140-річчя Володимира Свідзінського. Премія його імені знову з харківським відлунням

Премія імені незаслужено замовчуваного в ХХ столітті  лірика-філософа заснована 2000 року Лігою українських меценатів та журналом «Київ». У її  описі зазначається – «за нові поезії, які стали взірцем глибинного ліризму в дусі традицій Володимира Свідзінського і помітним явищем сучасної української поезії».

Ось  слова цьогорічної лауреатки Ірини Мироненко, що прозвучали в Національному музеї літератури України в день пошанування лауреатів одразу кількох творчих відзнак, зокрема, й премії імені Володимира Свідзінського. 

Літературні премії перш за все – вшанування й нагадування про тих, на честь кого вони засновані. Тож Володимир Свідзінський і Харків. Кілька смислових точок.

Він дозволив собі сміливість осторонь спостерігати за світом, що стрімко розвивався. Не жив у письменницькому кооперативі «Слово», а жив у  слові. Першу збірку видав тридцятисемирічним.

Після перших політичних розправ над інтелігенцією, геноцидного голодомору і самогубства Хвильового  писав:

«Метелик криво понад тином перелітає на поля.

Мені здається, що земля – моя покинута дитина».

Свою дочку Мирославу він не покинув ні маленькою після смерті матері, ні 1941 року, коли їй було вже 20.

За спогадами Мирослави Володимирівни, жили вони скромно, навіть бідно. На вулицю Лютівську (це частина Харкова Новоселівка, куди й сьогодні не так і зручно діставатися громадським транспортом) до Свідзінського не приїздили письменники. Тільки Володимир Сосюра – позичити грошей і посперечатися про політику над географічною картою. 

Дочка не дала згоди на друге одруження поета («Мірочка не хоче!»). Процитую спогади цієї жінки: «1941 рік, війна. Батьку у Спілці письменників дали талон на евакуацію до Актюбінська. Але  я не хотіла їхати. Без мене батько нізащо не міг евакуюватися. Через мене його заарештували, через мене він і загинув. Я ходила на Чернишевську, до НКВД, але мені казали прийти вдруге. І щоразу знову нічого не казали».

Свідзінського арештували 27 вересня менше ніж за місяць до гітлерівської окупації Харкова. 27 вересня – день народження його значно молодшого літературного друга, фактично чи не єдиного учня-послідовника Василя Борового. Василь Іванович, який пройшов сталінські табори, прожив довго, одного разу розповів мені для радіопрограми про зустріч із Свідзінським влітку 1941 року. Вони вийшли із Спілки письменників на все тій же Чернишевській. У небі стелився дим, горіли заводські квартали після бомбардувань. «Не все згорить, Василю. Не все!»  – з якоюсь особливою інтонацією сказав Свідзінський. До смерті поета в полум’ї замкнутого енкаведистами сараю неподалік від Харкова залишалося кілька місяців.

Він любив писати про вогонь, не тільки пророче «в полум’я вернуся знов», а й «важко дихає ся ніч, наче в ній вогонь таїться», «палаючий вітер», «десь билися огненні крила», «О Боже, не дай загубити ключі від сонця, від серця Твого огняного».

Ключі від сонця – це не про світанок природи, а про  описане Сковородою: «Пізнаєш істину – у кров увійде сонце».

Так хочеться писати не про чорноту світу, в якому після ракетного удару по центру Харкова значних руйнувань зазнало приміщення письменницького осередку. Але ніби промінь сонця – на фасаді між вибитими вікнами вціліла меморіальна дошка на вшанування Свідзінського.

Певне відлуння його поетичних настроїв є і в моїх рядках. Прочитаю дещо для вас.

***

Срібний Держпром на долоні, яка пам’ятає суниці

біля під’їзду у ніби приїжджій притихлій траві.

Сватає липень за юного серпня дівицю-куницю.

Правильно вгадуєш риму – усі безтурботно живі.

Ох, геральдична сварня – кадуцею, стрілі чи короні

бути у місті сталевих старих аж рудих їжаків.

Як же ці кроки порожнім майданом вдаряють у скроні.

Можна почути – скрегоче по бивневі мамонта ківш.

Дощ поцілує з обручкою палець тонкий підмізинний.

Книжка в пакеті прикриє від крапель. Спішиш на торжок,

думаєш вперто: у Харкові повні метро й магазини

не з провіантом, а спершу про змінний патронів ріжок.

**   

Покручена життям сосна

нагадує витку колону

костельну. Тут весна й війна

кошлатять покаянну крону,

лякають сонних сосненят

і старшу молоду соснівну.

Спасенна сонячна брехня

розгладить стежечку нерівну,

вербових котиків додасть

(торік було шукати страшно),

бо як вода, несла біда

попід ліси міський мурашник.

Димкує тонконіг-рогіз

чи гріється в степу сторожа.

Та чистим світлом риз і сліз

майнула в соснах Матір Божа.

Докладніше читайте на сайті Громада.груп

https://gromada.group/news/statti/premiya-imeni-spalenogo-poeta-vdruge-maye-harkivsku-adresu