• Головна
  • Товариство
  • Творчість
    • Поезія
    • Проза
    • Драматургія
    • Критика та есеїстика
    • Переклади
    • Зав’язь
  • Літпроцес
    • Журнал “Харків. Lit”
    • ЛітReview
    • “Кальміюс”
      • Кальміюс-2018
      • Кальміюс-2017
      • Кальміюс-2016
  • Історія
    • Літературний Харків
    • Постаті
    • Очима культури
  • Наші партнери та друзі
← Віктор Кириченко “Феєрія буднів і свят” (розділ із книги “Український сонцептах”
Презентація Володимира Родіонова →

Віктор Кириченко “Гол і доля. Добірка віршів”

Опубліковано в 4 Лют, 2013 Прокоментуй! 2 599 переглядів

Гол і доля

Розпочато дійство посередині:

Якось незвично, чомусь не з початку,

На полі зеленім в блакитній днині

Пурхає кругленько-білява цятка.

 

—   Гей-но, хлопці-молодці,

Що шукаєте в дивнім полі?

—    В його смугастій сорочці

Заховано наші долі.

 

Чи то вітер розгойдує вир,

Немов з іншого боку місяця,

На трибунах — обличчя, як папір,

Усаджені димо-пластом на місця.

 

Гей-но, хвилі, людсько-юрмлені,

Воланням сердець керовані,

Підніміте щогли, мрійно-лаштовані,

Напніть вітрила, виро-наповнені.

 

Приховані зойки злітають до неба,

Поруч — їх подруга, а капела,

У розкриті серця — перемоги стела,

Мов хвиля могутня, чого ще треба?

 

Гей-но, хлопці-молодці,

Гуртуйтеся в дружнє коло,

Блідо-жовті обличчя навколо,

Наразі, стали червоні.

Ніби накати прибою,

Завзято плескають долоні

Шукачам долі сьогодні…

…Премія від двобою…

 

 

Гол

Поміж тополь приліг… А десь бриніло:

Черговий матч з’їдав потроху сили.

Траві б поспати, та з ченцями бутсів

Вона там править службу відчайдушну.

І я їй співчуваю… Незворушна,

Висока синь, а по штрафній, як м’яч,

Зненацька сонце у ворота закотилось…

 

Як юрмисько ревло!

Як… серденько молилось.

«Футбол»

При цвинтарі — нецвинтарний озон,

Громохка хмара, вогко-синє листя,

І сонце усідається на трон

І дивиться на крижів цих узлісся.

 

Там хлопчаки ганяють у футбол,

Там боротьба замурзана й затята,

Там увінча атаку скоро гол,—

Літають п’яти, наче ластів’ята…

 

Не забуття, а руху, герцю, слави!

Між смертю і життям,

полярними світами,

За мить до апокаліпсису, може,

Літає сонця м’яч непереможний.

Друге дихання

Біжу — собі на радість чи біду?

Попереду — плащівки з дедерону,

Довжезне коло, ледь не упаду…

Нарешті — і ворота стадіону.

 

Яскраве сонце, сніг, блакитне небо,

А груди стисло, дихання звело.

Луна команда: «Уперед! Ривок!»

Останні кроки — й насуває морок.

 

І блискавка в очах, і мерехтіння,

Ледь майорять дерева та кущі,

Суглоби пута обвили цупкі.

…Звалився в сніг. О радісне падіння!

 

В нім — тиша й спокій, і безодня світла!

Не підведусь ніколи, хай що є,

Нехай команди тренер подає,

Я збайдужів до нього, як до світу!

 

Футболка змокла, голова гуде,

Але… встаю, й життя — ясне довкола,

І дихання глибоке,— а не кволе,

Й за колом коло знову біг веде.

 

Сміється сонечко, зникає все сумне…

І тренер підбадьорює мене:

— Футбол,— говорить,— друже, річ така:

Ковтнув хоч крихту — вік не відпуска!

 

Золоті ворота

І знов каштани, мов казкові вісті,

Свічками сяють у зеленім листі.

Мій білопінний, мій духмяний цвіт,

Стоїш під захистом ти Золотих Воріт!

Від кого? Від людей, що мешкають довкола —

В квартирах і… в віках? Далеко Дике Поле

Сягнуло — до кафе «Пантагрюель»,

До княжих, недоторканих земель.

Та й справді недоторканих хіба?

Он зирка з-за воріт збатиєна судьба.

О муко! О віки! Тринадцятий… Дванадцятий!

…Каштани розцвіли, немов віщують свято.

Чи буде свято в нас? Чи будемо ми в ньому —

В сподіванім, своєму, нечужому?

Заполонило знов незвідане, навальне,

Заморське, неосмислене, безжальне.

 

А втім, ворота звичній відчиняєм долі:

Чужинське — нагорі, а рідне — знову долі.

Топчіть його, топчіть — по силі і по праву,—

Свободи чисте тло, ще чисте й нелукаве.

Здалась без бою чом стара фортеця волі?

Чом правлять крамарі, бездухі, мертвочолі?

Кричать, кричать віки, щоб Золоті Ворота

Ми на замки взяли. Щоб не пройшла марнота!

 

…Навколо — цвіту дзвін, симфонія каштанна.

Ворота Золоті. Сучасність невблаганна…

 

Футбол

Пам’яті В. Шаргородського

По бровці поля ринув ти.

На мить піддавшись на фінти,

Я вслід рвонувся — наздогнати,

Хоч у падінні, та дістати!

І враз змітаю у підкаті,—

Й ревуть у захваті ротаті,

Вогненноокі, невгамовні

Трибуни, наче пеклом повні!

Свисток судді — і все в тривозі,

І стінка, мовби на морозі,

Плече в плече уже стоїть,

І я у ній. У раптом світ

Мені зника. Удар гарматний —

В обличчя прямо! З хрипом, з матом —

Так поквитався потерпілий

Зі мною: в пику що є сили…

Хилюся. Падаю. Не знаю:

Де я і що… І рев зникає.

Й трибуни — як одна потвора —

Не свердлять вже вогненнозоро…

Чого ж хотів я? Не секрет —

Футбол і справді не балет!

Тут б’ють безжально, б’ють відчайно,

Ані краси тут, ані тайни

Високої.

А все ж встаю.

Все ж граю. Бо цю гру — люблю.

Люблю — як світ. Святий, ревучий,

Жорстокий, рідний, неминучий…

 

На стадіоні

Гравцям київського «Динамо» з вдячністю

На стадіоні різні кольори —

То сяйво осені мрійливе на трибунах.

Полощуться на вітрі прапори,

Повітря повниться напругою і гулом.

Літають бистрі зграйки голубів,

Кричать уболівальники щасливі.

Забито гол… Чому ж, чому ж мій спів

На нотки знов збивається журливі?

Бо — осінь. Бо зима обірве гру,

А декому ж вона — життя усеньке…

Тополю вітер нахиля стару,

І вйока мені в грудях щось легенько.

Нічого! Був колись я футболіст,

Тепер — уболівальник. Що ж, нічого…

 

Як звихрюється раптом падолист,

Коли кінчається атака голом!

 

 

 

 

 

 

 

 

Євро-2012

 

Футбол — чарівник, ця гра п’янка,

Ковтнув хоч крихту, вік не відпуска.

 

Свято в Європі, феєричності раді:

Україна і Польща змагання приймають.

Гарні команди, фанатів громади

Миті щасливої в Бога благають.

 

Поле — гравцям, фанатам — трибуни!

Граймо! Гей-гей! Будьмо! Будьмо!

Доля не в моді, є блискавки-вправи:

Атаки по центру, на флангах — прориви.

А на трибунах, мов шторму навали,

М’яч — у воротах, волання, мов зливи.

 

Сварок немає, футбол об’єднає!

Вболіваймо! Гей-гей! Будьмо! Будьмо!

 

Хто переможе? Хіба не відомо?

Кожна команда і кожна країна.

Прапор футбольний піднято свідомо:

Євро футбольне — для всіх Батьківщина.

 

Смак Перемоги, поразок безхмарність —

Куштуймо! Гей-гей! Не забудьмо!

 

Футбол — чарівник, ця гра п’янка,

Він полонив усіх й не відпуска.

 

 

 

Євро-Будда                                            

 

Вночі — мороз, а вранці — гурт тепла

Спішить до міста, наздожене годину*,

І, позіхаючи, зустрінуть люди днину,

Синиця-сонечко втекла з мого вікна.

 

Я на шосе вберу очима черги:

Немов автівки їдуть шанувати

Когось на ОПТІ, а кого — не знати,

Чекають їх, як повінь береги.

 

Торгують люди в кіосках і наметах,

Мов відчайдухи, бо останній день

Їм працювати і співати нам пісень

У місті, на впорядкованих проспектах.

 

Настане ніч, і ліхтарі-багаття

Висвітлять знані рейдерські ходи:

Автівка, кран й бригада, як завжди,

Везе кіоск в мікрорайон-латаття.

 

Рівняйся! Городяни і сади!

Від галасу і небу жарко буде:

Із Заходу крокує Євро-Будда,

Зусюд у Харків сунуть поїзди.

 

Стоять зажурені кіоски і намети:

У Євро-свята — шляхетності прикмети.

 

*26 березня час переведено на годину назад.

 

 

 

Невільники поля

 

Притягують нас яруси трибун:

Чи енергетика, чи, може, сяйні хвилі

Їх різнобарв’я — сині, жовті, білі.

Керує нами цей могутній гул.

 

В єдиний подих — сотні голосів,

У вирі — мій, мов золотиста птиця,

Атака, рев — на місці не сидиться,

Завмерло серце, очікує голів.

 

Чекаю гол, мої думки, мов квіти,

Летять у гру, як сонечко у полі.

М’яч тріпотить, немов шукає долі,

Ми вболіваємо, зросли надії віти.

 

Ущухли дійства, гомін у юрбі,

А на траві, посередині поля,

М’яч заховався, втік-но із неволі…

…В метро ріка, не видно берегів.

 

 

Погук села

 

Де зорепад здіймає крила,

В гаях — некошена трава,

В обіймах степу, мов замліло,

Село моє — Молодова.

 

Іще не спить, лише зітхає,
Бо вечір сонце відганя,

А череда в степу блукає:

Батіг вицвьохкує здаля.

 

І тиша, мов ворожка, тиша

Підсіла чемно в гурт жіночий,

А вечір — сутінки колише,

Зірки у небі — очі ночі.

 

Мені лоскоче, коли сниться

У місті — віковінь далека:

Пшениця в полі колоситься,

А за селом гука лелека.

 

Я відчуваю докір птиці.
Враз серце боляче стиска;

Моє дитинство — у щириці,

Самітна журиться ріка.

 

А місяць погляда похмуро,

Колись сміявся залюбки:

Чи повернуся? Ні — я — джура…

…Він не подасть мені руки.

 

Мене село завжди чека:

Бо вічне, у безмежжя лине…

Святе село — Молодова,

В моєму серці ти єдине!!

 

Добраніч

 

Співають діти. Мати плаче тихо.

Усе на світі на один мотив.

М. Шевченко

 

Мамо, мамо, мені відгукнись,

Бо вже ніч розкида завої,

В світі, хижо-злиденнім, — двоє:

Я і ти — пригадаєш… колись…

 

…За вікном приховано ніч,

Світло лампи – виделка їй в очі,

Мені так минуле лоскоче

І твоє пахуче: «Добраніч!»

 

Мамо, мамо! Життя — вода:

Була — повінь, тепер — міленько,

Промайнуло воно — не легенько,

Посивіла моя борода.

 

Були сни — знай, такі пророчі,

Я до тебе безтямно линув,

Враз — захищений: пуповину

Несвідомо вбирали очі…

 

…Зараз — вечір, пізніше — ніч,

Знову світло свої виделка

У вікно встромляє… Рідненька,

Я онуці бажаю: «Добраніч!»

 

 

Гомінкий ранок

 

На жердині засиділась,

Тому вранці й покотилась

У обійми сонні міста

Півня пісня урочиста.

 

Швидко у домах віконця

Засвітились, мов від сонця.

Діти встали — й до сніданку,

Бо у школу йдуть із ранку.

 

Півень знову аж голосить.

Мабуть, також їсти просить.

Надсилає всім на втіху

Це ранкове «Ку-ку-рі-ку!»

 

Сонце сонно потягнулось

І, нарешті, посміхнулось.

То й блискуча, мов спокуса,

Ковзанка дітей примусить

 

Швидко сісти на портфелі

І до школи, прямо в двері.

Галас, вітер — залюбки

На наплічниках замки

 

Відірвались, мов злетіли,

Зошити повзуть на схили.

А в повітрі, чи до сміху,

Висить півня «Ку-ку-рі-ку!»

 

Зима дивиться

 

Ставок — поруч, та не видко:

Все хурделиця накрила,

Ніби кораблів вітрила

Вітер наповняє швидко.

 

А реальність — ці намети,

Позаносило шляхи.

Та радіють дітлахи —

Ковзанки ціпкі предмети.

 

Сірим льодом морозець

Укріпив крутенькі схили,

І одразу покотили…

…Гомін збуджених сердець.

 

Ніби яблука в садку,

На горі й внизу санчата,

Крики, сміх — не вгамувати

Цю звитягу гомінку.

 

Та й навіщо? Урочисто

Пісочин засипав сніг,

Ось чому нема доріг…

А на схилах, мов намисто,

 

Різнобарв’я голосисте:

Мов рікою, наче злива,

Купа суне гомінлива…

…Радість вибуха сяйниста.

 

Сніговінь, спочинь на мить!

Майорять в руках лопати.
Стежки треба розчищати…

Зима дивиться й мовчить.

 

 

Птах, лети!

 

Берези, липи — в жовтавому вбранні:

Дбайлива осінь, ніби у долоні,

Збирає листя, а мені на скроні

Плеснула чемно трішки сивини.

 

Вітрець гілля замріяно колише,

Немов цілує наостанок літо,

І сонечко по літньому привітне

Сміється в небі… Загадкова тиша

 

Панує в парку, під моїм вікном.

Вбирають очі неосяжне небо,

Думки — за обрій: зазирнути треба,

Хурделиці вже сунуть табуном.

 

Підступний смуток захопив кімнату,

Йому супроти — відчиняю вікна,

Зринає мрія, чула, заповітна,

Летить в країну —

на літечко багату.

 

Лети у вирій, пташеня, лети,

Тебе зустрінуть: і заморське літо,

Чужі зірки, екватором сповиті,

І клекіт хвиль, у непізнані світи.

 

Повернення із космосу

 

Як дзеркало криве,

Чатує відстань час!

Бо рік у космосі —

Сторіччя на Землі.

Якщо повернемось

У пахощі земні,

З людьми зустрінемось,

Незнаними для нас.

 

О, час нестримний!

Швидко він біжить,

З тобою не старіли,

Хоч людством призабуті.

Не зменшуючи сенсу,

Ми — речники науки.

Чом серце журиться

І тоскно так щемить?

 

Тягло на Землю:

Спогад — дивна мить!

Телепортаціє, верни

В зелені рідні луки!

Всміхнеться час

І далі побіжить…

…Які сучасники?

Їх тягне до науки…

 

Г Р А

 

Обожнюю футбольну гру,

У серце старість не беру.

 

Муштрують разом з хлопчаками –

Тренуюсь досі до нестями.

 

Однак нагадують роки,

Що вже я майстер не такий,

 

Як був у спеку і дощі

М’яча пускав, немов з пращі,

 

Надійну стінку пробивав,

Шовкову сітку розкривав!

 

А ті фінти, підкати, рухи

Обманні – спробуй, потерухо,

 

Отак, як зараз, обіграй,

М’яча супернику віддай…

 

Та вірю все одно в фортуну!

По полю бігаю Перуном,

 

А довкіл – немов Предтеча

Футболу віддана малеча…

 

ДРУГЕ ДИХАННЯ

 

Біжу – собі на радість чи біду?

Попереду – плащівки з дедерону,

Довжезне коло, ледь не упаду…

Нарешті – і ворота стадіону.

 

Яскраве сонце, сніг, блакитне небо,

А груди стисло, дихання звело.

Луна команда: «Уперед! Ривок!»

Останні кроки – й насуває морок.

 

І блискавка в очах, і мерехтіння,

Ледь майорять дерева та кущі,

Суглоби пута обвили цупкі.

…Звалився в сніг. О радісне падіння!

 

В нім – тиша й спокій, і безодня світла!

Не підведусь ніколи, хай що є,

Нехай команди тренер подає,

Я збайдужів до нього, як до світу!

 

Футболка змокла, голова гуде,

Але… встаю, й життя – ясне довкола,

І дихання глибоке, – а не кволе,

Й за колом знову біг веде.

 

Сміється сонечко, зникає все сумне…

І тренер підбадьорює мене:

– Футбол, – говорить, – друже, річ така:

Ковтнув хоч крихту – вік не відпуска!

 

ФУТБОЛ

          Пам’яті В.Шаргородського

 

По бровці поля ринув ти.

На мить піддавшись на фінти,

Я вслід рвонувся – наздогнати,

Хоч у падінні, та дістати!

І враз змітаю у підкаті, –

Й ревуть у захваті ротаті,

Вогненноокі, невгамовні

Трибуни, наче пеклом повні!

Свисток судді – і все в тривозі,

І «стінка», мовби на морозі,

Плече в плече уже стоїть,

І я у ній. І раптом світ

Мені зника. Удар гарматний –

В обличчя прямо! З хрипом, з матом –

Так поквитався потерпілий

Зі мною: в пику що є сили…

Хилюся. Падаю. Не знаю:

Де я і що… І рев зникає.

Й трибуни – як одна потвора –

Не свердлять вже вогненнозоро…

Чого ж хотів я? Не секрет –

Футбол і справді не балет!

Тут б’ють безжально, б’ють відчайно,

Ані краси тут, ані тайни

Високої.

А все ж встаю.

Все ж граю. Бо цю гру – люблю.

Люблю – як світ. Святий, ревучий,

Жорстокий, рідний, неминучий…

 

НОСТАЛЬГІЯ

Якесь забуте, дивне відчуття,

Мов був я тут: такі знайомі стіни,

Мовчить спортзал – немов осиротілий.

Бо все чекав, та розвело життя.

І вмить вбігає хлопчаків юрма.

Все загуло, все замигтіло. Ніби

Мене з моїми думами й нема,

Мов я одрізана і зачерствіла скиба.

Чого ж чекаю? Ось вам – хліб і сіль!

Сіль поту на футболці й смак удару –

В дев’ятку! Ви згадаєте цей хміль

Колись, колись, – то неповторні чари…

Хай многоводдям стане многоліття:

В нім тонеш, та є в нім –

ковток повітря!

 

«МЕТАЛІСТ», АТАКУЙ!

 

Ми, приходим на матч,

Наче в рідну домівку,

І вирує навколо надій падолист.

Вболіваєм і вірим:

Нам сьогодні на втіху

Перемогу здобуде

Наш «Металіст».

 

«Металіст», атакуй! Ми серцями

з тобою,

Підкоряться тобі чемпіонські шляхи.

Хай вітрила твої напинають весною

Вірний подих трибун, переможні

Вітри.

 

Незрівнянний футбол! Щем у серці

Проходить,

На трибунах стоять

Скандування і свист,

Все повітря довкруг уже повниться

Голом

 

Блискавичну атаку веде «Металіст».

«Металіст» – чемпіон! В це ми віримо

свято, –

Допоможуть наснаги і тренерський

Хист,

Неминучі голи подарують нам

Свято,

Атакуй, «Металіст»,

Атакуй, «Металіст»!

 

СВЯТИЙ ТАЛІСМАН

 

От і вечір настав.

Стадіоном пішли пелехаті

Довгі тіні.

Дерева – свічки у вогні,

Та без диму – ховається сонце за

темнії ґрати:

Аж до неба стовпи з пилюги,

З мерехтіння гравців, з хрипоти…

Піт, мов річка, тече – бурякове лице,

Цілий день до безтями м’яч по полю

качаю.

Чую рефері посвист – він мені

нагадає,

Що скінчилася гра, а притомлений

день,

Мов той дядько рідненький:

– Хліба вдома – ні крихти!

В мене ноги не гнуться, але треба

ще бігти

Й купувати мерщій пластівці

для дітей.

Звідси я не піду, я на полі стою,

Знову тягне мене у штрафну цю

нестерпно,

Хоч лягла кріпотура, мов криця,

на стегна.

Завтра – гра, як двобій, душа

просить двобою,

Я себе не стиджусь, і футбол

не виню,

А приспущений м’яч – то святий

Талісман, забираю з собою…

   

ВЕЧІР ПРОЩАНЬ

Так бува на світанку життя:

Нам розлуки приносять досаду,

Накопичує втому доріг небуття

І сприймаєм роки як життєву пораду…

 

Спішимо, хто в пухку заметіль,

Де романтики голос потужний,

Мов в виставу життя, що дає Березіль…

…Вечір – чемний, й гіркотливо – чуйний.

 

НИВКИ

 

На Нивках, на Нивках кульбаб острівці –

Мов зорі на полі зеленім.

А поле футбольне – як душі оці

Людей, сновигаючих в сірому, в темнім…

І сунуть машини… Та душ бур’яни,

Страшніші за усякі потвори,

Встають і гойдаються: їм від весни

Нічого не треба – лиш мору.

І мор вже хитає каштани, юрбу, –

Хоч ті й не вважають чумою

Ні чорний бур’ян, ні гнітючу судьбу…

Кульбабко! Я твій! Я з тобою!

Я також на Нивках мигкий острівець!

Хай сонце ногами футболять, –

Я знаю, що це не кінець, не кінець:

Мене ще не вигнали з поля!

І гру до кінця я зіграю таки,

Бо ще з бур’яном не братаюсь…

На Нивках, на Нивках у думах стрімких

До Бога в надії звертаюсь.

 

 

 

Кириченко

Залишити коментар

Натисніть сюди, щоби скасувати відповідь.

Ви повинні увійти, щоб залишити коментар.

  • Анонси
  • Події
  • Новинки
  • Рецензії
  • Інтерв'ю

Недавні записи

  • Дмитро Щербань. Незламний прокурор (Розщебнувши ґудзики генеральського мундиру прокурора)
  • «Вікно на Хрещатик» з однойменним вальсом із Варшави і харківською передмовою
  • Час відновити справедливість!
  • Все залишається людям
  • Анатолій Стожук: «Головні битви людини проходять у її серці». До ювілею письменника і видавця
  • Рядки з передмістя і Харкова перемогли на поетичному конкурсі в Києві
  • «Так довго не живуть, а я живу». Чорнобилець Віктор Пінченко на творчому вечорі в Мерефі

Позначки

1920-ті роки Marko Robert Stech І. Мироненко Ірина Мироненко Антоніна Тимченко Бобошко Боровий Брюґґен Василь Мисик Віктор Бойко Віктор Тимченко Віталій Квітка Григорій Сковорода Дмитро Щербань Кириченко Ковальова Л. Хворост Леонід Ушкалов Люцина Хворост Марко Роберт Стех Мельників Михайлин Михайло Красиков О. Ковальова О. Тараненко Олександра Ковальова Очима культури Перерва Петро Джерелянський Романовський Сергій Шелковий Сковорода Стожук Супруненко Тома Хворост Шелковий малярство музика поезія поезія національного опору розстріляне відродження сталінізм українська культура українська література
© Усі права застережено
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
2012 Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України
Підтримка сайту: Андрій Пеляк