Постаті

Пам’ять про Анатолія Перерву

Опубліковано | квітня 16, 2019 | Прокоментуй!

12 КВІТНЯ ЦЬОГО РОКУ МИНУЛО 70 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АНАТОЛІЯ АНТОНОВИЧА ПЕРЕРВИ. ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ ВІДОМОГО УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТА, ГУМОРИСТА ВІДБУЛОСЯ НА БАЛАКЛІЙЩИНІ. В ЙОГО РІДНОМУ СЕЛІ ВЕРБІВЦІ – ВІДКРИТТЯ МЕМОРІАЛЬНОЇ ДОШКИ, ЛІТЕРАТУРНО-МУЗИЧНИЙ ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ З ПРЕЗЕНТАЦІЄЮ ЗБІРОК ВИБРАНОГО ТА СПОГАДІВ ПРО ПОЕТА.

Читати далі

---

Про нескорену Україну — мовою гравюри

Опубліковано | березня 8, 2019 | Прокоментуй!

На самому початку весни (4 березня) щораз згадуємо річницю від дня трагічної загибелі художника Ніла Хасевича, ім’я якого називають поруч з іменами таких визнаних мистців, як Георгій Нарбут, Василь Кричевський, Михайло Бойчук. Мовою гравюри він розповів усьому світові про Україну, що ні на мить не припиняла запеклої боротьби з підступним ворогом…

А мав би стати священиком…

«… Я не можу битися зброєю. Але я б’юся різцем і долотом. … Хочу, аби світ знав, що визвольна боротьба триває…», — писав Ніл Хасевич, звертаючись не лише до сучасників, а й до далеких нащадків, до нас із вами. Графік европейського рівня, член ОУН, воїн УПА, він був особистістю надзвичайно талановитою й неординарною. Його роботи зберігаються у приватних мистецьких колекціях — від Польщі до США. Він міг спокійно заробляти на життя творчістю, живучи за кордоном, виставлятися у престижних художніх салонах, але обрав собі інший шлях — складний та небезпечний. І за свій вибір заплатив життям у віці сорока семи років. У тому ж віці не стало Тараса Шевченка й Василя Стуса. Однак, лише останнім часом робляться спроби всебічно дослідити творчий та життєвий шлях мистця (Іриною Єзерською, Андрієм Криштальським і деякими іншими авторами). А найповнішим (зокрема, за обсягом залученого матеріялу) й досі залишається ґрунтовне дослідження Олександера Іщука, Ігоря Марчука та Дарії Даревич «Життя і творчість Ніла Хасевича», що вийшло друком 2011 року в книжковій серії «Літопис УПА» — бібліотека (том 10-й).

Ніл Хасевич народився 25 листопада 1905 року в селі Дюксин Костопільського повіту (тепер — Костопільський район Рівненської області) в сім’ї диякона і псаломщика місцевої церкви Антона та його дружини Федорії Хасевичів. У родині було троє синів, двоє з яких стали потім українськими священиками на Волині. Анатолія закатували поляки в селі Дерев’яне біля волинського містечка Клевані, а Федір загинув після війни на засланні в Сибіру. Третім був Ніл, котрий теж вчився в духовній семінарії (і перші уроки малювання отримав в іконописній майстерні), але згодом став професійним художником.

Коли Хасевичу виповнилося чотирнадцять років, в його житті відбулася трагічна подія — на залізничному переїзді підвода, на якій вони з мамою їхали до гімназії, потрапила під потяг. Мати загинула, а син, втративши ліву ногу, на все життя залишився інвалідом. У цій трагедії добре проявився характер Хасевича, який, хоч був іще підлітком, не опустив рук, а, вміючи вирізати з дерева, сам виготовив собі протез і вперто йшов до мети — дістати освіту.

Після лікування Ніл продовжив навчання в художній майстерні Василя Леня в Рівному. 1925 року екстерном закінчує рівненську гімназію та майже рік працює помічником іконописця. А вже року наступного на компенсацію від французької компанії (якій належала залізниця, де юнак зазнав каліцтва) Хасевич починає навчатися у Варшавській Академії прикладних мистецтв.

Ось яким він запам’ятався на початку навчання в академії своєму краянину Петрові Мегику: «Молодий, років двадцяти, невеликого росту, бідно вдягнений хлопчина, з палицею в руці, бо замість лівої ноги — дерев’яний, власної роботи, протез… Сумлінно вчиться й неймовірно матеріально бідує. З дому від батька нічого не одержує, бо там — не менша біда».

Покликання — мистецтво графіки

Після тривалих творчих пошуків, спроб сил у різних напрямках тогочасного малярства, Ніл Хасевич остаточно вирішує обрати курс графіки в майстерні відомого польського мистця, професора Владислава Скочиляса. Ще за студентських років став одним із засновників і секретарем художнього гуртка «Спокій», до якого входили молоді українські мистці. Попри тяжке матеріяльне становище, Хасевич успішно закінчує академію та отримує диплом про вищу художню освіту з правом учителювати в середніх школах.

Ще під час навчання Ніл Хасевич активно листувався з мистцями з Австрії, Угорщини, Бельгії, Нідерландів, США, Канади та інших країн. Його роботи експонувалися щонайменше на 35-ти виставках (у Львові, Берліні, Празі, Чикаго, Лос-Анджелесі). Молодий самобутній художник був відзначений багатьма міжнародними дипломами та високими нагородами: 1931 року його полотно «Прання» відмічене премією «Ватикан», 1932 року за портрет гетьмана Мазепи він одержав диплом Варшавської академії, а 1937-го — здобув третій грошовий приз на міжнародній виставці гравюр у Варшаві. Його портрет Володимира Великого, екслібрис президента УНР в екзилі Андрія Левицького, серія робіт у колективній художній збірці «Дереворити» були високо оцінені фахівцями. 1939 року у Варшаві видається альбом екслібрисів «Книжкові знаки Ніла Хасевича». Талановитий мистець працював, зокрема, в галузі станкової, книжкової, документальної графіки, створював самобутні дереворити (гравюри на дереві). Мав чимало шанувальників у Польщі, але шлях до «великого мистецтва» для українського художника був надто складний через його небажання приймати польське громадянство.

Після навчання Ніл Хасевич повернувся на Волинь. Працював учителем у місцевій школі й далі багато малював і виставлявся. Водночас, на своїй малій батьківщині Хасевич починає займатися громадською та політичною діяльністю, стає членом Волинського Українського Об’єднання, згодом вступає до ОУН, з багатьма членами якої, зокрема зі Степаном Бандерою, зблизився ще в студентські роки у Варшаві. Талановитий художник міг би, як уже йшлося, заробляти на хліб своїм мистецтвом, але страшні події початку радянсько-німецької війни, коли під час відступу в червні 1941 року каральні органи СРСР потопили Західну Україну в крові тисяч невинно закатованих людей, змусили мистця докорінно змінити своє життя.

Шлях до безсмертя

За часів німецької окупації Хасевича, через авторитет і повагу краян, обирають мировим суддею. Тоді ж він працює в рівненській газеті «Волинь» разом з відомим літератором Уласом Самчуком. Однак, розуміючи справжню мету політики нацистів, залишає мирну роботу та вступає до лав УПА. Власне, саме Хасевич створив загальновідомий тепер візуальний образ УПА — від плякатів до нагород. Разом із тим, зарекомендував себе прекрасним пропагандистом: був членом крайової референтури пропаганди, протягом 1943–1944 років працював у редакції журналу «До зброї», готував ілюстрації до сатиричних часописів УПА «Український перець» та «Хрін», керував підпільною друкарнею, випускав ріжні агітаційні матеріяли (брошури, листівки, летючки).

Він же розробив ескізи прапорів, печаток, бланків та відзнак підпілля (Хрест заслуги, Хрест бойової заслуги, медаль «За боротьбу в особливо важких умовах»), навчав мистецтва гравюри молодих художників. Його ілюстрації прикрашали майже всі підпільні видання Волині й Полісся.

Умови для праці в підпіллі були надзвичайно складними: використовували друкарський верстат, схожий на той, на якому друкував ще Гутенберг, постійно відчувався брак матеріялів, необхідних для виготовлення та тиражування гравюр. Згодом, саме оприлюднення його творів на Заході стало чи не смертельним вироком для мистця. 1951 року роботи Хасевича потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатів і вже за рік по тому були надруковані (зусиллями північноамериканської української діяспори) в альбомі «Графіка в бункерах УПА».

Радянські спецслужби доклали чимало зусиль для його пошуку, а виявленню місця перебування Ніла Хасевича сприяв випадок — було розшифровано документи, знайдені в одній із розкритих на Рівненщині криївок: у них йшлося і про необхідні художникові для роботи папір та вишневе дерево. Було також названо місце знаходження однієї з останніх на Волині криївок — біля села Сухівці, за дванадцять кілометрів від Клевані в Рівненській області. Зрадники допомогли відшукати криївку, але живим художник не здався — відповідно до однієї з версій, він застрелився разом із двома своїми охоронцями: В’ячеславом Антонюком — «Матвієм» та Антоном Мельничуком — «Гнатом», спаливши перед тим усі важливі документи. Могили мистця, як і двох побратимів, що загинули разом з ним у березні 1952 року, й досі не знайдено…

Зброєю Хасевича були олівець і папір, різець і дерево. І хоч він не очолював збройних формувань, не керував бойовими групами та операціями, його дуже шанували в УПА, максимально оберігали та навіть наполягали на відході на Захід, але він рішуче відмовився. Була якась особлива сила духу, нескореність жорстоким ударам долі в цього невисокого, з фізичними вадами чоловіка. А через його пройняті крицевою незламністю твори ця сила передавалася іншим повстанцям. Тому при обшуках захоплених ворогом криївок роботи Ніла Хасевича вилучалися разом із цінними документами — як особливо важливі та небезпечні. Саме завдяки цій обставині в архівах КДБ збереглося чимало творів художника, які вже за часів незалежної України були передані до музеїв.

Талант, перетворений на зброю

Як слушно зауважує один з дослідників, значне місце у творчості художника посідають зображення бійців, портрети, автопортрети, в яких дуже скупими виражальними засобами передано найхарактерніші риси українських патріотів. Тут і граничний ляконізм елементів одягу, зброї, і виразність облич, і небайдужий погляд очей: оцінюючий, втомлений, рішучий та навіть іронічний. Композиції художника «До зброї», «За Українську Самостійну Соборну Державу», «Ми стали волі на сторожі», «Воля народам, воля людині» — це стильове поєднання складної, різноманітної форми: то витонченою до пунктирности, то насиченою активними ударними плямами, — із зосередженим на ідейних чинниках змістом, де шрифт відіграє роль камертона і співзвучний своїми загострено-гротесковими елементами загальній тональності творів. Самі ж дереворити видатного майстра стали своєрідним художнім літописом Української повстанської армії.

З-поміж багатьох портретів роботи Хасевича привертає увагу малюнок зовсім ще юної дівчини з гарними великими сумними очима, виконаний олівцем навесні 1945 року. Як вдалося з’ясувати, ця дівчина була зв’язковою «Мартою», а справжнє її ім’я — Євгенія (Женя) Юхимюк. На той момент їй виповнився лише двадцять один рік, і вже невдовзі вона загинула. Кажуть, Хасевич був закоханий у неї…

Євген Маланюк, улюблений поет кількох поколінь українців, пильно вдивляючись у далеке майбутнє, писав:

І ти, нащадче мій, збагнеш, /…/

Чому стилетом став мій стилос,

І стилосом бував стилет.

Стосовно Ніла Хасевича, ми «з відстані часу» справді розуміємо, чому його приладдя гравірувальника силою таланту художника та непохитною мужністю патріота перетворилося на грізну зброю, яка й досі лякає ворогів України.

Петро Джерелянський

---

Вечір пам’яті Володимира Брюґґена 16 січня

Опубліковано | січня 15, 2019 | Прокоментуй!

16 січня о 15:00 в Клубі письменників відбудеться вечір пам’яті Володимира Брюґґена.

 

---

Політ голубки

Опубліковано | січня 13, 2019 | Прокоментуй!

Висока і трагічна доля

Олени Голуб-Пушкар (4.11.1958–5.01.2018)[1]

Олена Голуб-Пушкар загинула в переддень Різдва, 5 січня 2018 року. Увечері поверталася з церкви, поспішаючи в свою Малу Данилівку, щоби провести на потяг сина. Переходила в темряві окружну дорогу та була збита машиною, яка мчалася на великій швидкості, виїхавши на зустрічну смугу.

Водій поїхав з місця трагедії. Чи був він посланцем небесного розпорядника доль або просто байдужою до чужого життя людиною? Так чи інакше, сама Олена не стала б волати до відплати, вважаючи, що ця людина вже й так сама себе покарала, живучи в постійному жахові і почутті провини.

Але із-за нього Олени більше нема, вона десь за обрієм, і, мабуть, в обіймах Творця, яких вона так прагнула. Творця, який став головним героєм і адресатом її поезії – живий Бог, який виглядає з кожної квітки вишні, з кожної кульбабки на пагорбку.

Таке уявлення про світ було не завжди. Отримавши, як і усі ми, ровесники та друзі, атеїстичне виховання, студенткою раптом відкрила для себе Христа, побачивши Його на іконі Рубльова у Загорську. А потім, працюючи вчителькою у Тернополі, зустріла жінку, яка показала їй шлях до улюбленого Іісуса. Читати далі

---

Степан Бандера — з відстані часу

Опубліковано | січня 5, 2019 | Прокоментуй!

Першого дня нового, 2019 року по всій Україні — від Львова й Тернополя до Полтави й Харкова — урочисто відзначили 110 річницю від народження Провідника Організації українських націоналістів (ОУН) Степана Бандери. Ця знаменна дата привернула також увагу мільйонів українців, що живуть далеко за межами своєї історичної Батьківщини.

Як відомо, Верховна Рада України 18 грудня 2018 року ухвалила постанову про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв на прийдешній рік, серед яких — день народження Степана Бандери. За тиждень до цього (11 грудня) Львівська обласна рада проголосила 2019 рік на Львівщині роком Степана Бандери та Організації українських націоналістів. А ще раніше (26 липня 2018 року) подібне рішення прийняли депутати Житомирської обласної ради, проголосивши рік Степана Бандери в Житомирській області. Також обласна рада рекомендувала Житомирській міській раді передбачити при формуванні міського бюджету на 2019 рік кошти для встановлення пам’ятника Степанові Бандері в місті Житомирі. Читати далі

---

Леонід УШКАЛОВ. УКРАЇНЦІ В БОРОТЬБІ ЗА СВОБОДУ: СТОЛІТНІЙ ЮВІЛЕЙ КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА

Опубліковано | листопада 28, 2018 | Прокоментуй!

До 240-ої річниці від дня народження

Григорія Квітки-Основ’яненка

 

Григорій Квітка-Основ’яненко посідає особливе місце в історії української літератури. Ще за його життя Микола Костомаров у своїй харківській праці 1842 року «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» стверджував: «Поза всяким сумнівом, честь піднесення рідного слова на найвищий щабель розвитку, – смію сказати, честь створення української літератури належить письменникові, який заховався під прибраним ім’ям Основ’яненка» [Костомаров, с. 167]. Пройде ще три десятиліття, і Михайло Драгоманов у листі до Мелітона Бучинського від 25 грудня 1872 року напише із Флоренції, що Квітка-Основ’яненко, поруч із Шевченком та Гоголем, належить до трійки найвидатніших українських письменників ХІХ століття [Драгоманов 1910, с. 230]. Та, певна річ, іще поважніше місце Квітка посідає в «історії харківської культури». Про кого б із відомих слобідських діячів не заходила мова, поруч із ним одразу ж зринає Квітка. Читати далі

---