***
Кому – страшна правда в очі чи байка тиха,
Кому – чарівних історій гучна орда…
Мандрує по світу, на зло холодам і лиху,
Немов перебендя – Григорій Сковорода.
Він вигадав світ, і по ньому – уздовж і впоперек.
Мандрований дяк, якому і ти подякуєш.
Це він тут придумав Малий і Великий Бобрик,
Ромни, Межиріч і того мужика з конякою.
І смак коньяку, і гірку, як сльоза, самогонку,
І дівчину, від якої ти повертаєшся,
І в роті твоєму важку металеву коронку,
Щоб ти зачіпав язиком, коли матюкаєшся.
А ще він придумав просту дієслівну риму
І синтез мистецтв, лічилку, верлібр і диптих,
І день здобуття і утрати нашого Криму,
І всіх президентів. І зрадників. І схрестив їх.
А років зо три чи, може, чотири тому,
У поїзді «Харків-Суми» чи «Суми-Харків»,
Я став у нагоді хіпованому старому,
Лишивши йому дві останні міцні цигарки.
Надворі цвіла зима білим квітом снігу,
Вмикалися ліхтарі – і одразу ж гасли,
Міста розбрелися в тиші, мов печеніги,
І гинули у повітрі порожні гасла…
«Я бачу – сказав він. – Ти досить уже заморений:
Дорожні розмітки, зупинки і шпали, гравій…
Ти знаєш, цей світ… Він же мною насправді й створений,
Ти знаєш… Він теж постарі́є. Такі от справи.
Лишайся за мене, слідкуй, щоб усе не розсипалось,
Бо поки ти дивишся – поки усе й тримається.
Усесвіт маячить концептами й архетипами,
Хитається часу важкий невблаганний маятник…
Вигадуй усе, що на думку мені не спало ще,
Можливо, щось треба? Ну, там якісь технології?
Бо важко мені… Вас багато. Навколо згарище.
Підтримай-но всіх, заспокой і постав на ноги їх!
Замкнися в своїй кістяній черепній коробці,
Погавкуй із неї, мов пес із кубла в коморі…»
Ми вийшли у тамбур. Палили цигарку хлопці.
Важка слобожанська ніч проковтнула зорі.
Я довго ще думав над цими його порадами,
Допоки зійшов він з вагона в мутну завію –
Й розтанув у ній.
Я сиджу – і за нього вигадую.
Виходять же – лиш пияки, поети, повії…
***
Гадаєш, мову вчиш? То мова вчить тебе!
Ти – акровірш, що вплівся в її тіло,
Система слів, написаних невміло,
Ти майжетекст, малесеньке цабе.
Ти – тьма понять. А хочеш – темнота.
Чи темрява у закутках кімнати.
Горить свіча, а світла – небагато.
Учись іще чи в когось розпитай.
Усе не так. І більше: все не те.
І навіть мудрі не найрозумніші.
І якщо бути текстом – краще віршем
У позолоті слави де-не-де.
***
Раптово й гостро, ніби уві сні:
Жоржина в тьмі – жариною у сіні,
І приголосні, навіть голосні –
Пусте насіння.
І той, хто сіять мав, тепер сія,
Потроху осіявши і мене.
І чаша омине його сія,
І хрест мине.
***
Вечір небо зірками гаптує, шиє;
Мокра шкіра – лавсанова плівка.
Я грію твої долоні, шию
І серце, надтріснуте, мов грамплатівка.
Тремтлива мелодія тихого вальсу,
Скрип голки, відвертості Відня…
Душа моя, скалка тропічної бальси,
Сплива догори, мов невтоплена відьма.
Гарячою кавою виллється ніч
З розбитої чашки небесної плоті.
На мотках фотоплівки – сотні облич.
А в мене нема твого фото.
Мелодія врешті обірветься – і
Шипіння, пісок по шовку…
Опалі зірки проростуть у траві.
І ти переставиш голку.
***
У тиші вокзалів, в нитті залізничних колій,
На станціях, невідомих нікому із давніх нас
Залишаться аромати парфумів і алкоголю,
Гарячої шкіри, кави і тихі уривки фраз.
Молитися ради спокою, тікати заради близькості,
Наважившись пересвідчитись в правдивості почуттів,
Душі безпорадність викрити падінням до рівня ницості
У нас випадково вийшло, але ж ніхто не хотів!
Часи тепер зовсім інші, не та уже деградація,
Розподіл на «добрий-поганий» просунувся уперед.
Хтось б’є в барабани емоцій, а хтось барабанчиком клацає,
Хтось палить сигари, малює і кутає ноги у плед…
Хтось відає плином часу, не маючи навіть імені,
Сидить за кермом електрички, що тягне у морок світ.
Вагони років холодних проносяться в білому інеї,
І біля порожньої станції сповільнює потяг хід.
Вогні семафорів блимають, підморгують наші демони,
І в тишу, за мить розплющену, здивована ступить душа.
Рука твоя тепла й лагідна торкає плеча мого в темряві.
Сплітаються пальці у страхові. А потяг кудись вируша.
…Бо врешті стежки всі сплутані, всі колії перехрещені.
Боялися і вагалися. Та ти шепочеш: «Мактуб».
І що по нас залишається? Думки і правлені речення.
І кілька вагомих дотиків. І кілька доторків губ.
***
Ми цідимо воду з порепаних фляжок життя,
І перші ранкові ковтки – випадкові причастя.
В кисневому голоді буднів примариться щастя –
І зникне. Міраж ти повік не осилиш, затям.
Десь тріщини вулиць заповнюють мертві моря,
Зернистий пісок осідає в запаяних ринвах.
Коли морський вовк виє в небо і грає на дримбі,
Бриз тихий гойда потопельників на якорях.
Всесвітній Потоп у локаціях вимерлих міст –
Відбілювач гриму на гордих гранітних фасадах.
Ламкі моноліти укрилися мулом, і запах
Морів тепер близько. І кожен собі – фаталіст.
Поглянь собі в душу: ти тонеш у мертвій воді,
Твій страх на поверхні, немовби мала водомірка.
І чорні дірки у кишенях, і висохла зірка,
Що мріє про море, шепочуть про небо тобі.
***
Групенфюрере, баста. Програли.
Атмосфера – протухле затишшя.
Канонади попроривали
Барабанні перетинки тиші.
І солдати, що методично
Двері ломлять, струхлі від старості,
Пригадають смерть медсестрички
Від сліпого пострілу старости,
Пригадають вам кожну дівчину,
Із якою не встигли вдома,
Пригадають пам’ять скалічену
І терпку кількарічну втому.
З іменами повій і Сталіна
На вустах пошерхлих, обкусаних
У проломі дверей постали ми
Галілеями, Янами Гусами.
Нас труїли пари іпритові,
Нас дзьобали кулі і нужі.
Групенфюрере, хто ми тобі,
Діти, правлені вітром і стужею?
Слабнуть звуки в прострілянім мареві,
Гасне скрегіт роздертої сталі, й
Біль від програшу ледь затьмарює
Гіркуватий ціаністий калій.
***
Тобі вкотре сниться зогнилий поріг
І брама залізна, і рекрутська пісня,
І друг, що учора іще не поліг,
А завтра повисне.
Тремтить кажановим крилом темнота,
Б’є серце об ребра і – щось морзянкою…
Душа, мов трепе́та, усе трепета́
Вагітною сном полонянкою.
Приходять померлі, неначе живі,
Говорять, беруть за руку.
І коники тихнуть в сирій траві,
І сови тоді – ні звуку.
І доля складає старе і мале
В гроби, як в пенали.
Бо вчора тебе ще не знали, але
Уже поминали.
***
Ми з тих, що вже колись були
І під сузір’ям Волопаса
Пасли волів. Топили масло.
Топили відьом і не гасли
На ватрах вашої хули.
У мареві надій на вічність,
В поверненнях у кола віч
Сіяли зліпками облич,
Хитали владу, брали Січ
І обпікалися на січні.
Носили, мов пласти слюди,
Ослизлі дні. Дивились в небо.
Там все те саме. Час – плацебо.
Він не лікує. І не треба.
Ти теж повернешся сюди.