Земля і небо наяву,
а ми – поміж землею й небом…
Віктор Бойко
Власне, збірка поезій Віктора Бойка «На белебні» – яскраве втілення сутності самого письменника. Глибинні, тихі й гучні, ніжні або пристрасні вірші увібрали в себе чимало з особистих переживань автора. Але найголовніше те, що попри інтимні ноти, в них знайшли своє відображення типові ситуації, загальнолюдські особливості, поняття долі як непростої життєвої дороги кожного з нас. П’ять окремих розділів, оте своєрідне цілісне «п’ятикнижжя», постають перед читачем як філософська оповідь, в якій світосприйняття автора накладається на численні завуальовані або прямі натяки на прикмети часу. Поетична дихотомія землі й неба, помножена на дихотомію людської особистості – земне-духовне – робить збірку цікавим явищем сучасної української літератури. Починаючи з першого розділу, названого «Вертеп», відслідковується своєрідна спорідненість з одвічними вищими критеріями життя людини:
«… заповідь кожна – дієва і чинна –
дороговказом крізь довгі літа…»
Саме розгляд буття як основи художньої творчості допомагає митцю максимально наблизитись до розкриття таємниць людської душі. Ця таємниця –
в діалектичній єдності протилежностей, постійній змінності, плинності на тлі збереження власної ідентичності:
« Я майбутнього не вгадаю,
я минулого не боюсь.»
Об’єктивна реальність як переплетіння свідомого і підсвідомого, як синтез плинного і стабільного стає головним чинником власного світотворення поета:
« Об’єктивна реальність –
цей наст світанковий під ноги,
відчуття рівноваги, хоча аж ніяк не від нього…
Так щодня поспішаєш до себе чи, може, від себе
все під куполом цирку вві сні
чи під куполом неба.»
Разом з тим явно простежується глибока вкоріненість автора в прадідівський ґрунт:
«Рушаєш шукати живої води –
напевно лишились прадавні криниці…
І тільки нізащо туди не ходи,
де порожньо в душах і погляди ниці.»
Це особливо помітно в розділі другому «На два двори». Тут присутні і давні спогади, і цікаві картинки з минулого, і роздуми про тісний взаємозв’язок кожного прожитого дня. Нібито банальна і здавна зрозуміла істина, що кожний проминущий день має здатність творити майбутнє, ненав’язливо розкривається в мелодійних поетичних рядках:
«…віт шипшини – що літ похилих, –
обережно, не уколись!»
Власна історія, пов’язана з історією рідного краю, стає суттєвою частиною креативу, шляхом до пізнання світу в цілому і себе як його невід’ємної частинки. Автор, натхненний своїми життєвими спогадами, веде читача дорогою до храму душі, а значить – до самого себе, до усвідомлення себе як цілісної особистості:
« Перелицьовує мені,
як у дитинстві одежину,
звичайний час в звичайнім дні…
… амністії я ж не прошу,
перелицьоване ношу
і не збираюся вмирати.»
І знову, як висновок з пережитого, як намагання хоча б на мить зупинити, осмислити нестримну миттєвість:
«Без остороги в літо вирушай,
то не біда, що сад в снігах і досі.
Тряси дерева на рясний врожай.
Поділишся плодами. Вже – під осінь…»
Розділ третій «Коли душа навдивовиж чутка» особисто мені хочеться назвати «…прихисти мене від нелюбові». Ніжний і пристрасний світ чуттєвості, природних інстинктів і глибокого розуміння сутності Жінки розкриває автора як лицаря, готового служити жінці-музі, жінці-мадонні, жінці – коханій половинці авторського «я». І все це, знову ж таки, на тлі філософського осмислення цього вічного і дивовижно складного поняття «любов-кохання», переплетіння минулого і прийдешнього:
«…ти мене вигукуєш з учора,
де я тебе у завтра заберу.»
Люблю «тебе в собі»!, а не «себе в тобі». Не важливо, скільки років прожито поряд, все те гірке і солоне, яке довелося скуштувати, важливе лише негаснуче почуття:
«У нас так мало часу для любові,
розквітне поле й знову обліта…
І ми з тобою спішимо обоє,
спіткнувшись у дорозі об літа.»
Стихія ероса-кохання підхоплює читача і стає сутністю самого життя, символом безсмертя, в якому віддзеркалюються поривання і суперечливі переживання автора:
«…ти в моїх словах шукала істини,
і в твоїх очах її знаходив я.»
Любов, як і самопізнання, за Віктором Бойком, надважлива для повноцінного існування творця у мистецтві. Навіть не треба шукати відповідний код, який зазвичай допомагає адекватно зрозуміти увесь еротичний контекст, покладений на інтертекстуальну основу. Немає подвійних значень, двоплановості, гри слів. Все напрочуд зрозуміло і тому глибоко чіпляє читача.
В четвертому поетичному блоці під назвою «Перебивні картинки» сфокусовано мотиви як глибоко особистісні, так і гостро соціальні. Вірші об’єднані почуттям великої відповідальності поета перед світом, перед самим собою. Простежуються ноти страждання і спокути, християнської любові до ближнього:
«Так за гріхи прощення щиро
благає у святих мощей,
мов бути прощеною вірить
й за ті,
не скоєні іще.»
За зовнішньою простотою рядків прихований глибокий поетичний зміст, намагання осмислити буття з точки зору історичної закономірності та перспективи. Історія-сьогодення постають не абстрактними категоріями, а елементами світогляду автора, своєрідною «стежечкою в завтра». Ніякого лицемірства, кокетування з читачем – все по-справжньому життєве, все підкорене вистражданій особистій правді самого поета, якому «все здається, наче завинив». Моральність поезії Віктора Бойка не поверхнева – вона йде від душі, від виболеної системи естетичних цінностей. Все, що відбувається в навколишньому світі, не випадкове, і багато в чому залежить від критеріїв вибору.
Останній розділ «Чуєш, брате мій?», напевне, найболючіший. Звучать мотиви майдану, війни, страждань України уже в часи її незалежності. При цьому це не гучна патріотична риторика, не ефектні декларації чи банальні заклики. Автору тяжко болить те, що відбувається навкруги: ота брехня, яка «сіється… в кожнісінькому слові» попри те, що «соловецьким законам часи минули». І в кожному слові – той самий глибинний імператив відповідальності поезії перед народом:
«Молитов чи стане владі, що, як все гріховне,
тлінна,
коли стати доведеться перед миром на коліна!»
Психологічно, образно наповнені рядки експресивно вибухові, наповнені трагічністю нинішньої ситуації в Україні. Справді здається, що «час – немов стріла» цілить у груди поета. І, поціливши, стікає живою кров’ю…
Насамкінець хочеться окремо сказати про своєрідність авторської стилістики Віктора Бойка. Це – автор з виокремлено своїм, напрочуд живомовним, художньо виграненим поетичним словником. Естетика слова ненав’язлива, без невиправданих вкраплень чужорідних слів, напозір проста і зрозуміла кожному. Та за відсутністю яскравих технічних експериментів, за цією зовнішньою простотою прихований глибокий зміст, який буквально з перших рядків заворожує читача і веде за собою вибраною автором поетичною стежкою. Версифікаційна майстерність не засліплює: вона тактовно розкриває зміст і сутність справжньої поезії. Бо «Пора така надходить. Пам’ятати, щоб тим розповісти, хто ще не зна…» І в цьому – велика особиста правда поета Віктора Бойка.
ІННА КОВАЛЬЧУК