Святослав КАРАВАНСЬКИЙ: «ТРЕБА НАРОДЖУВАТИСЯ БОРЦЯМИ, А НЕ ОБИВАТЕЛЯМИ»

Жереб, що випав на його долю, був би явно заважким для людини пересічної. Війна. Полон. Арешт. Довгі роки – ба ні, довгі десятиліття! – в таборах найбезжальнішої до власних громадян держави, якої, на щастя, більше не існує. Далі – еміґрація… І впродовж усього життя – ненастанне самовдосконалення. Душу свою він гартував терпінням, а доскіпливий ум дисциплінував працею. І навіть трохи дивно, що цей стоїк, цей нонконформіст, цей непохитний максималіст може бути таким привітним, таким демократичним у спілкуванні – якщо йдеться про спілкування з тими, кого він вважає за однодумців.

…Гаразд, а чим він живе нині? – а нині він, усесвітньо відомий мовознавець-україніст, видає пречудові словники. Пише вірші. Складає відкриті послання до президента США Обами. Не втомлюється бомбардувати світове зло публіцистичними інвективами… Так, Святослав Караванський залишився ідеалістом – і попри свій гіркущий життєвий досвід, і попри вельми поважний вік. 

Він не любить надмірної уваги до особистого. Про обставини свого життя оповідає сухувато, мовби знехочу, – лише найпринциповішого, найболючішого торкаючись, вибухає спонтанною емоцією.

«Я НІКОЛИ НЕ БУВ “СОВЄТСЬКИМ ГРОМАДЯНИНОМ”…»

 

– Пане Святославе, відомо, що дитинство і юність Ваші минули в Одесі; це місто – перехрестя різних культур, навіть, коли дозволите, місто-бульйон: різні національні компоненти в ньому змішуються і творять свою, специфічно одеську побутову традицію. Яке місце в Одесі – у тій Одесі, яку Ви пам”ятаєте, – належало культурі українській?

– Очевидно, що Одеса не відрізнялась аж дуже від усієї південно-східньої України. Пройшла революція, яка була в суті речі національною революцією, перехопленою московськими узурпаторами.

Обивателі звикли тримати носа за вітром. Нова влада була імперською у своїй суті; імперська культура переважала. Населення – походженням українське – ще не було тотально зрусифіковане. Був певний відсоток свідомих українців. Був значний відсоток недорусифікованих українців, які у тій чи іншій мірі вдавалися до української мови. Але був і великий відсоток зрусифікованих українців, які зовні – мовно, культурно – не відрізнялися від росіян; хоч психологічно – в побутовому плані – це були українці, та українськість їхня виявляла себе не з найкращого боку (згадаймо Лесине «раби, невільники продажні, без сорому, без честі…»).

Інші національні групи, якщо й зберігали у своєму колі власну національну культуру, все ж «мовою інтернаціонального спілкування» вважали російську. Вони – за винятком гебреїв – не зазнали в ході революції переслідувань. Цим вони відрізнялись від свідомих українців, які зазнали за революції тотального розгрому – це перший момент. Другий – це те, що української інтеліґентної культури на родинному рівні фактично не існувало. Інтеліґенцію свідому ЧК впродовж революції та перших років після революції в Одесі – винищило. Ті ж, хто вижив, старалися і далі не потрапити в чекістську м’ясорубку.

То був період, якого я особисто не переживав, але роблю висновок з розповідей та інших джерел.

А свідоме моє життя захопило так звану українізацію. Що це був за період?

Винищивши українську еліту на південно-східній Україні майже тотально, а на центрально-західній Україні частково, Москва раптом вирішила провести «україні-зацію». Це був хід, спрямований на Західню Україну з метою залучити тамтешню українську людність до «світової революції», про яку московські узурпатори не переставали мріяти: «Мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем…» (Блок).

Пожежі не вийшло. Українці Заходу не клюнули на московську наживку, і вже 1929 року відбувається процес СВУ – початок погрому українства. Ці метаморфози нашого життя і нашої культури – розгром УНР, українізація, тоді знову розгром і голодомор – годі описати на одній сторінці. Річ у тім, що у ту добу в самій узурпаторській партії ішла боротьба кількох різних груп, серед яких були й національно настроєні. Перемогла група проімперська.

– Якою мовою розмовляли Ваші батьки? На першій сторінці Ваших популярних «Секретів української мови» – Ваш вірш, присвячений батькові; як на мене, це знаково. Розкажіть трохи про Вашу родину.

– Батьки мої переїхали до Одеси з Києва – як я тепер розумію, то була майже еміґрація. Про це, ясна річ, батьки дітям не говорили. Але я роблю висновок на підставі ряду фактів. Мої сестра і брат народилися ще в Києві. Батько скінчив у Києві Політехнічний Інститут. За часів Відродження працював на деяких посадах нової української влади. Можливо, мав якусь посаду від нової влади в Одесі. Але я нічого про це не знаю. Мати часом розповідала мені, дитині, про недавнє минуле – але про цей період я ніколи не чув від неї ані слова.

Мати моя Пелагея Юхимівна була козацького роду, походила з Козельця Чернігівської губернії. Освіта – 4 класи церковно-парафіяльної школи. З батьком моїм Йосипом Григоровичем вона познайомилася в Києві. Батьків батько – мій дід – був до революції дяком, тож сина послав учитися до Київської семінарії. А Йосипа у Києві захопила техніка – паротяги; потай від родини він кинув семінарію і подався на Політехніку. Коли дід довідався про це – перестав батькові помагати. Тож цю повинність узяла на себе моя мати. Вона й помогла батькові скінчити Політехніку 1914 року.

Очевидно, попервах батьки воліли спілкуватись українською. І згодом, уже у 20-ті роки, батько не раз говорив до мами по-українськи, та й у розмовах з іншими закидав українські слова. І все ж моєю рідною мовою треба вважати російську – з поправкою на «гекання» та ряд українізмів. Змалку я чув українські приказки, пісні, жарти – переважно від матері, а від одеситів – скальковані з української мови ідіоми, наприклад, «от смеха люди бывают» («з посміху люди бувають»)… А ще – в таких «російських» родинах, як-от наша, були незмінно присутні українські книжки, зокрема «Кобзар» Шевченка.

Російськомовність батьків цілком зрозуміла з огляду на тодішні обставини. Жили ми в комунальній квартирі: шість родин на одну кухню, один на всіх туалет… У таких умовах – цілком зрозуміло – виникали конфлікти, які часом переростали навіть у бійки. У таких гарячих епізодах нерідко можна було чути на нашу адресу епітет «петлюрівці». Батько у тих сутичках участи не брав. То був мамин клопіт.

Будинок наш стояв на розі Сабанського завулку та Маразліївської вулиці (пізніше Енґельса). Одесити знають: це шестиповерховий Дім Моргуліса, збудований 1914 року]. Якось – мені було два роки – я заблукав: з парку Шевченка зайшов аж на Французький (Лермонтовський) бульвар. Пам’ятаю лише, як міліціонер привіз мене на велосипеді, а мати на сходах ухопила мене в обійми…

А в трьох будинках від нас (Енґельса, 42) містилося Одеське обласне управління ҐПУ (перед тим – ЧК). Якось мати казала мені, що вночі з ҐПУ виїздила вантажівка, накрита брезентом, а після її проїзду на дорозі лишалися сліди крови. Двірникові було наказано засипати ці сліди пісочком. Так він розповідав моїй матері.

У таких обставинах – годі дивуватися, що батьки схилялися до російськомовности…

– Пане Святославе, як сталося, що зі звичайного юнака Ви обернулися на принципового опозиціонера і потрапили під репресії? Як вийшли зі звичної для тодішнього совєтського громадянина колії? Чим саме Ви насолили владі?

– Формула цього питання потребує корективи. Не варто уявляти собі, що всі юнаки були неодмінно відданими азіятській владі. Такими хотіли бачити своїх піддослідних кролів кремлівські боси. Але це вияв тоталітарного мислення.

Якщо говорити щиро, то я ніколи не був «совєтським громадянином». Я не мав вибору. Це так. Але не обирав ні совєтських вождів, ні совєтського способу життя. Як я міг бути щирим прихильником деспотичної влади, коли сам належав до категорії приречених на знищення? «Ліс рубають – тріски летять»: так пояснювали щирі «совєтські громадяни» трагедію Голодомору. А коли «тріска» має розум – хіба аплодує вона своїм рубакам? Я не аплодував.

Бачите, то не я вийшов із колії радянської людини, а мене «вийшли». Процес СВУ, два арешти батька, сотні розстріляних письменників, артистів, мовознавців, сотні невинно засуджених звичайних громадян… Я це все бачив уже тоді – з восьмирічного, десятирічного віку… Для мене бути «совєтським громадянином» значило бути співучасником злочинів. Я б не міг стати героєм Совєтського Союзу, як кубанець Сандуленко, батька якого – українського педагога – розстріляли за «націоналізм», тобто за те, що він був свідомим українцем.

Я нічим не насолив дикунській владі. Вона мені насолила.

 

 

«НЕДОМАЛЬОВАНЕ ДОМАЛЮЄ ІСТОРІЯ»

 

– Доля вкинула Вас простісінько зі студентської лави – у горнило війни…

– Я розчарувався у технічному виші і вирішив змінити свій навчальний профіль. Я не мав проблем з наукою. Просто я помилився вибором. Вирішив перейти на філологію. Та для цього треба було відслужити два роки армії. Не думаючи про можливість війни, я покинув інститут і дістав повістку з військкомату. Служив у Білорусії (Ново-Білиця) у зенітному батальйоні. А 1941-го прийшла війна…

22 червня – коли ми, солдати, ще не знали про війну – наш зенітний дивізіон завантажився у телячі вагони і виїхав у невідомому для нас натоді напрямку. Під час руху поїзда наш вагон відвідав політрук Ройзен і повідомив нас про початок війни. Це вже було, мабуть, 23 червня. Стало ясно, чому, коли ми маршували Ново-Білицею на станцію на посадку в телячий ешелон з піснею

                            «Дальневосточная, даешь отпор,

                            Краснознаменная, смелее в бой…» –

жінки стояли коло своїх хатин і плакали…

Вивантажилися ми на станції Барановичі. Нам належало держати зенітну оборону. Я був заряджальником зенітної гармати. Гармата вистрілила один раз. Перелякала німецького «Мессершмідта». Ми дістали команду передислокуватись. Але не встигли. Виїхали на шосе – і тут налетіли німецькі штурмовики і стали нас бомбити. Убили командира дивізіону капітана Пересипченка. Він сидів у кабіні вантажної машини – мертвий. А шофер живий. І я під машиною – теж живий…

Тіло капітана офіцери поклали на машину, повикидали з неї снаряди, лишивши дивізіон під командуванням старшини з Ростова Містюка, і виїхали на Схід. Чому вони це зробили? Бо йшов загальний панічний відступ усіх армійських частин. Стало очевидно, що оборонятися далі – безглуздо. Коли до нашого дивізіону почали наближатися на мотоциклах німецькі розвідники, Містюк дав команду: «Спасайся, кто как может!».

…Після ряду пригод, хвороби, полону, звільнення з полону для праці в селі Мосівці, короткочасного вчителювання у школі в селі Росоша під Проскуровим (у грудні німці закрили ту школу, лишивши хіба чотирикласну початкову), після праці в ролі перекладача з німецької та на німецьку для цензури Ґебіцкомісара у проскурівській газеті «Український голос»… словом, після цих усіх перипетій у березні 1942 року повертаюся до Одеси.

Знайомлюся з учасниками «похідних груп» ОУН, яких до Одеси відрядив провід…

Скінчилося це знайомство судом Одеського військового трибуналу і 25-літнім вироком  у лютому 1946 року.

 – Пане Святославе, розумію, Вам нелегко згадувати «табірний» період. Лише одне спитаю: чи доводилося Вам зустрічати в таборі своїх однодумців, можливо, представників репресованої української інтеліґенції?

– Ясна річ, людей там я зустрічав різних, в тому числі й інтеліґентів. Серед цих людей лише з одиницями мав близькі контакти. Совєтський табір – це твердий горішок. Те, що написав Солженіцин, ніби й може бути табірною енциклопедією. Але знову-таки – про табірне життя цей північний правдолюб написав, а про свою співпрацю з табірним КҐБ та видачу на розстріл українців – анітелень…

– А хрущовській відлизі Ви повірили?

– А як я міг не повірити, коли звільнено тисячі «ворогів народу»? Таборянам засяяла воля! Мені, правда, вона не посвітила. Комісія ЦК ВКП(б), складена з членів Політбюро, мене не амнестувала. Я не був помилуваний.

– Дякувати Богові, Ви врешті-решт урятувалися – іншим шляхом… Ваш виїзд із СССР: як це було? Хто дав дозвіл?

– Чому мене витурили з СССР, було загадкою для мене самого. Але факти, збирані по краплині, таки дали мені змогу з’ясувати, як і чому це сталося.

Перебуваючи в ув’язненні у таборі, а потім у тюрмі, я різними способами передавав свої заяви на волю – дружині, яка через московських дисидентів та іншими каналами передавала ці заяви на Захід, і вони згодом лунали з радіостанцій «Свобода» та «Голос Америки». Стосувалися ці заяви національного питання в СССР та в його післявоєнних сателітах: ішлося про утиски та злочини проти українців, поляків, прибалтів, а також гебреїв. Частину цих заяв оприлюднено у книзі Вячеслава Чорновола «Лихо з розуму», яка вийшла друком 1968 р. у Франції.

За два-три роки до звільнення моя дружина Ніна на котромусь із побачень розповіла мені, що з Нью-Йорку на моє ім’я надійшов виклик на виїзд до США. Коли з цим викликом вона зверталася до певних установ чи тільки показувала його московським дисидентам, їй сказали, що я і вона зможемо виїхати лише на ізраїльську візу.

На наступному після цього побаченні (за рік) Ніна сказала, що вже має виклик до Ізраїлю, який їй вистарали її московські друзі.

Уже коли я прибув до Америки, мені показали копію моєї статті, яка з’явилася в журналі «Нью ріпаблік». Що це була за стаття? У ній ішлося про процентну норму для гебреїв в СССР при вступі до вишів. З усіх моїх статей та заяв, опублікованих у книзі Чорновола, саме цю статтю оприлюднила американська ліва преса.

Цікаво, що згодом в Америці мене кілька разів ідентифікували як гебрея. Першого вересня 1980 року до мене підійшла викладачка Ком’юніті-коледжу, що в місті Колумбія, де я вчився, і поздоровила мене з Новим роком. На моє здивоване питання, чи ж сьогодні Новий рік, вона спитала: «Ар ю а джу?», на що я відповів: «Ай ем нот»[1]. Річ у тім, що носіїв прізвища на -ський більшість американців мають за гебреїв.

…Іще момент. Якось на побаченні Ніна сказала мені, що у московських дисидентів вона бачила відбитки документів із грифом «Совершенно секретно». Ймовірно, що дисиденти мали своїх однодумців і в колах високих достойників ЦК КПСС!

Натрапивши випадково після кільканадцяти років на копію моєї статті у «Нью ріпаблік», я звернув увагу на архівний знак «Красный архив», відбитий на копії. Безперечно, це був автентичний знак совєтського архіву на газеті, з якої зроблено копію. То був секретний архів, доступний лише для владоможців, для працівників КҐБ або ще для якихось особливо втаємничених осіб з адміністрації Кремля. Хто зробив цей відбиток із «Красного архива» і переслав (очевидно, через дисидентів) до Америки? Певно, що людина, яка сама потерпала від фактів, наведених у моїй статті; крім того, ця людина мусила мати право користування секретним архівом… Виходить, то мав бути або гебрей, або щирий симпатик цього народу, незгідний з антисемітським курсом Сталіна, Хрущова, Брежнєва!

Цілий ряд членів Політбюро КПСС – почавши від шефа КҐБ Андропова – або мали гебрейське походження, або були щирими друзями гнаних Кремлем гебреїв. Гадаючи, що на захист гебреїв міг виступити тільки гебрей, ці діячі уможливили виїзд захисника гебреїв Караванського на «гнилий» Захід. Так підказує мені клубок наведених фактів… Можливо, недомальоване домалює історія.

А на момент виїзду ми з Ніною постали перед вибором: Ізраїль чи США. Обрали США.

– Перепрошую за надмірну цікавість – а що сталося з Вашими батьками, братом, сестрою? Чи Ви якось контактували з ними після свого виїзду?

– Мати моя померла 1966 року. Батько – 1970-го. Сестра Ірина 1944 року виїхала з Одеси разом із працівниками російської проімперської газети «Молва». Я зустрівся з нею в Ґалаці (Румунія), але наші шляхи розійшлися.

Якось – уже в США – мені показали вирізку з віденської української газети 1947 року: сестра розшукувала свого брата Святослава. А я тоді перебував у таборі на 501 будові, яка вела залізничну колію з Печори на Урал…

Побачивши стару вирізку, я й собі дав оголошення про розшук сестри. Його розмістили у паризькій газеті «Русская мысль». Відгукнулась пані чи то з Алжиру, чи то з Марокко, яка знала Ірину Караванську у 40-х роках. Що з нею сталося далі, пані не знала, але повідомила, що сестра збиралася виїхати до Південної Америки. Але то, очевидно, замилюй-очі напрямок. Я не виключаю, що сестру завербували проімперці для засилки в СССР і що саме там її доля і скінчилася.

 Брат мій Ігор зрікся мене 1979 року, Коли КҐБ спитало його, чи не заперечує він проти виїзду брата на Захід, він відповів: «Якого брата? Я не маю брата».

 

«…КОЛИ НЕ Я, ТО ХТО?!»

 

– Ви потрапили до США вже у досить зрілому віці. Як Вам вдалося прижитися там?

– Прижилися у США мільйони еміґрантів, то чому б ми – люди з освітою – не змогли?

– Якось Ви зізналися, що у місті Дентоні, де Ви мешкаєте, зовсім нема українського оточення. То чому ж зупинилися саме там?

– З чисто фінансових міркувань. Попервах ми взяли були квартиру у Колумбії (штат Мериленд). Але там квартировласники дерли з нас забагато грошей. Ми стали шукати, де б дешевше усамостійнитись. Наші пошуки привели нас у Дентон, де ми й закорінилися. Тепер, справді, я тут один. Моя дружина – Ніна Строката-Караванська, член-засновник Української Гельсинської Групи – померла 1998 року.

– Пане Святославе, з ким серед американських українців Ви підтримували й підтримуєте зв’язки, бодай листовні?

– Моє коло спілкування завжди було широким, але ж Вас цікавлять передусім письменники… А з письменниками випадало по-різному. Або до нас ставилися дуже прихильно – або стосунки під’їдав хробак конкуренції. Якось я навіть дістав анонімного листа, в якому звинувачено не лише мене, а всіх еміґрантів-дисидентів: ми, мовляв, відтрутили українців діяспори від їхніх питомих кумирів… Очевидно, що того листа писала людина з письменницького середовища.

Спілкувався я особисто з Василем Чапленком, котрий сам звернувся до мене з листом, але через мою нетактовність це спілкування припинилося, про що я щиро жалкую. Чапленко присилав мені свої самвидавні твори; він вважав себе «дисидентом» діяспори… Одна така самвидавна збірка Чапленка в мене збереглася. Якщо «Березіль» погодиться ці твори опублікувати, то я б вислав цю книжку – з тим, щоб після публікації журнал передав цю збірку Дніпропетровському музею В. Чапленка. Як знайти цей музей, може пояснити Леся Степовичка… Чапленко критикує деяких діяспорних ідолів, але це не повинно зупинити публікації. Історія має знати усі, і то цілком протилежні, погляди.

Раз я зустрівся з Докією Гуменною; відбулося це під час дискусії, організованої, здається, Науковим товариством імені Шевченка. Я доповідав на тему «Українське життя в окупованій румунами Одесі». Пані Докія поставила мені якесь питання (зараз не пам’ятаю яке), я на нього докладно відповів. Ця зустріч сталася десь аж у дев’ятдесятих роках. Більше я з Гуменною не спілкувався, і це дуже прикрий для мене факт.

Взагалі про письменників діяспори ми з дружиною спершу не мали жодного уявлення. Навіть ті твори, що їх нам присилали Чапленко та ще дехто, ми не мали часу читати: треба було влаштовуватися з житлом, з працею, робити щось для захисту політв’язнів СССР (Юрій Шухевич та інші), видавати свої книжки, лікувати Ніну, яка мала проблеми зі здоров’ям… Лише в нинішньому столітті я прочитав спочатку спогади Докії Гуменної, а опісля й усі її твори; їх мені прислав доктор математики Воронка. Ось аж тоді я відкрив для себе Гуменну. Вона стала однією з улюблених моїх письменниць. Ціную її правдивість і чисту українську мову.

– А кого ще можете назвати серед улюблених?

– Замолоду любив Винниченка. Хоч не перечитував його добрих 70 років.

– Згадана Вами Докія Гуменна в листах до Дмитра Нитченка нарікала, що молодь – діти, онуки українських еміґрантів – забувають у чужомовному середовищі рідну мову, відходять від питомої культури…

– На жаль, це правда. Українська молодь, народжена в чужому оточенні, деукраїнізується. І на це нема жодної ради. Культура держави поселення перемагає. Утім, американізовані українці – американці за культурними ознаками, та психологічно – вони українці: ті сами плюси й мінуси, що і в материкових родичів.

…Треба народжуватися борцями, а не обивателями. Бува, що обивателі родяться й у культурних прошарках… Згадаймо СССР. Сандуленка я вже називав. А є ще такий російський офіцер Володимир Володимирович Сосюра… Чому він не чується українцем?

– Пане Святославе, як воно – залишатися українцем поза Україною?

– І легко, і важко. На це питання найкраще відповіли б ізраїльтяни, які сорок віків жили по чужих державах, але лишилися ізраїльтянами. Очевидно, мало навчитися рідної мови від матері – треба ще навчитися бути сином (дочкою) свого народу.

– Побутує думка, буцімто сьогодні, в добу постмодернізму і ґлобалізму, націонал-демократична риторика застаріла. Можете опонувати цьому твердженню?

– Застаріла?! Це вам, либонь, кажуть пропаґандисти імперських націй, націй, які пригноблювали та обкрадали «менших братів». Але для окрадених «братів» національно-демократичні погляди – чи не єдиний рятунок у світі, загрузлому у «злому злі».

– А який суспільно-політичний устрій Ви б хотіли бачити в Україні?

– Той, який обрали б самі українці – без участи осіб, не народжених в Україні.

– Ким Ви себе відчуваєте в більшій мірі: мовознавцем? громадським діячем? літератором?

– Я відчуваю себе людиною з її плюсами й мінусами. Став мовознавцем, бо… коли не я, то хто?! Моє діло – робити те, що я можу і що я ще знаю, бо, як бачимо, багато чого масово забувається або кривотлумачиться.

– Тоді поговорімо про мову. Ви здавна обстоюєте необхідність змін в українському правописі. Про це йдеться у численних Ваших книгах і публікаціях. Чому – все ж таки – правописна реформа потрібна?

– Люцино, для окрадення «менших братів» імперія винайшла чимало способів. Одним з найефективніших є спаплюження історії та культури залежних націй. Найвигадливіші окрадачі знайшли дуже діткливу точку «братів» – правопис. Правописи народів вироблялися віками, навіть тисячоліттями (Китай), тому погодитися на те насильство, що його вчинили окупанти над українським правописом, – означає відступництво. Це як у Шевченка:

 

«Німець скаже: “Ви моголи!”

                                        – “Моголи, моголи!”»

 

– Наведу головний арґумент Ваших опонентів у цьому питанні. Погоджуючись, що правописні зміни совєтських часів були насильницькими і не відповідали духові української мови, вони, однак, твердять, що на сьогодні вже нема сенсу відкручувати стрілку годинника назад і намагатися вирівняти покривлене дерево: українська мова хоч-не-хоч, а мусила прибрати для себе нових норм і зжитися з ними, і цей процес невідворотний. Що Ви на це скажете?

– Єзуїтський погляд. Якби можна було просвітити мозок цих ерудитів, то ми б побачили, що українського мислення ці особи не мають. Українська мова для них не доля, а лише засіб заробітку. Вони не хочуть опанувати її від А до Я. Їх задовольняє знання трьох чи п’яти тисяч українських слів із величезною домішкою іноземщини, в тому числі й «старшобратньої». То нащо їм ще сушити голову відродженням питомих рис української мови? Нащо вчити учнів мови, коли ти вже звик учити їх мові? А загорнути свою байдужість у привабливий папірець ці хамелеони вміють!

Думку про необхідність та актуальність правописних змін підказує вже сама карикатурність правопису нинішнього, цього виплоду неуцтва. Почну з прізвищ. Сучасний правопис не наводить схем відмінювання таких прізвищ, як Гончар, Масол, Швець, Мазурок. Тим часом у ЗМІ та урядових документах ці прізвища відмінюються неправильно:

Гончар – Гончара – Гончару (-ові)

Масол – Масола – Масолу (-ові)

Швець – Швеця – Швецю (-еві)

Мазурок – Мазурока – Мазуроку (-ові)…

Тоді як здоровий глузд велить відмінювати їх так:

Гончар – Гончаря – Гончареві (-ю)

Масол – Масла – Маслові (-у)

Швець – Шевця – Шевцеві (-ю)

Мазурок – Мазурка – Мазуркові (-у)…

– До слова: яким правописом Ви самі користувалися у Ваші шкільні роки?

– Я захопив ще харківський правопис, який діяв у школах до 1933 року. Потім прийшла сталінська єрижка.

 

«СЬОГОДНІШНЯ УКРАЇНА –

ВЕЛИКА КРОВОТОЧИВА РАНА»

 

– Пане Святославе, кажуть, іноді з віддалі можна побачити те, чого не бачиш зблизька. Якою Вам – із-за океану – бачиться сьогоднішня Україна?

– Сьогоднішня Україна бачиться як рана. Велика кровоточива рана.

– Що підточує наші сили? У чому наш порятунок?

– Сили підточує еґоцентризм. «Вождизм». Заздрість до успіхів ближнього. А ще – невміння орієнтуватися в людях, невміння реально оцінити, хто є хто, – не на підставі гарних слів, а на підставі вивчення біографії особи: а що ти робив, голубе, коли нас нищили? Давно потрібна була люстрація. Її не провели. Цим і пояснюється масове зрадництво проукраїнських – нібито – діячів. А порятунок… У розумі. І в єдності.

– Життя Ваше видалося нелегким, проте насиченим. Чи не писали Ви щоденників? Чи не замислюєтесь над написанням спогадів?

– Щоденників не писав. Не було коли та де. На мемуари й нині не маю часу. Готую виправлене й розширене видання «Словника синонімів». Тоді, якщо стане сил, – таке ж видання «РУС-у складної лексики». Що буду робити потім – підкаже час і ситуація в Україні. Якщо першочерговою потребою будуть мої спогади – писатиму їх. Коли ж будуть інші – животрепетніші – потреби, то мемуари відпадуть.

– Ваше літературне і життєве кредо?

– Бути тим, ким ти є. І бути чесним – хоч це не завжди вдається.

 

Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ

 

серпень 2010 р.

Харків, Україна – Дентон, США

 

 

____

 

Святослав КАРАВАНСЬКИЙ

 

МОЄ  РЕМЕСЛО

 

Кинути слово, щоб бомбою стало!

Кинути слово, щоб душі трясло!

Кинути слово, щоб всіх хвилювало!

Кинути слово – моє ремесло!

 

Думку родити, щоб совість будила!

Троїла мужність і нищила зло!

Щоб маяком невгасущим світила!

Думку родити – моє ремесло!

 

Кинути слово і думку подати!

Гостру, як бритва, і чисту, як скло!

Муку страшну і жорстоку зазнати!

Світ обновити – моє ремесло!

 

1956

Траса Тайшет-Лена

---