Олександр Литвиненко: поезії

***

Кому – страшна правда в очі чи байка тиха,

Кому – чарівних історій гучна орда…

Мандрує по світу, на зло холодам і лиху,

Немов перебендя – Григорій Сковорода.

 

Він вигадав світ, і по ньому – уздовж і впоперек.

Мандрований дяк, якому і ти подякуєш.

Це він тут придумав Малий і Великий Бобрик,

Ромни, Межиріч і того мужика з конякою.

 

І смак коньяку, і гірку, як сльоза, самогонку,

І дівчину, від якої ти повертаєшся,

І в роті твоєму важку металеву коронку,

Щоб ти зачіпав язиком, коли матюкаєшся.

 

А ще він придумав просту дієслівну риму

І синтез мистецтв, лічилку, верлібр і диптих,

І день здобуття і утрати нашого Криму,

І всіх президентів. І зрадників. І схрестив їх.

 

А років зо три чи, може, чотири тому,

У поїзді «Харків-Суми» чи «Суми-Харків»,

Я став у нагоді хіпованому старому,

Лишивши йому дві останні міцні цигарки.

 

Надворі цвіла зима білим квітом снігу,

Вмикалися ліхтарі – і одразу ж гасли,

Міста розбрелися в тиші, мов печеніги,

І гинули у повітрі порожні гасла…

 

«Я бачу – сказав він. – Ти досить уже заморений:

Дорожні розмітки, зупинки і шпали, гравій…

Ти знаєш, цей світ… Він же мною насправді й створений,

Ти знаєш… Він теж постарі́є. Такі от справи.

 

Лишайся за мене, слідкуй, щоб усе не розсипалось,

Бо поки ти дивишся – поки усе й тримається.

Усесвіт маячить концептами й архетипами,

Хитається часу важкий невблаганний маятник…

 

Вигадуй усе, що на думку мені не спало ще,

Можливо, щось треба? Ну, там якісь технології?

Бо важко мені… Вас багато. Навколо згарище.

Підтримай-но всіх, заспокой і постав на ноги їх!

 

Замкнися в своїй кістяній черепній коробці,

Погавкуй із неї, мов пес із кубла в коморі…»

Ми вийшли у тамбур. Палили цигарку хлопці.

Важка слобожанська ніч проковтнула зорі.

 

Я довго ще думав над цими його порадами,

Допоки зійшов він з вагона в мутну завію –

Й розтанув у ній.

Я сиджу – і за нього вигадую.

Виходять же – лиш пияки, поети, повії…

 

 

***

Гадаєш, мову вчиш? То мова вчить тебе!

Ти – акровірш, що вплівся в її тіло,

Система слів, написаних невміло,

Ти майжетекст, малесеньке цабе.

 

Ти – тьма понять. А хочеш – темнота.

Чи темрява у закутках кімнати.

Горить свіча, а світла – небагато.

Учись іще чи в когось розпитай.

 

Усе не так. І більше: все не те.

І навіть мудрі не найрозумніші.

І якщо бути текстом – краще віршем

У позолоті слави де-не-де.

 

 

***

Раптово й гостро, ніби уві сні:

Жоржина в тьмі – жариною у сіні,

І приголосні, навіть голосні –

Пусте насіння.

 

І той, хто сіять мав, тепер сія,

Потроху осіявши і мене.

І чаша омине його сія,

І хрест мине.

 

 

***

Вечір небо зірками гаптує, шиє;

Мокра шкіра – лавсанова плівка.

Я грію твої долоні, шию

І серце, надтріснуте, мов грамплатівка.

 

Тремтлива мелодія тихого вальсу,

Скрип голки, відвертості Відня…

Душа моя, скалка тропічної бальси,

Сплива догори, мов невтоплена відьма.

 

Гарячою кавою виллється ніч

З розбитої чашки небесної плоті.

На мотках фотоплівки – сотні облич.

А в мене нема твого фото.

 

Мелодія врешті обірветься – і

Шипіння, пісок по шовку…

Опалі зірки проростуть у траві.

І ти переставиш голку.

 

 

***

У тиші вокзалів, в нитті залізничних колій,

На станціях, невідомих нікому із давніх нас

Залишаться аромати парфумів і алкоголю,

Гарячої шкіри, кави і тихі уривки фраз.

 

Молитися ради спокою, тікати заради близькості,

Наважившись пересвідчитись в правдивості почуттів,

Душі безпорадність викрити падінням до рівня ницості

У нас випадково вийшло, але ж ніхто не хотів!

 

Часи тепер зовсім інші, не та уже деградація,

Розподіл на «добрий-поганий» просунувся уперед.

Хтось б’є в барабани емоцій, а хтось барабанчиком клацає,

Хтось палить сигари, малює і кутає ноги у плед…

 

Хтось відає плином часу, не маючи навіть імені,

Сидить за кермом електрички, що тягне у морок світ.

Вагони років холодних проносяться в білому інеї,

І біля порожньої станції сповільнює потяг хід.

 

Вогні семафорів блимають, підморгують наші демони,

І в тишу, за мить розплющену, здивована ступить душа.

Рука твоя тепла й лагідна торкає плеча мого в темряві.

Сплітаються пальці у страхові. А потяг кудись вируша.

 

…Бо врешті стежки всі сплутані, всі колії перехрещені.

Боялися і вагалися. Та ти шепочеш: «Мактуб».

І що по нас залишається? Думки і правлені речення.

І кілька вагомих дотиків. І кілька доторків губ.

 

 

***

Ми цідимо воду з порепаних фляжок життя,

І перші ранкові ковтки – випадкові причастя.

В кисневому голоді буднів примариться щастя –

І зникне. Міраж ти повік не осилиш, затям.

 

Десь тріщини вулиць заповнюють мертві моря,

Зернистий пісок осідає в запаяних ринвах.

Коли морський вовк виє в небо і грає на дримбі,

Бриз тихий гойда потопельників на якорях.

 

Всесвітній Потоп у локаціях вимерлих міст –

Відбілювач гриму на гордих гранітних фасадах.

Ламкі моноліти укрилися мулом, і запах

Морів тепер близько. І кожен собі – фаталіст.

 

Поглянь собі в душу: ти тонеш у мертвій воді,

Твій страх на поверхні, немовби мала водомірка.

І чорні дірки у кишенях, і висохла зірка,

Що мріє про море, шепочуть про небо тобі.

 

 

***

Групенфюрере, баста. Програли.

Атмосфера – протухле затишшя.

Канонади попроривали

Барабанні перетинки тиші.

 

І солдати, що методично

Двері ломлять, струхлі від старості,

Пригадають смерть медсестрички

Від сліпого пострілу старости,

 

Пригадають вам кожну дівчину,

Із якою не встигли вдома,

Пригадають пам’ять скалічену

І терпку кількарічну втому.

 

З іменами повій і Сталіна

На вустах пошерхлих, обкусаних

У проломі дверей постали ми

Галілеями, Янами Гусами.

 

Нас труїли пари іпритові,

Нас дзьобали кулі і нужі.

Групенфюрере, хто ми тобі,

Діти, правлені вітром і стужею?

 

Слабнуть звуки в прострілянім мареві,

Гасне скрегіт роздертої сталі, й

Біль від програшу ледь затьмарює

Гіркуватий ціаністий калій.

 

 

***

Тобі вкотре сниться зогнилий поріг

І брама залізна, і рекрутська пісня,

І друг, що учора іще не поліг,

А завтра повисне.

 

Тремтить кажановим крилом темнота,

Б’є серце об ребра і – щось морзянкою…

Душа, мов трепе́та, усе трепета́

Вагітною сном полонянкою.

 

Приходять померлі, неначе живі,

Говорять, беруть за руку.

І коники тихнуть в сирій траві,

І сови тоді – ні звуку.

 

І доля складає старе і мале

В гроби, як в пенали.

Бо вчора тебе ще не знали, але

Уже поминали.

 

 

***

Ми з тих, що вже колись були

І під сузір’ям Волопаса

Пасли волів. Топили масло.

Топили відьом і не гасли

На ватрах вашої хули.

 

У мареві надій на вічність,

В поверненнях у кола віч

Сіяли зліпками облич,

Хитали владу, брали Січ

І обпікалися на січні.

 

Носили, мов пласти слюди,

Ослизлі дні. Дивились в небо.

Там все те саме. Час – плацебо.

Він не лікує. І не треба.

Ти теж повернешся сюди.