Вичахле горно

Ольга Подущак (Незламна).

Жорна. Художньо-історична повість.

(для дітей середнього та старшого шкільного віку)

Харків: Майдан, 2026, 84 с.

Голодомор — трагічна і чи не найболючіша сторінка в історії українського народу. Тож книжка письменниці із Хмельниччини Ольги Подущак саме про ті жахіття, що творилися в Україні у 30-х роках ХХ століття.

Події повісті занурюють нас в столітнє минуле, але, як засвідчує книга молодої письменниці, генетичний біль українців не вичахає.

Десятиліттями ця тема була під забороною. Поступово відходили у засвіти очевидці вбивства голодом українського селянства. Тож зменшувалася і документальна база тієї трагедії, втрачалися свідчення очевидців.

 За кордоном про ці злочини люди дізналися більше лише після  російського вторгнення у 2022 році. Звісно, що Голодомор 1932-1933 років був штучно спричинений в Україні радянською владою. І це незаперечний факт. Саме українці стали мішенню для диявольського експерименту комуністичного кагалу.  Не можна було піти на поля, щоби бодай зібрати залишки врожаю, через ухвалений 7 серпня 1932 року закон «Про п’ять колосків», а  в січні 1933-го, спеціальним указом українцям заборонили залишати межі УРСР.

       Власне, цю тему письменниця розкриває на сторінках своєї повісті, правда, лише крізь образ чотирнадцятирічного хлопчини Ілька Гончарука з далекого  подільського села Пахітинці.

          Сім’ю Гончаруків, де батько Петро на всю округу ковалював, теж пізньої осені тридцять другого дістав голод, бо зник вогонь у ковальському горні, оскільки односельцям  не було чим платити ковалеві за його вироби. Весь хлібний запас був вивезений в хлібозаготівлю, а все що в селян залишалося, для їжі (зерно, овочі), насильно відбиралося так званим новоствореним сільським активом, бо село їхнє було занесене на «Чорну дошку».

           Один такий прихід непроханих  гостей  достовірно та художньо переконливо змальовую письменниця. «Раптом тишу розірвав не стукіт. То був гуркіт, від якого здригнулася вся хата, від підвалин до сволока. Хтось із дикою, сатанинською силою вперіщив важким чоботом у вхідні двері. Собака надворі навіть не гавкнув — рудого Сірка з’їли ще три тижні тому.​Двері з тріском розчахнулися, і до хати разом із клубами нічного холоду ввалилася нещадна радянська дійсність.»

        Їх було троє: голова  Микола, уповноважений з району та  молодий комсомолець із довгим залізним щупом.

• Будемо радянській владі хліб віддавати по-доброму, чи перевернемо

все догори дном ?  – повисло питання.

• Нема в нас нічого, товаришу уповноважений… Вимели все до зернини.  

          Мати кинулись до печі, затуляючи собою чавунець із жолудевою затіркою.

Батько –  Петро Гончарук, чоловік із грудьми мов ковадло і руками, що легко гнули підкови, мовчки стояв серед хати. «Сила витекла з нього, плечі опустилися під вагою невидимого хреста, а очі запали так глибоко в очниці, наче хотіли сховатися від цього збожеволілого світу».

Син Ілько відчув, як земля хитнулася під його ногами.  Він зробив крок уперед, стиснувши зуби, готовий вчепитися мертвою хваткою в горлянку цьому Миколі, але на його плече лягла батькова рука. Важка, гаряча, залізна рука коваля, яка зараз важила більше, ніж усе горе світу.

          «— Стій… — ледь чутно прошепотів батько, і в його очах, що дивилися на сина, стояли великі сльози.»

          Саме так зав’язується ця голодоморська  історія на сторінках «Жорнів».

Далі у безвиході батько із сином  змушені будуть обмінювати  золоту обручку не житній хліб та кілька кухлів невіяного проса. Після такого «вдалого обміну» вони потрапляють до рук станційної міліції, батько, щоб врятувати сина, кидається на міліціянта, і ті, його знесиленою від голоду, забивають кованими чобітьми. «Остання, страшна луна батькового крику, мов зірвана кобзарська струна, летіла слідом за ним крізь імлу, наздоганяла, але ніяк не могла наздогнати. І здалося Ількові в ту мить, що все зупинилося. Світе мій, пречистий і грішний, земле моя, полита кров’ю й слізьми, завішана задимленими туманами чужого залізяччя! Які жорна крутяться над твоєю безсмертною головою? Які дрібні, нікчемні ліліпути з кованими чобітьми намагаються засіяти твої розкішні чорноземи прахом і мовчанням?»

 Ілько, добивається додому, переховуються з матір’ю на хуторі у своєї родички, але спочатку захворіла та померла його сестричка, а за нею і матір. Вижив тільки продовжувач роду – син коваля Петра Гончарука Ілько.

        Таких історій тисячі, а може й мільйони, а сенс книги «Жорна»  Ольги Подущак в тому, наскільки образно, художньо вона відтворює характери своїх героїв, передає обставини трагедій. Тож перед читачем зримо постають картини тогочасної дійсності. І це вже прочитується із першого абзацу.

«Пізня осінь 1932 року на Поділлі була пишною, мов недозволена, гріховна краса на попелищі. Сонце — велике, набрякле тугою і кров’ю — повільно тонуло за обрієм, заливаючи стерню таким розплавленим багрянцем, що здавалося: то не вечірня зоря займається, а стікає сукровицею поранена земля. Рілля парувала. Вона лежала під небом — жирна, чорна, свята і готова родити мільярди колосків, але родила вона тепер тільки німий, закам’янілий страх».

Принагідно зазначимо, що письменниця толерантно відноситься до своїх героїв, не передає куті меду,  з обережністю додає чорних барв до своєї розповіді, показуючи незборимість  природи і  людського духу.

 «Ілько рішуче засукав рукави. Руки його хоч і були тонкими від пережитого голодомору, одначе вже мали ту саму непохитну батьківську лінію — широкі, міцні зап’ястя, цупкі й горді пальці, здатні однаково впевнено тримати і хліборобський заступ, і бойову зброю».

​              І завершується повість також оптимістично. Старий, сивий як лунь дід Ілько, стоїть біля плоту, коло нього крутилася маленька дівчинка з великими, як чисті подільські волошки, синіми очима – його правнучка.  Його  рід  вижив і житиме, тому що боровся за своє життя, не склав руки.

          Тож асоціації цього твору яскраво відбиваються на сьогодення п’ятого року широкомасштабної  війни в Україні. Народ, який бореться за своє життя, – незборимий.

          Тож і  псевдонім для своєї повісті Ольга Подущак обрала відповідний – Незламна.

                                                                               Віктор Полянецький