху твого дому не супутникова антена, а… лелече гніздо. І малеча пороззявляла роти в небо – скоро прилетить мама. І Бог угорі. Ось чим серце заспокоїться. І стає просто й тихо. І народжується відповідь: «Любов, слово і добре ставлення до людей – цим і тримаємось». Так говорить Ольга Тараненко.

Читати далі

---

“Перейми”: нова книга поезій Ольги ТАРАНЕНКО

Опубліковано | серпня 14, 2018 | Прокоментуй!

Завантажити книгу можна тут

Воно й непогано, що людина нібито може все, але це все має свої межі. І в натурі людській ходити біля тих меж і принюхуватись, і приглядатись, і пробувати визирнути, а що там – по той бік? Та про це щодень, звісно ж, не думається, а просто живеться. І життя, на перший погляд, вічний броунівський рух людських душ і доль, що матеріалізуються… Дороги – биті шляхи, стежки, автобани, не помітні оку сліди трасуючих куль (але ж вони поціляють!)… І це все заразом – одне ціле, один вселенський організм людства. І кожна твоя або чиясь мить (болюча, радісна, пронизана відчаєм, надією, світлою любов’ю, чорнотою ненависті, ущипливою заздрістю, самопожертвою – та хіба все перелічиш, що стається за одну-єдину мить!) в нас, з нами, поряд і далеко, але все одно якимось чином нас торкає.
Автору хотілось спробувати вирвати певну мить і розгледіти її – мить буденного життя. І передати цей видимо-невидимий зв’язок усього з усім, і осягнути цей взаємовплив, один кінець якого народження, а інший – смерть. Або навпаки: смерть як поштовх до народження.

---

СЛОБОДИ КРОВИНКА (до ювілею ОЛЕНИ ЗОРИЧ)

Опубліковано | листопада 1, 2016 | Прокоментуй!

          Справжність поета, на мою думку, вгадується, перш за все, з того, як він резонує з часом, в якому живе. Якщо голосу бракне, коли вимагається сказати «так» чи «ні», губиться в гулі натовпу чи, навпаки, він неприродно високо береться, – то жодними зовнішніми «прибамбасами» чи ретушуванням не приховаєш фальшивого звучання. Про це подумалось, коли зайшлось про поетесу, нашу землячку Олену Зорич. Читати далі

---