Незнищенність голосу

«Поети, якщо вони ще поети, не мають старості, не мають смерті. Такі собі ровесники, народжені, може, по Трипіллі, а може, після Потопу, незалежно в якій ері». Написав Віктор Бойко  у спогадах про Олександру Ковальову.

14 жовтня – його день народження. Невідомо, чи їхні душі можуть зустрітися, а ось вірші й роздуми про них завжди поряд.

Читаю давню збірку поезій моєї посестри, роблячи паузи перед кожним наступним віршем, як, ідучи в гору, перепочиваю перед кожним наступним кроком. Аби не «чорніло в очу від ріллі. Бо чорна рілля не для очей, – а для лемешів». Цілковито погоджуючись із авторкою, що це «птаху за свою віру не жаль ні крил, ні життя». А ми – люди. З таємним (навіть у відвертих атеїстів), але безнадійним сподіванням: «це тут – до раю стежка біла, крізь сивий, тихий деревій». І вже туди – далі чи вище – з віковим знаттям, що «буде час цінувать не тільки радість, але й смуток, і печаль». Із рівновеликою відвертістю і щирістю душі. Солоний кришталь екстракту буднів – однаково, чи мистецьких, чи хліборобських – людських, земних – «одна на всіх сльози нерозчинна сіль». Це – на шляху до Мисика. Й далі – до Сковороди. Бо «небо тверде й для очей неприступне». Танцюй на ньому, на шляху, як Довженків герой із фільму «Земля», й музику не скасує ніхто, бо, власне, твій танець і творить її, музику, а не хтось інший. А та музика і є частиною, а може, й основою твоєї суті, твого неповторного «я». Танцюй, заледве встигнувши налаштуватися до того, що хтось із зустрічних (а то й із поза спини) неодмінно захоче вийняти душу з твого тіла. Хоча ти й не мудрий змій, і навіть не можеш прикинутись «мудрим змієм в період линьки», який «твердо знає: все переміниться». Й то не біда, що «навчитись літати встигнуть не всі». Головне – щоб хотіли навчитись. І тих, що навчились, не меншало… Там, де «сонце одне на всіх». А вміти ж бо «птаха в небі прочитати» – справа не менш відповідальна й важлива, ніж написати його в небі. «Доки ще передгроззя, доки ще не гроза»…

І повертаюся в далекі вже сімдесяті, де нас, тоді молодих, називали сімдесятниками. А ми й не заперечували – недалеко ж бо «відкотилися», мовляв, од «шістдесятників» – «дітей ХХ з’їзду», єдиного повоєнного покоління, для якого слова «світова історія», «прогрес» іще не втратили значення… Харківський Клуб письменників. Писучих неофітів завізно, як на ярмарку, а їх мало чим здивуєш. Та ба! Перед вимогливою до інших (але аж ніяк не до себе) громадою маленька експресивна молода жінка. Чорне каре, чорна вдяганка по-чоловічому… І вірш.

     День закарпатський. Збір винограду.

     Давно мої очі на це торжество просились,

     Давно вже рукам моїм забриніти хотілось

     На вітрі тугім у сонячнім нетерпінні…

Далі звуки не окреслюються – голос тільки звучить як музика, що її слухати дивно й незвично, бо донедавна ці стіни гучно відлунювали тільки баритонами й тенорами. Соковито бринить у повітрі, залишаючись у пам’яті… Хіба ж тут рахуватимеш склади чи дослухатимешся до рим!.. Соковиті слова ягодами з виноградного грона, усмішка чи до громади, чи до виноградного грона, чи до самої себе… «Леся…», – з «камчатки» прошепотів Микола Козак. Він потім укотре намагався присвячувати їй свої кількарядкові опуси, а ми заздрили, та не йому ж, а тій, у кого можна було повчитися зіркому погляду на таку ще мінливу дійсність, побачити «гроно тихе, мов оленя народжене» і відчути хоч потай «радість того, що збудеться»… Лише 1982 року в тоненькій збірочці «Степові озера» зустріли надрукованим цей вірш читачі Лесі, позаяк ретельним редакторам видавництва «Прапор» довгенько впадала в око відсутність у рукописі «паровозів», неодмінної атрибутики віршованих книжок тих сумнозвісних часів… Мовляв, брак паперу в країні, що поробиш!.. Василь Мисик навіть пропонував використати папір до його вже запланованої збірки для виходу Лесиних віршів… Авжеж по виході «Степових озер» той же таки шанований усіма класик зауважує, що «книга молодої авторки є свіжою, замисленою та змістовною».

З якою радістю зустрічали «нову» авторку в Деркачах, де під орудою світлої пам’яті Віктора Тимченка бурхливо проходили суперечки й навіть сварки стосовно суті та призначення тогочасної української (читай: радянської) поезії!.. А вірші Ковальової, написані нечужими словами, слухали мовчки, бо додати щось до прочитаного або висловлювати незгоду з авторкою було вкрай нелегко та й безпідставно…

     Це я за коником біжу,
         зеленим коником у житі.
         А ким життя моє прожито, —
         не відаю…

В буремні вісімдесяті у Харківському Клубі письменників народжувалося культурологічне товариство «Спадщина». Іншого керівника для нього переповнена переважно рухівським людом зала не хотіла бачити… Але то вже було для всеукраїнської справи, «де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку, лети повинність ісправлять»…

Все одно мінялися рукописами, редагуючи (чи то пак прочитуючи мовчки кілька разів), щоб не втратити відчуття ліктя. Не ображалися на зауваги, раділи потому виходу вже знайомих текстів. До наступної нагоди бути першим читачем. А відстань до такого очікуваного видання подовжувалася невблаганно. До збірки «Обрії» – 6 років… А до «Осінньої прощі» після попередньої – всі 16…

Знання німецької мови Лесею давало мені підстави з її допомогою взятися за переклади Райнера Марії Рільке. Леся застерігала мене від поспіху, бо це, мовляв, тонкий лірик та ще й не з австрійською, а зі слов’янською душею. І коли я, обклавшись словниками та підручниками, взявся інтерпретувати мої улюблені рядки, перші підрядники, вимучувані тижнями, дуже делікатно прочитувала та правила meine weise Lehrerin. Вона обережно стесувала гострі кути моєї кострубатої слобожанської інтепретації, надаючи їй більш-менш пристойного вигляду.

Якраз у часи мого дилетантства вдалося заприязнитися харків’янам, авжеж з ініціативи Олександри Прокопівни з письменниками Баварії. Поїздка до Нюрнберга прорізала вікно в Європу. І три маленькі книжечки – «Два міста» (2000); «Понад час і простір» (2006); «Мости поезії» (2010) – ми з гордісnю називали антологіями… У тому пробаварському просторі познайомила моя посестра мене з вимушено німецькомовним чехом Вальтером Зáгоркою, з яким у тісній кімнатці Фонду культури за посередництва Шури, як я називав її тепер, ми говорили, говорили й не могли наговоритися, навіть забувши, що нам потрібен перекладач…

Вже потім, коли були в Баварії з презентацією наших «антологій», на могилі Вальтера Загорки мовчали всі троє: дружина поета, Шура і я…

Протягом десяти з гаком років – підрядники, словники, дзвінки до meine weise Lehrerin,її неймовірне терпіння… Нині в Баварії, лікуючись зі сподіванням на видужання, підготував я двомовний рукопис поезій Райнера, зателефонував Шурі, попрохав бути редактором, яким власне вона й є. Слабким вже голосом вона погодилась. Це була наша остання розмова.

У мені часто звучить мій улюблений вірш Олександри Прокопівни. І вона озивається, бо память невмируща, поки ми живі. І голос її відлунює в мені.

     *  *  *

               Олександрі Ковальовій

     Це ти за коником біжиш,

     зеленим коником у житі…

     Не дозволяють дні прожиті

     зловити. Ні!.. Догнати б лиш…

     Тож хай собі спішить туди,

     де ти про щастя вперто дбаєш,

     в реаліях його ж ти маєш

     лиш подумки вряди-годи.

     Тебе ув ірій час забрав,

     хоча летіти, кажеш, сором —

     над світлим днем, над синім морем,

     якби ж то малось для добра.

     У мене спогадів гора,

     і невловиме щось, як щастя,

     ненадокучливе й нечасте,

     мов коника у житі гра.

     А жито скошене, й стерня

     спроможна виколоти очі,

     та коник скаче навмання

     і зупинятися не хоче.

Я, перевантажений ввібраною енергією, закриваю збірку поезій Олександри на якийсь час. Аби встигнути до наступного розкривання вкотре зжитися з прочитаним, аби воно назавжди стало й моїм. І, відштовхнувшись од нього, рухатись далі. Вгору. Подовжуючи дію слова, що не дає спинятися думці, стихати голосу, хоча воно вже й одлинуло з-перед очей…

А поети, якщо вони ще поети, не мають старості, не мають смерті. Такі собі ровесники, народжені, може, по Трипіллі, а може, після Потопу, незалежно в якій ері. Як поезія моєї доброї ровесниці й навчительки з її збірки «Осіння проща», котра вийшла друком у харківському видавництві «Майдан» далекого вже 2006 року.

Знайдіть цю збірку, розкрийте, вслухайтесь у її голос – у ньому бринить і ваш…

                                                                                                Віктор БОЙКО