Віктор Кириченко “Гол і доля. Добірка віршів”

Гол і доля

Розпочато дійство посередині:

Якось незвично, чомусь не з початку,

На полі зеленім в блакитній днині

Пурхає кругленько-білява цятка.

 

—   Гей-но, хлопці-молодці,

Що шукаєте в дивнім полі?

—    В його смугастій сорочці

Заховано наші долі.

 

Чи то вітер розгойдує вир,

Немов з іншого боку місяця,

На трибунах — обличчя, як папір,

Усаджені димо-пластом на місця.

 

Гей-но, хвилі, людсько-юрмлені,

Воланням сердець керовані,

Підніміте щогли, мрійно-лаштовані,

Напніть вітрила, виро-наповнені.

 

Приховані зойки злітають до неба,

Поруч — їх подруга, а капела,

У розкриті серця — перемоги стела,

Мов хвиля могутня, чого ще треба?

 

Гей-но, хлопці-молодці,

Гуртуйтеся в дружнє коло,

Блідо-жовті обличчя навколо,

Наразі, стали червоні.

Ніби накати прибою,

Завзято плескають долоні

Шукачам долі сьогодні…

…Премія від двобою…

 

 

Гол

Поміж тополь приліг… А десь бриніло:

Черговий матч з’їдав потроху сили.

Траві б поспати, та з ченцями бутсів

Вона там править службу відчайдушну.

І я їй співчуваю… Незворушна,

Висока синь, а по штрафній, як м’яч,

Зненацька сонце у ворота закотилось…

 

Як юрмисько ревло!

Як… серденько молилось.

«Футбол»

При цвинтарі — нецвинтарний озон,

Громохка хмара, вогко-синє листя,

І сонце усідається на трон

І дивиться на крижів цих узлісся.

 

Там хлопчаки ганяють у футбол,

Там боротьба замурзана й затята,

Там увінча атаку скоро гол,—

Літають п’яти, наче ластів’ята…

 

Не забуття, а руху, герцю, слави!

Між смертю і життям,

полярними світами,

За мить до апокаліпсису, може,

Літає сонця м’яч непереможний.

Друге дихання

Біжу — собі на радість чи біду?

Попереду — плащівки з дедерону,

Довжезне коло, ледь не упаду…

Нарешті — і ворота стадіону.

 

Яскраве сонце, сніг, блакитне небо,

А груди стисло, дихання звело.

Луна команда: «Уперед! Ривок!»

Останні кроки — й насуває морок.

 

І блискавка в очах, і мерехтіння,

Ледь майорять дерева та кущі,

Суглоби пута обвили цупкі.

…Звалився в сніг. О радісне падіння!

 

В нім — тиша й спокій, і безодня світла!

Не підведусь ніколи, хай що є,

Нехай команди тренер подає,

Я збайдужів до нього, як до світу!

 

Футболка змокла, голова гуде,

Але… встаю, й життя — ясне довкола,

І дихання глибоке,— а не кволе,

Й за колом коло знову біг веде.

 

Сміється сонечко, зникає все сумне…

І тренер підбадьорює мене:

— Футбол,— говорить,— друже, річ така:

Ковтнув хоч крихту — вік не відпуска!

 

Золоті ворота

І знов каштани, мов казкові вісті,

Свічками сяють у зеленім листі.

Мій білопінний, мій духмяний цвіт,

Стоїш під захистом ти Золотих Воріт!

Від кого? Від людей, що мешкають довкола —

В квартирах і… в віках? Далеко Дике Поле

Сягнуло — до кафе «Пантагрюель»,

До княжих, недоторканих земель.

Та й справді недоторканих хіба?

Он зирка з-за воріт збатиєна судьба.

О муко! О віки! Тринадцятий… Дванадцятий!

…Каштани розцвіли, немов віщують свято.

Чи буде свято в нас? Чи будемо ми в ньому —

В сподіванім, своєму, нечужому?

Заполонило знов незвідане, навальне,

Заморське, неосмислене, безжальне.

 

А втім, ворота звичній відчиняєм долі:

Чужинське — нагорі, а рідне — знову долі.

Топчіть його, топчіть — по силі і по праву,—

Свободи чисте тло, ще чисте й нелукаве.

Здалась без бою чом стара фортеця волі?

Чом правлять крамарі, бездухі, мертвочолі?

Кричать, кричать віки, щоб Золоті Ворота

Ми на замки взяли. Щоб не пройшла марнота!

 

…Навколо — цвіту дзвін, симфонія каштанна.

Ворота Золоті. Сучасність невблаганна…

 

Футбол

Пам’яті В. Шаргородського

По бровці поля ринув ти.

На мить піддавшись на фінти,

Я вслід рвонувся — наздогнати,

Хоч у падінні, та дістати!

І враз змітаю у підкаті,—

Й ревуть у захваті ротаті,

Вогненноокі, невгамовні

Трибуни, наче пеклом повні!

Свисток судді — і все в тривозі,

І стінка, мовби на морозі,

Плече в плече уже стоїть,

І я у ній. У раптом світ

Мені зника. Удар гарматний —

В обличчя прямо! З хрипом, з матом —

Так поквитався потерпілий

Зі мною: в пику що є сили…

Хилюся. Падаю. Не знаю:

Де я і що… І рев зникає.

Й трибуни — як одна потвора —

Не свердлять вже вогненнозоро…

Чого ж хотів я? Не секрет —

Футбол і справді не балет!

Тут б’ють безжально, б’ють відчайно,

Ані краси тут, ані тайни

Високої.

А все ж встаю.

Все ж граю. Бо цю гру — люблю.

Люблю — як світ. Святий, ревучий,

Жорстокий, рідний, неминучий…

 

На стадіоні

Гравцям київського «Динамо» з вдячністю

На стадіоні різні кольори —

То сяйво осені мрійливе на трибунах.

Полощуться на вітрі прапори,

Повітря повниться напругою і гулом.

Літають бистрі зграйки голубів,

Кричать уболівальники щасливі.

Забито гол… Чому ж, чому ж мій спів

На нотки знов збивається журливі?

Бо — осінь. Бо зима обірве гру,

А декому ж вона — життя усеньке…

Тополю вітер нахиля стару,

І вйока мені в грудях щось легенько.

Нічого! Був колись я футболіст,

Тепер — уболівальник. Що ж, нічого…

 

Як звихрюється раптом падолист,

Коли кінчається атака голом!

 

 

 

 

 

 

 

 

Євро-2012

 

Футбол — чарівник, ця гра п’янка,

Ковтнув хоч крихту, вік не відпуска.

 

Свято в Європі, феєричності раді:

Україна і Польща змагання приймають.

Гарні команди, фанатів громади

Миті щасливої в Бога благають.

 

Поле — гравцям, фанатам — трибуни!

Граймо! Гей-гей! Будьмо! Будьмо!

Доля не в моді, є блискавки-вправи:

Атаки по центру, на флангах — прориви.

А на трибунах, мов шторму навали,

М’яч — у воротах, волання, мов зливи.

 

Сварок немає, футбол об’єднає!

Вболіваймо! Гей-гей! Будьмо! Будьмо!

 

Хто переможе? Хіба не відомо?

Кожна команда і кожна країна.

Прапор футбольний піднято свідомо:

Євро футбольне — для всіх Батьківщина.

 

Смак Перемоги, поразок безхмарність —

Куштуймо! Гей-гей! Не забудьмо!

 

Футбол — чарівник, ця гра п’янка,

Він полонив усіх й не відпуска.

 

 

 

Євро-Будда                                            

 

Вночі — мороз, а вранці — гурт тепла

Спішить до міста, наздожене годину*,

І, позіхаючи, зустрінуть люди днину,

Синиця-сонечко втекла з мого вікна.

 

Я на шосе вберу очима черги:

Немов автівки їдуть шанувати

Когось на ОПТІ, а кого — не знати,

Чекають їх, як повінь береги.

 

Торгують люди в кіосках і наметах,

Мов відчайдухи, бо останній день

Їм працювати і співати нам пісень

У місті, на впорядкованих проспектах.

 

Настане ніч, і ліхтарі-багаття

Висвітлять знані рейдерські ходи:

Автівка, кран й бригада, як завжди,

Везе кіоск в мікрорайон-латаття.

 

Рівняйся! Городяни і сади!

Від галасу і небу жарко буде:

Із Заходу крокує Євро-Будда,

Зусюд у Харків сунуть поїзди.

 

Стоять зажурені кіоски і намети:

У Євро-свята — шляхетності прикмети.

 

*26 березня час переведено на годину назад.

 

 

 

Невільники поля

 

Притягують нас яруси трибун:

Чи енергетика, чи, може, сяйні хвилі

Їх різнобарв’я — сині, жовті, білі.

Керує нами цей могутній гул.

 

В єдиний подих — сотні голосів,

У вирі — мій, мов золотиста птиця,

Атака, рев — на місці не сидиться,

Завмерло серце, очікує голів.

 

Чекаю гол, мої думки, мов квіти,

Летять у гру, як сонечко у полі.

М’яч тріпотить, немов шукає долі,

Ми вболіваємо, зросли надії віти.

 

Ущухли дійства, гомін у юрбі,

А на траві, посередині поля,

М’яч заховався, втік-но із неволі…

…В метро ріка, не видно берегів.

 

 

Погук села

 

Де зорепад здіймає крила,

В гаях — некошена трава,

В обіймах степу, мов замліло,

Село моє — Молодова.

 

Іще не спить, лише зітхає,
Бо вечір сонце відганя,

А череда в степу блукає:

Батіг вицвьохкує здаля.

 

І тиша, мов ворожка, тиша

Підсіла чемно в гурт жіночий,

А вечір — сутінки колише,

Зірки у небі — очі ночі.

 

Мені лоскоче, коли сниться

У місті — віковінь далека:

Пшениця в полі колоситься,

А за селом гука лелека.

 

Я відчуваю докір птиці.
Враз серце боляче стиска;

Моє дитинство — у щириці,

Самітна журиться ріка.

 

А місяць погляда похмуро,

Колись сміявся залюбки:

Чи повернуся? Ні — я — джура…

…Він не подасть мені руки.

 

Мене село завжди чека:

Бо вічне, у безмежжя лине…

Святе село — Молодова,

В моєму серці ти єдине!!

 

Добраніч

 

Співають діти. Мати плаче тихо.

Усе на світі на один мотив.

М. Шевченко

 

Мамо, мамо, мені відгукнись,

Бо вже ніч розкида завої,

В світі, хижо-злиденнім, — двоє:

Я і ти — пригадаєш… колись…

 

…За вікном приховано ніч,

Світло лампи – виделка їй в очі,

Мені так минуле лоскоче

І твоє пахуче: «Добраніч!»

 

Мамо, мамо! Життя — вода:

Була — повінь, тепер — міленько,

Промайнуло воно — не легенько,

Посивіла моя борода.

 

Були сни — знай, такі пророчі,

Я до тебе безтямно линув,

Враз — захищений: пуповину

Несвідомо вбирали очі…

 

…Зараз — вечір, пізніше — ніч,

Знову світло свої виделка

У вікно встромляє… Рідненька,

Я онуці бажаю: «Добраніч!»

 

 

Гомінкий ранок

 

На жердині засиділась,

Тому вранці й покотилась

У обійми сонні міста

Півня пісня урочиста.

 

Швидко у домах віконця

Засвітились, мов від сонця.

Діти встали — й до сніданку,

Бо у школу йдуть із ранку.

 

Півень знову аж голосить.

Мабуть, також їсти просить.

Надсилає всім на втіху

Це ранкове «Ку-ку-рі-ку!»

 

Сонце сонно потягнулось

І, нарешті, посміхнулось.

То й блискуча, мов спокуса,

Ковзанка дітей примусить

 

Швидко сісти на портфелі

І до школи, прямо в двері.

Галас, вітер — залюбки

На наплічниках замки

 

Відірвались, мов злетіли,

Зошити повзуть на схили.

А в повітрі, чи до сміху,

Висить півня «Ку-ку-рі-ку!»

 

Зима дивиться

 

Ставок — поруч, та не видко:

Все хурделиця накрила,

Ніби кораблів вітрила

Вітер наповняє швидко.

 

А реальність — ці намети,

Позаносило шляхи.

Та радіють дітлахи —

Ковзанки ціпкі предмети.

 

Сірим льодом морозець

Укріпив крутенькі схили,

І одразу покотили…

…Гомін збуджених сердець.

 

Ніби яблука в садку,

На горі й внизу санчата,

Крики, сміх — не вгамувати

Цю звитягу гомінку.

 

Та й навіщо? Урочисто

Пісочин засипав сніг,

Ось чому нема доріг…

А на схилах, мов намисто,

 

Різнобарв’я голосисте:

Мов рікою, наче злива,

Купа суне гомінлива…

…Радість вибуха сяйниста.

 

Сніговінь, спочинь на мить!

Майорять в руках лопати.
Стежки треба розчищати…

Зима дивиться й мовчить.

 

 

Птах, лети!

 

Берези, липи — в жовтавому вбранні:

Дбайлива осінь, ніби у долоні,

Збирає листя, а мені на скроні

Плеснула чемно трішки сивини.

 

Вітрець гілля замріяно колише,

Немов цілує наостанок літо,

І сонечко по літньому привітне

Сміється в небі… Загадкова тиша

 

Панує в парку, під моїм вікном.

Вбирають очі неосяжне небо,

Думки — за обрій: зазирнути треба,

Хурделиці вже сунуть табуном.

 

Підступний смуток захопив кімнату,

Йому супроти — відчиняю вікна,

Зринає мрія, чула, заповітна,

Летить в країну —

на літечко багату.

 

Лети у вирій, пташеня, лети,

Тебе зустрінуть: і заморське літо,

Чужі зірки, екватором сповиті,

І клекіт хвиль, у непізнані світи.

 

Повернення із космосу

 

Як дзеркало криве,

Чатує відстань час!

Бо рік у космосі —

Сторіччя на Землі.

Якщо повернемось

У пахощі земні,

З людьми зустрінемось,

Незнаними для нас.

 

О, час нестримний!

Швидко він біжить,

З тобою не старіли,

Хоч людством призабуті.

Не зменшуючи сенсу,

Ми — речники науки.

Чом серце журиться

І тоскно так щемить?

 

Тягло на Землю:

Спогад — дивна мить!

Телепортаціє, верни

В зелені рідні луки!

Всміхнеться час

І далі побіжить…

…Які сучасники?

Їх тягне до науки…

 

Г Р А

 

Обожнюю футбольну гру,

У серце старість не беру.

 

Муштрують разом з хлопчаками –

Тренуюсь досі до нестями.

 

Однак нагадують роки,

Що вже я майстер не такий,

 

Як був у спеку і дощі

М’яча пускав, немов з пращі,

 

Надійну стінку пробивав,

Шовкову сітку розкривав!

 

А ті фінти, підкати, рухи

Обманні – спробуй, потерухо,

 

Отак, як зараз, обіграй,

М’яча супернику віддай…

 

Та вірю все одно в фортуну!

По полю бігаю Перуном,

 

А довкіл – немов Предтеча

Футболу віддана малеча…

 

ДРУГЕ ДИХАННЯ

 

Біжу – собі на радість чи біду?

Попереду – плащівки з дедерону,

Довжезне коло, ледь не упаду…

Нарешті – і ворота стадіону.

 

Яскраве сонце, сніг, блакитне небо,

А груди стисло, дихання звело.

Луна команда: «Уперед! Ривок!»

Останні кроки – й насуває морок.

 

І блискавка в очах, і мерехтіння,

Ледь майорять дерева та кущі,

Суглоби пута обвили цупкі.

…Звалився в сніг. О радісне падіння!

 

В нім – тиша й спокій, і безодня світла!

Не підведусь ніколи, хай що є,

Нехай команди тренер подає,

Я збайдужів до нього, як до світу!

 

Футболка змокла, голова гуде,

Але… встаю, й життя – ясне довкола,

І дихання глибоке, – а не кволе,

Й за колом знову біг веде.

 

Сміється сонечко, зникає все сумне…

І тренер підбадьорює мене:

– Футбол, – говорить, – друже, річ така:

Ковтнув хоч крихту – вік не відпуска!

 

ФУТБОЛ

          Пам’яті В.Шаргородського

 

По бровці поля ринув ти.

На мить піддавшись на фінти,

Я вслід рвонувся – наздогнати,

Хоч у падінні, та дістати!

І враз змітаю у підкаті, –

Й ревуть у захваті ротаті,

Вогненноокі, невгамовні

Трибуни, наче пеклом повні!

Свисток судді – і все в тривозі,

І «стінка», мовби на морозі,

Плече в плече уже стоїть,

І я у ній. І раптом світ

Мені зника. Удар гарматний –

В обличчя прямо! З хрипом, з матом –

Так поквитався потерпілий

Зі мною: в пику що є сили…

Хилюся. Падаю. Не знаю:

Де я і що… І рев зникає.

Й трибуни – як одна потвора –

Не свердлять вже вогненнозоро…

Чого ж хотів я? Не секрет –

Футбол і справді не балет!

Тут б’ють безжально, б’ють відчайно,

Ані краси тут, ані тайни

Високої.

А все ж встаю.

Все ж граю. Бо цю гру – люблю.

Люблю – як світ. Святий, ревучий,

Жорстокий, рідний, неминучий…

 

НОСТАЛЬГІЯ

Якесь забуте, дивне відчуття,

Мов був я тут: такі знайомі стіни,

Мовчить спортзал – немов осиротілий.

Бо все чекав, та розвело життя.

І вмить вбігає хлопчаків юрма.

Все загуло, все замигтіло. Ніби

Мене з моїми думами й нема,

Мов я одрізана і зачерствіла скиба.

Чого ж чекаю? Ось вам – хліб і сіль!

Сіль поту на футболці й смак удару –

В дев’ятку! Ви згадаєте цей хміль

Колись, колись, – то неповторні чари…

Хай многоводдям стане многоліття:

В нім тонеш, та є в нім –

ковток повітря!

 

«МЕТАЛІСТ», АТАКУЙ!

 

Ми, приходим на матч,

Наче в рідну домівку,

І вирує навколо надій падолист.

Вболіваєм і вірим:

Нам сьогодні на втіху

Перемогу здобуде

Наш «Металіст».

 

«Металіст», атакуй! Ми серцями

з тобою,

Підкоряться тобі чемпіонські шляхи.

Хай вітрила твої напинають весною

Вірний подих трибун, переможні

Вітри.

 

Незрівнянний футбол! Щем у серці

Проходить,

На трибунах стоять

Скандування і свист,

Все повітря довкруг уже повниться

Голом

 

Блискавичну атаку веде «Металіст».

«Металіст» – чемпіон! В це ми віримо

свято, –

Допоможуть наснаги і тренерський

Хист,

Неминучі голи подарують нам

Свято,

Атакуй, «Металіст»,

Атакуй, «Металіст»!

 

СВЯТИЙ ТАЛІСМАН

 

От і вечір настав.

Стадіоном пішли пелехаті

Довгі тіні.

Дерева – свічки у вогні,

Та без диму – ховається сонце за

темнії ґрати:

Аж до неба стовпи з пилюги,

З мерехтіння гравців, з хрипоти…

Піт, мов річка, тече – бурякове лице,

Цілий день до безтями м’яч по полю

качаю.

Чую рефері посвист – він мені

нагадає,

Що скінчилася гра, а притомлений

день,

Мов той дядько рідненький:

– Хліба вдома – ні крихти!

В мене ноги не гнуться, але треба

ще бігти

Й купувати мерщій пластівці

для дітей.

Звідси я не піду, я на полі стою,

Знову тягне мене у штрафну цю

нестерпно,

Хоч лягла кріпотура, мов криця,

на стегна.

Завтра – гра, як двобій, душа

просить двобою,

Я себе не стиджусь, і футбол

не виню,

А приспущений м’яч – то святий

Талісман, забираю з собою…

   

ВЕЧІР ПРОЩАНЬ

Так бува на світанку життя:

Нам розлуки приносять досаду,

Накопичує втому доріг небуття

І сприймаєм роки як життєву пораду…

 

Спішимо, хто в пухку заметіль,

Де романтики голос потужний,

Мов в виставу життя, що дає Березіль…

…Вечір – чемний, й гіркотливо – чуйний.

 

НИВКИ

 

На Нивках, на Нивках кульбаб острівці –

Мов зорі на полі зеленім.

А поле футбольне – як душі оці

Людей, сновигаючих в сірому, в темнім…

І сунуть машини… Та душ бур’яни,

Страшніші за усякі потвори,

Встають і гойдаються: їм від весни

Нічого не треба – лиш мору.

І мор вже хитає каштани, юрбу, –

Хоч ті й не вважають чумою

Ні чорний бур’ян, ні гнітючу судьбу…

Кульбабко! Я твій! Я з тобою!

Я також на Нивках мигкий острівець!

Хай сонце ногами футболять, –

Я знаю, що це не кінець, не кінець:

Мене ще не вигнали з поля!

І гру до кінця я зіграю таки,

Бо ще з бур’яном не братаюсь…

На Нивках, на Нивках у думах стрімких

До Бога в надії звертаюсь.