«Я тягнулася за її словом, як нитка за голкою». Ольга Тараненко про Олександру Ковальову

Продовжуємо публікувати сторінки майбутньої книжки про поетесу, перекладачку і громадську діячку Олександру Прокопівну Ковальову.

‒ Ольо! – з нестримним захватом і піднесенням, тільки-но торкнувшись руки і таким чином привітавшись, як завжди гучно і радісно Віктор Петрович Тимченко сповістив, – сьогодні до нас має приїхати Шурочка! Шурочка КОВАЛЬОВА!

      Хто знає і знав Віктора Петровича, той уявив його нестримну радість і експресивну реакцію на подію, на зустріч із людиною, на факт із життя… Студійці саме збиралися на заняття  літературного осередку, який очолював у Деркачах Віктор Петрович Тимченко, зацікавлено прислухалися до новини, якою мене зустрів керівник. І я, не знаючи Шурочки Ковальової, вже була до краю схвильована і в очікуванні…

     Розпочалося читання, хтось ще підходив, тихенько вмощувався до гурту, слухав, читав, реагував. Анатолій Перепьолкін знову  привіз сувій прози (він, щоби сторінки з друкованим текстом не губилися, не переплутувалися мав звичку їх склеювати і згортати в сувій, а не так , як усі звичайні люди, складати в теку). І я, на той час підліток тринадцяти років,  якось спочатку і не завважила нічого особливого в Шурочці, бо чіплялася за якісь екстраординарні моменти спілкування. То от Перепьолкін, то Бойко Віктор щось дуже серйозне скаже. Аж до того моменту, поки маленька, темноока дівчина, ну, трішки старша на вигляд за мене, не розпочала говорити і читати свої вірші. І враз і назавжди  стала для мене Лесею.  Бо я дивилася, слухала, пронизана енергією мовлення, якимось особливим поетичним шармом, до якого я ще не доросла, але вгадувала чар і дивину слова Шурочки Ковальової, і… переді мною наче нізвідки з’явилась   Леся Українка! Жива Леся! Звісно, я не пам’ятаю достеменно, що саме того дня читала Ковальова, про що говорила, але мене пронизало її слово, рух думки і почуття!..

Приходить пора дивуватися –

Усе на світі римується,

Про все на світі пісні співаються,

І так багато дитячої мудрості.

Та найдивніші – сиві поети.

Дивляться на сонце, на ряст – і плачуть,

Плачуть, як бачать хмарку біленьку

Або вишню в біленькім платтячку.

І йдуть до матерів іще сивіших,

Як діти малі: що мучить? – самі не знають.

Кажуть: «Заспівай мені, а то вмру».

Мати бачить, що таки вмре, – й співає…

Так, з’ява в моєму житті Лесі Ковальової стала знаковою. Ми надалі не стали колежанками, товаришками, подругами, але зв’язалися. Я тягнулася за її словом, як нитка за голкою. І це стало нам обом за необхідність. Для неї відчуття, що нитка є, нитка, що дослухається до руху, а для мене постійне наслухання, а куди голка тягне?

Олександра Ковальова (Олеся Шепітько) із оповіданням “Мить вічності” (про долю письменниці Інни Христенко) перемогла в номінації «Документалістика» міжнародного конкурсу документального оповідання “Бути людиною”-2018. У письменницькому клубі її вітали 15 травня 2018 року з поважною відзнакою.  На фото: Олександра Прокопівна з Ольгою Тараненко

Після телефонних розмов, як правило, ще певний час пережовувала

почуте від Лесі,  додумувала, аналізувала до тих пір, поки її голос в мені вдоволено не затихав.

      Останні її роки були як ніколи насичені словом і тривогою. Праця вже була не актуальною, здоров’я здавало: ноги відмовляли, дихання не вистачало, голосу не вистачало повітря для звичного напору. Однак Леся лишалася Лесею – її все торкало, вона щонайменше говорила про себе та свої клопоти (хіба що про своїх дітей) – їй болів світ. Війна, політика, людська хтивість, продажність, ницість. Їй боліла доля України. Життя втікало, а вона хапалася за слово, яке приручила, яке було їй вірним.

       У першій збірці є такий рядок: «Не боюсь забутись, боюсь не збутись».

Впевнена, Леся… українка (Ковальова!) збулась, тож і не забудеться!

Ольга Тараненко