Публікації за тегом "Люцина Хворост"

Олександр ЛИСАК: «УКРАЇНА ДЛЯ МЕНЕ – НЕ ТЕРИТОРІЯ, А СТАН ДУШІ»

Опубліковано | червня 23, 2018 | Прокоментуй!

Мій сьогоднішній співрозмовник – воїн і поет. Як античний Тіртей, як Ольжич і Маланюк. Яким чином поєднуються в одній душі ці дві позірно несумісні іпостасі, мене цікавило ще з того осіннього дня 2016 року, коли я вперше побачила Олександра ЛИСАКА (нар. 1983) у харківському Будинку письменників і він подарував мені дві свої поетичні збірки – одну давнішу, другу свіжоспечену («Творю свій день», 2011, і «Синдром фантомного болю», 2016). Погортавши обидві книжки, я з подивом відзначила, наскільки друга, написана фактично «в окопі», сильніша за першу: це не просто творче зростання – це творчий прорив. На момент нашого знайомства «окопні» вірші Олександра гриміли на шпальтах «ЛітУкраїни», а сам автор готувався вступати до Спілки письменників, для чого й попросив у мене рекомендацію. Та щойно я її написала, як виявилося, що поета вже з тріумфом вітають як нового члена Спілки – без жодних рекомендацій.

Лисак – яскравий представник правого крила нашої культури. Його тексти – це підкреслено чоловіча поетична мова, з особливою карбованістю формулювань та категоричністю суджень, – утім, не без деякої декларативності та ухилу в публіцистику, від чого, мабуть, у громадянській ліриці вберегтися важко. Й в особистому спілкуванні він знов-таки не уникає ні рішучих тверджень, ні гострих оцінок, ні жорсткуватої подекуди іронії. Навіть після закінчення розмови довго ще пам’ятається прямий погляд цього чоловіка – молодого, але вже батька трьох дітей, уже значеного дуже непростим досвідом війни.

Такі, як він, мужніють рано. Такі, як він, надзвичайно природно і якось безстрашно беруть на себе відповідальність – за мовлене слово, за родину, за країну.  Читати далі

ШАЛЕНЕ СПОДІВАННЯ ДОШЕПОТІТИСЯ ДО… (нотатки з перекладацької конференції)

Опубліковано | травня 4, 2017 | Прокоментуй!

Амфітеатр Великої фізичної аудиторії каразінського університету чудово пасував до розмови про українську школу перекладу. ІХ наукова конференція “Актуальні проблеми перекладознавства та методики навчання перекладу” пройшла з міжнародною участю саме в цих стінах квітневої пори, що снігопадами нагадувала лютий.  За високими вікнами десятого поверху відкривалася імлиста панорама Харкова. Якщо подивитися вниз, можна було побачити двох бурих ведмедів, що меланхолійно походжали засніженим майданчиком. Багаторічне сусідство університету й зоопарку увиразнювала кісточка якогось птаха, занесена на віконний укіс кимось із зоопаркових крилатих утікачів. Читати далі

Микола МОХ: «ВІДЧУВАЮ СЕБЕ ПРИЧЕТНИМ ДО ВСЬОГО, ЩО ДІЄТЬСЯ В МОЇЙ КРАЇНІ»

Опубліковано | лютого 9, 2017 | Прокоментуй!

Героя цього інтерв’ю я вперше побачила в його рідній стихії – на сцені. Стояв 2010 рік, країна оговтувалася від потрясіння після вкрай невдалого результату президентських виборів. У Харкові це потрясіння було сильнішим удвічі, оскільки міська влада неприховано підтримувала і просувала всі рецидиви совєтської доби. І якось ми з друзями із Клубу «Апостроф», стомившись від власних нарікань і бажаючи посміятися собі всмак, подалися до театру ім. Шевченка на комедію «Гроші» (літературне першоджерело – п’єса «Сто тисяч» Карпенка-Карого).  Мене буквально зачарував химерник Бонавентура у виконанні Миколи Моха, і саме до цього актора я після вистави підійшла з букетом.

Наступного, 2011-го року ми з паном Миколою були ведучими фестивалю «Сад божественних пісень», що традиційно влаштовується що вересня в селищі Бабаї, знаному як одне з культових сковородинівських місць. Тоді публіка всміхалася, вловивши чудернацьке суголосся наших прізвищ: концерт ведуть двоє – Хворост і Мох…

А вже наприкінці 2013-го я рада була зустріти пана Миколу на перших мітинґах харківського Євромайдану. «Наш Бонавентура!» – сяйнуло мені: та сама сива борода – і струнка, моложава постать, та сама привітність у манерах і лукавинка в очах.

Актор і волонтер ласкаво погодився поділитися зі мною спогадами про своє життя і Харків театральний – і я, сидячи в охайній кухні його невеличкого виплеканого помешкання на останньому поверсі висотки, з чудовим видом на Журавлівські схили, зрозуміла, що маю до діла з підкресленим індивідуалістом, людиною з досить непростим досвідом і доволі жорсткими життєвими установками.

І ще я подумала, що ці спогади – чесні, цікаві, а де в чому й контроверсійні, – цілком можуть привернути увагу читачів.

Читати далі

«ЧОРНИЙ ЧАС» І ВЕЛИЧ ЕСКАПІЗМУ

Опубліковано | листопада 1, 2016 | Прокоментуй!

«ЧОРНИЙ ЧАС» І ВЕЛИЧ ЕСКАПІЗМУ

Написати про «Повітря резервацій» Володимира Базилевського я наважилася, прочитавши в одному з чисел «Літературної України» допис п. Олександра Шугая, присвячений цій книжці, яка об’єднала вірші 2011–2012 рр. Статтю п. Шугая редакція супроводила заохоченням до дискусії – і я піймалася на цей манок, хоча й не почуваюся «фаховим літературознавцем чи критиком». Взагалі «фаховий літератор», як на моє вухо, звучить трохи пафосно і мимоволі самоіронічно, майже як «фаховий філософ». Література – не тільки і не стільки ремесло, скільки спосіб життя, і ця солодко-гірка істина пронизує чи не всю творчість Володимира Базилевського – поета-мислителя, причому мислителя вельми багатогранного, нешаблонного, незрідка парадоксального й геть непередбачуваного. Читати далі