Історія

Майї Львович – 90!

Опубліковано | 21 Квітня, 2023 | Прокоментуй!

Майя Львович (23.04.1933- 13.07.2015) народилася в сонячній веселій Одесі. Отже з місцем народження їй пощастило. Не пощастило з датою: страшна весна 33-го.  А далі строкатий алфавіт географічних назв, котрі в тій чи іншій мірі пов’язані з біографією поетеси: Алза, Актюбинська область, Ашмянка, Бєларусь, Берестейщина, Гомель, Каролішчавіці, Казахстан, Одеса, Харків і т. д.

Читати далі

---

СТЕЖКАМИ СКОВОРОДИ. Передмова до антології творів харківських письменників, присвяченої 300-річчю від дня народження українського любомудра

Опубліковано | 1 Грудня, 2022 | Прокоментуй!

Олександра Ковальова, Харків

Триста років багато це чи мало, аби щось осмислити, осягнути? Іноді багато, іноді мало. У нашому випадку, звісно, мало. Що нам відомо про нашого великого земляка в рамках його біографії? Те, що його батьком був малоземельний козак Лубенського полку Сава Сковорода. А от мати, з матір’ю, тут усе дуже непросто, адже ма-ти філософа, Пелагея Степанівна, походила з роду Шан-Гіреїв, які служили в Канівському та Корсунському полках, вважалися прями-ми нащадками Чингісхана і правили Кримом понад чотириста років.

Читати далі

---

Згадуючи Василя Мисика

Опубліковано | 9 листопадаа, 2021 | Прокоментуй!

Інтернет-зустріч, присвячена Василю Мисику, що відбулась 16 жовтня 2021р. за ініціативи Харківської обласної організації НСПУ, – велика подія для нашої культури. Презентація книжки « … І цілий всесвіт допоміг нести», укладеної Олександрою Ковальовою, Іриною Мироненко, Анатолієм Перервою та Анатолієм Стожуком, стала приводом до спілкування літературознавців, перекладознавців, літераторів, музейників, шанувальників таланту Василя Олександровича з усієї України. Велика вдячність за появу цієї книжки шановній упорядниці пані Олександрі Ковальовій, поетесі та перекладачці, й панові Анатолію Стожуку,  голові Харківської обласної організації спілки письменників, письменникові та літературознавцеві, директору видавництва «Майдан», чиїм коштом і було здійснено видання.

Читати далі

---

ПРО ЛЕОНІДА УШКАЛОВА І ДОБУ, В ЯКУ МИ ЖИЛИ

Опубліковано | 5 листопадаа, 2021 | Прокоментуй!

5 листопада Леоніду Ушкалову виповнилося б 65 років. З нагоди ювілею пропонуємо вашій увазі спогади Анатолія Новикова.

Звістка про раптову, неочікувану смерть Леоніда Ушкалова мене, по суті, приголомшила. Цю реальність (для мене це якийсь сюрреалізм) досить важко усвідомити навіть тепер, коли пройшло вже чимало часу – понад дев’ять місяців. Адже він був у розквіті своїх творчих сил і начебто мав для свого віку відносно непогане фізичне здоров’я. Але це, мабуть, так здавалося лише на перший погляд. Очевидно, велика перевтома (Леонід в останні роки щороку друкував по кілька книг, поєднуючи це з викладацькою діяльністю) далася взнаки. Якось Льоня мені навіть жалівся, що від перевтоми непритомнів, проте не хотів збавляти темпів. Таке враження, що він постійно перебував у творчому цейтноті, поспішаючи якомога швидше виплеснути в електронну комп’ютерну пам’ять, а потім на папір свій величезний запас знань, свої непересічні думки. Однак організм не витримав таких темпів, і, на превеликий жаль, сталося те, що сталося.

З Льонею Ушкаловим (для мне він назавжди залишиться Льонею) ми познайомилися понад чотири десятиліття тому – в листопаді 1976 року, коли в Харківському державному університеті (тепер Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна) почали працювали десятимісячні підготовчі курси для майбутніх вступників. Ці курси неофіційно називали робфаком (мабуть, за аналогією в 1920-ті роки), оскільки навчатися на них із практично гарантованим вступом до університету мала право лише робітнича молодь, тобто юнаки й дівчата зі стажем два і більше роки. Притому безпосередньо на виробництві – на заводі, фабриці чи в колгоспі. Зараховували туди за спеціальним направленням керівників відповідних виробничих колективів. А ще на робфак на таких же умовах приймали демобілізованих із лав Радянської армії. Саме такими вчорашніми солдатами й були ми з Льонею та ще півтора десятками інших таких же наших товаришів, що виявили бажання гризти граніт науки на філологічному факультеті одного з кращих в Україні вишів. Серед цих останніх, до речі, був і Микола Філон – теперішній завідувач кафедри української мови в Каразінському університеті. Щоправда, навчалися ми з Льонею на різних відділеннях – я на російському (спеціальність – російська мова і література), а він на українському (українська мова і література). Але, ясна річ, ми досить часто пересікалися – і під час перебування на робфаці, і після того, як наступного 1977 року стали студентами й перебазувалися з головного корпусу університету, що знаходився за адресою площа Дзержинського, 4 (тепер – площа Свободи) у приміщення на вулиці Гоголя, 7, де тоді розташовувався філологічний факультет. Тим більше, що деякі дисципліни читалися для всього потоку (наприклад, історія КПРС).

Читати далі

---

ПРАВДА КРІЗЬ СТОЛІТТЯ (Вбивство Леонтовича – злочин «червоного терору»)

Опубліковано | 29 Жовтня, 2021 | Прокоментуй!

Моє рідне село, що в колишньому Теплицькому районі Вінницької області, має незвичну назву — Саша і знаходиться неподалік Марківки де священиком був батько Миколи Леонтовича

Пам’ятаю, як у дитинстві був присутній при розмові батька з односельцями і чув, як  між селянами з цього приводу часто виникали суперечки: одні говорили, що Леонтовича вбили бандити, а інші (з острахом) — що то «чекісти». Де та правда, і чи можна було її знайти в години лихоліття, в яке кинула нас більшовицька веремія? Упродовж тривалого часу я не цікавився офіційною біографією славетного земляка-композитора. А коли, після 27 років слідчо-прокурорської роботи, випала нагода,  перечитати дещо з опублікованого про його загибель, впевнився, що комуністична доба тягла на себе свою інформаційну ковдру, використовуючи (з ідеологічною метою) факт смерті Леонтовича.

Дещо знаючи слідство розумію його як збирання фактологічної бази та оцінювання доказів і подальше подання їх до суду. Знаю, чого варті ті зібрані з упередженням докази, адже відоме протистояння «білих і червоних», коли сторони взаємно звинувачували одна одну в злочинах «незаперечними доказами». І ті, й інші «пригощали» громадськість відвертим чи прикритим намаганням звинуватити та передати свої «докази» не до незалежного суду, а владі — для формування громадської думки.

Такою технологією, зокрема, зайнявся відповідальний секретар міністерства внутрішніх справ УРСР Іван Харитонович Головченко, який з 1962 року був міністром внутрішніх справ (аж до 1982 року). Саме з-під пера цього «письменника» й почали виходити спогади родичів Леонтовича (сестри та дочок), в яких поміж куцих даних вбивства поширювалася розлога інформація щодо «петлюрівсько-розбійницького» сліду в справі Леонтовича на зразок:. «Батько захищав Радянську Україну, різко критикував петлюрівщину і петлюрівські банди, вони тоді бродили по Поділлю, тероризуючи населення, грабували, вбивали».

Це  чітко розкрилося в період незалежної України, коли стали доступні засекречені матеріали тих часів, котрі показали спотвореність та заангажованість публікацій у радянській пресі, якими приховували знищення талановитого українського композитора тодішніми владними структурами — так званим ВЧК. Єдине, що так і було незрозумілим — чому чекісти вдалися до такого жорстокого акту?

Аналізуючи  публікації в Інтернеті й дещо піддаючи сумніву його вбивства агентом ВЧК на підставі лише фрагмента рапорта начальника міліції, який демонструється в музеї Леонтовича, я висловив думку, що рано, ой ще дуже рано ставити крапки над  «І» І це дійсно так..

Збираючи дані про загибель Леонтовича ніби запитував себе: невже правда  про ту загадкову смерть відкриється  лише перейшовши через століття!?  Гадаю, що не помилився. До сторіччя з дня  загибелі Миколи Леонтовича в  музеї композитора, що у селі Марківка, відбувся круглий стіл. В його роботі взяли участь директор Вінницького краєзнавчого музею Катерина Висоцька та заступник начальника відділу культурно-мистецьких установ управління культури і мистецтв Вінницької обласної державної адміністрації Ольга Зелінська.

Спогади із районки

Після круглого столу під символічною назвою «Безсмертя в музиці» в Теплицькій районній газеті від 11 лютого 2021 року № 5  опубліковано спогади ( Із щоденника товариша та колеги  М.Д. Леонтовича по Тульчинському єпархіальному училищу, талановитого вчителя музики і знавця народних пісень Якима Греха, мовою оригіналу) які я  пропоную читачам, а потім наведу свої міркування

«… В суботу після Різдва 21 p., в полудні, два невідомих чоловіки підходять легенько до мої квартири. Якихось два товариші йде до нас….Браво, Микола Дмитрович! Що ви кажете?!” І в ту мить здивований мій погляд зупинився на веселім обличу добре знакомого мені чоловіка. Його, пошита йому дружиною, шапка, старе пальто, одна рукавиця на один палець вмить переконали мене, що це був дійсно Микола Дмитрович. Я скочив до дверей і, рівночасно з отворенням дверей, вдарив по моїм здивованім обличу його приємний, ласкавий голос:

– Здоров, старий!

– Микола Дмитрович! Як це? Якими судьбами?

– А що не сподівались?

– Скоріше метелиці з ясного неба, ніж Вас з Тульчина.

– А це мій компаньйон мужик Чижський, знайомтеся!

– Просимо в хату!

От несподіванка. Вітаючись з хатніми, здивовано тяжко було вступити в розмову.

– Як це Ви добилися тут до Теплика?

– От як бачити, хотів попробувати чи добрі отсі черевики, котрі продав мені один тульчинський спекулянт.

– Ви його певно знали?

– Еге, щось чув про него, – цим спекулянтом охрестив якраз мене Микола Дм., бо я відпродав йому свої черевики.

– Тепер в такі непевні часи мандрувати? Ой, занадто рискуєте, Микола Дм.

– Ви думаєте, що тільки Вам можна ходити з Тульчина в Теплик, а мені ні? – видержуючи все поважно веселу усмішку, говорив він.

– І як це Ви пройшли, кругом війська і банди. Ви їм не попадалися на очі? Я вже сам чотири рази збирався йти відвідати Вас в Тульчині, і все неспокійний час, переходи військ, бої з повстанцями якраз в тих районах відстрокували мене від мандрівки на Тульчин. А Ви все-таки рішились!

– Я не мужик, щоб боятися йти на чужину!

– Якраз питав би ся Вас, як би хто-небудь з ліса вискочив Вам назустріч, чи Ви мужик, чи ні. Тоді навіть ваша музикально-вокальна рукавиця (його назва) не спасла б Вас від всяких реквізіцій не то спекулянцких черевиків, але може й голови!

– Не бійтеся, я йому показав би п’ять пальців: оцей грає соль, а цей фа дієз, або фі, а цей і той октаву. Спитав би його чи він курить, чи є в кого “мерсі” (так любив говорити Микола Дм., коли хотів від кого закурити), побалакали б собі і розійшлись по-грамотному.

– А о Вас навіть не питав би, а відразу стріляв би.

– Так-так, Ви лучше не ходіт і добре зробили, що не пішли! Аж на чужину в Тульчин.

В дальшій, все шуткуючій розмові сказав Микола Дм., що треба було йому йти до батька за хлібом і ще батько має пошити йому костюм з раднини та й цікавиться, чи виконала роботу Н. Танашевич. А робота така, що Танашевич переробляла по вказівкам Миколи Дм. твір Грінченка “На русальчин Великдень” лібрето для його опери.

– А як же Ваша опера? – спитав я.

– Відпочиває!

– Чому?

– Нема часу, всякі зібрання, співки з солістами і хором, уроки – все те перешкоджає, а до того я порішив за цей час підучитися трохи в техніці.

– Но-но, не зівайте. Ви ж обіцяли Стеценкові на Великдень закінчити всі три акти.

– Це він собі сам обіцяв! Хто його знає, що ще до Великодня може статися? – ті слова висказав він якось інакше, більш з болісною шуткою, ніж веселою.

– Ну як поживаєте Ви в Теплику?

– Втікли з Тульчина, трохи скучно стало без Вас.

– В нас є державний хор, ага!

Розмовляючи так на буденні теми, ми засіли до обіду. Микола Дм. зі смаком їв куліш, промовляючи: “О, я дуже люблю куліш. Лучше, ніж циган сало”.

…- Як Надя, пише що – не знаєте?

– Надя? – Кромі Вашого лібретта до опери, ще й гарні вірші стала писати.

– Та й українка з неї стала, правда? – немов з веселою ласкавістю спитав він мене.

– Я думаю, що хто з Вами не подружився би, не може бути не українцем.

Ми попрощалися і умовилися, що зустрінемося в Стражгороді на Йордан.

…Ледве замерзла земля на Йордан, розмерзлася. Стало болото. Я вибрався до Стражгорода. Коли вступив в хату св. Танашевича, вітаючись зі всіма знакомими дівчатами, батюшки весело задали мені питання: “А в нас хтось є, ага. Угадайте, ага!” Доволі махнув рукою: “Я ще в суботу чув про “ага”!”

В гостинній сидів Микола Дм. і держав годинник в руці.

– Здоров, старий! Ви чули про нову республіку?

– Яку?

– Стражгородську! Мало мене сегодня не затолочили. Обступили кругом і стали питати, що це ви носите на ланьцужке. Я кажу – годинник. А вони давай кричати: “Ану, покажіть, ми ще не бачили”. Я виняв, показав їм машинерію: всі колеса, спиці, мотуз, бо вони ще не чули слова пружина, а вони, мов ті вівці, збилися, і всі очей не зводять з годинника. “А ето как звать?” Я кажу: “Цифра-номер”. “А ето?” – “Це показник!” – “Как? Приказчик?” – “Ні, показник – така стрілка, що показує, котра година” – “Как-как, приказчик. Где вон? Ану-ка, ну-ка”, – тай як зачали нукати, тиснутися до мене, штовхати зі всіх боків, то ледве спасся я. Були б затолочили на місці. Потім я питався одного мужика, що у вас за порядки такі. “А в нас республіка”, – відповів мужик. Бачите, а ви так близько сидите і не знаєте, що в Стражгороді республіка.

Микола Дм. любив жартувати!

За обідом випивав чарку і не пропускав моменту, щоб не сказати б якоїсь веселої шутки. По обіді одним найбільш інтересним зацікавленням була ворожба матушки Танашевич. Вона з руки старалась вгадувати минувшу і будучу долю. Між иньшими дав руку і Микола Дм. По хироманцких признаках вона показала поки лінію талану. Що всі признали безспорно, сказала, що він до трийцяти літ не зазнав правдивої щасливої любови, що не було в него вірних друзів.

– А от є один мій друг. – показав він на мене, – А як дальше? – спитав він.

Вона приглядувалася до руки і сказала:

– Щось сумно на вашій руці. Лінія життя у вас, немов переривається. Але дальше – знов продовжується? Да, так якось виходить.

Вона дійсно уважно приглядалася до руки і вкінці сказала:

– Щось такого на вашій руці є, що я не можу опреділити. Трагедія в півтора діях, – шутливо добавила. Ні-ні, що то серйозно, – настаювала матушка.

– А, може, як буду вертати до Тульчина, то вийде з ліса якийсь товариш і спитає пропуск? Ні-ні – право не скажу. І не вб’є мене по дорозі!

– А Бог з Вами! – відповіла матушка.

– Так глядіть же. Якби мене передибав хто в дорозі і схотів убити, то я йому скажу так: “Бачиш руку? Ходімо запитаємося стражгородскої матушки, що тут на руці показує: чи ти мене можеш убивати?”. А як це не поможе, то я знаю таке магічне слово, що як скажу йому на вухо, то він відразу переміниться в інструмент.

…Це було в неділю рано 23 січня. Гарна зимова погода бадьоро настроювала душу. Відколи попрощався я з Миколою Дм., під впливом останніх його слів мені зробилось чогось сумно. (Без хвальби і видумки зазначую ці слова). Мимоволі якась сила приковувала мої думки до його особи.

– Ну, сегодня Микола Дм. повинен вже бути в Тульчині, – сказав я сам до себе, немов успокоюючи свої туманні думки. Ану, скільки градусів холоду? Я поглянув на термометр і замісць на градусах, мої очі спинилися на якійсь особі, котра бігом прямувала до моєї квартири. Хто це? Невже ж сестра Миколи Дм. Вікторія. Почувся скорий стук до дверей. Я вибіг відчиняти…

– Коля ранений, рятуйте!!! Де доктор живе! Ой, скоріше, він ще живе… (Пишіть, хто може і вміє описати це потрясення і біль на ту звістку).

Заки доктор Скрипнік зібрався, щоб їхати в Марківку, прибіг (на коні) один марківський селянин і сказав, що Микола Дм. вже помер! А сонце так ярко світило! Я їхав в Марківку побачитись з Миколою Дм. Я тоді не плакав. Хиба ж це що поможе?

– Пусто, як пусто мені на душі! – говорила сестра. – Скажіть, за що його вбили? Що він кому злого зробив. За що? За віщо, за віщо, ой, скажіть! Ми того (убійцю) приняли на ніч, дали повечеряти, ще так приємно розмовляв він з Колею, а Коля все шуткував… Він каже: “Я тайний агент Гайсинського повіту. Дивіться скільки бумаг у мене. Це все моє діло. Поінтересуйтеся, може, знайдете яку знайому вам фамілію з-поміж ворогів совецкої влади”. А Коля каже: “Ні, спасіба!” Потім він став розказувати як то ловко він бандітів підходить. Я, каже, говорю з ним, п’ю, їм, сміюся і тоді, коли він найменше сподіється, накладаю на него свою руку. Ще ні один не вирвався з моїх рук. О, скільки я їх сам прочистив в Гайсинськім повіті!” А Коля тоді каже: “І на що Ви так нищите народ? Ви кажете – бандіти по лісах. Вони ж там не народилися і не зросли. Треба спитатися, що примушує цих людей йти в бандіти! От попустили б ви трохи народові, дали б ше, чого він домагається, і не було б ніяких ні бандитів, ні чекістів”. А він тоді каже: “Так ви ворог совєцкої влади. Ви знаєте, що за такі слова вас можна заарештувати?” Коля спохватився і говорить: “Ви, товариш, не гарячіться, може бути, що і я помиляюся” – “Да-да, знаємо вас добре!” – “От якраз не знаєте”.

Вікторія кожне речення говорила, насилу здержуючи сльози:

– І вони ще потім щось довго балакали. Я часто відходила до кухні, папа також не сидів з ними. Вони оба розмовляли, він багато дечого розпитувався Колю… Ще Коля казав: “Да-да, ніхто з нас не знає, чи до завидка доживе”, – нестримані ридання не давали їй говорити. – Він побачив карту подольської єпархії та й каже: “О, я візьму від вас її, вона мені пригодиться, бо я Гайсинського повіту не знаю добре”. (Розмова між агентом і хатніми велася на російській мові). І хотів знімати вже, а Коля каже: “Не торопіться, товариш, знімете вже завтра, як будете від’їжджати. Нехай ще нічку на стіні повисить. А, зрештою, до завтра ще далеко, може, якраз забудете. Або знаєте, я вам виріжу Гайсинський повіт, а решта хай нам останеться…” Потім вже розходилися спати. Він хотів переночувати у школі на столі. А Коля говорить: “Чого ж на столі, коли є де переспатися. От переспимо в одній комнаті разом. Як полягали, іще папа укрив його Коліним пальто. А рано ой, Боже мій, за що його вбито, за що? Це я винна, я! Він був би вчера (в суботу) вийшов до Тульчина, а я порадила, що краще сегодня. Ще вчера бігала до Кубліча, бо Радзеновський (знакомий Миколи Дм.) мав їхати до Тульчина. Скажіть, скажіть, як можна було його уратувати? Кому він злого що зробив? Нема, не стало його вже між живими. І ніхто не знає, кого вбив цей злочинець. О. Гріщенко його фамілія – він агент гайсинської чеки, його знають наші мужики. Він в Степанівці на мітингах виступав. І кого він убив, і за що? Так підло, так по-звірськи, нехай би були арештовали, держали в підвалах, зкоїли так, як було за що, а то так по-звірськи сонного, беззахисного. Рано до схід сонця він схопився, узяв заладований утинок, відкрив одіяло з Колі, ще сорочку відтягнув і до голого тіла приложив утинок в бік – до голого тіла! Де в нього серце було, де душа чоловіча. Так убили його за правду, за невтомиму працю, і хто убив його скажіть, хто усімнеться?

Папа збудився на цей звук, а Коля крикнув: “Ой, що це, папа, я ранений! Кров, болить…” А він, він наставив утинок до папи і крикнув: “Ані з места, бо сейчас уб’ю, як собаку! Дядько, дядько, взяти старого сей час”. Я і Галя позривались як були, а він вже на порозі до нас – ані з места, руки уверх, бо уб’ю – ругається. Папа сам дав руки звізати, а він нас пов’язав, і всіх в одну комнату. Дядько помагав йому дуже радо. А Коля стогне і щось говорить. Папа кинувсь до порога, а Гріщенко знов погрозив і загнав нас всіх в кут! Потім дядькові каже: “Стережи їх тут”. Сам пішов до Колі і щось довго балакав. Як тільки ми рушились з місця, мужик зараз крикнув, і Гріщенко з’явився з утинком на порозі! Ми мусіли сидіти і чути, як вмирав Коля. “Давай деньги, золото”, – казав вій. “Нема в нас золота. – відповіла я. – Там гроші є, беріть всьо”. Гріщенко почав брати, що попало, і дав віднести мужикові на підводу. Сам стеріг нас, а Коля стогнав, ми чули тільки, як Коля ще запитав: “Так за это ви меня убиваете?” – “Да-да, за это, за это”, – відповів Гріщенко. Більш нічого ми не чули з їхньої розмови. Аж довго-довго, забравши Колі черевики, тужурку, шапку і кожушок, а свою, оставивши, Гріщенко втік, за ним мужик на підводу. Тоді я вискочила через вікно, стала голосити людей. Мужик три рази з підводою то під’їжджав до хвіртки, то чогось вертався, аж збіглися люди, і мужик вже остався, а убійца втік! Чого ж він тікав, як убив бандіта? А Коля вже нічого не говорив, кров сплила, тільки прошептав: “Папа, я вмираю”. Нема, нема вже кому вертати в Тульчин, не знає Клавдія, Нуся що їхнього папи нема вже.

Ми приїхали на подвір’я, заповнене людьми. Він лежав в полатаних штанах – босий, в біленькій сорочонині і в одній камізельці. Його очі не бачили вже нікого, не чули ні плачу, ні смутку, може, серце ще чуло біль, та й воно мовчало. І я той, котрого він ще недавно другом назвав, не сказав йому на прощання нічого! Прости, прости мені, мій добрий учителю, друже! Ти все всім прощав.

Приїхала цего дня міліція з Кібліча, зробила протокол і поїхала! Дядько той сам, що помагав Гріщенкові, клявся, що він нічого не винен:

– Що я міг зделать… Коли він сказав, як не послухаєш мене, то зараз уб’ю! А ще вчера не хотів під ніч їхати, говорю: “Вже завтра поїдемо”. А він каже: “Ані слова, ти знаєш, хто я такий. Сейчас, щоб на ніч бути в Марківці!” — Ну і що я мав робити.

Я поглянув на цего дядька – теркатий, середнього росту, злодійські рухи і гадючий погляд, відгризався, немов собака – він з Кибліча.

Приїхала міліція і доктор з Теплика також на слідство! Післали підводу в Тульчин за жінкою. Похорон мав бути у вівторок. Я пішов в Теплик. Рознеслась скоро вістка про орігінальне убивство, у вечір (в неділю) я чув таке про Гріщенка – начальник міліції Волков телефонував в Гайсин до чеки, що є слухи, що агент Гріщенко убив Леонтовича. Чи був у них такий агент на службі і як ні, то чи робити погоню за убійцем. Відповідь: “Гріщенко. Да єсть такой, сейчас он в командіровке в Кубліче, а может быть, хто другой с такой же фамилией. А как одет зтот убійца?” Волков: “Говорять, в шапку, кожушок, бутинки”. Відповідь: “Так это не наш. Наш был в фуражке, белой рубахе, поясе”. Волков: “Да-да, как раз эти вещи найдены в доме убитого”. Телефон перестав відповідати!

В понеділок увечері рознеслась по Теплику чутка, що міліція ловила Гріщенка. Я чув таке: жид, в котрого остановився Гріщенко ще в неділю у вечір, знаючи про убійство в Марківці, і коли Гріщенко в понеділок цілий день сидів в кімнаті та все цокав утинком, настрашився і пішов дати знати міліції, що в нього є той самий убійца. А ще в неділю увечері, говорив мені його тов., що бачив Гріщенка, убраного в кожушку (він його знає), що ходив попід руку з воєнкомом по Теплику і дуже весело сміялися. Волков з кількома міліціонерами пішов до Гріщенка: “Тов. Гріщенко, ви дома?” Гріщенко за дверей: “А хто там?” Волков: “Это я – нач. міліції Волков. Вийди, пожалуйста, ко мне. Имею дело!” Гріщенко: “А, ото ти! Сейчас…” Було чути, як Гріщенко пішов в другу кімнату чи десь до вікна і за хвилю втворились двері і… вистріл – один, другий. Волкові пройшла куля через шинель на животі, а міліціонера Твердохліба (тепличанина) зранила легко в живіт. Міліція – кількох поховалося, а Волков побіг по воєнкома за отрядом. Гріщенко стрілив ще кілька раз через вікно і втік. Це було під вечір – щез безслідно. Ходили чутки, що довго Гріщенко крутився в поблизьких селах чим раз дальше від Теплика, все грабив, і після одних чуток Гріщенка убили мужики в якімось селі, після других – він утік в Руминію… (Джерело спогадів: Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, фонд №50, справа 1512.

          Отже, дуже багато чого стало відомо. Як би не намагалась радянська влада приховати оригінали документів щодо загибелі композитора – «рукописи не горять». Насамперед стає можливим припускати, що Леонтович, разом з «компаньйоном»  мужиком Чижським, напередодні Різдва прийшов із Тульчина спочатку в Теплик до Якова Греха, а вже потім до села де жив його батько. Цікава деталь, що Лентович був обутий в більш-менш добротні черевики і виказав, що «хотів попробувати чи добрі отсі черевики, котрі продав мені один тульчинський спекулянт». Саме ці черевики забрав  його вбивця і композитора довелось ховати босим.

      Наступного дня Леонтович і Грех були у селі Стражгород у Надії Танашевич. Вона « переробляла по вказівкам Миколи Дм. твір Грінченка “На русальчин Великдень” лібрето для його опери». Там він демонстрував і годинник, який теж був забраний вбивцею.Чому я акцентую на такі, здавалось би несуттєві деталі? Як колишній слідчий прокуратури знаю, що вони мали б велике доказове значення.

Я припускав, що огляду місця злочину одразу після події, в роки того лихоліття, могло й не бути. Проте  в спогадах Якима Греха вказано: «Приїхала цего дня міліція з Кібліча, зробила протокол і поїхала!». Тут може виникнути питання чому міліція не з Теплика, а з Кіблича? Цьому є просте пояснення. На той час Теплик  і Кіблич (населений пунк поряд з селом Марківка), були центрами волостей Гайсинського повіту. Тож  потрібно шукати протокол огляду місця події в архівах Кібличської, а не Теплицької волості.

З’ясована  й роль Грабчака, їздового з Кіблича, який привіз  агента ВЧК Грищенка в Марківку. Вона не така вже й нейтральна і  її можна кваліфікувати як співучасть, хоча він, за спогадом і «відгризався як собака».

Маю дані від місцевих жителів села Кіблич про те що  син Федора Грабчака змінив прізвище, поступив і закінчив  інститут в Києві і навіть здобув вчену ступінь. Припускаю, що без сприяння «компетентних органів» тоді навіть прізвище не можна було змінити.

Більш детально, ніж в спогадах Гната Яструбецького та рапорті начальника міліції Теплицької волості, описано про намагання затримати Гищенка і про те, як він при цьому  ранив міліціонера Твердохіба і, що міг втекти «до Руминії».

Додам. що є публікації про те,  що в 60-х роках минулого століття Грищенко приїзджав в район і розповідав як він «встановлював радянську владу».

В раніших публікаціях  вказувалось, що ім’я вбивці було назване, але мотив тепер встановити неможливо. Ризикну стверджувати, що він проглядається в спогадах Якима Греха: «Потім він став розказувати як то ловко він бандітів підходить. Я, каже, говорю з ним, п’ю, їм, сміюся і тоді, коли він найменше сподіється, накладаю на него свою руку. Ще ні один не вирвався з моїх рук. О, скільки я їх сам прочистив в Гайсинськім повіті!” 

Що означає «прочистив»? Нагадую – та це ж «червоний терор». Лев Троцький сформулював його як  «знаряддя, застосоване проти приреченого на загибель класу, що не хоче гинути». А чекіст М.І Лаціс наголошував: «Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що обвинувачуваний діяв ділом або словом проти радянської влади. Перше питання, яке ми повинні йому поставити,– до якого класу він належить, якого він походження, виховання, освіти або професії. Ці питання й повинні визначити долю обвинувачуваного. У цьому – зміст і сутність червоного терору».

У юристів є такий термін – з мотивів відвертої незаконності. Саме ним керувався  вбивця діючи за мандатом ВЧК з революційною доцільністю.

Безсмертя в музиці

Запроваджений більшовиками  після Жовтневого перевороту, червоний терор поступово став офіційною політикою Радянської Росії і в Україні з січня 1919 року. Хтось скаже, що  хоч і формально, та все ж, в період терору,  були і суди. Звичайно були! Та були і так звані «яструбки» на зразок Афанасія Грищенка, які за мандатом ЧК діяли на свій, позасудовий розсуд застосовуючи індивідуальний терор до багатьох видатних діячів української культури.

Таку його місію «прочистки» можна списати і на бандитів, яких тоді в окрузі теж  було немало, і на «петлюрівський  слід», що й робилося.

Зі спогаду Греха вбачається, що начальник Теплицької міліції Волков міг і не бути посвячений в дійсні цілі агента ВЧК Грищенка. Про це свідчить те, що коли він зателефонував начальнику Гайсинської повітової міліції і назвав речі Грищенка, які той залишив в домі Лентовичів після вбивства: «Телефон перестав відповідати». Крім того сам Грищенко добре розумів, що  орган ВЧК в системі органів державної влади вище  міліції і, знаючи свою секретну місію, нахабно стріляв і в працівницівників міліції, які прийшли його затримати.

Звичайно, спогади Якова Греха опубліковані в районній газеті є суттєвим доповненням в розгадці загибелі  видатного композитора. Але такий  спогад не один. В Інтернеті викладено спогади російською мовою, де Грех згадує  як Леонтович  говорив, що після концерту в казармах, на піаніно,  він забув свій портфель з документами. Його одразу « пригласили на чашку чая», забрали документы, проверили. Потом – вернули. Жду результатов, а может, и убьют».

Беззаперечне  одне, – Леонтовича убив агент  ВЧК.  Вбив та не знищив, бо Микола Леонтович буде  живим довічно – своєю музикою.

Дмитро Щербань,

ветеран прокуратури, член Національних

спілок письменників та журналістів України.

 

---

Лекція М. Красикова «Марлена Рахліна: поезія на тлі доби»

Опубліковано | 8 Вересня, 2021 | Прокоментуй!

8.09  2021 р. о 17:00 у галереї «Мистецтво Слобожанщини» Харківського обласного організаційно-методичного центру культури і мистецтва відбудеться лекція «Марлена Рахліна: поезія на тлі доби» з циклу лекцій «Eх libris Михайла Красикова про мистецтво». Лектор – етнограф, фольклорист, культуролог, мистецтвознавець, літературознавець, поет Михайло Красиков.
        Марлена Рахліна (1924 — 2010)  — яскрава особистість, творчість якої викликає живий інтерес читачів і сьогодні. ЇЇ смілива громадянська лірика, прості та мудрі філософські роздуми, дивна природність поетичного висловлювання, легкий гумор і тонка іронія, що часом переростає у сарказм, — такі основні риси обдарування відомої харківської поетки.

Вхід вільний.


Чекаємо Вас за адресою: Держпром, 4-й під’їзд, 1-й поверх (вхід з боку площі Свободи). Довідки за телефонами: (057) 7051550, 067 91 014 91 , 099 098 0481 та через електронні ресурси галереї: e – mail: oblgallerymc@gmail.com; Facebook: Мистецтво Слобожанщини

Читати далі

---