Василь БОРОВИЙ: «МЕНЕ БЛАГОСЛОВИВ ДО ДРУКУ СВІДЗІНСЬКИЙ»

Четверте липня 2011 року запам’яталося харків’янам небувалою за кілька років зливою. Лило як в усесвітній потоп. Вода переливалася за бордюри автошляхів, і бульбашки на велетенських калюжах заповідали, що вщухне стихія не скоро. У цей непогожий вечір оселя поета Василя Борового, колишнього в’язня сталінських таборів, стала для нас рятівним прихистком, і ми, хоч і промокли до нитки, швиденько зігрілися міцною журавлинною настоянкою, по чарці якої нам піднесла статечна, розважлива господиня – пані Лідія.

Солідні ряди книжок: українська поезія, як тутешня, так і діаспорна. Підшивки журналів. Світова історія. І – філософія, якою пан Василь захопився у літньому віці. Здавалося б: присадкувата фіґура, великі руки, широке добродушне обличчя – все виказує у Василеві Боровому людину земну, яка віддає належне фактурі життя, його конкретиці. Та на цьому тлі особливо увиразнюється його зрілий потяг до абстрактного мислення, до науки мудрих узагальнень, до Монтеня і Шопенгауера.

Говоримо. Переважно в минулому часі. Про те колишнє, чого не змиє жоден дощ. Про те, що буває боляче згадувати. І пан Василь деколи уриває ниточку оповіді, махає рукою: мовляв, ось про це – не хочу, не хочу, давайте про інше… «Та й пам’ять у мене вже не та, – зітхає. – Кілька років тому потрапив під машину, розбив голову, пережив інфаркт – відтоді якось усе пішло шкереберть…»

А злива шумить і шумить за вікном.

«Я БАЧИВ ОПУХЛИХ СЕЛЯН НА ТРОТУАРАХ…»

– Звідки родом поет Василь Боровий?

– Народився я в самотній хатині на березі річки Уди, під Харковом, у 1923 році. Батька бачив лише на фото, у фронтовій шинелі. Він повернувся з громадянської війни. Одружився, взявши сироту. Вродливу, з розкішною косою. І загинув, коли вона, моя мати, була на останньому місяці вагітності. Забили невідомі. Вночі обстріляли двір, а він вийшов: «Хто стріляє?..». Це – на очах його дружини, моєї матінки. Заміж більше не виходила, ніколи не співала, а пісень українських знала безліч. Весь вік за ним проплакала… І молилась. Була дуже віруючою.

– У Ваших спогадах трапляється цей мотив: віруюча мати і син, який сам увірувати не може, але не хоче позбавляти матір надії.

– Завжди старовинна Біблія в хаті була. Віра підтримувала мою матір навіть у найтяжчі роки. Мати мала в душі якесь християнське смирення. Коли я подорослішав, вона просила мене нічого «зайвого» не писати й не казати. Та не така ж у мене душа була, щоб я мовчав.

– У голодному 1933-му Вам було лише десять. У книжці «Монолог для Кассандри» Ви наводите строфу з вірша, який згодом коштував Вам свободи і мало не забрав життя:

І поникли села від наруги

Під тяжким ярмом печалі й бід.

Навіть з рук дитячих злі катюги

Виривали український хліб.

– Ох, я намагався той вірш забути – щоб і пам’яті не було! Але не забув… Там іще в першій строфі були такі рядки:

«У киреї чорній і кривавій

Він ішов, московський Чинґізхан…»

Мені потім казали: «За цей вірш ми повісимо тебе на підвіконні». А я був молодий, парирував: «Ну, вішайте!». Вони мені: «Ба, який ти зухвалий, ну хіба ж можна так писать…». Кажу: «Так написалося».

– І не на порожньому ж місці написалося…

– Я бував у Харкові під час голоду, у 1933 році. Ми ходили з хлопцями на Пролетарську площу. Там крамниця була – «Коммерческий хлеб». Черга стояла день і ніч. І ми думали теж купити хліб, але дорослі люди нас із тієї черги виштовхали, нічого ми не дістали… Я бачив опухлих селян, які лежали на тротуарах. Я, пригадую, людей із черги питаю: а що ж з отими буде? І хтось мені відповів: їх увечері всіх звезуть у великий рів і закидають землею…

– То як же ви з матір’ю прогодувалися?

– Недалеко від нас радгосп був, буряки померзли. Ми видовбували їх із мерзлої землі. Жолудями годувалися – ой, дуже несмачна штука, хоч ти їх вари, хоч смаж… Їжа для свиней. Але ми перебивалися як могли…

Великою розрадою для мене були книжки. Я дуже багато читав змалку. Олександра Олеся частенько перечитував. Раннього Тичину любив дуже. Боже, скільки в мене книжок було! Аж місця на них не стачало – якийсь час я на них, укладених стосами, навіть спав… Так і сам писати став.

– А першу свою публікацію пам’ятаєте?

– Ну, де могла бути перша публікація? Звичайно, в піонерській газеті. Я був іще школярем. Та якось зразу мене пригріли в газетних редакціях – і пішло… Добрі, прихильні люди на шляху траплялися.

Якщо ж ідеться про справжні, «дорослі» вірші – то 1940 рік. Літературним консультантом однієї з харківських газет був поет Терень Масенко. Високий, худий; мабуть, бідував – ходив у штанях із протертими коліньми… Якось приходжу я до редакції, приношу Масенку вірші. Масенко питає: «То ти хочеш, щоб ми твої вірші надрукували?» А я візьми та й бовкни: «Я хочу бачити Свідзінського». – «Добре, ходімо». Бере мене за руку, веде до Спілки… Тоді на Чернишевській – там, де й дотепер харківська Спілка, – була редакція «Літературного журналу». Стояла весна 1940 року…

Заходимо. Свідзінський працював у редакції, здається, коректором. Літній, як мені тоді здалося, чоловік зі спокійними манерами. Масенко йому каже: «Ось хлопець, залюблений у Ваші вірші». А я в руках тримав аркуші зі своїми опусами – беру і простягаю їх Свідзінському. Він, бачу, не знає, що й сказати. Ми з Масенком пішли собі. А за два місяці вийшло число журналу – дивлюсь, а там мої вірші. Їх благословив до друку Свідзінський! І якщо до того на мене дивилися як на початківця – відтоді я вже почав друкуватися в поважних журналах.

Стривайте, я вам щось покажу (виймає з дальньої шухляди потертого зошита). «Літературний журнал», червень 1940 року. Цей номер тримав у своїх руках Свідзінський (сміється). Бачите, хто друкувався? Сам Свідзінський, Смолич… І я. А мені ж іще не було й вісімнадцяти… Прочитайте-но оцей вірш.

– Сплять гаї у ніжній вовні,

Стихли шелести дібровні,

Срібнотканий довгий килим

Ліг мереживом в саду.

Піни білої замети

Все взяли в свої лабети,

Одягли сріблясту шапку

На крислатий чорний дуб.

Як спокійно! Ніжна тиша.

Вітер сосон не колише.

На гілках – узорний іней,

Мов травневий густоцвіт.

Гомонять в сніжних затонах

Зграї снігарів червоних

І у грі своїй збивають,

Осипають іней з віт.

– Ото таким був мій початок. Саме на цей вірш звернув увагу Юрій Шевельов. Сказав: дивуюся, що цей текст належить школяреві…

Що ж до Свідзінського, то він був унікальною людиною. У ті часи, коли від сталінських орд нікуди було сховатися, він писав свою тонку лірику. І намагався колись написати щось «патріотичне» – а не вийшло в нього. Не зміг піти всупереч своїй природі.

Ми всі були шоковані, коли дізналися про його трагічну загибель… «Ми» – це редакція газети «Нова Україна», яка виходила в Харкові в період німецької окупації.

– Як Ви потрапили до «Нової України»? Чому в 1941-му Вас не мобілізували на фронт?

– Тут маю завдячувати своєму маленькому зросту. Мене не взяли до армії. Мали брати народжених у 1923-му – нас усіх вишикували в ряд, рослих забрали, а я опинився серед тих, кого відрядили назад, додому.

 Потім, щоправда, каґебісти намагалися інкримінувати мені, наче я на початку війни був із бандерівцями. Самі розумієте, яка це дурниця. Які в Харкові могли бути бандерівці?.. Ця маячня навіть до однієї книжки потрапила…

А якось – іще перед війною – гукнули мене на збори письменників. Там був – серед інших – і Олекса Варавва (Кобець).

– Він був набагато старшим за Вас – воював іще в Першу світову, побував у полоні, після чого написав автобіографічний антивоєнний роман «Записки полоненого».

– Так. Він тоді мною зацікавився, почав розпитувати, хто я… А невдовзі прийшла німецька окупація, а з нею – й нестатки. Я носив на базар буряки – продавати. І раптом бачу: якийсь худий чоловік дуже пильно на мене дивиться. Упізнав Варавву, впізнав і він мене. Знову розпитав мене про життя-буття, а тоді й каже: «Я працюю в редакції “Нової України”. Приходь до нас».

Так і став я носити вірші в «Нову Україну». Редакція розташована була на вулиці Скрипника, і я зі своєї Баварії крокував пішки – бо ж окупація, міського транспорту катма…

У «Новій Україні» я й познайомився з Юрієм Шевельовим. То була дуже симпатична, розумна людина. Шевельов, як мовознавець, завжди звертав увагу на наші мовні огріхи, дбав про чистоту мови. Пам’ятаю й гумориста Анатолія Гака. А якось приїздив до нас Улас Самчук. У військовій формі, в запилених чоботях…

Одного ранку в редакції «Нової України» я й почув про загибель Свідзінського. Він був серед тих, кого енкаведисти без суду і слідства спалили у стодолі. Спалили людей живцем просто тому, що не знали, що з ними робити: радянські війська швидко відступали… Моторошний злочин.

– У «Новій Україні» розпочалася Ваша дружба з Олексою Веретенченком.

– Так, іще один славний поет. Високий, кремезний, чорнявий, дуже гарний із себе. Був на п’ять років старший од мене: спочатку трохи гордував нами, початківцями, та невдовзі ми з ним зійшлися і заприятелювали.

Талант Веретенченка розкрився ще перед війною. Дуже схвально його сприйняв Рильський, став його хрещеним батьком у літературі. Олексу прийняли до Спілки. А в 1941-му він був призваний до радянської армії. Потрапив в оточення. Був поранений… Ви читали його вірш «Дума про Марію»? Геніальна річ. Досі не можу спокійно його читати. Так зримо передано жах війни… Ці настрої поділяло багато юнаків, яким війна вже обсмалила шкуру.

Згадується мені й Олексина дружина: вона завжди здавалася якоюсь сердитою (сміється). Але вона поїхала з ним в еміґрацію, і прожили вони все життя разом, аж до його смерті.

– Ви пам’ятаєте той момент, коли вони виїздили?

– Це сталося, коли знову стали насуватися радянські війська. Уся «Нова Україна» поспішно виїхала в напрямку Вінниці.

– Ви з ними не поїхали?

– Не поїхав.

– Не страшно було залишатися?

– Страшно. Але на той момент слабувала моя мати: мала хворобу суглобів, не могла ходити. Потім – уже по війні – минулося. Одужала, стала знову рухатися. Прожила довге життя… Врятував голод? Молитви?

Шевельов у своїх пізніх спогадах згадав про мене: мовляв, дуже жаль, що цей хлопець тоді не поїхав з нами. Вони всі чекали, що я теж підійду до поїзда. Шевельов думав, що я під совєтами загинув… Володимир Науменко кілька років тому закликав мене написати Шевельову про те, що я живий-здоровий. А я не написав. Не встиг…

 «Я ВІДЧУВ, ЩО ЦЕ ТАКЕ –

БУТИ ЛЮДИНОЮ З ОБТЯЖЕНОЮ БІОГРАФІЄЮ»

– Пане Василю, рішення залишитися в Харкові виявилося для Вас доленосним. Але совєти прийшли 1943 року, а Вас забрали тільки 1947-го – як так сталося?

– Я прилаштувався був у приймах в одному селі. Та все одно мене спіймали. Спіймав спершу заградотряд. Мене мало не розстріляли – але забрало мене МҐБ. У них на той час уже ціле досьє на мене було. Нишпорки працювали на совість… В МҐБ вельми цікавилися редакцією «Нової України», де я під час війни друкувався. Хотіли, щоб я їм дещо розповів. Утішали: мовляв, МҐБ – не заградотряд, у заградотрядах без суду розстрілюють, а в МҐБ – за судом.

Без суду й справді не розстріляли, але в 1947 році вирок суду був – розстріл. Потім розстріл замінили на 25 років таборів, ще пізніше – коли помер Сталін – 25 замінили на 10.

– А що сталося з тією жінкою, яка Вас була прихистила? Не дізнавалися?

– Ні. Сподіваюся, їй нічого лихого влада не заподіяла – вона ж не була зі мною офіційно одружена… Здається, вона вийшла заміж.

Отже, 1956 року прийшов я з Півночі, з таборів, – і одразу відчув, що це таке – бути людиною з обтяженою біографією. Хоча судимість мені зняли – влада на це не зважала: судимий – і все. Далеко не на кожну роботу я міг улаштуватися. Та лихо не без добра: на Півночі я здобув фах електрика, мав високий 9-й розряд. Тож, повернувшись до Харкова, пішов на коксовий завод. Зарплатня була пристойна. Зустрів свою майбутню дружину, Лідію. Побралися… Але й на заводі всі знали, звідки я прийшов.

І все ж, працюючи на заводі, я знову почав помалу друкуватися: спочатку в харківській обласній газеті, потім у Києві. Дізнався про мене Юрій Махненко, головний редактор журналу «Прапор», нинішнього «Березоля». Роберт Третьяков, який очолював відділ поезії, перестав працювати, і в якийсь період не було кому в журналі опікуватися поезією. І Махненко покликав мене до журналу.

Спершу я не наважувався кидати завод. Побоювався йти до редакції: ануж хтось знову почне «стукати», нагадуватимуть мені моє минуле, спокою не даватимуть. Але Махненко сказав: «Не переймайся, я про все домовився в обкомі».

Обізвалася в мені мрія: надрукувати забутого на той час Володимира Свідзінського. Думаю: коли вже кличуть до редакції, то хоча б заради нього я повинен погодитися, ризикнути… І я пішов у «Прапор».

Познайомився з Ігорем Муратовим, який дуже палко підтримав мене в цьому намірі – повернути літературі Свідзінського. Передмову до публікації написала Марія Пилинська, але попросила не ставити її підпису. Усі боялися підписуватися.

– Хоча надворі стояли шістдесяті, буцімто відлига…

– Кінець-кінцем передмову підписав редактор Махненко – псевдонімом Василенко, ні в кого не питаючи згоди. Але головне, що публікація пройшла!

Оприлюднив я у «Прапорі» й добірку Олекси Веретенченка – зі своєю передмовою. І він озвався. Так зрадів, що його на Україні пам’ятають! Він щиро цікавився всім, що робилося в нас. Що відбувалося в літературі, що в суспільстві… Прекрасний, повторюю, був поет – а на Заході в українських колах його не дуже популяризували. Знаєте, чому? Під час війни він десь трохи пройшовся по євреях – і цього йому не забули.

А я збирав його вірші. Він надсилав мені з-за кордону свої збірки. Я дуже радий, що нещодавно вдалося видати в Харкові, у видавництві «Майдан», оцю його книжку вибраного – «Нагорода моя – свобода». (Гортає книжку.) Бачите, є в ній і Олексин переклад Байронової поеми «Мазепа». Я теж завжди любив і досі люблю Байрона – але сам перекладати не зважився, бо не досить добре знаю англійську. Перекладав я, щоправда, Шеллі, та, зізнаюся, з підрядника.

– А ще перекладали Болеслава Лесьмяна і Віславу Шимборську.

– Лесьмян – мій улюблений поет. Він мені чимось нагадує Свідзінського – той самий щемкий сум… Працював Лесьмян у якійсь убогій конторі, жив украй бідно; у поезії його я бачу беззахисну, самотню, вразливу людину.

А Шимборська свого часу зачепила своєю дотепністю, парадоксальністю. Дуже своєрідна поетеса. У нас таких нема.

– Польську опанували самотужки?

– Поляків було дуже багато на Півночі, в таборах, – хоча, звичайно, менше, ніж українців… Я з ранку до вечора чув польську мову. Спочатку вивчив її на слух, а тоді подужав і письмо.

Чудово знав польську поет Юрій Стадниченко, нині покійний. Я товаришував із ним. Взагалі – з багатьма мав добрі стосунки: кажу і про тих людей, що працювали у «Прапорі», і про тих, що були навколо «Прапора».

Дружив я, приміром, із Василем Бондарем. Пам’ятаю його іронічну частівку, яку він не боявся у Спілці виголошувати:

Ми усі щасливі стали

І танцюєм гопака:

Хай живе товариш Сталін,

Каганович і ЦК!

Обставин його смерті й досі не з’ясовано: чи сам він потрапив під трамвай, чи хтось із «доброзичливців» йому допоміг.

– А Вас хто рекомендував у Спілку?

– Василь Мисик та Іван Вирган. Леґендарні постаті для літературного Харкова! Прийняли мене у 1965 році…

Було так: Мисик прийшов на якийсь мій творчий вечір. Усі мене хвалили, він єдиний трохи покритикував. А наступного ж дня я довідуюся, що Мисик із власної ініціативи приніс рекомендацію для мене у Спілку!

– Чи не примушували Вас – як керівника «прапорянського» відділу – вступати в партію?

– Ні. Беручи до уваги мою біографію – про партію ніхто й не заїкався.

Утім, у редакції спершу ніхто мені про моє минуле не згадував. Усі мовчали. Але – мовчали до 1973 року. Коли ж знову почалася каґебістська катавасія. Прислали до нас «партійне око» – інструктора обкому Оканя. Він і став до всіх чіплятися: хто й коли щось не те надрукував… І один із працівників редакції нібито сказав тому Оканеві: «Що ви до мене прискіпуєтеся, коли в нашій редакції є працівник, який друкувався за німців у “Новій Україні”!» То каґебісти негайно переключились на мене.

Я не ображаюся на того чоловіка…

– Але ж про можливий вчинок того чоловіка Вам сказав каґебіст, а вони – провокатори знані. Майстри сіяти розбрат. За принципом «розділяй і владарюй»…

– Ну, був той епізод насправді чи ні – я не знаю. І, мабуть, ніколи не дізнаюся.

Мене тоді, у 1973-му, вигнали зі Спілки (поновили аж 1990 року, після клопотання поета Володимира Коломійця), прибрали з «Прапора». Прибрали й Андрія Чернишова, який працював заступником редактора. Дуже розумний був чоловік, освічений. Наш перший порадник.

А зняли його, по суті, ні за що. Він видав книжку «Невмирущі», в якій до «невмирущих» зарахував Леніна й… Олену Пчілку. Бач, неспівмірні постаті.

– Як далі склалася його доля?

– Улаштувався листоношею, носив телеграми, та й помер незабаром. Дуже переживав… Я не так побивався, як він. Усе-таки я був хоч і молодший, та вже битий життям. Знав і гірші часи.

– То коли Вас виганяли – ніхто не став на Ваш захист? Ніхто не сказав хоча б того, що не можна двічі карати людину за одну й ту саму провину?

– Усі боялись. Усі ходили під КҐБ…

Попервах після того ніде мене не брали на роботу. Заледве влаштувався сторожем у дитсадок, на дев’яносто карбованців, – і тижня не пропрацював. Дзвінок був згори: не можна брати Борового на роботу, ніззя – і все!

А перегодом я теж пішов у листоноші. На пошті й пенсії діждався.

– Уже за Незалежності Ви могли претендувати на Шевченківську премію…

– Претендував. Горою за мене стояв Іван Дзюба. Але – не склалося. Знову завадила моя біографія. Мені потім розповідали: ідуть Дзюба, Анатолій Погрібний та Микола Жулинський, обговорюють мою особу. І Жулинський каже: «Якби ж Василь у Другу світову воював, якби хоч у партизани пішов – ми б його озолотили! А так…». Саме Жулинський, подейкують, і зробив усе для відхилення моєї кандидатури.

– Тобто Вам не дали премії за ТВОРЧІСТЬ, бо комусь не сподобалася Ваша БІОГРАФІЯ – і тільки?..

– Саме так. Скільки мені відомо, до творчості претензій не було.

 

 «ХТО МОЖЕ ДОПОМОГТИ ЗБАЙДУЖІЛІЙ,

СТОМЛЕНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛЮДИНІ?..»

– Пане Василю, традиційне питання: бути українським поетом у зросійщеному Харкові – важко?

– Я ніколи не поставав перед вибором, якою мовою писати: у моєму випадку це могла бути тільки українська, мова моєї матері. Взагалі, скажу вам, перед війною, коли хтось розмовляв чистою російською – то була велика дивина. Редактори всіх видань були україномовні. Я пам’ятаю, був такий журнал «Піонерія», його редагував єврей Розін – і яка ж вишукана була його українська мова!

Російськомовним Харків ставав поступово – на моїй пам’яті. То аж тепер, в останні двадцять-тридцять років, української мови не почуєш на вулицях. Скрізь російська – та ще дехто й кричить: ґвалт, російську мову утискають! (Пані Лідія однозначно погоджується з чоловіком.) Мені смішно, коли літній поет Роман Левін обурюється «утисками» російської…

– А ще один наш із Вами земляк, маститий російськомовний віршник, друкує по альманахах кричуще українофобські вірші.

– Смішно і сумно…

Давні вороги українства нікуди не поділися, вони живуть серед нас.

Після здобуття Незалежності для мене, звичайно, відкрилося багато шляхів. Мене стали запрошувати на виступи, я друкував статті… Мене знали як людину, потерпілу від репресій. (Якось на зустрічі інтеліґенції в Оперному театрі мене побачив Іван Драч – і вклонився мені. Вклонився не як поетові, а як потерпілому від сталінщини!)

І тут – уявіть, уже у 2005 році! – телефонний дзвінок. На протилежному кінці дроту – жінка. Нахабним тоном уточнює моє ім’я – і запитує: «Вы что, не помните, что давали подписку нигде не упоминать о лагерях?» – «Так то ж було за радянської системи, – відказую. – Не той час уже». А вона мені: «Нет, это не меняется». Чуєте? «Это не меняется»… А голос дуже схожий на голос однієї дами з харківської компартії. Такий хрипкий, грубий голос.

Справді, коли мене випускали на свободу, то примусили підписати зобов’язання, що я ніде не поширюватиму інформації про побачене й почуте у таборах. Усі в’язні такий папірець підписували. Була в чекістів така, за висловом Солженіцина, «бандитская уловка».

– А кажучи справедливо – у житті таких суб’єктів, як та пані-товаришка, після здобуття української державності мало б змінитися все. Геть усе.

– Якби ж то.

– Пане Василю, а в ідеалі – як, на Вашу думку, мають складатися відносини між владою та мистецтвом?

– Мені б хотілося, щоб влада організовувала українській книжці підтримку, популяризацію, коли хочете – рекламу… Поширення книжок по бібліотеках – хто цим має займатися? Письменник самотужки не може робити цього!

– Але патронат влади над мистецтвом – це явище двогостре. Коли влада підтримує митців – вона й обмежує їх, контролює їх, диктує їм. Хіба не це Ви спостерігали за радянських часів, хіба не від цього постраждали?

– Згоден. Довіритися наш письменник міг би лише своїй, українській владі, а не антиукраїнській, яку маємо нині. Я не довіряю сьогоднішній владі. Зрештою, й опозиція теж великої довіри не викликає. Хто може допомогти збайдужілій, стомленій українській людині, навернути її до справжніх цінностей? Питання відкрите.

Тихшає нарешті дощ. Надворі темніє. Сердечно прощаємося з немолодим поетом та його гостинною дружиною. Уже на порозі пан Василь окликає нас:

– Дівчата, принесіть як-небудь, коли ваша ласка, мені Канта! Дуже хочу прочитати, зрозуміти…

Спілкувалися

Люцина ХВОРОСТ, Лариса ВИРОВЕЦЬ

(4 липня 2011 року, Харків)

 

 * * *

Коли в остуджених садах

Допалюють опале листя

І кожен двір димком пропах

В осінній вечір передмістя,

А на північних поїздах

Вже сніжний пластівень біліє,

І промерзає-дзвонить шлях, –

Що кажеш ти, моя надіє?..

Уже від льоду-ясенця

Ріка блищить узором тьмяним,

І з наших сіл аж до Дінця

Світ переймається туманом…

Що ж, світове – журба оця.

Та серце б’ється, пломеніє:

Горіти, жити до кінця! –

Хіба ж не так, моя надіє?