МОВ ТОЙ МЕТЕЛИК ВПЕРТИЙ…

Продовжуємо публікувати спогади про Олександру Ковальову.

Не час застиг. То доля зілля варить.

Я зупинюсь, відбивши всі навали,

І злякано оглянуся: нема

Ані душі навколо. Я сама.

І десь далеко рідні воріженьки,

Ненавидять вони мене скажено,

Безстрашно, вірно і без каяття,

І путом припинають до життя.

Я їх покличу, наче до причастя,

До всього того, що зоветься щастям,

Я цілу зграю наведу на слід:

Для вас не жалко – рвіть, деріть, діліть!

Від болю в грудях застогну блаженно,

Та ви про це нікому не кажіть.

Запеклі мої, рідні воріженьки,

Бо є іще байдужі і чужі.

Це один із віршів незабутньої Олександри Ковальової, який я люблю, і котрий для мене є своєрідною візитівкою моєї колеги по перу. Ми зналися з нею понад півстоліття, познайомились на одному із семінарів творчої молоді в кінці шістдесятих років минулого сторіччя травневого дня у Харкові на вулиці Чернишевській, 59, у відомому всім письменницькому офісі обласної організації.

Тоді такі кущові наради молодих літераторів СПУ, як правило, проводила в тих містах, де знаходилися державні видавництва. Пригадую, як ми цікавилися один одним, розговорилися, бо писали українською, та ще й були студентами університету і до того ж народилися в сусідніх областях. І, звісно, мріяли сказати своє поетичне слово в нашій літературі. Авжеж, у кожного з нас окремих видань ще не було: в той час опублікувати книгу молодому автору було дуже непросто. Зазначу лиш, що перша збірка Ковальової «Степові озера» побачила світ у 1982 році, а моя «Одна така земля» на два роки пізніше. Потому доля розвела нас, після вузу ми вчителювали. Олександра серйозно захоплювалася німецькою філологією, успішно захистила кандидатську дисертацію, стала доцентом педагогічного університету імені Г. С. Сковороди, а я займався журналістикою, працював у редакціях харківських газет. І, чесно кажучи, особливої дружби у нас не було, правда, пізніше, час від часу спілкувалися, зустрічаючись у письменницькому клубі, на літературних вечорах, на зібраннях «Спадщини», Центральної літературної студії, дарували один одному свої поетичні збірочки. Не знаю, як вона, а я з цікавістю спостерігав за творчістю колежанки. Мені імпонувала і її громадянська позиція, патріотизм, небайдужість до того, що діялося в країні і Харкові, до творчості колег. Валентина Овод, Микола Козак, Валерій Дяченко, Віктор Бойко, Ольга Тільна – це, на мій погляд, ті письменники, з якими вона найчастіше спілкувалася з літературних і громадських питань. У неї був великий авторитет у нашій Спілці, у «Спадщині» і «Просвіті». Написаного, опублікованого і виданого нею не так вже й багато (вірші і проза, переклади з німецької та на німецьку мову і твори для дітей, літературознавчі статті та рецензії), але ж яким самобутнім, цікавим це все було! (До речі, відомий наш класик Кость Гордієнко, який для мене був своєрідним наставником, теж відзначав талановите перо Ковальової під час наших розмов про творчість молодших авторів). Значний інтерес у неї був і до творчості та особистості старших письменників, маю перш за все на увазі імена Василя Мисика і Володимира Свідзинського, Ігоря Качуровського і Миколи Руденка, Миколи Данька і Радія Полонського. Звісно, що я називаю лише деяких, бо майстрів слова, які мали неабиякий вплив на Олександру Прокопівну немало. Вона була щедра на доброту, на тепло, на підтримку. Сьогодні серед молодих літераторів чимало тих, хто вважає її учителем і наставником у духовному зростанні, творчому становленні. Мене тішили її стосунки з рідним племінником Сергієм Жаданом, до творчості якого вона була завжди уважна і безкомпромісна, радувала підтримка творчих пошуків її талановитої доньки Юлії Соловйової. Незабутня Олександра Ковальова залишила добрий слід на землі, сказала своє слово в нашій літературі. Яке воно – вирішувати тим, хто буде розгортати її книги, її публікації. Про себе ж, як це мені видається, вона образно написала в одній зі своїх лірично-філософських мініатюр:

* **

Я – той метелик впертий, що на вістрі

І дня, і долі все давно збагнув.

Вгорі сачок хитається на вітрі,

Внизу ще цвіт нагадує весну.

Роса духмяна, крапельки туману.

Хто їх спивав, хіба того зляка

Цей вітер, що безглуздо горне хмари,

Ця тінь від недолугого сачка?!

В’ячеслав РОМАНОВСЬКИЙ