За що і як любити життя?

Ткаченко Г. П. Врятоване життя : Повість та оповідання

/ Ганна Ткаченко. — Х. : Тім Пабліш груп, 2013. — 284 с.

Коли прочитаєш гарну книгу, то хочеться, щоб її прочитали всі. Таке відчуття я пережив, закривши останню сторінку книжки Ганни Ткаченко «Врятоване життя». У ній зібрані різноманітні твори авторки — повість і п’ять оповідань. Що ж їх об’єднує? І чи відбулася книжка? Адже вона повинна являти собою художню цілісність, а не збірку творів, які випадково опинилися під однією обкладинкою.

Ганна Ткаченко — молода письменниця, тільки-но в 2011 році прийнята до Національної СП України. Але здається, що вона писала повісті й оповідання все своє життя, настільки зрілою й поважною є притаманна їй манера творення художнього світу.

Багато що в цьому світі дивує. Наприклад, потужна присутність в її творчості теми радянсько-німецької війни. Чому дивує? Тому що для письменниці ця тема є історичною. То для учасників війни, ветеранів вона залишалася сучасністю. Тривалий час твори про війну писалися очевидцями. Але для покоління, народженого по війні, до якого належить Ганна Ткаченко, — то все вже не сучасність, а історія. Чому Ганна Ткаченко прикипіла до цієї теми? Так само — загадка. Загадка тим більше, що читаючи її твори, не можна позбутися враження, що пише авторка сама про себе.

Зрозуміло, що кожна культурна людина може в своєму житті написати один твір — свою автобіографію, тобто описати те, що з нею відбувалося в житті. У когось цей досвід ширший, у когось вужчий. Та розповісти є що кожному. Але справжній митець починається там і тоді, де й коли він включає свою творчу фантазію й за її допомогою творить нові художні світи. Здатність творити такі нові художні світи — провідна ознака творчості Ганни Ткаченко.

Отож спочатку про повість про війну «Летіла зозуля». Це символічна назва. З одного боку, це початкові слова однойменної пісні, яку реально співає коханий головної героїні Марусі, батько її сина Льоньки. З іншого, — сама Маруся сприймається як та пташка, яка летить на батьківщину, додому, долаючи всі перешкоди, яких — зрозуміло — не бракувало під час війни.

Розповідь розпочато ще перед нападом німців. Маруся працює вчителькою в селі. Для односельчан вона — Марія Іванівна. Їй двадцять шість років. Але в неї вже є син. Вона побувала замужем за артистом Борисом, який легковажно проміняв її на іншу. І от тепер Маруся — сама.

Стрімко, як у пригодницькому романі, котяться події. Маруся з батьком, матір’ю й сином виїздить в евакуацію. Українці з Полтавщини опиняються в Республіці німців Поволжя. Місцеве населення, однак, вивезене з рідної землі. Українців вселяють у їхні порожні будівлі, як колись у порожні будинки українців, винищених голодоморам, вселяли російські родини Так свавільно російська влада Радянського Союзу розпоряджалася українцями. Знищуючи їх на своїй батьківщині, вона ще й залучала їх для проведення своєї імперської політики, спрямованої проти менших народів.

Потрапивши безневинно в немилість до «человека из органов», Маруся йде до нього порозумітися. Але цей тиловий герой зґвалтував беззахисну красуню й наказав приходити до нього щовечора. І молода жінка наважилася на безпрецедентний крок — тікати додому, в Україну. Дарма, що батьківщина ще не визволена, вона йтиме слідом за фронтом.

Архетип дороги, який став предметом неодноразового висміювання в критиці постмодернізму за його нещадну експлуатацію, в Ганни Ткаченко виглядає природним і неминучим не художнім прийомом, — арматурним конструктом повісті. Утікачка Маруся з сином Льонькою у возику, що його тягне корова Чита, яка по дорозі й годує подорожан своїм молоком, — що може бути екзотичнішим і більш неймовірним? Але Ганна Ткаченко зобразила їх шлях у Україну з такою силою художньої правдоподібності, що — знову ж — читачеві несила струсити з себе враження ефекту присутності.

Марна справа переказувати в рецензії багатий на подробиці сюжет. Подорож завершилася щасливо, якщо можна говорити про щастя в країні горя й злиднів, якою після війни виглядала підрадянська Україна. Але справа тут в іншому. У наближенні Ганни Ткаченко до тієї правди життя, про яку неможливо було говорити досі. Розповідь втягує в повість цілу купу нового матеріалу, торкатися якого раніше було заборонено через цензуру, а потім уже — і це трагедійно — все менше й менше лишалося носіїв того знання, яке могло репрезентувати правдивий образ війни. Зрештою, на це й розраховували фальсифікатори історії. Але вони не могли передбачити, що прийде така собі Ганна Ткаченко й стане розповідати несподівану й щемливу правду.

Що ми сьогодні знаємо про Республіку німців Поволжя і про долю тих німців, що її населяли? Нічого. А Ганна Ткаченко сміливо уводить цей матеріал в українську літературу. Абсолютно новий мотив — це те, як поводилися в евакуації «дети столичного пролетариата». Через цю їхню ганебну поведінку Марусі загрожує тюрма. Що й спонукало її рятуватися, втікати.

Те, що раніше заважало Ганні Ткаченко в інших творах, — надмірна драматургічність її епічного простору, репрезентація життя через розгорнуті монологи (чи діалоги) героїв, які відігравали роль прийомів ретардації в динамічному сюжеті, в повісті «Летіла зозуля» використані ощадливо, влучно і — головне — доречно, для репрезентації нового знання. Ось, наприклад, розмова в пожарці, яку слухає малий хлопчик Льонька. Дядько Петро намагається вгамувати молодого Василя. А той, ніби не розуміючи, чим йому загрожує необережно сказане слово, розповідає про напад (а не «визвольний похід») Радянського Союзу на Польщу, про масове винищення місцевого населення, вивезення його на Сибір, пограбування майна в тих, що лишилися.

«Тепер звідти вагонами добро везуть, навіть піаніно, — ніби глухий став молодий Василь. — Півроку тому хлопці на вокзалі розмову підслухали: раніше там можна було і так узяти, а тепер тільки за гроші, але все одно дешево. На західній. Зрозуміли (…) Багато хто у відрядження туди подався, з начальства, звичайно, щоб чужого добра за копійки набрати. (…) Виходить людей вивезли, а добро їхнє… розкрадають».

Зовсім невідома тема — бунт селян проти тактики «випаленої землі», яку застосувало радянське командування, знищуючи не тільки комунікації (електрозв’язок, водогони, мости), але й продовольчі запаси й прирікаючи свій власний народ, залишений напризволяще в окупації, на голодну смерть, щоб потім лити крокодилові сльози над кількістю жертв. Ганна Ткаченко вперше показала, як самі мешканці села Климова Балка спиняли трактор, який голова колгоспу послав заорювати поле зі стиглим хлібом.

— Не дамо наш хліб нівечити, — кричали вони. — Під трактора ляжемо, краще тут померти, ніж з голоду.

Діда Захара, який відчепив від трактора плуга, заарештували, але й після цього жінки не здалися. Епізод закінчився смертю баби Гапки, яка потрапила під колеса трактора й була розчавлена. Тракторист утік у посадку. Так, ціною крові, селянам все ж вдалося відстояти останнє не знищене пшеничне поле.

Звичайно, не за саму новизну тем заслуговує на похвалу авторка, але за густоту письма, вагомість, з якою вона ці теми розробляє. Навіть тоді, коли вона робить це на засадах нарисової поетики, тобто в одному епізоді, на одній сторінці тексту, художня вагомість картини в цілому від цього не страждає. Зрештою, вона виявила себе й майстром короткої форми, створивши довершені зразки в жанрі оповідання.

Малі епічні жанри репрезентовані новелою й оповіданням. Різниця між ними полягає в тому, що новела, як правило охоплює один епізод з людського життя, «вимагає» сконденсованого викладу, стислості письма, змістової вагомості художніх деталей, несподіваної розв’язки, яка часто співпадає з кульмінацією. Довершені зразки новели — «Коні не винні», «В дорозі» М. Коцюбинського, «Віддавали Катрю», «Смерть кавалера» Григора Тютюнника.

Оповідання за свій предмет має «долю людини» (повторю назву знаменитого оповідання М. Шолохова), передбачає певну розгорнутість сюжету, втягування в нього усієї історії людини. Майстром такого оповідання був А. Чехов. Він умів подати долю людини на просторі 15–20 сторінок в оповіданнях «Архієрей», «Людина в футлярі», «Іонич», «Дама з собачкою». Недарма від нього лишився афоризм: «Усе наше життя — то сюжет для невеликого оповідання».

У сліди А. Чехова ступає й Ганна Ткаченко. Її оповідання особливо виразно демонструють таку її рису, як уміння зайняти позицію героя (героїні), описати картину життя з такою виразністю, нібито все насправді відбувалося з нею самою, примусити читача повірити собі, перейнятися її художньою філософією, прийняти уроки життя.

Перше з розміщених у книзі оповідань Ганна Ткаченко назвала «Оленчина доля», ніби наслідуючи й конкретизуючи назву М. Шолохова. Не думаю, що тут мало місце свідоме наслідування, мабуть, письменниця щиро здивується від цієї аналогії, але у творчості, як правило, йдеться про запозичення на підсвідомому рівні. Оповідання «Оленчина доля» — про все життя дівчини, а потім молодої, а ще потім і не дуже молодої жінки. А втім, її характер відзначається енергійною вдачею, налаштованістю боротися за своє щастя. Воно до неї приходить як нагорода за терплячість, очікування. Змалку вона була закохана в Михайла, жалілася бабусі, що він на неї уваги не звертає, а бабуся заспокоювала: ти, мовляв, ще мала, ти ще не розквітла, от він повернеться з армії й помітить тебе. Але «сліпий» Михайло одружився з іншою. Після цього й Олені довелося вийти заміж без кохання. Вона прожила своє життя в поневіряннях, захищаючи свою людську гідність і жіночу честь. І от одного разу несподівано побачила на своїй стежці Михайла. Він теж не був щасливий ні в подружньому, ні в професійному житті. «Одним словом — до тебе приїхав, — ніби не він, а хтось із неба проказав ті слова». Посилання на небо — не випадковість у художньому світі Ганни Ткаченко, а закономірність. У її сюжетах стільки ж художньої справедливості, як і художньої правди.

Оповідання «Бабусині таємниці» — про людську жорстокість і про покарання, яке за ту жорстокість зустрічає її носіїв. І знову перед нами зображена людина упродовж усього свого життя. Це — Оксана. На початку оповідання бачимо її дівчинкою, над якою знущаються родичі, підозрюючи, що вона вкрала відкладені на купівлю хати гроші. Жахливість ситуації полягає в тому, що й рідна матір не прагне захистити дочку. Як тільки дівчина подорослішала, зробила все можливе, щоб вирватися із свого найближчого родинного довкілля, але й на чужині її спіткала лиха доля. Шкода, що вся сентенція цього місткого оповідання, зрештою, підсумована авторкою в приказці: «Що посієш, те й пожнеш». Насправді оповідання багатше за цю однолінійну ідею, репрезентує більш множинний світ, у якому зло дістає покарання, як і люди, які його сіяли або не опиралися йому.

Оповідання «Грузинка і босяк» — варіація на тему знаменитого кіносценарію В. Маяковського «Панночка і хуліган». Петько лишився сиротою в голодомор, виріс у дитячому будинку, вивчився на тракториста, війну пройшов… і проніс усе життя кохання до Грузинки, дівчини з тієї родини, що була привезена здалеку, аби заселити спустошену голодом Україну і вселилася саме в Петрову хату. Неважко здогадатися, що батьки не схотіли видати свою «панночку» за «босяка». Але художня логіка Ганни Ткаченко веде героїв своїми «перехресними стежками». Герої зустрічаються, щоб зізнатися знову один одному в коханні та оплакати свою нещасливу долю.

Пригадується з цієї нагоди мемуарний роман Ірини Жиленко «Homo feriens». Там авторка говорить: «Людині для щастя потрібні всього дві речі: кохання і свобода. Свободи ми не мали, тому хотіли бути щасливі лише завдяки коханню». Але Ганна Ткаченко показує, якою нещасною стає людина, яка кохання приносить у жертву. Чи то родинним забобонам, чи то погоні за достатком, чи за все вищими посадами. Усі вони опиняються там, куди самі себе приводять — біля розбитого корита.

В оповіданні «Врятоване життя» знову перед читачем прокочується все людське життя. У цілому благополучна пара — бездітна, а відтак не відчуває повноти щастя. Вихід один — усиновити дитину з сирітського притулку. Так у родині з’являється Сергійко. Далі оповідання нагадує психологічну студію з проблем адаптації до нормального життя заляканої й принижуваної дитини, яка на рівні інстинктів не може повірити в своє щастя й добре ставлення до неї. А тут іще й загроза — поява біологічної матері. Як у цій ситуації поведеться Сергій? Цей епізод — випробування для всієї родини.

Завершує книжку оповідання «Чудо». Це притча, збудована на тонкій паралелі людського й лелечого життя. У баби Віти на подвір’ї оселилися лелеки, виростили лелеченят, а коли прийшов час відлітати у вирій, крило в матері виявилося пошкоджене, і бусол сам відлетів, без неї. Повернувся він навесні з новою парою. Зраджена лебідка, коли баби Віти не було в хаті, кинулася у вогонь, у піч, і згоріла. Згодом повернувся за нею й бусол, але не знайшов колишньої коханої, піднявся високо в небо і впав звідти каменем.

На цьому тлі розкручується в минуле стрічка життя баби Віти. Залишившись на самоті, вона з охотою ділиться спогадами… з лебідкою, так ми й довідуємося про ті колізії, які довели її до цієї сільської хати. Навесні від онука лист прийшов. Він писав, що за кордоном на заробітках, що бабуся йому найрідніша й він не може її покинути. Це писав той онук, який був бешкетником і хуліганом, мав проблеми із законом і мусив тікати за кордон від правосуддя. У кінці ми губимося в здогадах: диво — це повернення в покинуте гніздо нової лелечої пари чи опритомнення онука для людських моральних цінностей? Але притча й повинна бути багатозначною, містити в собі символічний зміст.

Герої Ганни Ткаченко — симпатичні й глибоко змістовні люди. Вони набираються досвіду за все своє життя. Цим вони цінні для письменниці і для читача. Вони, незважаючи на випробування, страждання, бідування (прошу пробачення за мимовільну риму), люблять життя і навчаються його любити, ним дорожити, примножувати в нашому жорстокому світі добро. Улюблена Ганною Ткаченко категорія поетичної справедливості об’єднує всі її твори.

ЇЇ герої навряд чи можуть бути віднесені до інтелектуалів, які старанно осмислюють пройдений шлях і пропонують зі свого досвіду виважені висновки. Та й не завдання письменника моралізувати над зображеними картинами дійсності й приписувати до кожної такої картини, як у байці, свою мораль чи «силу», як говорив Г. Сковорода. Ці висновки лежать у площині читача, а не письменника. А читач, безперечно, прочитає ці твори із задоволенням і винесе з них уроки любові до життя. Та й до автора, який це життя навчає любити.

Ігор Михайлин