Спогад про Івана Перепеляка

Тепер,  коли  не  стало  ще  одного  з  моїх  «хрещених  батьків»  у  літературі—Івана  Перепеляка—з’являється  суперечлива  думка:  а  чи  не  стану скоро я одним з останніх,  хто  пам’ятає  про  давніше  літературне  життя  (ще  з  80-х)  і  може  провести  часовий  місток  від  нього до сьогоденної  літературної  Харківщини?

Пригадалася  розмова  з  Іваном  Михайловичем  у  скверику  біля  гімназії-інтернату  для  дітей  з  вадами  зору,  де  проводилися  тоді  обласні  семінари  молодих  літераторів  і  куди  я  привіз  своїх  учениць по  студії.

Тоді  він  в деталях  пояснював  мені,  що,  як  і  коли  треба  робити,  аби  без  проблем  вступити  в  Спілку.  Бо  положення  положенням,  а  треба  ще  й  грамотно  ним  користуватися.  В  спільних  інтересах.  Щоб  перешкод  не  було  тут  чи  в  Києві.

Хоча  (поза  сумнівом!)  головним  критерієм  мають  бути  достойні  твори.  Але  талантів  на  моїй  пам’яті  було  змарновано  немало.  Бо  не  знайшли  підтримки і  втратили  віру  в  себе.

А  я  вступив  до  Спілки  не  як  провінційний  поет  з  харківської  глибинки,  а  як  уже  досвідчений  колега, що  має  уявлення  про  літпроцес  і  літсередовище.  І  те,  що  рекомендації мені  писали  голова  і  відповідальний секретар,  тобто  І.Перепеляк  і  М.Возіянов,  щось  та  значило.

Пригадалося  розмова  про  популяризацію  і  пропаганду  літератури  в  районах  Харківщини.  Іван  Михайлович  сказав:

–Знаєш,  якби  отут  у  мене  під  вікнами  стояв  мікроавтобус,  можна  було  б  щотижня  їздити .  Письменники  завжди  хочуть  спілкуватися  з  людьми,  а  коли  десь  якусь  книжку  куплять,  вони  й  тому  раді.  Та  по  нас  транспорт  не  пришлють,  таке  якщо   буває,  то  дуже  рідко.  А  електричками  чи  міжміськими  не  наїздишся. 

Тут  він  мав  рацію: Департамент  культури  за  ці  десятиліття  здебільшого  очолювали  особи,  далекі  від  літератури,  а  то  й  ворожі  до  неї.  А  така  практика  могла  б  бути  передбачена  в  обласних  Програмах  підтримки  інформпростору  Харківщини.  Такі  програми  коли  й  були,  то  майже  не  виконувалися.

Думали  відсиджуватися,  програвши  інформаційну  війну,  в  теплому  адмінбудинку  на  Сумській?  А  я,  зайшовши  одного  разу  до  рідного  мені  з  юності  будинку  на  Чернишевського,  зауважив,  що  голова  на  місці  сам,  підкладає  дрова,  присівши  біля  каміна.

–А  я  думав,  що  він  у  вас  декоративний, — кажу.

–Та  хай  би  він  і  був  декоративним,– невесело  озвався  Іван  Михайлович.—Опалення  нам  відключили.  За  несплату.  Допомогу  з  бюджету  не  перерахували.  (Тут  він  вжив  кілька нелітературних  епітетів  на  адресу  обласної  влади).—Так  я своїх відпустив,  щоб  не  позастуджувалися,  а  мені  знайомі  трохи  дали,  так  оце  треба  кочегарити.  Всі  плани  зриваються…(тут  знов  пролунали  кілька  визначень-характеристик  обох  гілок  влади).

…А  нині  вкотре  підтверджується  банальна  істина:  все  пізнається  в  порівнянні.  Хай  би  нині  письменницький  будинок  стояв  без  опалення,  аби  він  був  цілим  та  неушкодженим.  Але  сталося  те,  що  не  могло не статися  внаслідок  гуманітарної  політики  за  30  років.

Іноді  довелося  бачити  Перепеляка в  козацькому  однострої,  він,  як  колишній  військовик,  був  одним  із  ініціаторів  відродженння  цього  громадського  формування  на  Харківщині.  Аби  ж  воно  було  одне  та  ніхто  не  пробував  виокремити  Слобожанщину,  як  щось  окремішнє  в  складі  Великої  України.  І  дай  Боже,  щоб  ці  парамілітарні  формування  увійшли  до  Сил  Оборони  України.

І  щоб  збереглася  ще  одна  громадська  ініціатива,  до  втілення  якої  І.Перепеляк  також  доклався.  А  саме:  коли  на  початку  вересня  2005  року,  незадовго  до  річниці  з  дня  народження  М.Чабанівського,  виникла  ідея  започаткувати  літературну  премію  його  імені,  я  з  цією  ідеєю  звернувся  не  до  районної,  а  до  керівництва  обласної  письменницької  організації.  (Пригадується,  були  вагання:  премія  має  бути  обласною  чи  всеукраїнською?  Тепер  зрозуміло:  якби  тоді  спинилися  на  варіанті  обласної  премії,  вона  б  уже  зниділа  й  давно  загинула. Треба  мислити  масштабно  й  гнати  від  себе  комплекс  меншовартості).

А  тоді  Іван  Михайлович  сказав  дослівно  так:

–Знайдеш  спонсора — честь  тобі  і  хвала.  А  ми  організаційно  підтримаємо.

Ці  слова  пам’ятатиму  завжди. Думаю,  у  Харківської  організації  Спілки  письменників  не  було  підстав  шкодувати,  що  стали  співзасновниками  відзнаки.  Хоча  все  робилося  й  робиться  дуже  важко.  Але  були  сподівання,  що  колеги  з  інших  районів  спробують,  застосувавши  наш  досвід,   заснувати  свої  премії,  вшанувавши  своїх  земляків-літераторів  минулих  поколінь.  І  показати, що  і  їхній  край,  і  Харківщина  загалом  є  краєм  літературним.

Згадуючи  Івана  Перепеляка,  треба  сказати,  що передовсім  він  був  поетом,  а  вже  по  тому  керівником  і  організатором.

Я  також  маю  деякі  його  твори,  зокрема,  з  дарчими  написами—«Моєї  радості  печаль»  і  «Судний  день».  Тепер,  коли  автора  вже  немає,  у  небайдужих  колег  буде  можливість  об’єктивно  й  публічно  оцінити  його  творчість,  написавши,  можливо,  й  дослідження.  Бо  за  життя,  коли  він  був  довгий  час  головою,  може, й  нелегко  було  писати  аналітично,  а  не  в  апріорі  похвальному  стилі  й  такому  ж  тоні.  Щоб  для  чогось  заслужити  добру  думку  голови  про  себе.

В  цьому  тексті,  незадовго  після  відходу  поета,  це  ще  було  б  недоречно.  А  от  пізніше  варто    було  б  комусь  написати.  Він  цього  заслужив. 

Але.  Насамперед  для  цього  треба  читати.  А  коли  нині  доводиться  стикатися  з  таким  потворним  явищем,  коли  й  письменники  не  читають  (ще  й  ображаються,  коли  говориш  їм  про  це,  але  ж  заперечити  не  можуть!),  то  на  якого  лихого  вони  самі  потрібні  зі  своїми  опусами.  Та  це не  найбільша  біда.  Гірше,  коли  читачів,  шанувальників  високої  поезії  залишається  приблизно  1  на  10  тисяч  населення.  Де  ж  при   такому  стані  справ  узяти  грамотних  людей  для  всіх  ланок  нашої  життєдіяльності?

Іван  Перепеляк  читав.  Знаю  це  достеменно,  зі  свого  досвіду.  Тому  й  став тим  і  таким,  ким  мав  стати.  Про  нього  мають  пам’ятати  не  лише  Харківщина  й  Полтавщина.

А  поки  що  вшануймо  поета  і  просто  доброго  та  щирого  чоловіка.

Замітка  про  мене в Енциклопедії  Сучасної  України—за  його  підписом.

                                                                                         Володимир Вакуленко

                                                                                         Сахновщина