Зустріч з Юрієм Андруховичем

Можливо,  видамся комусь  вульгарним, та велика література повинна відображати життя таким, яким воно є.

02.04.2026 в одеській бібліотеці ім. Грушевського, побував на творчій зустрічі з поетом, прозаїком, перекладачем, музикантом Юрієм Андруховичем на презентації перевидання,  тиражем 2100 екземплярів, його книги «Дванадцять обручів» – культового роману, який свого часу викликав запальні суперечки і, як нині виявилося, донині зберіг актуальність.

Текст в інтелектуальній прозі про пам’ять і ідентичність, про тонку межу між життям і смертю, про містику, пострадянський хаос і людину, що намагається віднайти себе серед усього цього.

Перекладений дев’ятьма мовами.

Лауреат літературної премії «Благовіст» (1993), премії Рея Лапіки (1996), Міжнародної премії ім. Гердера (2001), одержав спеціальну премію в рамках нагородження Премією Світу ім. Еріха-Марії Ремарка від німецького міста Оснабрюк (2005), «За європейське взаєморозуміння» (Лейпціг, 2006).

Юрій Андрухович став лавреатом Міжнародної літературної премії імені Стефана Гейма 2026 року. Про це повідомили в «Українському інституті книги».

Журі відзначило письменника як одного з ключових інтелектуальних і літературних голосів сучасності. У його творчості художні сюжети переплітаються з історичними подіями та політичними реаліями, а публіцистика послідовно відстоює європейські цінності, свободу слова та критичне мислення.

В 2024 році увійшов до списку 30 лідерів думок сучасної України, чиї тексти, оцінки та інтерв’ю формують настрої еліти і влади за версією видання NV

Модераторка зустрічі Зоя Казанжи — українська журналістка, міжнародна медіа-тренерка, громадська діячка, письменниця, одеська блоґерка.

Ще 2012 року в Харкові, отримав від  Юрія Андруховича книгу «Лексикон інтимних міст». Спочатку склалося враження, ніби він літературний хуліган.

Що я маю на увазі? Навіть у простій розмові ми не так часто вживаємо слова, які можна повторити вголос. Ви тільки прочитайте про Гайсин: «Якщо нас везли до Гайсина у п’ятницю, то це означало лазню. Якщо в неділю, то — в кіно. У лазні ми обмивалися з тазиків і мірялися хуями. У солдатів другого року вони виявлялися довшими. Солдати другого року переважали молодих навіть у цьому»

Звичайно, без перебільшення, брутальні слова про те, чим мірялись у бані. Але саме така простонародна мова існує, її не заміниш літературною. Вона дійшла до нас із глибин століть. У ній повно неуцтва, помилок, вигадок, бо творили її неписьменні люди, які не забивали собі голову граматичними тонкощами й не виявляли обережності у виборі слів.

Це ніби докір, але такий, із якого я не можу просто посміятися, відповісти простим «ні». Оскільки вся наша мова ґрунтується на уявленнях народу, то й письменникам час від часу доводиться говорити так, як говорить народ. Це не пустопорожня нецензурщина людини, якій нічого робити, а вислів справжнього, живого життя.

Ну, не назвеш же ту, суто чоловічу, не зовсім пристойну для публічної демонстрації частину тіла, — причандаллям.

Він наголошував на тому, що пишається тим, що вніс в літературу нове слово «міжніжжя». Збагатити мову, бодай кількома словами не кожному вдається…

Він і в презентованій книзі «Дванадцять обручів» не відходить від названого мною «літературного хуліганства». Наводжу дослівно: «У такий спосіб він мимоволі переступав заведені в цьому суто чоловічому колі неписані правила, зокрема обов’язкову вербальну розкутість і легковажно-елегантний показний цинізм. Старий Джо перестає розуміти гумор, подумки фіксували вони, усе ясно й без кушетки: до побачення, Чарлі, ти влип як муха, тебе з головою затягнуло в чиюсь пизду, як тобі  в ній Чарлі?»

В одній із телепередач Андрухович сказав, що серед його улюблених письменників є Ярослав Гашек.

 Особисто я Ярослава Гашека  читав ще в юності і заново перечитавши, випадково знайшов те, що він пояснює з притаманним йому гумором: «Коли треба вжити якогось сильнішого слова, котре справді було сказано, я, не вагаючись, подаю його саме так, як воно звучало. Пом’якшувати або замінювати їх крапками вважаю безглуздим лицемірством. Такі слова можна почути й у парламентах. Цілком слушно було колись сказано, що добре вихована людина може читати все. Обурюватися природними речами може тільки морально звихнута свинюка або рафіновані соромітники, які, керуючись своєю псевдомораллю, не дивляться на зміст, а розлючено кидаються на окремі слова. …Такі люди публічно обурюються, але з незвичайним захопленням ходять по громадських убиральнях перечитувати непристойні написи на стінах. Вживши в книжці кілька сильних висловів, я просто мимохідь зафіксував, як люди насправді говорять… Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить, як уміє».

 Особливо це відчувається під час повномасштабного вторгнення рассєї.

Мій онук Слава — 2022-го, на той час одинадцяти років, коли в березні я їх з дочкою та старшим онуком Сашею відправляв до Львова і далі на Польщу, побачивши на вокзалі в  Одесі великими буквами написаний напрямок для російського корабля, був здивований і якось ніяковіючи запитав: — Діду, діду! Ти це бачиш?.. Розумію онука. Так відкрито написане «На х*й» він не міг зрозуміти. Довелось пояснювати, що на війні ненормативна лексика переходить в нормативну. Хоча це й гіркий гумор – ворогу він більш зрозумілий. Але це не вияв нашого нехтування культурою мови.

Згадалося як побував на лекції в Будинку літераторів у Харкові. Читав її Максим Стріха – головний науковець Інституту напівпровідників Національної академії Наук України. Крім того, він іще й професор кафедри перекладу Гуманітарного університету імені Бориса Грінченка.

Він розповів історію, яка трапилася з відомим українським перекладачем Лукашем. Нібито він стояв у черзі до тролейбуса, і коли той підійшов, то дві молоді дівчини, розштовхуючи інших, намагалися зайти без черги. Він їх ввічливо запитує: «Перепрошую, куди так поспішають чарівні панянки?» Якби котрась із них відповіла, що чи на лекцію до інституту, чи в театр, то, можливо, їх би і пропустили. Та тут одна з них: «А вы можете спросить на нормальном языке?» – «Могу. Куда прётесь, бляди?!»

Та повернусь до Андруховича. Тоді ж у Харкові він прочитав своє оповідання «Харків, 1995, 1997».  Прочитав  своєю інтонацією та модуляцію голосу, і я відчув, що воно краще сприймається. Тут включається твоя уява дещо в іншому плані, ніж коли просто сам читаєш. І я зрозумів, у чому сила його слова.

Я люблю, коли текст написаний літературно, філологічно правильно. Коли слова неспішно плинуть, ніби струмок тече. А в нього як у Маяковського, ніби та драбина. Але ж головне — зміст, суть того, про що написано. Різні письменницькі жанри. Я не берусь оцінювати, але вже по-іншому дивлюсь і бачу. Відчув, коли про «Хвильового… в його останню ніч… Саме так я все це й відчув: ось цей двір, але вночі. Але у травні. Але тридцять третього року… Так буває, коли знагла відчуваєш доторк чогось значно більшого, ніж ти міг собі уявити…».

Він і на цій зустрічі читав свої вірші і прозу зі своєї книги «Листи в Україну». Є талант і він не дутий.

Сподобався і гумор самодостатньої, завдяки літературній діяльності людини, чого не скажеш про більшість нашої письменницької братіїі, коли підводячи підсумок зустрічі, модератор запитала: – Ви сюди, до Одеси, як добирались? – Автобусом. –  А звідси? – Теж автобусом. У мене ж свій автобус…

                                       Дмитро Щербань

                                       Одеса