Служіння літературі, як служіння Богу – поки й віку твого. В гіршому випадку – поки здоров’я й сил. Поки не відчуєш, що пора на покой. Що ж конкретніше стосується роботи над словом, то важливо як можна довше зберігати добру творчу, а отже, й життєву форму. Як зберігав її, вважай, до останніх днів Микола Возіянов.
Для мене Микола Кирилович назавжди залишається в двох іпостасях: коректного, уважного, діловитого секретаря Харківської письменницької організації і поета-гумориста. Я багато років думав, що це і є його коронний жанр, а іншого не треба.
Тому, коли в уже поважному віці Возіянов став творити і публікувати ліричну поезію, це стало для мене до певної міри відкриттям . Здавалося, це для нього нехарактерно і не притаманно.
Виявилось – ні.
А для мене Микола Кирилович був одним з «хрещених батьків» у літературі. Сам виявив бажання написати мені рекомендацію в Спілку. А той факт, коли такі рекомендації дають не хтось, а голова(І.М.Перепеляк) і секретар організації, чогось та вартий.
А коли ми познайомились за кілька років до того, Возіянов одразу сприйняв мене як колегу, як рівного собі, хоч і молодшого, що в сини йому годиться.
А ще не забуду, як пізніше Микола Кирилович допомагав мені готувати комплект документів для Харківської міськради (як засновника) на здобуття премії ім. Олександра Олеся. Незадовго до того народився мій Ярослав, теж клопотів і хвороб було немало.
Йому личило бути вихідцем з української Горлівки. І закономірно, що мовою його творів стала українська. І видно, боляче було старому поету, коли його мала батьківщина опинилася в такій клоаці, в якій не була за всю свою історію. Це простежувалося в деяких ліричних поезіях останніх років, після 2014-го.
А Харків же має ще довшу історію. І дивлячись на Возіянова, часом думалося: от саме такі й складають собою справжнє обличчя міста, яке протягом століть не раз ставало центром українського відродження.
Яким же був Микола Кирилович? Спокійним, урівноваженим. Емоцій не пригадую. І в той же час амбіційним. Амбіції мають бути. І в тих, хто увійшов у літературу вже не юнаком. Так було у Возіянова. Може, й це сприяло творчому довголіттю і змушувало дорожити кожною публікацією.Пригадую, як він і мене просив у телефонній розмові допомогти знайти у когось з передплатників газету «Сільські вісті» з його гумористичним твором та зняти копію. Так було і так має бути. Дорожіть кожним твором своїм і не своїм, і кожним читачем. Бо наступного їх покоління може вже не бути. Бо таке суспільство і влада, обрана ним, навряд чи матимуть перспективу.
Володимир Вакуленко
Сахновщина