Опубліковано | 20 Квітня, 2023 | Прокоментуй!
З Ольгою ТІЛЬНОЮ (нар. 1979), поеткою, прозаїком та перекладачкою з англійської мови, ми попереднього разу стрічались наживо десь так у 2019 році — тобто в щасливі, умовно мирні часи (пишу «умовно мирні», бо всім відомо, що війна триває з 2014-го). Я міркувала, кого з наших поетів варто запросити на чергові посиденьки Харківського українського культурно-мовного клубу «Апостроф». Хотілося послухати когось цікавого, глибокого, але некрикливого, когось із тих, для кого цінність поезії — в самій поезії, а не в самовихвалянні і не в демонстративному проголошенні позицій.
Пані Оля тоді ласкаво пристала на моє запрошення. Я зустріла її в середмісті, десь на Сумській, і через площу Поезії — даруйте мені цей ненавмисний символізм, але з пісні слова не викинеш, — провела до Клубу. Того зимового вечора, попри снігову кашу на тротуарах, елеґантна жінка з пишним чорним волоссям, тримаючи мене попідруч, ступала так легко і ґраційно, що годі було й подумати, що поряд зі мною людина незряча. На самому ж заході вона говорила про поезію свого улюбленого Роберта Ґрейвза — перекладів з нього читала більше, ніж своїх авторських віршів, — а ще про те, що для письменника доба Інтернету має свої переваги; хочеш пробитися до читача — не мусиш більше оббивати видавничих порогів, підготуй сам книжку, зверстай і виклади на письменницькому або й своєму власному сайті для всіх охочих.
Її поетичному вислову не властивий пафос і трибунність: її інтонації — камерні, буденні та інтелектуальні водночас, а місцями зворушливо «дівчачі». Можливо, вона нерівна як поет, але чого їй точно не бракує, так це щирості. Її лірична героїня не ідеалізує ні себе, ні героя, ні дійсності: вона тонко відчуває недосконалість світу й водночас десь у глибині тримається за його — часом несподівану — красу.
2022 рік приніс Харкову повномасштабну війну. Я відчула полегкість, довідавшись, що Ользі з родиною вдалось евакуюватися на захід України. За підтримки журналіста Деніела Джерстла вона написала англомовну статтю про свою евакуацію — «Here’s what Ukrainians with disabilities face as we cope with war» («З чим стикаються українці з неповносправністю, переживаючи війну»). Уривки з цієї статті я використаю як епіграфи до окремих розділів нашої сьогоднішньої розмови: це унікальний досвід, який говорить сам за себе і вже сам у собі є обвинувальним актом проти російської аґресії.
Читати даліОпубліковано | 9 Жовтня, 2022 | Прокоментуй!
24 лютого 2022 року змінило життя всіх нас. Особливо драматичні зміни зачепили мешканців українського Сходу і Півдня. Харків, колиска «Березоля», став одним з перших заатакованих Росією міст.
У нових обставинах, коли все дотеперішнє обнулилося, кожен ухвалював рішення сам для себе — що робити далі. Для мене таким рішенням стала якнайшвидша евакуація, разом з родиною, з обстрілюваного міста — інших варіантів я просто не розглядала. Але Харків живе і стоїть надалі — хоча цілі квартали міста зруйновані, а населення зменшилося вдвічі. Хто лишився в місті, як і чим вони живуть, на що сподіваються?
Читати даліОпубліковано | 16 Грудня, 2021 | Прокоментуй!
Коли я кільканадцять років тому молодою журналісткою прийшла на роботу до редакції «Березоля», Ірина МИРОНЕНКО (нар. 1960) була однією з найяскравіших постатей у редакційному колективі. Колоритна південна зовнішність, гостре перо, вольова вдача, багата мова, присмачена іронією, подекуди жорсткуватою… Відтоді мені приводилося бачити пані Ірину і в ролі поетки на літературному вечорі, і в ролі журнального критика, і за студійним мікрофоном, як ведучу різних радіопрограм, — і щоразу там, де присутня вона, нема місця байдужості, поверховості, недбальству: завжди вона діяльна і сповнена ідей, завжди навколо неї вирує енергія.
Багато хто з вірних березільських читачів пам’ятає «Хроніку», якою у свій час відкривалося кожне число часопису, і її авторку, бойову харківську інтелектуалку, від якої не раз перепадало горе-політикам — хоч місцевого, хоч державного рівня. Дехто з читачів може згадати й вірші Ірини Мироненко на журнальних сторінках. «Я вдалася у матір, у матінку-ніч. Я не жінка, а думка з тонких протиріч…» Іноді ці протиріччя прориваються назовні: привітність і певна закритість, товариськість і сильне відчуття внутрішньої незалежності, гостра критика негараздів сучасності й водночас — заборона собі та іншим «скиглити».
У дні, коли подорожі обмежено й тільки інтернет скорочує відстані, — хай ця розмова стане вітанням з Харкова, міста, яке було березільською колискою. Вітанням для всіх шанувальників журналу: і киян, і мешканців віддалених куточків України, і навіть тих, хто читає нас за океаном.
Читати даліОпубліковано | 2 Грудня, 2016 | Прокоментуй!
Журі конкурсу Міжнародної слов’янської поетичної премії у складі Віктора Бойка (Україна), Казімежа Бурната (Польща), Красімира Георгієва (Болгарія), Олега Комкова (РФ), Віри Копецької (Чехія), Ігоря Лосієвського (Україна), Сергія Шелкового (Україна, голови журі), Володимира Яглічича (Сербія) повідомляє своє рішення про підсумок Конкурсу 2016-го року: Читати далі
Опубліковано | 2 Серпня, 2016 | Прокоментуй!
У журналі “Слово і час” (№ 6 за 2016 рік) вийшла стаття київської віршознавиці Надії Гаврилюк “Поетичне суцвіття Слобожанщини”, де розглянуто жіночі й чоловічі голоси харківської лірики ХХ-ХХІ ст. Попри деяку суперечливість саме такого “набору” постатей, творчість яких окреслено в розвідці, відрадно, що література Слобожанщини актуалізована на всеукраїнському рівні; дослідниця тонко передає настрій, оприявнює загальну тональність, стилістику, тематику поезії наших авторів. Статтю можна читати тут
Опубліковано | 13 Квітня, 2015 | Прокоментуй!
Коли дивишся на цю жінку, коли зауважуєш її промовисту південну вроду, то перше слово, яке спадає на думку, – квітуча. Жінка-розквіт, жінка-весна… і не має значення, скільки їй – учора, сьогодні чи завтра – років: такі жінки не бояться календаря, вони в будь-якому віці зберігатимуть і дитячу безпосередню щирість, і підліткове кокетство, і романтичність юності. Либонь, саме тому твори уманської письменниці Марини ПАВЛЕНКО не залишають байдужими читачів усіх вікових категорій: вона легко вхоплює пригодницьку жилку, цікаву дітлахам, і доглибно зворушує літніх, коли правдиво й емоційно розповідає історії людських життів, де-не-де приперчуючи драматичні фабули живим українським гуморцем.
Нині маємо «з перших рук» історію самої Марини – емоційної, рухливої, говіркої. Історію, в якій є місце і дитячим страхам, і щасливому материнству, і творчим радощам. Читати далі