Віктор Кириченко “Феєрія буднів і свят” (розділ із книги “Український сонцептах”

***

Людина, небо і земля —

Найвищі цінності у світі.

І Україна в зорецвіті

На подвиг нас благословля.

 

Тож піднесем над горизонти

Людину — в щасті і труді!

Від нас одступляться гризоти,

Не буде місця тут біді.

 

Бо позахмарне, соколине

Прислало жить нас на землі.

Бо на теренах України

Не личить гнутися в імлі.

 

Ці золоті, ці сині бризки

У душах наших вись віта!

І сонцептах наш український

За, у німбі Господа літа.

 

У надвечір’ї

Списами промені —

в озонові дірки!

Стрибог хитає рване, в хмарах небо.

То супляться, то линуть правіки

Як до надієчки найпершої —

до тебе.

 

Палає клен,

береза ронить лист,

І протяги зусюд — чужинські шпаги!..

Та ми іще звоюєм білий світ

І молодої нап’ємося браги.

 

Ми обруч овиду розірвемо іще

І хлинем вам, богове, на підмогу.

Бо ген схилився,

вражений в плече,

Сварог, здолавши цю земну дорогу…

 

Весна

Вчорашній день запряг у сани

Вже, видно, зимоньку востаннє.

В цю ніч бісилися вітри,

Снігами замели двори.

Тож люди зранку й відкидали

Сліди безсилої навали.

І вчулись березневі дзвони!

Бере бурульки у долоні

Дівчатко-сонечко ясне,

Усіх віта. Віта й мене.

Іду я в ліс, там у низинах

Блакить — небесна чи земна?

Сузір’ям пролісків весна

Уже поглянула на зиму…

 

Пізня осінь

Мороз прийшов. Сумує день.

Мов осипаються надії…

В беріз, у кленів, у пісень

Вітряних —

дихання осіннє.

 

Не гріє на стовпі ліхтар —

Невдатний місяця підпасич.

І дотліває листя жар,

Подвір’я, всипаного внасип.

 

Але ж — чи мариться, чи сниться

(Врятуй, прикмето давнини!):

Уперто з гілки бузини

У шибу стукотить синиця.

 

…Тож дождемося ще весни!

 

Безмежний світ

Всміхнеться море. Сонце принесе

Своє проміння в зоряних долонях,

Омиє моє стомлене лице,

Помітивши щось снігове на скронях.

 

Відразу повщухають всі вітри,

Що напинали латані вітрила.

Лишаться — хвилі, небо, і я ти —

Безмежний світ… Рожеві щастя крила!

 

***

Вже й з прапорів блакитно-жовтих

Змивають зливи кожну фарбу…

Та ніч нас більше не огорне,

У ній навік — надій Стожари.

І ми пишаємось недаром

Цим символом ланів і неба.

От знов іде весна… А хмари —

Минуща мить. Та й полю ж треба

Не тільки поту, а й дощу…

Знов птиці дум я відпущу

У рідну вись — кружіть над ланом!

 

…О волі злото-синь жадана!

 

***

Наснився сон — ми живемо одні,

А по горищу хтось нелячно ходить…

Дріма собака в буді при господі,

Старий —

додумує думки свої сумні…

 

Я вийду в ніч. І серпня серп — у серце!

…Вже ронить літо золото в озерце.

Й серпанок холодить, немов остигла сталь.

Реальність а чи сон — усе печаль, печаль!

 

Мигають мені сліпо зблизька і здаля —

Примари вічності — смеркання і зоря…

 

Доля-краса

Січневий місяць у сріблястім колі

Опівночі чогось шукає в полі,

 

Пливе бадьоро, блискіт розкидає

Та зверху на містечко позирає:

 

Ачей, сподобалось! Прицілився гарненько

І притулився до будиночка легенько…

 

І знову — в подорож, немов шукає долю,

Що посміхнеться й заведе в неволю,

 

В неволю лагідну, де усмішка — краса,

Ще й пломенить у променях коса.

 

Від тих очей, від погляду ясного

Геть забувається моя тривка тривога.

 

І я, мов зорі, квіти ці несу:

Шукаймо разом, місяцю,

ти долю, я — красу.

 

Яничари

В бюджет несплата… Вирок… За хвилину — старт:

Мобільна група, позабувши чвари,

Готує документи та брезент,

Щоб не розмокли під дощем товари.

 

Ось виповзають, наче із щілини,

Не привиди — нащурені машини.

Гудуть мотори, вихлопів — стіна:

Із куряви колона вирина…

…Десь спить, не знаючи, притомлене село,

Що яничари їдуть по зерно.

 

Чекання

Усамітнившись під сонцем,

Мрій надбав я про запас,

Під засліпленим віконцем

Марно витратив я час.

 

Придивитись — не красуня,

Джинси — стерті, у латках…

А погляне — заспіваю,

Мов той жайвір у житах.

 

Поле лагідно питає:

Де серденько загубив?

А вона не помічає,

Не підводить крилець-брів.

 

Я звертаюся — до сонця,

Я звертаюсь — до землі,

Як її причарувати?

Або… як забуть її?!

 

…Усамітнившись під сонцем,

Мрій надбав я про запас,

Під засліпленим віконцем

Марно витратив я час.

 

Видіння

Тріщать борти. Ревемо:— Шайбу!

І розперезані, й гулкі,

У вірш ці пристрасті нахабні

Вриваються — такі й сякі.

Клену їх, а усе не можу

Без реву: «Гол!», без маячні.

 

І хлопець поміж перехожих,

На мою юність чимось схожий,

Іде, всміхається мені:

Спортивна сумка, клюшка…

Ні,

То я, щасливий ще — безбожно!

 

***

Дівчина працює на лотку.

Відпускає щастя чи біду?

Нахилилась — колихнулись груди,

Я від них — очей не відведу…

 

Кожен день приходжу і купую

Навмання. Приваблює краса!..

Хочу запросити на вечерю —

Мовчки пропонує гарбуза.

 

Тільки знаю: щось нас об’єднало,

Соромливу посмішку ловлю,

Не багато це, але й не мало,

Зрозуміла: я її люблю.

 

Земля і небо

Травневий вечір. В ніч іду,

Горять багаття у саду.

Ланцюг рожевого вогню,

Ти Україну грій мою.

Аж засоромилась весна:

Недобре в травні принесла.

Чи іспит, чи то примхи долі? —

Мороз вже стелиться у полі.

Ми біля вогнища — до ранку.

Зорю зустрінем на світанку.

А сонце, бач, зніяковіло:

Проспало вчора й не зігріло

Мою Мерефу. Серце мріє,

Що доля вдачі нам підсіє.

Минає день. Холодний вечір

Так безталанно ліг на плечі.

Даремно хай мороз радіє:

Мій дивокрай вогонь зігріє…

…Вже пригорнулось до землі

І небо, з місяцем вгорі.

 

Мамо…

Як зараз бачу — на краю землі

Стоїть хатина в зорянім намисті.

За обрій — стежка. В небі — журавлі.

В сльозах летить, летить під ноги листя…

У нас ти, мамо, на весь світ одна,

Та ми по всьому світу розлетілись.

Дивилася ти довго із вікна,

Очікувала, доки стало сили…

Тепер гніздо порожнє: ось коли

Ми все збагнули! Вороття немає…

Лиш зірка недосяжна із імли

На діток одиноко поглядає.

У нас ти, мамо, не весь світ одна

Була. І залишилася навіки…

Всю ніч сиджу, як ти, біля вікна —

Один-один до стогону, до крику!..

 

Я іду

Відкину сніг, немов відкину щастя,

Від хати і від себе — навмання,

Зима знов шаркотить — снігів тисячоліття

Холодна ковдра знову укрива

Стару раїну і мої надії,

Що з осені ховалися в саду…

…По снігу, по собі, по долі — по надію

Роками, як віками, кохана, я іду…

 

Літо

В Мерефі дивна заметіль

Надій та дивоцвіту…

Раптово відцвіли сади,

І забуяло літо.

Ось жінка, лагідна й свята,

Вродлива, наче сонце…

Вона, мов квітка, розцвіла

І вигляда в віконце.

Бринить у серденьку весна,

Крижинки з нього вийшли.

Вже об’їдає дітвора

В садку зелені вишні.

І приголомшений стоїть

День, мов смакує свято:

Кохання з літечком прийшло —

І пестить нас завзято.

Віщує доля знов і знов

Так впевнено й відкрито:

Щасливу зустріч та любов —

І вам готує літо.

 

Надія

Жінці-ночі сниться день,

Золоті його обійми,

Заметіль старих пісень…

Та ніколи він не прийде

У пітьму, де щастя — морок

І безодні гіркота,

Де, як сльози, плачуть зорі,—

Феєрверкова сльота…

 

Старовинний романс

Старовинний романс на папері —

Ці забуті й чарівні рядки

Чому рідко нам стукають в двері

У бігучім буденнім житті!

 

Зупиніться, помрійте зі мною,—

Стане легше на деякий час:

Заколише і візьме з собою

Старовинний забутий романс.

 

Враз відчуєте — крила зміцніли,

То й підніметься настрій у вас:

Надає — і наснаги, і сили

Старовинний забутий романс.

 

***

Все залишилось в серці, як було,

Немов та мить годинника спинила…

Весняні дзвони вітром віднесло,

І мрій напнулися круті вітрила.

Реальність часу — сапка та картопля,

Асфальт щербатий нас веде в лани,

Де спини всім згина робота,

Де колорадський жук, як пасма сивини.

І вправні рухи, мов на тренажері,—

На сонці криця зблискує серпом,

Чи на руках, чи на душі мозолі?

Вже поле лащиться прополеним рядком.

В Мерефі день. І вічнеє світило

Так по-татарськи мружиться й собі,—

Чи теє сонце в око закотило

Сльозину? Посмішку? Послання від Землі?

Звеличте долю, мінорну та сумну:

Вона нам вкотре надсилає світло…

…І, як колись, знов груші у садку

Замліли й тихо падають у літо.

 

Новий Сірко

Шукаю по ярах сліди отих людей,

Що у Мерефі мешкали в далекі й дивні літа,

Знайшов, нарешті, й зразу, мов з очей,

Спадає темрява, бо крізь долоні світла

Ввижається, що по м’якій отаві

Сірко іде — могутній і сумний,

Вклонився світ його безмежній славі

Та мудрості, а він ще молодий,—

Й тепер, на площі, вічно разом з нами,

Суворо дивиться у наш новітній день,

На свята й будні, сповнені ділами,

Вслухається в мелодії нечуваних пісень.

Яка то пісня? Чарівна і щира.

Все про кохання, про земну любов,

Сіркові бачаться — малі й великі села,

І кров пролитая — свята козацька кров.

Пролита скрізь — у рідній Україні,

В чужих степах, турецькому ярмі…

Сьогодні день — спокійний та щасливий,

І небо мирне на святій Землі.

Йдемо з Сірком — засмучені й веселі,

З глибин земних ми сили беремо

І віримо, що в нашій Україні

Вже народився десь новий Сірко.

 

***

Праворуч поверну — стоїть крута гора,

Ліворуч поверну — стоїть одвіку друга,

В долонях пагорбів, тендітна і свята,

Дріма моя Мерефа золота.

Із півночі, як Власова гора,

На південь суне нескінченна злива,—

Сучасні коні, наче табуни,

Зі скла та криці — й курява мінлива

Ляга на площу, на людей, на кручі…

Стоять замріяні тополі і сади,

Згадай, Мерефо, про віки минулі

І усміхнись: бо тягне нас сюди.

 

Кохання

З-за обрію, зненацька, з глибини,

Посеред моря викотилось сонце,

Яскраві промені доріжкою лягли

І зазирнули у твоє віконце,

Зігріли враз… і з подихом зорі

Ті зайченята вже лоскочуть очі.

Ти дочекалась щастя і весни…

То я — не сонце — грію знов долоні.

 

Фейєрверк

Ці спалахи, немов чарівний дзвін,

Малиновий, святковий, променистий,

Виблискують — й лавиною униз,—

Спливають відчайдушним падолистом.

За мить — життя, від світла — до пітьми,

Немовби навстіж нам стає відкритим

Для мене в нім не блискавки-вогні —

Твоїх очей чарівні зорецвіти.

 

Осінь

Акації стрючечки пожовтілі

От-от затріскотять, бо осінь.

А ген по морю вітер гонить хвилі,

Біляві хвилі у холодну просинь.

Невже пройшло, невже минуло літо,

Лишивши нам і спогади, й жалі…

І десь за обрієм все догоряє світло —

То світло нашої остиглої зорі.

Ще сонце зійде і обійме плечі —

Твої, мої. Я пошепки скажу:

Ми знов зустрінемось у далечі лелечій…

…А хвиля сива лине — за межу.

 

Прощання

Хвилі моря солоні, наче сльози твої,

Я не плачу, коханий, то плачуть жалі.

 

Час минає поволі, нашу зустріч згадай…

Я завдячую долі за нев’янучий рай.

 

Чи зустрінемось знову, чи приїдем сюди?

Ми в країну кохання — повернемось завжди.

 

Хвилі моря солоні, наче сльози твої…

Я не плачу, коханий, плачуть в серці жалі.

 

Етюд

Малює скутер вправно на воді

Моїх думок таємні паралелі:

Ось широта, де не бувать біді,

Ось довгота, де солов’їні трелі.

Так запекло: колись, давно було —

І буруни, і пестощі, і… муки.

Я згадую твоїх очей тепло,

Твої пахучі, твої ніжні руки…

…Малюй-но, скутере, малюй мені ізнов

Осінню акварель — це море, ту любов…

 

Зустріч

Піднявся вітер, небо затягло,

І білі гребінці замиготіли…

Та ми на березі ще підставляєм тіло

Під сонце, під дощі, під зоряні світи,

Що нам відкрилися. Увечері на плечі

Лягає ніч, все світиться навколо:

То місячний ліхтар засвічено вгорі…

У нас в житті немов замкнулось коло

Думок, обіймів… Ми на березі — одні.

Упала зірка. Ти мрію загадала?

Собі?

Мені?

 

Козацька могила

Устань, козаче, з могили,

Шаблю візьми до рук!

                                В. Верховень

Ой, на горі, на горі

Варта не дрімала,

Запорозькі оселедці

Та й оберігала.

Притомились козаченьки —

Тягли човни з ночі,

З-за порогів підглядали

Бусурменські очі.

Сняться хлопцям молоденькі

Милі-чорнобриві…

Клята ж доля щось готує

При камені-брилі.

Піднімає в Чорнім морі

Хвилі величезні,

Щоб рипіли човни добрі,

Як дуби старезні…

Задрімала, видно, варта,

Голови схилила…

…Залишилась серед степу

Козацька могила.

 

«Теплоенерго»

tn = 130°, t0 = 110° *.

Із розпечатки т/лічильника № 3211 тепломережі котельної «Хартрон» 24–26 лютого 2000 р.

Торкнусь долонею — гаряча

Труба. Немов із серця йде…

І обпікаючись, терпляче

Замірю градуси…

Та де

Чекати вдячності і шани

Від тих, кому пошлю тепло!

«Теплоенерго» хай не ганить

Ні вбоге місто, ні село:

Бо там від холоду і скрути —

На інші роздуми нестрим.

І гріють душу добрі люди,

Звичайно, градусом не цим…

* tn, t0 — температура теплоносія в подавальній та зворотній мережах теплопостачання (Авт.).

 

Дощі

Завітай хоч на мить!

Сядьмо разом до столу,

Чаєм юно-пахучим

Тебе пригощу…

Де ці хмари взялись — безнадійно і голо

У полях, у світах:

Що їм добре звіщу?

Що їм добре скажу,

Коли крапле по краплі

Чи то дощ, чи то сльози — твої чи мої…

 

Та верба біля хати

Стоїть, наче чапля.

Та чекають птахів гомінливих —

Гаї!

 

Хвороба

Падає тіло, падає тіло,

Темрява й світло замиготіли.

Обрій зникає. Хвилі-цунамі…

Що відбувається в світі із нами?

 

Може, то повінь? Пошвидше до хати.

Заздалегідь заготовлені речі

Хутко хапаю, човен хитаю,

В мрії нестямні на хвилях злітаю.

 

Пізнє прозріння — зойки та галас.

Хибні прогнози твої, Нострадамус.

Таїнство всесвіту — дійсність чи снилось?

Щастя існує. Та десь забарилось.

 

Падає тіло, падає тіло,

Зоряні роси замиготіли.

 

Синя хворобо моя загадкова,

Посеред смутку і безнадії

Бризни мені не сльозами на вії.

 

***

Кільце вокзальне —

то шляху кінець,

А мо — початок?

Може — крок у вічність?..

Ото ж і через площу навпростець —

Жіночі постаті і чоловічі…

 

Гайнула в ніч,

таємна і нестримна,

Вогнів червоних

нескінчима злива

Авто… І зараз, може, десь

Вона —

В «Макдональдсі»

сидить біля вікна

За кавою…

Говорить подумки з тобою.

…І заметіль їй за вікном

здається неземною.

 

Сьогодення

По вулицях прочапали дощі,

Мороз услід підкрався яничаром…

Тягну собі колясочку з товаром.

Так порожньо на ринку — ні душі…

 

Мерефа спить. Зоря лиш погляда

На те, куди веде мене біда.

На марення звелись передчуття

Земного раю: ген одна склизота

 

Довкруг. Та листя дивна позолота

Ковзається по льодові

буття…

 

***

Прожив, як шибеник на реї

З цими фальшивими людьми.

Заради вічної ідеї —

Ішов із світла до пітьми.

 

Пізнання всесвіту — єдине,

Що варте часу та життя…

…Зоря дарує добру днину.

Але чи дасть мені пуття?

 

Холоди

Піду поскаржуся весні,

У росах — зябликом замерзну.

                                         Б. Чичибабін

Весні поскаржусь на похмурий день,

На ожеледь, на невідступну скруту,

На те, що вербам щастя не збагнути,

Яких би вітер не співав пісень.

 

Дарма і я пишу ім’я «Оксана»

Й римую із «кохана» та «осанна».

Не відступають холоди, і квит,

Не рветься серця зяблик у політ…

 

***

Знання та досвід — сіра брила,

Її скидаю уві сні.

І то страшне, то добре диво

Мене дивує у мені.

 

Абсурдне, тайне, миготюче,

Прокинусь — мов і не було

І не живе десь ніч могуча —

Нутро твоє, несита мло…

 

Коханий

Ходить серпень в чистім полі,

Щось шукає на стерні,

Свої мрії потаємні

Не сповідує мені.

Ходить серпень — мов блукає

Серед літа і зими…

Я тебе дарма чекаю

Цілий день за ворітьми.

Ой, калино, калино,

Чом достигла так рано,

Чому в серце дівоче

Мені сиплеш ти жар?

Ой, калино-калино,

Моє щастя — зрадливе:

Він шукає десь іншу,

Уника моїх чар.

Зберу трави й зачаклую:

Знай, супернице моя,

Милий прийде — зацілую,

Як журавка журавля.

Хай мені достигле жито

Шепотить: — Красо моя,

Він і трішки не кохає,

Наче птах вгорі кружля…

Ой, калино, калино,

Чом достигла так рано,

Чому в серце дівоче

Мені сиплеш ти жар?

Ой, калино-калино,

Моє щастя — зрадливе:

Він шукає десь іншу,

Уника моїх чар.

 

***

По вулицях, по росяних доріжках,

По луках, через річку — навпростець

Ішов, мов на роботу, повний місяць

І з’єднував биття наших сердець…

 

І спілі яблука вже падали в садах,

Й сади вже про майбутню зав’язь снили.

В серпанку інею поблискував наш дах,

І нас до ранку — поцілунки гріли…

 

Без тебе

Я кожну пам’ятаю рисочку твою,

Мов репліку, що пролуна зі сцени,

І дійство розпочнеться незбагненне,—

Я кожну пам’ятаю рисочку твою.

 

Я кожну пам’ятаю усмішку твою.

Здавалось все нікчемним доокола,

Та ожило, замріло ясночоло,—

Я кожну пам’ятаю усмішку твою.

 

…Отак от і пригадую тебе:

Твою ходу, і зачіску, і очі,

І руки, що летять птахами з ночі,—

Отак от і пригадую тебе.

 

Моє творіння, всесвіт мій безсмертний,

Без тебе порожньо — аж серце терпне…

 

***

В скрипаля рука — від Бога,

А політ його смичка,

Натикаючись на струни,

Промовляє, що гінка

У житті моя дорога.

Вірю, вірю!.. Звеселя

Скрипка голосом чарівним,

Зичить радість, віддаля

Чорне все, пеклокорінне,

Що вирує, обпліта

Так, що й савану не треба…

…Ми одні: скрипаль — і небо,

Я — й мелодія свята!

 

Синь ночей

Повір хоча б у сині ночі

Із жовтим схлипуванням лип.

В. Соколов

Як липи схлипують вночі!

Гірку ковтаючи образу,—

Беруться й хмари за мечі:

Щоб вирішить усе — одразу!

 

Й немає віри у мені,

Що хтось опікується мною.

Й Мерефа в’ється на вогні,—

НІЩО іде на нас війною!

 

І не зважа на біль і схлип,

І п’є страхи, мов келих меду…

О синь ночей! О зойки лип!

Сни не про Ладу, а про Леду…

 

***

А зливи падали

і падали

В розмитий серпень

за рокитами.

                                               Ст. Мінаков

Ховає серпень в торбу

всі плачі,

Всі прізвища,

що блискавки писали

Вночі. Навіщо нам дощі?

Навіщо грім?

Ми дихаєм житами.

Могутні спалахи

пішли за небокрай,

Услід цілую

їхні смертні гони.

Кохана, ти бажання

загадай —

Нам наша зірка

упаде в долоні…

 

Тенета

А тиша так таємно дзенька,

І я вслухаюсь у дзвінки

У хаті…

А вона маленька:

Я виріс вже, як вишеньки,

Що обіймають всю оселю.

І в цьому білому саду

Блукає місяць менестрелем,

Співа про радість і біду.

А хмари ген летять невтримно,

І так прозоро, як за склом,—

Не треба ролі, а чи гриму,

Аби пропасти за селом…

Є тільки ніч. І чорногорем

Вона вдивляється в вікно,

Та на екрані монітору

Бої скінчилися давно.

Присутні тут — тендітна тиша

Комп’ютер, я та Інтернет…

І добре, добре, що, як з вірша,

Не вирвуся із цих тенет!

 

Зупинка

На окружній дорозі, на краєчку

Усіх шляхів, які ведуть на схід,

Закляк мотор.

І я тут, при гаєчку,—

Нема пального,— задивився вслід

 

Чужим авто… Як пролітають хвацько!

Аж курява все чисто заслоня.

Аж блимає мигалка чудернацьки,

Але машин — також не зупиня…

 

Нехай, нехай!.. Я щастю при дорозі

Радію так, що всіх пошлю й прощу…

Минає ніч. Тож день гряде невдовзі

І скаже щось мені, немов кущу.

 

Повідає про всі мої блукання,

Осипле злотом, що надбало в тьмі…

А ви?.. Вас, бідних,  на заклання

Ніч привезе, як Богові,— мені…

 

Кордон

Кордон! Низький тобі уклін!

Препильні очі — з двох сторін.

 

Мить — у вагон пірнув наряд,

Все перевірять — все підряд.

 

У двері — світло ліхтаря,

Питають: — Як твоє ім’я?

 

Гортають паспорт, в ньому фото,

Звіряють… і нова турбота:

 

Зелено-спалені погони

Блокують двері на пероні!

 

І я — у клітці, наче птиця,

Сиджу і вірю — так годиться.

 

Зітхнув нарешті, та дарма:

Довкола лиш стіна німа.

 

Вона вже зна, як нас навчати

Ставать на чати потерчато!

 

І я, обібраний до нитки,

На тінь малію — ні, не видко!

 

І я плазую, як черв’як,

Й не тямлю більше — жити як.

 

***

Вже сонечко збирається лягати.

На землю день голівоньку кладе,

Мов у останнє хоче нагадати:

— Весна іде, весна іде!

 

Побіля школи клени й берестки

Лиха зима затято покрутила.

І хай накаркують своє граки,

Усе одно здіймаються вітрила!

 

Зігріє сонце наш незнаний світ —

І плац шкільний, і випнутість щитів.

І зродиться, як завше, білий міт

Серед людей — пробуджених гаїв.

 

Даруй же, весно, вперше чи востаннє

Феєрію нам відчаю й кохання!

 

Таїна

Так потаємно щось говорить Бог…

Аж світло в тьму пірнуло серед ночі!

Аж тиша зойкнула, аж кров-струмок

Співати хоче. І співа! Й лоскоче

Безмежну ніч, навислі сірі хмари —

Театр фігур, кошлатих, говірких…

Ще буде дощ та вітер, і до пари

Зійдуться вихори в загравах пломінких.

А зараз — тиша: чути біля річки —

Хтось зойкнув. Птах?.. Затихли голоси.

Вже брунька вибухнула — сині вічка

Розкрила і вбира ярінь краси.

 

О Господи, я бачу: Ти — єси!

 

Христос воскрес!

Димки весняні стеляться, легкі,

Багать загравки — мов дівчат намисто.

Ми спалюєм турботи, а не листя,

Відроджуєм надії стодзвінкі.

 

Відразу бачим речників Весни:

Трава зелена розпускає коси.

А хтось готує до стинання коси,

І хтось пірнає в пелюсткові сни.

 

І це одвічне, це страшне змагання —

Немов буття зійшлись і небуття.

Христос умер, щоб увійти в Життя,—

Й солодкі навіває сподівання…

 

***

Я вірю, що живе — і гине! —

Земля, котра блага із тьми:

— Ти приголуб мене, людино,

Хоч трохи щастячка візьми.

 

…Й ми поспішаємо — рятуєм

Глибинні радощі й жалі.

Від того, кликані не всує,

Вилазять швидко із землі

 

Зими льодові поторочі,

Вдягають в панцири свої

Усі зірки — творіння ночі,

Казання наші — всі гаї.

 

Прийшла, прийшла — душі хотіння

Весна із сонячним теплом.

Знов принесла садів цвітіння,

Дівочі співи за селом.

 

І навіть я стаю не катом,

А чую легіт, вірю в спів.

І на плечі несу… лопату —

Знаряддя вимерлих віків…

 

Літо

Страшніш за все, коли немає світла,

Не сонячного світла, ні —

Того, що жевріє десь в глибині,

З життям зникає — непомітно…

 

Ми біля русла живемо — нікчемні

Метелики, що випурхнули геть

Із заростей, а ті, голодні, темні,

Усе одно сповідують лиш смерть!

 

І нам нічого іншого не дано,

Як тільки знов лягти кудись на дно.

І хто запізно ліг, і хто зарано —

Цій річці, як і небу, все одно.

 

І все ж брешу! Все ж — ніде правди діти!..

Цвітуть травневі без страхуґсади.

Бо діти наші дочекались літа,—

Воно прийшло назавжди, назавжди!

 

Падолист

Яка Покрова, то й зима така

Іде до нас і наступа на лист

Пожовклий… І спива з рядка

Ще теплий, ще не виморений зміст.

 

І я із нею гляну за межу,

А там, а там… Хіба що вітру свист

Звіряється лискучому ножу,

Пригадує цей світлий падолист.

 

Пригадує, як ми жили-були:

З тобою — я, зі мною — ти… Слова,

Одні слова — ні слави, ні хули —

Літають степом, наче курява!

 

Тож посміхнись, з полону — посміхнись,

І затамую подих я на мить…

Всі горизонти й висі вже злились,

А я люблю й не знаю, мов колись,

Що пить за тебе і кого молить.

 

Природа

Природа все хова — далеке і близьке.

Я те і те шукаю навмання.

А течії стремління ворохке

Мене усотує — і тим уже спиня.

 

Я зойк, я спалах десь у глибині,

Та хто почує і побачить хто?

Природо, ти в моїй самотині

Останнє дно чи в небеса виток?

 

Летюча сіть, безкрилий птахолов,

Що вже втомився крила обминать —

Немов колосся, чи строфу немов,

Чи в головешках жар — після багать…

 

Навесні…

О. Тарадаю

Насунув вечір. Скоро на вікно

Накине ніч свої таємні шати.

Лягає місто спати. Вже й трико

Зодягнуте, і дві пухові ковдри

Укриють ці худенькі плечі —

Тендітної, поснулої малечі.

Ще жевріє, мов сирота, тепло —

Чавунні радіатори дбайливо

Дарують радість. Мляво й вередливо —

Ледь дихають мережі теплові

В промерзлій, у дрімаючій землі.

Чому тепла бракує? Може, літо

Не вигріло артерії сталеві?

Чи, може, у липневі дні

Нам часу бракувало — накопичить

Тепла, щоб нині людям зичить?..

…І мріє місто у тривожнім сні:

Що сонце всіх зігріє… навесні.

 

***

Від кульбабок ясніє в очах…

Дітки сонечка — тільки розквітли,

А коса вже сопе по горбах,

Вже стинає слабке і тендітне.

 

І символіка груба оця

Мене знов холодить своїм лезом.

Вірив я, що мій шлях без кінця,

Та пора, мабуть, жити тверезо.

 

Задивилась ув осінь душа:

Що було — відгуло. А що ж прийде?

Погадаю на каві… Як гірко втіша

В чашці чорного згусточка привид…

 

Мить

Все заметіль духмяна в травні

замела —

Мерефу, і мене… І пісня два крила

Так сонячно здійма. А ген на

небосхилі

Чи зірка, чи ракета

дола космічні милі.

Погасла в просторі

безмежно-ніжнім…

Отак і вірш майне перед

Всевишнім

І все життя моє,— о хай же

хоч на мить

Мій слід в Пречистім серці

світло защемить…

 

Останній дзвоник

Давно скарбам-дрібницям не радів:

Оточене акацій вартовими,

Шосе веде в Мерефу, а з садів

Всі пахощі пливуть, хоча за ними

Крадеться й суховій,— він разом з пилюгою

Підносить наші мрії вгору, вгору…

 

Ми дихаєм, смакуємо з тобою

І пахощі садів, і цю весну.

Хоч хмарить небо — сонце припіка,

Аж ось кипучо-радісна сльозинка

Із неба скрапнула і затопила серце!

Цілує так бурхливо, так нестримно.

Все тоне в ній — і люди, і дерева,

Шкільна мелодія останнього дзвінка,

Що в мандри кличе по світах таємних…

 

О ти, безкрая далеч юного життя,

О наших сподівань невороття!..

 

***

У повітрі — синь-прозорість.

Гомін, гуркіт за вікном.

Ще й легких підборів стукіт —

Дітки в школу йдуть гуртом.

 

Все затихло. Чи надовго?

А бетонний дім кудись,

Мов фрегат, пливе неквапно,

Ледь похитуючи вись…

 

Де ж твої причали, диво —

День мій сонячний, мій дім?

Я од щастя розчиняюсь

В мареві

твоїм.

 

Гра

Обожнюю футбольну гру,

У серце старість не беру.

 

Муштруюсь разом з хлопчаками —

Тренуюсь досі до нестями.

 

Однак нагадують роки,

Що вже я майстер не такий,

 

Як був: у спеку і дощі,

М’яча пускав, немов з пращі,

 

Надійну стінку пробивав

Шовкову сітку розривав!

 

А ті фінти, підкати, рухи

Обманні,— спробуй, потерухо,

 

Отак, як зараз, обіграй,

М’яча супернику віддай…

 

Та вірю все одно в фортуну!

По полю бігаю Перуном,

 

А доокіл — божата менші,

Футболу віддана малеча…

 

Розпач

Чому біжиш від прихистку мого?

Ти помилилась — жевріє багаття.

Дощ не завадить, хоч намокло плаття:

Як є вогонь, то буде і тепло.

Моє тепло, що гріло нас обох,

І мій вогонь в тобі — малій льодинці —

Не перетворяться на темний льох,

Ми не вмремо, не змерзнем поодинці.

Та ти — пішла. Ну що ж ти наробила?

А як же я? Зневір’я підступа!

Вже на канапу, мов живе, присіло…

 

…А десь твої шматує вітер крила!

 

Колодязь

Схилюся над колодязем: — Агов!

— Агов! — мені відповіда луна.

Ото і всіх довірливих розмов,

І вся чутливість глибини — до дна.

 

Я сам собі, я в себе сам кричу,

З собою розмовляю досхочу!

Мовчу, дивлюсь, жбурляю камінці,

Аби хоч кола по слизькім лиці…

 

І знову шпиг вселенський самоти

Пронизує мене насамкінець.

…Хіба що пурхне з глибу, з темноти,

Настраханий маленький горобець.

 

***

Відсторонився Бог від мене,

Коли з життя пішла ти, нене.

Вітчизну, силу — все взяла:

Майбутня днина, а чи мла?

 

А у Мерефі ж знов сади

Цвітуть — і ти не винувата,

Що у душі немає свята,

Що не вертаєшся сюди…

 

Мережу зовсім інші строфи,

Бо іншим стало все життя.

Оцю печаль, оце знаття

Візьму з собою на Голгофу.

 

Рідне

Так тихо в батьківській оселі!

Надійний рідний мій причал,

А за вікном — дощі холодні

Та погуки страшних навал…

Життєвих, грізних, невідступних,

Що прийдуть, як було колись,

А тут з сосонок незнайомих

Голиння опадає вниз.

Коли зросли — не пам’ятаю,

І хто садив їх — не збагну:

Осінній вітер розмітає

Прикмети літа у саду.

Туманиться гливка рясноґ   та

Цього тривалого дощу.

Думок майнула позолота —

Як спогад, їх не відпущу.

І серед хати сам з собою

Всю ніч, під тишу і дощі,

Сповідуюсь, благаю долю…

Й вона готує щось мені.

 

***

З вікна вагона широчінь Дніпра —

Безмежно-сіра, наче аж сталева.

Стомилось сонце, хиляться дерева,

І ниє, нидіє в мені жура.

 

Одна мелодія пронизує весь день:

Ай-я, гу-а! Ай-я, гу-а! Ой-ле-ле-день!

Ге-я, гу-а! Ой-ле-ле-журний день!

Стривай, стрівай! Ой-ле-ле-судний день!

 

Веде той ритм вперед, і несвідомо

Повторюю його, коли спішу додому.

…Похмуре небо, шкулиться земля,

Й одне-єдине чується здаля…

 

***

Потаємная мрія моя —

Підійти до старого віконця:

Зазирнути — там юність чиясь

Нагадає, як сходило сонце.

 

Блискотіли вечірні поля

І туман холоднечею бризкав.

Так накотиться в серце сльоза,

Як згадаю — здалека та зблизька —

 

Соромливу вечірню годину,

І малесеньке наше віконце…

Через ніч я босоніж біжу,

Щоб зустріти кохану, мов сонце.

 

Наді мною — північна зоря,

Блідий місяць тумани лизька…

Заколиш-но мене, земля,

Мою мрію далеку і близьку…

 

***

Хто оре ніч? Хто стукотить у двері?

Чи електрички клич? Чи спогади мої?

Мерефа спить, вже згашено вогні,

Собаки брешуть, сонні та ліниві,

Тумани миють ноги по низах,

Щось річка бубонить, неначе сни лоскоче.

Мою закоханість везуть в старих возах,

Опівночі здебільше, опівночі…

Прямують чумаки, загублені в віках.

Спинилась мить! Та ж крутиться земля,

І день новий, неначе немовля,

Кричить: з очей, як птиця,— страх.

Не був я і не буду чужаком

Йому —

хоч душу вийме хай мою:

Із пляшечки, якщо не молоком,

То чаєм хоч моркв’яним напою…

 

Ніч

У росу на люцерні заховалися зорі.

Блискотять Оріон і Стожари по луці мигкій.

Серп заплющує очі. З травою в корзині

Засинають і стяті, мені незнайомі світи.

 

Я іду, і туман мене в білі сувої

Все замотує. Потім на руки бере.

І несе через луку, де хлипа люцерна,

Де блищать Оріон і Стожари в студеній росі…

 

«Металіст», атакуй!

Ми приходим на матч,

наче в рідну домівку,

І вирує навколо надій падолист.

Вболіваєм і вірим:

сьогодні і завжди

Перемогу здобуде

наш «Металіст».

 

«Металіст», атакуй! Ми серцями

з тобою,

Підкоряться тобі чемпіонські шляхи.

Хай вітрила твої напинають весною

Вірний подих трибун, переможні

вітри.

 

Незрівняний футбол! Щем у серці

проходить,

На трибунах стоять

скандування і свист,

Все повітря довкруг уже повниться

голом,—

Блискавичну атаку веде «Металіст».

 

«Металіст» — чемпіон! В це ми віримо

свято,—

Допоможуть наснага і тренерський

хист,

Неминучі голи подарують нам

свято,

Атакуй, «Металіст»,

атакуй, «Металіст»!

 

***

Ми не багато живемо:

Не злидні, та й не панування.

Надія?.. Люди, зачекаймо!

Вона лишається остання

 

На те, що цей предивний світ

Насниться в кольорі барвистім

Й тягар незграбних чорних літ

Враз опаде, немовби з листям,

 

І піде в тлін, у круговерть

Одвічних Богових законів…

З косою завше ходить смерть:

Їй не нарізано кордонів.

 

Отак згадаю: журний лист,

Що з гілки падає останній,

І, як відлуння, чую свист,

Такий знайомий, тихий, дальній…

 

***

Тебе уранці знову розбуджу

І бережно візьму в свої обійми.

І розповім, що в нашому саду

Вже хризантеми розцвітають мрійно.

 

І тиха ніжність у твоїх очах,

Засвітиться — таємніше, ніж квіти…

Ця посмішка ласкава на устах,

І вся ти, вся жадана і тендітна!

 

…Знов прийде ніч, і заблищать світи —

Життя незнане, трепетне, примхливе.

Ми загадали: зіронько, впади!

Даруй нам долю, майбуття щасливе.

 

А прийде час — нехай одлітний птах

Кохання наше забере у вирій,

Щоб в зоряних, зарошених житах

Удвох ми йшли в подальше безнемір’я…

 

***

Мені наснилося: життя — шалена річка,

Що з боязкого почалась потічка,

А потім — стільки почуттів нестримних,—

В цій повені куди, куди я рину?

 

У дивоцвіт, у дивокрай — чи може,

Затягне в чорторий якийсь безбожний,

Де стіни — очерет, де ґрати — осока,

І щука — мов коса ота, яка…

 

Ота, яка бринить в руці кістлявій,

Вихоплює і з дна, і з бистрини.

О, пробудитись би у світлій яві,

Котра, мов повінь, змиє темні сни!

 

Моя зоря

Заховаюсь по плечі у тишу,

Все забуду, неначе в раю…

Та світанок мене розколише

І Мерефу розбудить мою.

 

Прокидаймося, люба! Мов з чари,

Пиймо день. Вірмо в далі ясні.

Ген мигтять поїзди, як пульсари,

І видзвонюють рейки пісні.

 

Через місто моє всі світання

Плинуть аж на карпатські плаї.

Прокидайтесь, мої мереф’яни,

Прокидайтесь-но, любі мої!

 

Вас чекає — щоденна дорога,

Будні й свята, що в серці несу…

…Вийшла з хати, мов сонце, кохана,

Заплітаючи довгу косу.

 

***

Дурманить біло-пінний цвіт,

Пашить Мерефа яблунева.

З-за моря ластівка привіт

Вже принесла — і поміж віт

Підпалює хмаринок мрево.

 

А вечорами, вечорами

Пісні гуляють до левад.

В садках — столи, і гості в ряд

Ведуть розмови нелукаві,

І низько зірочки горять.

 

Свята травневі довгождані

Шумують ледь не десять діб,

І є вино у нас, і хліб,

І зрідка зблискують медалі

На грудях сивих ветеранів:

Від кожної — проміння сніп…

 

***

Прийшла біда — відкрийте двері,

Не уривайте їй терпець:

Недобрі тіні та химери

Хай уже сунуть навпростець…

 

Вам треба ясно усвідомить,

Що привело біду до вас

І чи у змозі ваша совість,

Вас і на цей простити раз.

 

Якщо у змозі — дійте сміло

І совість ставте, наче щит.

І буде диво, дивне диво:

Біда мине, простигне й слід…

 

У Києві

Я знов на Нивках, де ряди машин,

Немов стрічки барвисті і стрімкі,—

Куди? Куди? З життя у вічний тлін,

У безвість — крізь миттєвості мигкі?

 

Але живе — живому! І уже

Солодкі спогади навіюють тополі,

І гомонить синиця: «Чом, душе

Людська,

шукаєш щастя долі?

 

Злети над ці вервечки міркувань

Про всю минущість світу і марноту!

І день буденний ступить за ту грань,

Де буде місце тільки для польоту.

 

Куди? Увись! Над шелести землі,

Над провіщання дріґбної синиці…»

Стою і слухаю. І сірі журавлі

Летять над Нивками —

незрозумілі птиці…

 

***

Бузок розцвів, і до душі

Уже не білі сніговії,

А найрожевіші надії,

Немов у юності, зайшли…

 

Сп’яніло серце: всюди квіт,

Буяє сад і бездоганно

В ряди шикуються тюльпани —

До них, до них бджоли політ!

 

Та й приморозків сунуть біди:

Мій ніжний цвіт, тремти, тремти,—

Ген від північного сусіди

Дмухнули льодяні вітри.

 

Та ми розпалим купу хмизу

І відгородимось від лих.

Бо й справді доста нам відлиг,

Що все летять сюди — без візи…

 

Золота Україна

Я Україну так люблю,

Як нашу матінку-Мерефу!

Котру обожнюю та мрію,

Що день новий змете сумну

Сучасність. І подасть надію…

Даруй відірваність від часу

Ти, мите мудра і свята,

Згадай: Сіркові діти пасли

Худобу й сіяли жита,

Але й тоді — було не краще,

Але й тоді — лунав той зойк.

Мерефа — ні, тепер не плаче.

Мабуть, чекає: може, той,

Хто обіцяв життя пристойне,

Сучасні лагідні вітри,

Нарешті, стане перед Богом

Та перед совістю й людьми…

…Любіть ріднесеньку Мерефу!

Від цих Михайлівських лісів —

До Заборянської яси.

Під гул малинового дзвону

Серпанки пестять Оболону,

Та серед Вічності — одна,

Стоїть — мовчазна й непохитна,

Увечері — вогнями вкрита —

Ця величезна бурова…

А на шляху, що йде не зблизька,

Йде на чумацькую межу,

Корейську «Дейву» місяць лизька,

Прямуючи в туман на Мжу.

Десь угорі — зірок мерехти:

У серпні зорепаду жди.

Храни ж тебе Господь, Мерефо,

Храни — тепер, храни — завжди!

 

Мерефу — любіть!

В перехресті доріг Слобожанського краю

Над віками стоїть ця Сіркова земля.

Де не був я, а серденько не забуває:

Отчий краю, Мерефо квітуча моя!..

Я летів як на крилах, до рідного дому!

На цвітінь задивлявся, немов сонцептах.

Ви Мерефу любіть — бо вона неповторна,

Бо такої немає ніде по світах.

Оповита козацькою славою звіку,

Пам’ятає вона оборонців своїх,

І тополі круті все стоять, наче піки,

Захищаючи нас від сьогоднішніх лих.

Знов яса промениста церковного дзвону

З Заборянки прозоро на мить долетить,

І огорне вокзал, вознесе Оболону,

І, як жайвір, порине в бездонний зеніт.

А під вечір літа, мов сузір’я, з-за степу

Глянуть чисто і тихо у душу мою…

…Ви Мерефу — любіть!

Нашу древню Мерефу —

Незгасиму зорю в Слобідському краю.

 

Спасибі, фронтовики!

Щоденно вирушаємо в місто.

В велике місто із малих

Чи селищ, чи містечок… Звісно,

Що й повертаємось до них.

Отак звикаємо — не бачим:

На цім мереживі шляхів

Сучасність зв’язана з минулим,—

І в душах нам вирує спів

«Слов’янки». На шляху славетнім,

Аж від джерел Сковороди,

По мереф’янських древніх схилах

Стоять сучасні вартові.

То — обеліски і малеча,

То — караул! Земний салют!

То вірність і свята подяка,

Що ми живі… Літа ідуть,

Ми поминаєм. Прикро бачить —

Так хутко рідшають ряди

Фронтовиків: вже без війни

Їх імена пірнають в Вічність…

Що нам лишилось — тільки слава,

Відлуння тих страшних боїв,

Що руйнували і Мерефу,

І Комарівку, й Бабаї!

Та, мабуть, фронтовій удачі

Нагадана далека путь.

І ми, нащадки, будем вдячні:

Ми — пам’ятаєм! І живуть

Обличчя й прізвища славетні

Бійців, що вчасно зберегли

І мереф’янські краєвиди,

І покотилівські гаї.

І нас, і наше сьогодення…

Спасибі вам! Земний уклін!

Нам день новий несе натхнення,

Ми — самостійний зорем клин:

Бо пам’ятаєм, що сучасність

Приносить Злагоди вітри

І Українськую ідею,

Яку у серця глиб — бери!

Що вічне? Ця щоденна варта

Лишиться в пам’яті віків —

Загиблим вірність і подяка…

…Та прізвища фронтовиків.

Нехай об’єднує нас пам’ять

І свічечки сльоза жива,

Й садів квітучих дивна зав’язь

І чарка — вірна фронтова.

 

Слобідське тяжіння

Став довшим день на півгодини,

І вже весна — штормівку одяга,

За морем піднімаються вітрила

Співучих мандрів — давнії світи…

До пари пара — й наче мить

Цей дивний шлях тисячоліть.

То круговерть зерна —

кінець, а чи початок?

То вічність — і з початку, і з кінця,

А поміж ними — дивний мій струмок,

Він щастям переповнює по вінця

Мене й оцей замріяний місток,

З якого бачу — близьке та далеке,

У кризі річку, берегів сніги,

Але лечу туди, немов лелека,

Бо додається лише там снаги…

 

Зустріч

Заколиш мене, Мерефо, заколиш,

Я цілую пелюсткові очі

І вслухаюсь в теплі твої ночі…

Заколиш мене і знову заколиш.

Ти заклала в серце назавжди

Код таємний, щоб у дальніх мандрах

Ми твої пригадували чари,

Із неволі визволялись, із біди…

От зустрілись. Зморене сіяння

Сивини, що м’яко обпече,

Нагадає про мої блукання…

І тобі схилюся на плече.

Пригорнусь до тебе — і відчую:

Час сплива, доріг — як не було,

Та букет з волошок синьо-чулих

Місто мені древнє піднесло.

 

Наїзд

Все стало на свої місця —

Багатство, бідність, хижки і палаци…

Предивний світ! Нема йому кінця,

Докіль останню жертву не намацав

І не вдавив у пітьмі, не вдушив!…

А ці от поліцейські податкові,—

Ну чим вони до металевих жнив

Присікаються? — тільки дзвоном в слові.

А дзвін отой — закони навсібіч

Розсипав, і правують ліві й праві!..

Віддай податок у захланну ніч,

Глитай не хліба кетяги, а гравій!

Живи, якщо зумієш цим життям

Насититись в утробі, мов кишені,

Де порожньо, де виживуть — затям! —

Убогі серцем і думками темні.

От і правують нині всі вони,

Зусебіч «наїжджають», все з’їдають.

Ідеш на дно. Але і з глибини

Смієшся у вузького лоба зайді…

 

Екологія

Сірчаний смог ковтають береги,

Ливарні труби підпирають небо.

Ми знов для себе стали вороги,

Ніяких інших навіть і не треба…

 

Блакитно-жовтий прапор плеще ледь

Там, де міський дрімає голова.

Травицю перемелює на дерть,

На куряву — розкидана жорства.

 

А що ж Дніпро? Могутніми плечима

Здвигне бува — і знов у сон порине.

 

Лиш сосен паства йде на береги,

Перед церквицею навколішки стає,

Лиш острів, що монахи зберегли,

Туманиться, мов серденько моє…

 

***

Зів’яли квіти у вазоні,

Дружина їх не поливала,

І при любистку, при піоні

Пісень веселих не співала.

 

Зів’яли, маківки схилили

Ромен і мак, лілеї білі,

І кров моя втрачає сили,

Тече ледь-ледь по в’ялих жилах.

 

Отак любов згаса і плаче,

Отак життя іде із серця.

Якщо тобі щось, мила, значу,

Полий ці квіти,— а не сердься…

 

Хата

Старіє хата. Пахощі стійкі

Старих речей і спогадів, що гріли,

В кімнатах бродять. Мрійні небосхили

Вже не заглянуть в сутемні кутки —

І їм у пустку заглядать несила!

 

О, рідна хато! Важко так мені:

Куди не гляну — згадую і кличу

Своє дитинство, ті далекі дні

Де так печаль не б’ється у вікні,

Крил не лама, чаїно не кигиче…

 

Осиротіла ти, але ж і я

Ріднішої не віднайшов домівки,

Травинкою із рідної долівки

Потрапив на смітник, де ніч-змія

Хіба що дасть горілки — не дулівки.

 

І п’ю я пійло це і світом називаю

Огром, в якому світла не буває,

Бо сонце — ти. Не пригасай!

Верни мені мій зелен-рай,

Не січня хочу, а розмаю!

 

Мої Бабаї

В. Чертку

Десь гуркочуть чумацькі шляхи…

А при річці, що Удами зветься,

Найдорожче у світі і в серці —

Бабаї заховались мої.

Розкажіть ви мені про роки,

Де цвіли першоцвітом сади

І збиралися води в ставки

Із криниченьки Сковороди.

 

Задрімали мої Бабаї,

Ніби дивляться в юність далеку:

Як гніздився найперший лелека

В небагатім селянськім дворі.

З того часу — роїлось село,

По ярках і горбах розстелялось,

І снігами, і цвітом вкривалось,

У майбутнє віночком цвіло.

 

Та змінились тепер Бабаї,

Підперезані поясом міста:

Вже й асфальт проляга крізь гаї

І машини летять в падолисті.

І збігають, як річкою, дні,

І трапляються часто розлуки,

Та, на радість тобі і мені,

Бабаї простягають нам руки.

 

Гуркотять слобожанські шляхи,

А при річці, що Удами зветься,

Найдорожче у світі і в серці —

Бабаї заховались мої.

Бабаї мої — рвійне крило,

Біля Харкова — світле містечко,

Ще не місто, та вже й не село…

Назавжди ви лишаєтесь в серці.

 

Ювілей міста

Б. Хихлі

Стріла і лук з дзвінкою тятивою,

Натягнутою сильною рукою,

А далі — хвилі, жовті та блакитні:

В гербі Мерефи — древня міць і світло!

 

Й коли на святі феєрверк буяє,

Мене стріла любові протинає

Пронизливіше, ніж у звичні будні,—

І захват щирий повнить велелюддя!

 

І жар, що з неба, гаснучи, спадає,

Здається — кожне серце зігріває.

Мартенів криця, блискавиць ріка —

В нащадках слави й розуму Сірка.

 

…А гурт на сцені гопака втина,—

Танцює з ним вся рідна сторона!

 

Ярмарок

            В. Пугачову

На павутинки осінь нанизала

Блискучі цятки золота і срібла

І вітерцеві їх подарувала,

І той у бабине несе їх літо,

 

Віщує днину і гараздів грона…

І ярмаркує площа наша славно!

Вирує люд. І краму всюди повно —

Зійшлись дари заводу, моря, лану…

 

Торгівля жвава — що душа бажає,

Те, прицінившись, хутко й вибирає.

А з-поза тину, в сяєві куделі,—

Димки шашличні, погляди веселі.

 

Незрима ткаля в небі не вгаває,

За ниточкою ниточку сукає —

На долю вам, на щастя, мереф’яни,

На те життя, що все-таки настане!

 

***

Блакить весняна ллється з неба…

Та доторкнулася до вій

Пилинка ранішнього смутку —

І повнить душу суховій.

 

Зло і добро — у круговерті.

Минуле теж не забува

І надсилає — без конвертів —

Болючі й радісні слова.

 

На щось казкове — не надійся!

Поманить доля — і втече.

І залишаються лиш вірші

Та те, що під грудьми пече.

 

…Але весна не дасть заскніти —

Запалить юним цвітом віти.

 

Дядько-день

День у Мерефі, мовби дядько,

На чудернацтва всякі вдатний —

Іде з вокзалу на вокзал,

Дві торби ременем зв’язав.

 

Через плече собі закинув,

Мені підморгує, мов сину:

Мовляв, з моє як поживеш,

То хто зна, що іще знайдеґш…

 

Я не зважаю, я спішу

На електричку — аж біжу!

Ускочив. Ледве встиг. І ось

Мчимо у шумі суголось.

 

Та що це — он біля вікна

Той дядько — усмішка сумна —

На мене позира впівока,—

Що за наслання і морока?

 

Агов, Мерефо! Путь моя

Іще стріла, а не змія.

…То чом же Харків, наче в прийми,

Приймає в сторожкі обійми?

 

Друге дихання

Біжу — собі на радість чи біду?

Попереду — плащівки з дедерону,

Довжезне коло, ледь не упаду…

Нарешті — і ворота стадіону.

 

Яскраве сонце, сніг, блакитне небо,

А груди стисло, дихання звело.

Луна команда: «Уперед! Ривок!»

Останні кроки — й насуває морок.

 

І блискавка в очах, і мерехтіння,

Ледь майорять дерева та кущі,

Суглоби пута обвили цупкі.

…Звалився в сніг. О радісне падіння!

 

В нім — тиша й спокій, і безодня світла!

Не підведусь ніколи, хай що є,

Нехай команди тренер подає,

Я збайдужів до нього, як до світу!

 

Футболка змокла, голова гуде,

Але… встаю, й життя — ясне довкола,

І дихання глибоке,— а не кволе,

Й за колом коло знову біг веде.

 

Сміється сонечко, зникає все сумне…

І тренер підбадьорює мене:

— Футбол,— говорить,— друже, річ така:

Ковтнув хоч крихту — вік не відпуска!

 

***

Окрилить час мою ходу,

І я в польоті не впаду,

І я полину над землею —

Гіркою мукою моєю.

 

О Україно, доле бідна,

О у Мерефі хато рідна,

Стеблинко жита на лану,

Мед молодого полину…

 

Від злої долі затулю

Собою все,

що тут люблю…

 

«Футбол»

При цвинтарі — нецвинтарний озон,

Громохка хмара, вогко-синє листя,

І сонце усідається на трон

І дивиться на крижів цих узлісся.

 

Там хлопчаки ганяють у футбол,

Там боротьба замурзана й затята,

Там увінча атаку скоро гол,—

Літають п’яти, наче ластів’ята…

 

Не забуття, а руху, герцю, слави!

Між смертю і життям,

полярними світами,

За мить до апокаліпсису, може,

Літає сонця м’яч непереможний.

 

Передпенсійне

Іще два дні — і голосно гукну

І я своє просте «ку-ку-рі-ку».

Це рубікон, коли знесеться й півень,

Коли йому вже буде не до співів,

Бо золота яєчня ювілею

Застигне в горлі непрохідним глеєм…

 

Отак, мій друже! Згадуй ті гаї,

Де в Бабаях водились бабаї,

А потім мавки всмак нас цілували,

А потім ми горілку допивали —

За те, за се, а вийшло — за туман,

За пісню хриплу, за буття обман…

 

***

Уже шовковиця поспіла,

Мов дощ крапаста і рясна,

І чорнооко, чорнобриво

У мління літа порина.

 

І знову з підстрибом, тужаві,

Об землю б’ються ягідки —

І по асфальтові криваві

Течуть од них живі струмки…

 

Моя чернице сумнолиця,

В очах агатових —

молінь

Смирення вже, не грозовиця.

Прости, що був я не смирливцем,

Писав, пером в чорнило тицяв,

А вийшло що? Хто зна…

Амінь.

 

Естрадній зірці

Листок бульварний — газетина жовта

В білизні копирсається твоїй.

І каже кривофразо, чорнорото,

Що, може, ти не ліпша від повій.

 

А я в тобі лише шляхетну вдачу,

Вчарований небесним сяйвом, бачу.

А також… кров при пласі при отій,

Де не загрожує катам застій.

 

Вимахують сокири — хто спасе,

Хто мимо твою чашу пронесе?!

Співай, співай, як я сміюсь і плачу:

І теж побільше од писак тих значу.

 

***

Йде у Мерефі дощ,

Все місто спить, умите…

Немов луна Шопен

На перехресті літа.

 

А потяги летять

Так грімко — мов у безвість.

І багряніє мла

На рейок синіх лезах.

 

І ми ідем удвох —

Світанкові назустріч.

Серця до джерела

Ведем, а не до устя.

 

Простягся всесвіт-сон —

Як первістка надія.

Відлунює зусюд

Одне —

Аве, Марія…

 

***

Вокзал сповили, наче немовля,—

Не памперси з боків, а величезна сітка,

Отож вітри й дивуються       здаля:

Кремезна постать —

стала непомітна.

А крани руки тягнуть

з вишини,

Мов приміряються, кого

підняти…

Й чомусь Камчатка заплива

у сни

Мені: у бухті Ольги —

щогли й щогленята…

То скорше Ольга у цю мить мене

Пригадує — аж терпнуть білі груди…

…Вокзал та крани.

А таким війне,

Що і вві сні його забути трудно.

 

***

На сонце ліньки напосілись —

За всіх пізніше устає.

Тепла його байдужа милість

Все менше й менше подає.

 

І вітер круто, наче плугом,

Пласта повітря —

тріск гілок!

Та попід серцем синя туга,

Немов нема йому стежок.

 

Ні, є стежки! І темним лісом.

І полем, де пахка рілля.

І ген, де цвинтар кленом-списом

У сонце небоньку вціля.

 

Добраніч…

Ще не лягли. Готуються до сну,

Майнула тінь — в руках трима сорочку…

А за вікном — гітара і пісні,

І юність, що блукатиме до ранку.

 

А з-за гори уже ні промінця…

Тумани, що за річкою снуються,

Потроху переходять на сей бік,

Води холодної ногами не схвилюють.

 

І сновидіння вже з трави пливуть,

Біля порога товпляться, впливають,

У сіни, де віночками цибуля

Недобрих духів гостро відганя.

Є таємниці в кожного села,

У кожної людини, у цибулі,

У сіней, де все біле як до себе

Додому входить, а все чорне — ні.

 

І я благословляю рідну землю,

В якій десь небуття моє чаїться

І, ніби вибачаючись, вона

Зітха мені у відповідь: — Добраніч…

 

Найдорожче

Як вітер, до Вкраїни пригорнусь,

Як стигла нива, небу помолюсь.

Онук спитає:— Де ж козацька слава?

Я відповім:— Приспала мла лукава.

Але ж ми є, онучку, ми ж то є!

Отож не все умре і зогниє.

Отож не все відсуне вічність пріч.

Майбутнього немає без минулого,

Тому і стій віч-наґ-віч, віч-на-віґч

Із нивкою, із болем вітру чулого…

 

Скрипка в переході

 

Гол

Поміж тополь приліг… А десь бриніло:

Черговий матч з’їдав потроху сили.

Траві б поспати, та з ченцями бутсів

Вона там править службу відчайдушну.

І я їй співчуваю… Незворушна,

Висока синь, а по штрафній, як м’яч,

Зненацька сонце у ворота закотилось…

 

Як юрмисько ревло!

Як… серденько молилось.

 

Тополі

Намореною дивною Сумською

Йду до метро, змагаюся з собою…

Он що життя та мода наробили —

Дівчат чарівних вже й спідниць лишили.

Куди не глянь — все ноги, як тополі,

І юно-звабні, і, як осінь,— голі!

Парфуми й струми місто полонили,

Душа, земля і небо — очманіли.

І чоловічий рід — розгублений давно…

Дійти б, дійти швиденько до метро.

Кінець знущанню! Хай підхопить натовп,

Хай понесе із пекла ескалатор —

Куди? У інше пекло? О перо,

Замри, чи треба заглибати далі?

Уже й вагон летить в гарячим шалі.

Сиджу на лавці. Поруч — дві тополі,

І юно-звабні, і, як осінь, голі…

 

О мить життя — прекрасна і предивна,

Тебе стира знаття багатослівне.

 

Чарівний вечір

                                          Лялі Т.

Святковий вечір, наш святковий вечір.

Примарні тіні, тьмяні силуети,

Дівочі посмішки, вітання щирі

І нереальність — начебто на плечі

Це не твоя рука лягла мені,

А мрій далеких зоряна туманність…

 

Кружляємо у вальсі — два світи,

На цій одній планеті — я і ти.

 

Четвертий вимір

По сходинках ночі відходять у сни

Тривоги й турботи минулого дня,

Притихли проспекти, останній тролейбус

Панторгафом місяць сердито чіпля

І тягне у безвість. Темніє довкола.

І тільки ліхтар у під’їзді спроквола

Гойдає надії, дівочі надії…

А північ постане — розбурхані тіні

І зовсім спотворять будинки й проспекти.

Зночінням керують зачаєні сили —

В мені, у тобі, в небесах незбагненних.

…Як вітер, всю ніч розмовлятиму з кленом…

 

Михайлівські ночі

Так непомітно проминають дні,

А вже і серпень дині розсипає,

І кавуни вже репаються спілі

На золотих михайлівських городах.

А вечорами— бесіди неквапні

Біля багать з огудиння сухого,

І місяць пропливає угорі

І дивиться на долішнє спогорда,

Мов і не зріс на цьому ж от баштані,

Немов усе, що гріє нас сьогодні,

Не охолоне — у німій безодні…

 

***

Гуркотять каштанові дощі,

Ковдру з листя осінь розстилає,

І вже мати синів самокат

На балконі на гвіздок чіпляє.

 

Журно хмарить синя височінь,

Наче дід насупив сиві брови:

Десь за обрієм вже тьопають дощі,

Почалися ночі гарбузові.

 

На тополях знов пташиний грай.

Вже зібрались у далекий вирій,

Журяться птахи — приходить час

Залишати землю свою рідну…

 

Гуркотять каштанові дощі,

Ковдру з листя осінь розстилає,

Сумно мати синів самокат

На балконі на гвіздок чіпляє.

 

Святий вечір

На плечі хат лягли великі зорі,

І синь світів бере в обійми ніжні

Різдвяну землю у снігах рипучих:

Ідуть до хресних дітки ясночолі,

Вклоняються, співають, величають

Святого Бога — і свята вечеря

Рожевощоко, сонцеоко блиска

За шибкою морозною, і тане

Та шибка… І лоскоче мені серце

Сльоза, як світ стара і первозданна.

І я з Христом народжуюсь неначе,

Щоб не умерти вже…

Чому ж я плачу?

 

Різдво

Лягає спати вечір за вікном

В постіль холодну — снігову, різдвяну.

Лягає спати вечір за вікном,

Насупившись,— немає з ніччю ладу.

Зірки із неба падають додолу,

Все закружляло разом з Колядою,

Вир голосів — дитячою юрбою

Змітає залишки різдвяного спокою.

Ген, місяць в небі зачепив хмарину

І, наче хустку, тягне до дівчини,

Бо зазирнув мерщій у те вікно,

Де зачекалися мене… Уже давно

Накрито стіл, родина навкруги,

Хрещені діти сіють залюбки

Добрячі жмені — жита та пшениці.

Хай буде щастя, гарні вечорниці,

Отим жінкам — не залишатись скраю,—

Я так усім з порога промовляю,

І знов про щастя і про добру вдачу…

А вечір сова гроші у кишені,

Цукерки в торбу — і мерщій за двері.

Так пригощає діток хресна мати.

У двері стукіт — будуть посівати,

І жмені, жмені жита та пшениці,

Неначе в землю. Й зерня — на полиці.

І полилась розмова біля столу.

Говоримо про нашу Україну,

Немає в світі кращої землі,

І люди тут найкращі, працьовиті…

А вечір за вікном лягає спати,

Бо притомився, мабуть, посівати.

 

***

Приречений, у закуті імлистім

Сніг доживає дні свої без вісті.

Та згодом заспівають ручаї

Про смерть його — й про радощі свої.

І буде знов надії прокидання,

І буде знов незнаного чекання —

До осені, до січня в тім кутку,

До березня, що зрине в рівчаку…

То все… дарма? Але ж як рвуться квіти

У закуті на світ несамовито!

 

Золоті ворота

І знов каштани, мов казкові вісті,

Свічками сяють у зеленім листі.

Мій білопінний, мій духмяний цвіт,

Стоїш під захистом ти Золотих Воріт!

Від кого? Від людей, що мешкають довкола —

В квартирах і… в віках? Далеко Дике Поле

Сягнуло — до кафе «Пантагрюель»,

До княжих, недоторканих земель.

Та й справді недоторканих хіба?

Он зирка з-за воріт збатиєна судьба.

О муко! О віки! Тринадцятий… Дванадцятий!

…Каштани розцвіли, немов віщують свято.

Чи буде свято в нас? Чи будемо ми в ньому —

В сподіванім, своєму, нечужому?

Заполонило знов незвідане, навальне,

Заморське, неосмислене, безжальне.

 

А втім, ворота звичній відчиняєм долі:

Чужинське — нагорі, а рідне — знову долі.

Топчіть його, топчіть — по силі і по праву,—

Свободи чисте тло, ще чисте й нелукаве.

Здалась без бою чом стара фортеця волі?

Чом правлять крамарі, бездухі, мертвочолі?

Кричать, кричать віки, щоб Золоті Ворота

Ми на замки взяли. Щоб не пройшла марнота!

 

…Навколо — цвіту дзвін, симфонія каштанна.

Ворота Золоті. Сучасність невблаганна…

 

Нивки

На Нивках, на Нивках кульбаб острівці —

Мов зорі на полі зеленім.

А поле футбольне — як душі оці

Людей, сновигаючих в сірому, в темнім…

І сунуть машини… Та душ бур’яни,

Страшніш за усякі потвори,

Встають і гойдаються: їм від весни

Нічого не треба — лиш мору.

І мор вже хитає каштани, юрбу,—

Хоч ті й не вважають чумою

Ні чорний бур’ян, ні гнітючу судьбу…

Кульбабко! Я твій! Я з тобою!

Я також на Нивках мигкий острівець!

Хай сонце ногами футболять,—

Я знаю, що це не кінець, не кінець:

Мене ще не вигнали з поля!

І гру до кінця я зіграю таки,

Бо ще з бур’яном не братаюсь…

На Нивках, на Нивках у думах стрімких

До Бога в надії звертаюсь.

 

Батурин

Шелестить сіно п’яне, духмяне,

Гола річка лежить вдалині.

По-єсенінськи білостанну

Обійнять би берізку мені.

 

Крикнув птах і розкинув крила,

І повіяв на зоряний жар.

Над густим очеретом сивим

Молодик — поміж хмар-примар…

 

Поточний мотив

Нова «відлига». Не із шістдесятих.

Адже вона немов приспала сонце,

І хтось вдяга дубляк, хапає шапку

Та й за візок — і ген-де за віконцем

Уже потяг що має — все на торг.

Ще й хмуре небо щось бере у борг —

Сертифікат чи нашу вдачу буйну?

Не потураймо, а лихіш торгуймо!

Коли те буде: на Суді Страшному

Спитають нас: на що ж так спокусились?

На проглинань відчаєну судому,

З якої світ не видибав, всесилий?

А хто ж, небесні, міг нас захистить

Отут, де й літо, мов зима кригуча,

Де треба виживати, а не жить,

А вічність — хай потерпить, неминуча…

 

Фенол

Мої рідні, струєні фенолом,—

Мереф’янці,

Людоньки живі,—

Ще живі?.. Але за видноколом

Сонце устає — все в жаливі.

 

Ой, сконає навіть сонце, мабуть,

Геть спливе вся пам’ять і про нас.

І тумани кумкають, як жаби,

Тануть думи — ні сіянь, ні назв.

 

Пропадаєш тихо

У фенолі —

Западають в чорноту сліди.

Вслід схиляються хіба тополі,

Владі ж —

Не до людської біди…

 

***

Далекий Схід. Солдатчина. І щастя

Служити тій — як рідній — стороні.

Але… невже… хіба такі напасті

Тоді могли наснитися мені?

Розірвано всі пута! За крайнебо

Летімо, друзі, браття, вороги!

А десь кинджал іржавіє між стебел

Й коса стинає стебла до ноги.

Я загубив отой тесак холодний,

Іще й голодний — на конання й кров —

Десь на Далекім Сході. Богоборний

День ледь зайнявся й знову охолов…

Хто погасив, кому цього хотілось

По ринках, по палацах і хатах?

…Далекий Схід, люблю тебе! Наснилось,

Що жар зорі твоєї — не потах.

 

Скрипко, грай

Погадай-но мені, погадай,

О циганко моя чарівна

Чи покину я рідний край,

Місто біле і степ чаїний.

Розкажи, що чека мепне:

Злет, падіння, глибока втома?

Чи далеко цей вітер жене,

І чи скоро вертать додому?..

Грай мені, скрипко, грай —

Хай таланить в дорозі,

Край моє серце, край —

Щастя знайти я не в змозі.

Грай, моя ніжна, грай —

Знаєш одна, як гірко

Котиться за небокрай,

Наче сльозина, зірка.

Налягли на плечі літа.

Десь позаду лежать дороги,

По яких я біг у жита —

І жита цілували ноги.

Ген дитинство моє стрімке

Проти сонця біжить, сміється.

Ой чому ж бо воно таке:

Утіка — й навік зостається…

Грай мені, скрипко, грай —

Хай таланить в дорозі,

Край моє серце, край —

Щастя знайти я не в змозі.

Грай, моя ніжна, грай —

Знаєш одна, як гірко

Котиться за небокрай,

Наче сльозина, зірка.

 

Грім

І знов звичайний, знову будній день

Побіг собі і не лишив нічого,—

Лиш спогади про ліпше та пісень,

Пісень вкраїнських вимерзлу дорогу.

Що буде, брате? Те, чого з віків

Не знали ми? — бо пропадає пісня,

Бо завмира надія. Ані слів,

Ані того, що після слів, опісля…

Помовчимо ж. Подивимося, як

Вилазить з нір гнітюче, безсловесне

І так панує, так веде навспак,

Що тут ніхто віднині не воскресне.

Прости, мій Боже… Зникнемо у строк,

Мов не були — було лиш нахиляння

До рал, плугів, до гільйотин, сапок…

Так, скоро ніч, та ранком — Прокидання!

Тож все одно схиляюсь і хилюсь

При справі, що не дасть мені й скрини,—

Все тим, у котрих, мабуть, справжній глузд,

Хто навіть сонце й те собі до скрині

Щодня тягає!.. Маю діток, дім.

Город. І сапку. Й борони — мов ґрати.

Та ще у серці грім — мовчазний грім,

З яким не варт нікому жартувати…

 

Чиновник

В. Іващенку

Що ж далі? Йти мені куди?

Шукать не захисту — притулку?..

Чиновник з торбою сидить,

Ні, не жебрак… Та порятунку

Не дочекаюсь.— «Набіга

Провин багато…» — От він гроші

Й зніма з рахунку. Вимага

Іще, іще — такий не просить! —

І все — у торбу. Обдира,

Як липку. Піде — й хай голосить

Твоя душа, немов мара:

Здавай печатку, закривайся —

І знову в «човники» збирайся…

Бандитський рекет чи… державний?!

Щось не второпаю. Безжально

Чиновник в торбу, що без дна,—

Бюджет поповнити! — склада

Мій хист, моє добро, мій біль…

Мене ж до ринку вів не хміль,

А лиш бажання: якось вижить,

Та — не таких, як він, маніжить!

То що ж робити? Йти куди?

Шукать не захисту — притулку?..

Чиновник з торбою сидить,

Й нема від нього порятунку.

 

***

Чи є той суд, чи є хоча б звичайний

Здоровий глузд? Щоб кесарю — своє,

А Богу — Боже? Друже, не питаймо,

Бо, мабуть, час останній настає.

Ще не було, щоб душу так калічив

Цей світ, щоб всіх у нори заганяв.

Шукаю правду, й тіні зву на віче

І, окрім тіней, сполохи заграв.

Правують всі! Нехай і ті, і інші

Порозуміються. Та де? Та де?!

Погибельні закони знову пишуть,

І скоро… що? Насправді вже гряде?!

Про те і Нострадамус промовляє —

За рік чи два порідшає людей…

Немов безодня в душечках гуляє,

Полин-звіздою дихає з грудей.

 

Футбол

Пам’яті В. Шаргородського

По бровці поля ринув ти.

На мить піддавшись на фінти,

Я вслід рвонувся — наздогнати,

Хоч у падінні, та дістати!

І враз змітаю у підкаті,—

Й ревуть у захваті ротаті,

Вогненноокі, невгамовні

Трибуни, наче пеклом повні!

Свисток судді — і все в тривозі,

І стінка, мовби на морозі,

Плече в плече уже стоїть,

І я у ній. У раптом світ

Мені зника. Удар гарматний —

В обличчя прямо! З хрипом, з матом —

Так поквитався потерпілий

Зі мною: в пику що є сили…

Хилюся. Падаю. Не знаю:

Де я і що… І рев зникає.

Й трибуни — як одна потвора —

Не свердлять вже вогненнозоро…

Чого ж хотів я? Не секрет —

Футбол і справді не балет!

Тут б’ють безжально, б’ють відчайно,

Ані краси тут, ані тайни

Високої.

А все ж встаю.

Все ж граю. Бо цю гру — люблю.

Люблю — як світ. Святий, ревучий,

Жорстокий, рідний, неминучий…

 

Гори

Що тягне в гори нас? Що нас веде туди?

Йдем слід у слід уперто, підсвідомо.

Лиш там і почуваємось, як вдома,

Лиш там немов ні горя, ні біди.

Забудьмо про життя обридливо-бездушне!

Лиш гори! Рюкзака, а не судьби тягар.

І онде гоготить щілина незворушна,

І осьде зір нічних холодний щедрий жар.

Й на маківці гори кулар щось промовляє:

Нагадує, що ми не рівня горам цим?

Але йдемо, йдемо, і з небом нас рівняє

І душ легкий нестрим, і серць важучий грім.

Лишаємо внизу безсилля і зневіру,

Звіряємо себе тому, що є лиш тут.

І що нам піт оцей, і що нам впертий труд —

Ми прагнем духу скель, ми вірим потоймиру!

 

На трасі

Машина буксує в снігу на узбіччі,

А мимо біжать і біжать легкові,

І в їх водіїв незворушні обличчя,

Байдужі-байдужі — немов неживі.

 

І той, хто застряг,

Вже блага допомоги

Не в ситих колег, а лише в селюка…

Й селюк помагає — потроху, потроху —

Й машину таки на тверде випиха.

 

Й невдовзі поспішну

Він чує подяку.

Й невдовзі по трасі летить легкова…

Селюк у потилиці чуха. І мряка

Й завія вечірня його накрива.

 

Можливо, застрягнеш і ти, Україно,—

Тоді й пригадаєш не «вірних» вельмож,

А дядька, що мовчки сидить біля тину.

Курить.

Нічого не жде від порош…

 

Видовища

Одні дивились, інші — грали.

Як грали ми, як грали ми!

І всім на радість забивали

Голи.

І слухали громи

 

З трибун.

Ви думали, що зникнем

В оцім житті — як гра, як грім?

А ми до всього тут навикли

І знаєм… як годити всім.

 

Голи! Голи! І хай ті голі

З трибун ревуть, за королів

Себе вважаючи. Ми ролі

Ще перемінимо…

Голів?

 

Голів таких, яку Предтеча

Віддав, щоб тішилися ви?

Були б іще ви хоч малеча,

А то ж дорослі…

 

Гей, реви,

Як стадіон, мій світе-друже,

Як вирва прстрастей людських.

…А хто там впав, хто не подужав

Тебе,—

ну що ж, тоді вже стих…

 

***

Грає скрипка в переході, наче

Ллються сльози з-під ножа-смичка.

Чом сумує? Чом так гірко плаче?

Мабуть, доля в скрипаля важка.

Мимо — гомін, кроків стрілянина,

Суне натовп. Що йому плачі,

Що йому та пісня журавлина

При якомусь вірному плечі?

Що йому та вірність при злидарстві,

Що йому та доля під ножем?

Суне натовп. У підземнім царстві

Скрипка грає, плаче день за днем…

 

***

Мій дім — дорога, електричка.

Десь примощусь біля вікна

І очі в книжку нурю звично,—

Та чи надовго?

Йде луна

Від голосів людських до серця

Мого… А що в тих голосах?

Верховна Рада… слово з перцем…

Відсоток… мрія… м’ясо… страх…

Хліб… мексиканські серіали —

Чим все закінчиться? Та чим —

Хіба не ясно? Чи замало

З-за гір гримів чужий нам грім?

О як хотілося б кохання

Й того багатого життя!..

Та де нам, бідним? Позіхання —

В Верховній Раді… Та сміття —

Скрізь за вікном… І електричка

Летить у безвість. В рідний дім!

І в книжку нурюся я звично,

І рим нема думкам моїм…

 

***

Що тобі залишу, сину? Справу?

Та вона не дуже звеселя,

Не гамує нетутешню спрагу,—

Бо ніщо для неї ця Земля.

 

Ні, неправда! Кожну путь і стежку

Знай на ній — і чорній, і ясній,

Адже звідси вироста Безмежне

Й тільки тут… вгрузаєш в перегній…

 

Тож усе залежатиме, сину,

І від тебе, і від цих небес,

Де я віри золоту перлину

Заховаю. Й ждатиму чудес…

 

***

Підійду до рідної оселі,—

Спить довкруг натомлене село.

Думи мої пізні, невеселі,

Ось куди нас на ніч привело.

 

Може, вранці розштовхає сонце

Мама — й теж погляне з висоти

У моє зажурене віконце,—

Звеселіться, думи і степи!

 

Звеселіться, кущики ожини…

Мамо! Я не плачу, не квилю.

Падає з осінньої раїни

Золоте і срібне на ріллю…

 

Лубни

Ялин могутніх частокіл,

І скісні зливи падолисту.

А час пливе — і ронить з крил

Круті, солоні неба бризки.

Фортеця тиха, наче дзвін,

В який лишень ударить горе —

І нас не скинути зі стін,

І заштормить душа, як море.

Тут оживуть і постаменти

І поведуть людей у бій…

Тоді й тобі, хмільний поете,

І музі сонячній твоїй

Нічне відкриється, підземне —

І чи зумієш пережить

Усе, що з тупотом шаленим

На тебе з мороку біжить?

Та краще все ж, аби минула

Нас чаша темна і гірка.

Лубни дрімають. Спить минуле —

Як після повені ріка…

 

***

Скільки їх, жебраків і калік!..

Взяти що їм у вічність з собою?

Мов ножаку встромляє у бік

Красномовець — йому не до болю,

Не до слів, що нахабно рече,

А до чавкання десь при кориті.

Воду в ступі товче і товче,

А від неї не будемо ситі…

Ні, не сонце зростило його —

Гаманці та кишені, та скрині!

Злитки золота — жовтий вогонь —

Ув очах, а не сонячно-синє.

А в отих жебраків і калік

Хоч і злісне свіне, та не хиже…

Дуже тяжко зживають свій вік,

Та не злиже їх вічність, не злиже!

 

***

Я щедрий нині — кожну гривню

Віддам, не треба і просить.

Собі ж — надію білогриву,

І хай летить, і хай летить.

Летить в небачене, новітнє,

Де гроші — прах, а дух — усе!

Де світ, обібраний до нитки,

Ідальго бідних ввись несе…

 

Солод мандрів

Ми вибираєм змалку —

Думка така втіша —

Солод далеких мандрів:

Хай політа душа!

Тісно їй, важко дихать,

Овиди їй — не межа.

Вдарить об землю лихом —

І знов кудись поспіша.

 

Десь вдалині, вдалині

Сонячне коло літа.

Я повернусь. І мені

Буде душа зігріта.

Мама біля вікна,

Спогадів ціла злива.

В серці одне луна:

Будемо ми щасливі.

 

Може, мене почують

Друзі і ті міста,

Де вирувала юність

Рвійна і золота.

Осьде вона, як птиця,

З радісних берегів

І приліта, і сниться,

І розмовля без слів!

 

Тягне в дорогу, тягне,—

Поклик я чую зорі,

Прагну все далі, прагну

В зоряні ятері!

Може, хоч вись наверне

До мами і до землі…

А доти — вперед, крізь терни

Із іскрами у крилі!

 

Сиві сніги розтануть,

Тепло мене привіта

Тиха, як добра пам’ять,

Цвіту метіль густа.

Ясно й затишно в хаті —

Довгі, святкові дні.

Осьде ми чим багаті,

Ось що треба мені!

 

Десь вдалині, вдалині

Сонячне коло літа.

Я повернусь. І мені

Буде душа зігріта.

Мама біля вікна,

Спогадів ціла злива.

В серці одне луна:

Будемо ми щасливі.

 

Поворине

Картопля, помідори, дині…

Торговки хвалять свій товар.

Хита мене — та й небо синє! —

Дзвінкий поворинський базар.

 

Біля наметика прип’ята

Стоїть непродана коза.

Її під’юджують хлоп’ята,—

І дядько зирка, як гроза.

 

Хто в нього купить бідолаху,

На луг зелений поведе…

А вже і сонечко на плаху

Голівку стомлену кладе.

 

Минає день. І навіть діти

Немовби дивляться з жалем.

— Ходімо, де вже тебе діти! —

Їй дядько каже.— Проживем!..

 

На стадіоні

Гравцям київського «Динамо» з вдячністю

На стадіоні різні кольори —

То сяйво осені мрійливе на трибунах.

Полощуться на вітрі прапори,

Повітря повниться напругою і гулом.

Літають бистрі зграйки голубів,

Кричать уболівальники щасливі.

Забито гол… Чому ж, чому ж мій спів

На нотки знов збивається журливі?

Бо — осінь. Бо зима обірве гру,

А декому ж вона — життя усеньке…

Тополю вітер нахиля стару,

І вйока мені в грудях щось легенько.

Нічого! Був колись я футболіст,

Тепер — уболівальник. Що ж, нічого…

 

Як звихрюється раптом падолист,

Коли кінчається атака голом!

 

***

Яскрава сцена. І дівча

Пливе, торкаючись підлоги.

І по-чаїному ячать

Рученьки… Й зблискують дороги,

Якими йшов я у житті.

Які любов мою забрали…

А наші душі золоті,

Кохана,—

та невже пропали?!

…Дівча танцює. Все б, усе

Віддав — аби воно щасніло!

Куди ж бо доля занесе

Цей безмір духу й крихту тіла?

 

Медитація

В серці скрапує сум,

Та з’являється пісня —

Дум притишує тлум

І виводить із січня.

І яка ж бо вона —

Наче плаче ця радість.

Ген куди долина —

До роси й зорепадів.

До юнацьких років

І дозрілого літа…

 

Мов хто браму розкрив,

Вивів з ночі до світла.

 

***

Погубителько, повінь осіння,

Чом ти грізна віднині така?

 

А весняна?.. Невтримна, всесильна —

Мовби з пекла рвонеться ріка!

 

А чорнобильські привиди-храми?

А реакторний змиг блискавиць?..

Все віщує жахливу покару,—

Аж душа моя падає ниць!

Аж пригадує всі — від Руїни

По сьогодні — віки і роки…

 

В слобідської питаюсь раїни,

Чи жива ще Вкраїна таки?..

 

***

Я молитву читаю щодня.

Я за себе молюся, бо винен,

Бо така обступає бридня,

А душа не спалахує крином.

 

А душа не розкриється, ні,

Якщо сил не знайду подолати

Дні безпутні, глухі, навісні,

Що зайшли й не виходять із хати…

 

Україно — домівко моя,

Чи розвидниться вранішнє небо?

Я молитву читаю щодня.

Не за себе молюся — за тебе.

 

***

Боюсь, щоб доля знов не заблукала…

Що головне: держава чи народ?

Хтось твердить, що, мовляв,— держава.

Та бачу, він для себе огород

Городить. Про людей і не згадає —

Приспить, у побрехеньках загойдає…

І це еліта?! Схаменіться, люди!

Як є Народ — то і держава буде.

 

Моє місто

Я стільки літ живу і місті цьому.

Уранці їду ось оцим маршрутом.

І ним же повертаюся додому…

Та мимоволі огортає смуток,

Коли не впізнаю знайомих вулиць:

Все іноземне. «Pepsi» і «Perelli»…

Неначе ми з собою розминулись

І до чужої впхалися оселі.

А втім, я згоден, трохи чепурніше

Стаємо, трохи ближче до Європи.

І дихає в обличчя вітер свіжий,

Дай Бог — Відродження, а не Потопу…

 

Пісня

Уранці на душі було погідно,

І лагідно співалося мені,

І мріялося радісно й побідно

І все долалось легко, як вві сні.

 

І соняхом дивився я на сонце

Й не думав, що погасне ще воно

І заважким, зачорним стане сон цей,

І ляже пісня десь йому на дно.

 

Ну що ж, мій вечоре, ну що ж,

мій милий,

Я і тебе так само полюблю,

Я і в тобі іще розкину крила

І заспіваю, а не заквилю…

 

***

На жердині вищерблений глечик.

Граються хлоп’ята в панаса.

Золотистий український вечір,—

Аж на вії проситься роса.

 

І з душі немов спадають пута…

Сонце ніби й спатоньки лягло,

Та дзвінками відганяє сутінь

Череда, вертаючись в село…

 

Пригадаю материнську ласку.

Місяць білим все довкіль заллє.

…Хоч поклич хлоп’ят і, наче казку,

Переповідай життя своє.