• Головна
  • Товариство
  • Творчість
    • Поезія
    • Проза
    • Драматургія
    • Критика та есеїстика
    • Переклади
    • Зав’язь
  • Літпроцес
    • Журнал “Харків. Lit”
    • ЛітReview
    • “Кальміюс”
      • Кальміюс-2018
      • Кальміюс-2017
      • Кальміюс-2016
  • Історія
    • Літературний Харків
    • Постаті
    • Очима культури
  • Наші партнери та друзі

Олександр Литвиненко: поезії

***

Кому – страшна правда в очі чи байка тиха,

Кому – чарівних історій гучна орда…

Мандрує по світу, на зло холодам і лиху,

Немов перебендя – Григорій Сковорода.

 

Він вигадав світ, і по ньому – уздовж і впоперек.

Мандрований дяк, якому і ти подякуєш.

Це він тут придумав Малий і Великий Бобрик,

Ромни, Межиріч і того мужика з конякою.

 

І смак коньяку, і гірку, як сльоза, самогонку,

І дівчину, від якої ти повертаєшся,

І в роті твоєму важку металеву коронку,

Щоб ти зачіпав язиком, коли матюкаєшся.

 

А ще він придумав просту дієслівну риму

І синтез мистецтв, лічилку, верлібр і диптих,

І день здобуття і утрати нашого Криму,

І всіх президентів. І зрадників. І схрестив їх.

 

А років зо три чи, може, чотири тому,

У поїзді «Харків-Суми» чи «Суми-Харків»,

Я став у нагоді хіпованому старому,

Лишивши йому дві останні міцні цигарки.

 

Надворі цвіла зима білим квітом снігу,

Вмикалися ліхтарі – і одразу ж гасли,

Міста розбрелися в тиші, мов печеніги,

І гинули у повітрі порожні гасла…

 

«Я бачу – сказав він. – Ти досить уже заморений:

Дорожні розмітки, зупинки і шпали, гравій…

Ти знаєш, цей світ… Він же мною насправді й створений,

Ти знаєш… Він теж постарі́є. Такі от справи.

 

Лишайся за мене, слідкуй, щоб усе не розсипалось,

Бо поки ти дивишся – поки усе й тримається.

Усесвіт маячить концептами й архетипами,

Хитається часу важкий невблаганний маятник…

 

Вигадуй усе, що на думку мені не спало ще,

Можливо, щось треба? Ну, там якісь технології?

Бо важко мені… Вас багато. Навколо згарище.

Підтримай-но всіх, заспокой і постав на ноги їх!

 

Замкнися в своїй кістяній черепній коробці,

Погавкуй із неї, мов пес із кубла в коморі…»

Ми вийшли у тамбур. Палили цигарку хлопці.

Важка слобожанська ніч проковтнула зорі.

 

Я довго ще думав над цими його порадами,

Допоки зійшов він з вагона в мутну завію –

Й розтанув у ній.

Я сиджу – і за нього вигадую.

Виходять же – лиш пияки, поети, повії…

 

 

***

Гадаєш, мову вчиш? То мова вчить тебе!

Ти – акровірш, що вплівся в її тіло,

Система слів, написаних невміло,

Ти майжетекст, малесеньке цабе.

 

Ти – тьма понять. А хочеш – темнота.

Чи темрява у закутках кімнати.

Горить свіча, а світла – небагато.

Учись іще чи в когось розпитай.

 

Усе не так. І більше: все не те.

І навіть мудрі не найрозумніші.

І якщо бути текстом – краще віршем

У позолоті слави де-не-де.

 

 

***

Раптово й гостро, ніби уві сні:

Жоржина в тьмі – жариною у сіні,

І приголосні, навіть голосні –

Пусте насіння.

 

І той, хто сіять мав, тепер сія,

Потроху осіявши і мене.

І чаша омине його сія,

І хрест мине.

 

 

***

Вечір небо зірками гаптує, шиє;

Мокра шкіра – лавсанова плівка.

Я грію твої долоні, шию

І серце, надтріснуте, мов грамплатівка.

 

Тремтлива мелодія тихого вальсу,

Скрип голки, відвертості Відня…

Душа моя, скалка тропічної бальси,

Сплива догори, мов невтоплена відьма.

 

Гарячою кавою виллється ніч

З розбитої чашки небесної плоті.

На мотках фотоплівки – сотні облич.

А в мене нема твого фото.

 

Мелодія врешті обірветься – і

Шипіння, пісок по шовку…

Опалі зірки проростуть у траві.

І ти переставиш голку.

 

 

***

У тиші вокзалів, в нитті залізничних колій,

На станціях, невідомих нікому із давніх нас

Залишаться аромати парфумів і алкоголю,

Гарячої шкіри, кави і тихі уривки фраз.

 

Молитися ради спокою, тікати заради близькості,

Наважившись пересвідчитись в правдивості почуттів,

Душі безпорадність викрити падінням до рівня ницості

У нас випадково вийшло, але ж ніхто не хотів!

 

Часи тепер зовсім інші, не та уже деградація,

Розподіл на «добрий-поганий» просунувся уперед.

Хтось б’є в барабани емоцій, а хтось барабанчиком клацає,

Хтось палить сигари, малює і кутає ноги у плед…

 

Хтось відає плином часу, не маючи навіть імені,

Сидить за кермом електрички, що тягне у морок світ.

Вагони років холодних проносяться в білому інеї,

І біля порожньої станції сповільнює потяг хід.

 

Вогні семафорів блимають, підморгують наші демони,

І в тишу, за мить розплющену, здивована ступить душа.

Рука твоя тепла й лагідна торкає плеча мого в темряві.

Сплітаються пальці у страхові. А потяг кудись вируша.

 

…Бо врешті стежки всі сплутані, всі колії перехрещені.

Боялися і вагалися. Та ти шепочеш: «Мактуб».

І що по нас залишається? Думки і правлені речення.

І кілька вагомих дотиків. І кілька доторків губ.

 

 

***

Ми цідимо воду з порепаних фляжок життя,

І перші ранкові ковтки – випадкові причастя.

В кисневому голоді буднів примариться щастя –

І зникне. Міраж ти повік не осилиш, затям.

 

Десь тріщини вулиць заповнюють мертві моря,

Зернистий пісок осідає в запаяних ринвах.

Коли морський вовк виє в небо і грає на дримбі,

Бриз тихий гойда потопельників на якорях.

 

Всесвітній Потоп у локаціях вимерлих міст –

Відбілювач гриму на гордих гранітних фасадах.

Ламкі моноліти укрилися мулом, і запах

Морів тепер близько. І кожен собі – фаталіст.

 

Поглянь собі в душу: ти тонеш у мертвій воді,

Твій страх на поверхні, немовби мала водомірка.

І чорні дірки у кишенях, і висохла зірка,

Що мріє про море, шепочуть про небо тобі.

 

 

***

Групенфюрере, баста. Програли.

Атмосфера – протухле затишшя.

Канонади попроривали

Барабанні перетинки тиші.

 

І солдати, що методично

Двері ломлять, струхлі від старості,

Пригадають смерть медсестрички

Від сліпого пострілу старости,

 

Пригадають вам кожну дівчину,

Із якою не встигли вдома,

Пригадають пам’ять скалічену

І терпку кількарічну втому.

 

З іменами повій і Сталіна

На вустах пошерхлих, обкусаних

У проломі дверей постали ми

Галілеями, Янами Гусами.

 

Нас труїли пари іпритові,

Нас дзьобали кулі і нужі.

Групенфюрере, хто ми тобі,

Діти, правлені вітром і стужею?

 

Слабнуть звуки в прострілянім мареві,

Гасне скрегіт роздертої сталі, й

Біль від програшу ледь затьмарює

Гіркуватий ціаністий калій.

 

 

***

Тобі вкотре сниться зогнилий поріг

І брама залізна, і рекрутська пісня,

І друг, що учора іще не поліг,

А завтра повисне.

 

Тремтить кажановим крилом темнота,

Б’є серце об ребра і – щось морзянкою…

Душа, мов трепе́та, усе трепета́

Вагітною сном полонянкою.

 

Приходять померлі, неначе живі,

Говорять, беруть за руку.

І коники тихнуть в сирій траві,

І сови тоді – ні звуку.

 

І доля складає старе і мале

В гроби, як в пенали.

Бо вчора тебе ще не знали, але

Уже поминали.

 

 

***

Ми з тих, що вже колись були

І під сузір’ям Волопаса

Пасли волів. Топили масло.

Топили відьом і не гасли

На ватрах вашої хули.

 

У мареві надій на вічність,

В поверненнях у кола віч

Сіяли зліпками облич,

Хитали владу, брали Січ

І обпікалися на січні.

 

Носили, мов пласти слюди,

Ослизлі дні. Дивились в небо.

Там все те саме. Час – плацебо.

Він не лікує. І не треба.

Ти теж повернешся сюди.

 

  • Анонси
  • Події
  • Новинки
  • Рецензії
  • Інтерв'ю

Недавні записи

  • Журнал «Харків. Lit» – продовжений політ
  • Пісня в юрті від «спартанця»
  • Майї Львович – 90!
  • Ольга ТІЛЬНА: “Перемога буде за нами, хоча й настане вона нескоро”
  • «Буковинський журнал» підтримує Харків
  • “Маринчин передпокій”: твір молодої харківської письменниці Мар’яни Буранової
  • Премія імені М.Чабанівського 2023

Позначки

1920-ті роки Marko Robert Stech І. Мироненко Ірина Мироненко Антоніна Тимченко Бобошко Боровий Брюґґен В. Бойко Василь Мисик Віктор Бойко Віктор Тимченко Віталій Квітка Григорій Сковорода Кириченко Ковальова Леонід Ушкалов Люцина Хворост Марко Роберт Стех Мельників Михайлин Михайло Красиков О. Ковальова О. Тараненко Олександра Ковальова Очима культури Перерва Петро Джерелянський Романовський Сергій Шелковий Сковорода Стожук Супруненко Тома Хворост Шелковий еміґраційна література малярство музика поезія поезія національного опору розстріляне відродження сталінізм українська культура українська література
© Усі права застережено
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
2012 Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України
Підтримка сайту: Андрій Пеляк