ІРИНА МИРОНЕНКО І ЇЇ КОЛИСКОВІ ДЛЯ БОГА

(Мироненко І. Колиска для Бога. Із віршів 2014–2022 років. Харків : Майдан, 2025. 258 с.)

«Колиска для Бога» Ірини Мироненко – вибране із поезій 2014–2022 рр. Ці тривожні роки для кожного, хто береже у своєму серці Україну, стали такими, що визначають вододіл між життям і смертю. Хорхе Луїс Борхес, якому під час Першої світової 1914-го разом із родиною довелося тікати до Женеви, згодом писав: «Смерть (або натяк на неї) робить людей вартісними»[1]. Про ціну людського життя під час війни і книжка поезій Ірини Мироненко. Присутність народженого Бога, який хоч іще немовля, а вже оберігає ту землю, що стікає кров’ю, щоразу відчутна за такими здавалося б спокійними рядками цієї збірки. Авторка постійно думає про тих, «для кого Бог зоставив молитву й бойові набої» (с. 236). Образ молитви – непростої розмови з Небесним Отцем – один із наскрізних у поезії часів війни, уже названої істориками Війною за незалежність України. Можна пригадати бодай «Отче наш, ти, що бачиш це все…» Мар’яни Савки або «Отче наш, сущий у серцях неоперених…» Катерини Калитко. Ірина Мироненко належить до покоління вісімдесятників, її погляд на життя і людину зумовлений іншими регістрами, проте передовсім її поезія – неповторний світ, у якому опоетизовано все – від ягідної яблуні за вікном до рецепту варення чи вокзальної стіни.

За канонами рецензії на вибране годилося б згадати біографію письменниці, проаналізувати певні періоди творчості, схарактеризувати їх особливості. Але війна так спресувала хвилини, так сконденсувала осмислення пережитого, що розлогі ювілейні рецензії доведеться відкласти до кращих часів, залишити літературним критикам і літературознавцям. Журналістка і письменниця із Харкова, Ірина Мироненко тривалий час працювала на радіо, тому її поезія тяжіє до точності і документальної правди, де правді художній надано рис узагальнення. Поетка визначає власні «вірші як самопорятунок», із 2014 р. «фіксовані щоденниково», вони містять найменші подробиці пережитого, осмисленого, закарбованого в пам’яті. Авторка численних збірок поезії: «Жіночий танок» (1984), «Вокзальна скрипка» (1987), «Полин і віск» (1990), «Каскадні сходи» (2008), «За спиною століття» (2013), «Місто в сірих яблуках» (2016), «Суниці Держпрому» (2018), вона не завжди публікувала книжки тоді, коли читач їх чекав. У мене збереглася листівка за 18 березня1990 р., коли у видавництві «Молодь» побачила світ її збірка, за якою настало тривале мовчання – Ірина Мироненко вірші писала, але їх не було в друці. Тоді вона озвалася кількома словами: «Довгий лист не вийде, бо в мене теж зараз настрій, неначе ніяк не хоче горіти свіча або її задувають… Сумно. Немає шматка життя».

Цей настрій знайомий багатьом, наприкінці минулого століття (а ще можна сказати і про кінець тисячоліття) ми не поспішали із публікаціями, не афішували написаного, не організовували вечорів поезії, бо, очевидно, була потреба усамітнення. Наші доньки познайомилися і заприязнилися значно пізніше, уже майже дорослими, а тоді нечасті листи були сповнені переповідань буденних історій про те, як діти ростуть, як змінюється світ ще перед обличчям століття, яке нам дарувало надію. Ірина Мироненко завжди належала до тих, кому вистачало блокнота і ручки, аби почуватися запотребованою і щасливою. Вона й зараз пише про час трагічний, але прекрасний, бо відчуває його таким.

Збірка «Колиска для Бога» чітко структурована на чотири розділи: «Згадка про народження крила» (вірші 2014–2016), «Прикордонні тумани» (2017–2018), «Стиль “Хай так”» (2019–2020), «Хризантема “Сива пані”» (2021–2022). Цим поділом ніби ще раз підкреслено щоденниковість, не зовнішнє, а глибинне, не позірне, а справжнє, приховане від стороннього ока життя душі. Кожен розділ зосереджує увагу читача на найважливішому. Ознаки часу проступають подробицями, які вражають перегуками й алюзіями: «Дивився на снайперів Бог із вікна / і знав: за порогом лежить сокира». Шевченкове «Сокира божа ліс стинала / І пожарище не вгасало»[2] тут постає з особливою виразністю і дає змогу осягти весь масштаб подієвості, апокаліптичність і невідворотність звершуваного.

Розуміння поезії як розмови з Богом має свою тяглість, і, можливо, найпронизливіше про це – у «Перебенді» Тараса Шевченка. Жіноче втілення такої розмови – певно, у колисковій для Ісуса-немовляти. Ірина Мироненко ніде не пише про це, лише кілька разів згадує про тесання колиски для Бога: «…портфель із рубанком – тесати колиску для Бога» (с. 137), «Богу тесати хрест і колиску» (с. 229). Цей лейтмотив наскрізний для збірки. В інших мотивах і темах поетеса вдається до щоденникової констатації подій, ніби хоче зафіксувати найнепомітніше або те, що зникає безслідно. Передовсім її поетичний наратив спрямований на саму себе, на осмислення свого часу і себе в цьому часі:

…зрізаєш хвостики чи агрусу, чи днів,

тоді – з терпінням бога і натхненням

виймаєш зернятка, вкладаєш пелюстки

і пісню цвіркуна, і добре слово (с. 22).

Цей легкий акварельний малюнок приготування аґрусового варення відтворює насправді сенс буття, коли через звичайну, часом рутинну, роботу можна відчути свою потрібність у цьому такому крихкому світі, свою причетність до непроминального й вічного.

Війна проступає крізь «прикордонні тумани» дисонансом до всього людського і людяного – багатьма όбразами, незвичайними антитезами, глибокими метафорами, емоційними синонімами, доречною синекдохою чи оксиморонним зіставленням. З’являється «вертоліт з голосом смертельної сівалки» (с. 30); дівчина із кошеням, що «проводжає хлопців зі зброєю» (с. 31); гуси, які летять «на війну» (с. 44), бо оминути її у польоті годі; «вбиті солдати» (с. 37), які «Україну беруть на крилята» (с. 37); «молода сивина» (с. 24) там, де її не мало б бути. Часто образність поезії Ірини Мироненко закорінена у фольклор: пісню, казку, народне апокрифічне мислення. Йдеться не про фольклоризм як про звичайне використання чи запозичення, а насамперед про інтерпретацію, переосмислення, цілком органічне вростання в народну поетичну стихію чи, радше, зростання із неї:

В рекрутську пісню влетіла уже й не зозуля,

Крівця ярцем аж у тихий Дунай потекла… (с. 31).

Або:

Не маком – порохом присмачена кутя.

І янгол простягнув долоню голу,

Аби торкнутися (бо кулі вже летять)

Плеча господаря, що тут сидів край столу (с. 32).

Казковий атрибут – образ голки, у якій прихована смерть Кощія, – використано, щоб запевнити читача: рано чи пізно добро переможе, колись така голка таки «доконає війну» (с. 34). Фольклорним впливом позначений і диптих «Сни війни», авторка добре обізнана з оніричною українською традицією, символікою снотлумачень, що відображає давній світоглад:

Мої батьки сидять і не говорять,

Овідій дістає чорнило чи вино.

Нас розділяє тридев’яте море

Вогнем і горем, березнем і сном (с. 202).

Для поезії Ірини Мироненко характерна циклічність, ліро-епічне осмислення побаченого і почутого, вона вдається до такого об’єднання споріднених віршів, щоб повніше, ширше втілити свій творчий задум. Цикли «Стамбульський фестиваль тюльпанів», «Тіні і відтінки Праги», «Передчуття лавандових сніжинок», «Краківські шопки», «Бурштиновий вівтар» – майстерно вибудувані твори із виразною сюжетністю, кульмінаційними розділами чи окремими рядками, розвитком подій і розв’язкою – влучною, яскравою, образною.

Важливу роль у книжці відіграє передмова відомої львівської письменниці Оксани Лозової, її вступне слово звучить камертоном, дає змогу зосередитися на головному, звернути увагу на слобожанський контекст поезії. Багатоликий Харків із його особливою історією, культурою, літературою і мистецтвом став для поезії Ірини Мироненко не тільки тлом, краєвидом за вікном, а передовсім її суттю, домом, душевним прихистком. Саме на цьому наголосила авторка передмови.

Слобожанський колорит, його неповторні кольори віднайде читач і в роботах Наталі Скринник, написаних здебільшого 2022 р., ними проілюстровано «Колиску для Бога». Живопис художниці перегукується з поезією і тематично: «Дав Бог день» чи «День 111. Сезон зелених суконь» доповнюють рядки Ірини Мироненко точними зоровими деталями, виразними подробицями, створюють настрій, підсилюють слово.

«Колиска для Бога» стала тією книжкою, яка рятує не тільки її авторку, тому дуже б хотілося, щоб її видали більшим накладом. Потрібність поезії визначається сьогодні не тільки категорією слова-зброї, поетичне слово лікує, має компенсаторну функцію. Позбавляючи від страху і відчаю, воно підносить дух. Колиска, що вигойдала Бога Спаса, назавжди залишається колискою-прихистком для кожної зболеної душі.

Оксана Шалак,

17.12.2025

---

[1] Борхес Х. Л. Безсмертний / з іспан. переклав Ю. Покальчук. Всесвіт. 1976. № 2. С. 35.

[2] Шевченко Т. У бога за дверима лежала сокира. Шевченко Т. Повне зібрання творів : у 20 т. Т. 2. Поезія 1847–1861. Київ : Наукова думка, 1991. С. 74.

Рецензія надрукована у журналі Київ №2 (березень – квітень),с.170 -172.