1 жовтня 1910 року в Катеринославі (нині — Дніпропетровськ) розпочав виходити в світ новий український часопис «Дніпрові хвилі». Для його виходу в цьому місті складися на той час сприятливі умови. За рік до цього в Катеринослав переїхав на постійне місце праці Дмитро Дорошенко (1882—1951). Він незадовго перед тим (навесні 1909) закінчив Київський університет (історико-філологічний факультет) і шукав місце праці. Улітку 1909 року директор Катеринославської комерційної школи імені Миколи ІІ Антон Степанович Синявський (1866—1951) шукав учителя-українця для викладання історії. Перебуваючи в Києві, він звернувся за порадою до Євгена Чикаленка. І той відразу вказав йому на Д. Дорошенка, якого добре знав ще від часу його праці в редакції газети «Рада».
Комерційна школа в Катеринославі взагалі утримувалася на кошти спілки власників копалень вугілля та заліза, через що мала величезні фонди, прекрасний будинок у центрі міста. До своєї школи А. Синявський зібрав учителів-українців, серед яких виокремлювалися В. Литвинський, П. Доманицький, С. Комарецький, Б. Павловський, Гр. Черняхівський, В. Петрушевський, Є. Вировий.
Губернатор терпимо ставився до української громади Катеринослава. Навіть тоді, коли в більшості українських міст відповідно до відомої урядової постанови про боротьбу з інородськими організаціями були заборонені «Просвіти», то в Катеринославі «Просвіта» не тільки продовжувала існувати, але й обростала новими філіями по селах та повітових містах. Очолював Катеринославську «Просвіту» Сергій Липківський (брат майбутнього митрополита УАПЦ Василя Липківського). Активними членами української громади були Д. Яворницький, А. Кащенко, М. Биков, В. Біднов і його дружина Л. Біднова, М. Богуславський, Ю. Павловський, М. Нечипоренко, І. Труба, А. Куличенко, М. Рогович та багато ін. Саме ця громада спробувала в 1906 році видавати газети «Добра порада» і «Запорожжя», але потужний урядовий опір унеможливив подальше існування цих проектів.
У такому середовищі української громади виникла ідея видавати свій часопис. Її ініціатором виступив місцевий діяч Микола Богуславський (1850-ті—1933). Він умовив Д. Дорошенка взятися за редагування часопису, придумав його назву — «Дніпрові хвилі», знайшов особу з українського середовища, яка погодилася виступити видавцем, узяти на себе адміністративну відповідальність, тобто підписувати журнал як редактор до друку. Такою людиною став поміщик Катеринославського повіту й домовласник у Катеринославі Кузьма Єрмолайович Котов (1855—1938). Журнал виходив двічі на місяць.
Історіографія предмета має бути розглянута в двох площинах: історії часопису та творчості І. Нечуя-Левицького.
У порівнянні з іншими часописами початку ХХ століття, про які годі знайти ширші відомості в науковій літературі, «Дніпровим хвилям» пощастило. Крім стислої репрезентації в довідкових виданнях та підручниках, цьому часописові присвячено й чимало статей, cеред авторів яких назвімо співробітників Дніпропетровського національного історичного музею імені Д. І. Яворницького Світлану Абросимову [1] та Валентину Лазебник [6], співробітницю Інституту пресознавства Львівської національної наукової бібліотеки імені В. Стефаника Уляну Чубай [19] та відому дослідницю історії преси Катеринославської губернії, доцента кафедри історії журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка — Олену Дмитрівніу Школьну [17].
Однак співробітництво в цьому часописі І. Нечуя-Левицького згадується мимохідь, а спеціальному розглядові не піддавалося, що й визначає актуальність теми нашої студії.
У другій площині відзначимо: незважаючи на те, що творчість І. С. Нечуя-Левицького вивчається за програмою від часу появи в школах такого предмета, як українська література, вивчалася завжди і вивчається зараз, історіографія досліджень його життєвого та творчого шляху вкрай бідна. Після появи 1924 року книжки С. Єфремова «Іван Нечуй-Левицький» на довгі роки настало затишшя. Справа зрушила з мертвої точки в 1956 році після виходу в світ чотиритомного видання творів письменника з великою передмовою академіка О. І. Білецького.
Але й після цього в історіографії І. Нечуя-Левицького можна нарахувати всього дві книжечки в жанрі літературного портрета: — М. У. Походзіла [11] (1960, 1966) і Р. Г. Іванченка [3] (1980), — невеликі за обсягом і зосереджені переважно на головних творах письменника: «Кайдашева сімʼя» і «Микола Джеря», які й становлять головне коло читання. У другій книжці міститься невеличкий розділ «Літературно-критичний доробок Нечуя-Левицького» [3, с. 132–143], дуже поверховий емпірично та несправедливий за оцінками. Є ще дві брошурки, випущені Товариством «Знання» УРСР: — В. І. Омельченка [10] (1968) і Р. С. Міщука [7] (1987). Саме коло цих авторів дивне своєю випадковістю. Наприклад, Роман Григорович Іванченко взагалі не історик літератури. Він відомий як творець української науки про видавничу справу і редагування. Усе це свідчить про те, що І. Нечуй-Левицький не має дослідників, які б спеціалізувалися на вивченні його творчості.
На роль спеціаліста № 1 могла б претендувати Ніна Євгеніївна Крутікова (1913—2008), авторка монографії «Творчість І. С. Нечуя-Левицького» [5] (1961), але вже в 1957 році ставши членом-кореспондентом АН УРСР (небачене досягнення для жінки-філолога), вона почила на лаврах, не навантажувала далі себе роботою, займалася вивченням російсько-українських звʼязків, чим, зрештою, й пояснюється висока офіційна оцінка її праці. Названа її монографія про І. Нечуя-Левицького мала підзаголовок: «Статті та матеріали». Це не була цілісна дослідницька книжка. Крім досліджень, вона містила й новознайдені тексти І. Нечуя-Левицького.
Про літературну критику І. Нечуя-Левицького існує чимало статей, серед авторів яких варто виокремити М. П. Тараненка [13–15], М. Д. Бернштейна [2], Г. А. Кравця [4], М. Чорнопиского [18].
Загальний їх настрій зводиться до таких міркувань: от був собі гарний митець, художник, реаліст, але в літературній критиці блукав манівцями, неправильно розумів народність, толерував національність, навчав, що російська література чужа українському народові, наприкінці життя розгорнув цілу війну проти розвитку в українській мові інформаційного та публіцистичного стилів, вбачаючи тут засилля галицьких впливів. Його пізня публіцистика, хоча час від часу й цитувалася, але ніколи цілісно не розглядалася і якось стало ігнорувалася.
Пошлюся на такий приклад. У десятитомному зібранні творів І. Нечуя-Левицького у десятому томі вміщена стаття «Українська декадентщина» [8, с. 74–117]. Про неї сказано в примітках, що вона ніде не друкувалася й подана за рукописом. Насправді ж істотна частина цієї статті опублікована письменником під назвою «Останні вірші О. Олеся» в журналі «Дніпрові хвилі» (1912. — № 11-12). Як такий факт міг лишитися непоміченим для упорядників, редактора тому та авторитетної редколегії під головуванням тієї ж Н. Є. Крутікової, здогадатися неможливо.
Або вкажемо на такий факт. У цьому ж десятому томі зібрання творів І. Нечуя-Левицького вміщено його листування. З нього видно, що й досі залишаються неопублікованими деякі статті цього автора. Наприклад, у листі до Івана Стешенка від 13 квітня 1905 року І. Нечуй-Левицький просить забрати в М. Грушевського й повернути йому статтю «Кельти і їх письменство», подану до «Літературно-наукового вісника» й чомусь не надруковану в цьому часописі [8, c. 444]. А в листі до самого М. Грушевського від 28 травня 1905 року вже йдеться про статтю «Лік українського народу в Європі, Азії і в Америці», подану німецькою мовою до «Ruthenische Revue» [8, c. 448]. Але І. Нечуй-Левицький вважав за потрібне опублікувати цю статтю й в українській пресі. Тільки в Росії письменник налічив за різними джерелами 32 млн. українців. Він небезпідставно вважав російську статистику брехливою; вона применшує кількість українців і білорусів на користь великоросів, щоб довести: он нас скільки, розумійте язиці і покоряйтеся. Таким чином, справа вивчення журналістської діяльності та публіцистичної спадщини І. Нечуя-Левицького ще далека від задовільного стану.
Справи почали змінюватися в незалежній Україні. Інна Приходько створила дослідження «Українська ідея у творчості І. Нечуя-Левицького» (1998), де зазначила: «Створення праць про Нечуя-Левицького без фальсифікацій, замовчувань, перекручень ще попереду» [12, c. 5]. А найкращою книжкою про І. Нечуя-Левицького назвала монографію С. Єфремова 1924 року. Минав 170-літній ювілей від дня його народження. Ця оцінка зберігає свою актуальність і сьогодні. Свою тему авторка розгорнула на матеріалі аналізу художніх творів. Літературній критиці (власне суспільно-політичним та естетичним поглядам І. Нечуя-Левицького) вона присвятила вісім сторінок [12, c. 9–17], давши тут дуже загальний огляд статей «Органи російських партій», «Сьогочасне літературне прямування», «Руська народна школа на Україні», «Українство на літературних позвах з Московщиною».
Тоді ж Михайло Чорнопиский, доцент кафедри української фольклористики Львівського національного університету імені Івана Франка, зібрав і видав книжкою на 256 сторінок три основні літературно-критичні праці І. Нечуя-Левицького [9]. Для назви він обрав заголовок основної (найбільшої) праці «Українство на літературних позвах з Московщиною», а в підзаголовку всі праці назвав «культурологічними трактатами». Він же подав передмову до книжки «Баштовий української нації», та пізніше опублікував її в журналі «Дивослово» в 2001–2002 роках під назвою «Культурологічні трактати Івана Нечуя-Левицького» [18]. У цій книзі упорядник працю І. Нечуя, яка була відома під назвою «Сьогочасне літературне прямування», подав під її первісною, авторською назвою «Непотрібність великоросійської літератури для України і для Слов’янщини». Щоправда, ця книжка через брак фінансування забарилася з виходом на два роки й побачила світ тільки в 2000 році.
У 2000 ж році в спеціалізованій ученій раді Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна із спеціальності «Українська мова» була захищена кандидатська дисертація Романа Анатолійовича Трифонова «Роль мовної дискусії початку ХХ ст. у процесі формування літературних норм української мови» [16]. І. Нечуй-Левицький був головним героєм цієї праці, а її автор виступив з апологією його позиції й показав слушність відстоювання ним такого українського слововжитку й морфологічних форм, які залишилися й до сьогодні як мовна норма.
Але названі праці 1998–2000 років як своєрідний виняток лише підтверджує правило: до сьогодні праця І. С. Нечуя-Левицького як літературного критика й публіциста практично ігнорується. Для радянської й псевдоукраїнської влади його твори в цих видах письменства — ідеологічна бомба, бо такого оборонця української ідентичності годі було й шукати. Його аргументи на захист української самостійності, української освіти, книжки, повноцінного функціонування української мови зберігають свіжість, переконливість, дотепність і сьогодні й можуть активно працювати в боротьбі України за державний суверенітет і соборність. Книжка І. Нечуя-Левицького, упорядкована Михайлом Чорнописким, стала бібліографічною рідкістю, а про її перевидання поки що нічого не чути. Звернімо увагу: до неї не увійшли праці, які вперше побачили світ у «Дніпрових хвилях», — «Школа повинна бути національна», «Вигадки націоналістів про українців». У назві останньої праці під націоналістами маються на увазі великоросійські націоналісти, до числа яких зараховано й лідера російських лібералів Петра Струве. Про що трохи далі. А відтак і серед нечуєзнавців співробітництво письменника в «Дніпрових хвилях» залишається невідомою сторінкою.
Останні роки життя І. Нечуя-Левицького (а до цього часу належить його співробітництво з «Дніпровими хвилями») ховаються в сутінках часу. Про них мало що відомо. А це був саме час активної журналістської діяльності видатного майстра реалістичної прози.
На час видання часопису І. Нечуй-Левицький однозначно сприймався в суспільній свідомості як класик української літератури. У цей час його творчі інтереси зосередилися навколо захисту чистоти української мови, яка, як йому здавалося, розвивається неправильно через впливи на неї західноукраїнської традиції. Від статті «Сьогочасна часописна мова на Україні» (Україна. — 1907. — №№ 1–4) І. Нечуй-Левицький вів безперервну війну на мовному ґрунті з українською пресою й розсварився з усіма київськими часописами. Аж тут у Катеринославі розпочав виходити новий журнал. Як було не скористатися новою можливістю для публікації своїх творів.
Співпраця І. Нечуя-Левицького з «Дніпровими хвилями» розпочалася в 1911 році з публікації його невеличкої замітки «Земське видання укр. мовою» (№ 9) у рубриці «Новини нашого письменства». І. Нечуй-Левицький повідомляв про брошуру Н. Луковенка «Що потрібно, щоб виробляти цементові черепиці (дахівки)», випущену Київською губернською земською управою. Він схвально відгукнувся про брошуру, відзначивши, що після її прочитання кожний селянин сам зможе виготовляти черепицю. Позитивно відгукнувся він в про мову книжки. Але зачепившись за слово «відчинив», написав цілий абзац про «хиби» в брошурі. Так говорять лише в шести повітах на Волині та в Подільській губернії. А в Київській губернії так не кажуть. Треба писати «одчинив». І далі: «Ми радимо д. Луковенкові примитиковуваться (sic!) до мови Київщини в усіх сутінках і дрібʼязках мови» (с. 126).
Незабаром І. Нечуй-Левицький виступив з великою статтею «Школа повинна бути національна» (1911. — №№ 12–17). Він відразу поставив українську ситуацію в широкий європейський контекст, показавши, що залежні народи пригнічуються в усіх державах; доля України подібна до долі Шотландії, Ірландії й Уельсу у Великій Британії, Польщі в Німеччині, провансальців у Франції. Показово, що в усіх цих державах здійснюється наступ на освіту з метою відняти в народів їхню мову, бо без мови немає народу. За допомогою такого наступу державні народи зміцнюють свою могутність, бо зденаціоналізована інтелігенція, втративши звʼязок із своїм народом, стає на службу народові державному, включається в творення його культури, робить для ворога те, що мала б створити для свого народу й нації.
Придушення сильним слабкого, переконаний І. Нечуй-Левицький, — це закон природи. У соціальному житті він пропонує розглянути це на прикладі поляків. Репетуючи в Австрійському парламенті з приводу придушення поляків в Австро-Угорщині, вони теж саме здійснюють щодо українців у Галичині, ні на хвильку не замислюючись, що чинять по відношенню до них так само, як австрійці щодо них, поляків.
І. Нечуй-Левицький був поборником національної школи. Це означає, що кожна нація має право на свою освіту; діти мають навчатися тією мовою, яку вони найкраще розуміють. У Німеччині, наводить він приклад, у початковій школі діти навчаються первісно трьома діалектами й лише потім відбувається перехід на літературну німецьку мову. Росія ж категорично заперечує право українських дітей вчитися своєю мовою. Автор пропонує розглянути це питання з кількох аспектів. У психологічному аспекті він виклав фізіологічні процеси формування дитячої свідомості, показав, що в ній відбивається найближче дитяче довкілля, родина, рідна домівка, краєвиди. Усе це позначається питомою мовою, яка тому і є рідною, що дитина чує її від народження. Потрапляючи в школу, де лунає чужа мова, дитина переживає психічний струс, не розуміє вчителя. Учителям у Росії заборонено вживати українську мову, навіть для необхідних пояснень незрозумілого матеріалу.
І. Нечуй-Левицький проаналізував букварі, за якими вчаться діти в початкових школах. Їм не зрозуміло, що таке овин, рига, лохань, бо в їх побуті ні таких речей, ні таких слів немає. Автор розповів приклад одного вчителя, який тричі умовляв дітей іти «завтракать», а вони сиділи нерухомо. Тоді йому прийшло в голову сказати: «Ідіть снідати», і вони з галасом побігли з класу, мало не збивши його з ніг. Так І. Нечуй-Левицький відповів тим, хто запевняв, що української мови немає, що вона подібна до російської й мало чим відрізняється від неї. Він довів протилежне. Українська дитина не розуміє викладу матеріалу по-російськи. Понад те, їй доводиться одночасно здійснювати дві складні розумові операції: вчитися читати й вчити чужу мову. Унаслідок таких перевантажень навчання викликає в українських дітей огиду й дуже часто дитина, покинувши навчання, забуває чужу науку. Рівень освіченості в українських губерніях набагато нижчий за такий же рівень у губерніях російських, а в ХVII столітті подорожні вражалися тим, що в Україні всі чоловіки й навіть багато жінок були освічені.
І. Нечуй-Левицький був перший (або принаймні один з небагатьох), хто аргументовано поставив питання про ворожість українській свідомості й російської літератури. Він відзначив, що українцеві чужа природа й побут, відтворений у російській літературі. У віршах, які пропонує до вивчення дитяча читанка, українська дитина не знайде таких мотивів, які відгукнуться в її серці. Але не тільки в цьому річ. Спираючись на вчення І. Тена, на якого посилається в статті, І. Нечуй-Левицький говорить про те, що й характери, відображені в російській літературі, чужі українській свідомості. Герої романів І. Тургенєва — Рудін, Інсаров, Базаров — то типи, яких немає в українському житті. Їхня ідеологія й програма обмежуються тільки соціальними питаннями. Тимчасом як в Україні свідома людина мусить ставити перед собою завдання національного визволення. Ближчими до українців є російські письменники, які вийшли з України — Гоголь, Короленко, Чехов, Потапенко. Але зосередитись на вивченні їх творчості для української дитини — це не вихід із скрути. У нас є своя велика українська література, яку й слід вивчати українським дітям — від Котляревського через геніального Шевченка, до Коцюбинського й Франка. Високу оцінку дав І. Нечуй-Левицький творчості Панаса Мирного.
Це була взагалі перша повноцінна публіцистична стаття в журналі «Дніпрові хвилі», яка відразу піднесла престиж журналу, вивела його на рівень тогочасної української публіцистики, розвʼязувала проблему української ідентифікації. Можна тільки уявити, з якими настроями читали цю статтю члени «Просвіти» в самому Катеринославі, у Мануйлівці, Дієвці, Перещепиному та інших населених пунктах губернії. І. Нечуй-Левицький ухопився за головну ланку, тягнучи за яку можна було витягнути весь ланцюг українських проблем.
І. Нечуй-Левицький і далі продовжував надсилати у «Дніпрові хвилі» свої невеличкі рецензії. Так, у рецензії «Китиця незабудків» (1911. — № 21) він розглянув однойменну збірочку віршів Ірми Остапівни, яка вийшла в Чернівцях 1911 року. Він відзначив, що книжечка цієї поетки примітно відрізняється від віршів молодих українських поетів, які «з невеличкою вилучкою (исключением), стоять нижче од усякої критики, бо в їх віршах нема ніякої поезії, а є тільки віршована проза, та ще й віршована часом недоладу» (с. 284–285). Твори ж Ірми Остапівни написані доладними віршами, пройняті духом смутку й журби, але цей смуток поетичний і ніде не доходить до одчаю. Особливу похвалу здобуває поетка та автор передмови д. Венгжин за те, що «зовсім добре виправили свою мову на зразець української народної мови і покинули правопис й апострофи Желехівського» (с. 285).
З часом в часописі стали зʼявлятися й більші за розміром рецензії І. Нечуя-Левицького, як-от: «Де люди — там і лихо» Повість Д. І. Яворницького, 1911 року» (1911. — № 22). Рецензія складається з того, що автор докладно переказує сюжет твору. Невелике місце відведене власне оцінкам: «Повістка написана жвавим гарним стилем і читається з цікавістю, не вважаючи на несподіванку багатьох випадків, неначе вигаданих» (с. 302). На виправдання письменника автор зауважив, що в людському житті трапляється значно більше несподіванок, ніж у літературі. Далі критик розглянув головний образ Ніни Долинської, похваливши письменника за психологічну майстерність і навіть достовірність у її змалюванні.
Мало не половина рецензії присвячено розглядові мови повісті. Висловивши загальну думку: «Повість написана гарним легким стилем» (с. 303), автор зауважив далі, що на рівні окремих слів трапляється чимало недоладних, то польських, то галицьких, то великоруських. Для кожної групи він подав приклади. Не сподобалось йому вживання Д. Яворницьким слова «штука» в значенні мистецтво, і він подав цілий етюд про це слово. Він відхилив слова «умілість», «мистецтво», «гарність», як зовсім не підхожі, а наполягав на вживанні слів «штучниство» або просто «іскуство», «щоб не було плутанини в письменській мові». Тож не дарма редакція мусила подати примітку до цієї рецензії, що «вона не в усьому згодна з Шановним Автором у його поглядах на українську літературну мову» (с. 301).
Анотаційна рецензія «Дріжджі, оповідання з селянського життя І. Волошиновського. Київ, 1911» (1911. – № 23-24) відзначала, що спершу це оповідання друкувалося в газеті «Світова зірниця» (її саме й видавав Іоахим Волошиновський), а от тепер вийшло гарною книжкою. І. Нечуй-Левицький відзначив, що усякі статті й книжечки, лекції агрономів не мають такого впливу на селян, як живий приклад. Такий метод обрав для себе І. Волошиновський, який сам хліборобствує на своєму хуторі. Він розповів історію одного хлопця на імʼя Симон, який, вернувшись у село після закінчення хліборобської школи, розпочав господарювати, узявши на позичені гроші в оренду шість десятин поля. В оповіданні в деталях описано, що і як він робив, щоб прийти до успіху. Його обрали сільськім старостою села Луки, і він на все село поширив свою практику. Унаслідок цього село стало заможним, а праця селян продуктивною. Оповідання оцінено цілком позитивно, хоча І. Нечуй-Левицький і не заперечував його ужиткового, інструментального змісту.
У статті «Останні вірші О. Олеся» (1912. — № 11-12) І. Нечуй-Левицький подав аналіз двох поетових драматичних етюдів: «Трагедія серця» і «Над Дніпром». І. Нечуй використав метод, до якого був прихильний — зіставлення літературного твору з життям. Назвімо його методом життєвої верифікації літературного твору. Зрозуміло, що символічні твори такого зіставлення не витримали. І. Нечуй визнавав лише один творчий метод — реалізм (і сам був великим реалістом), тому він дав таку оцінку першому творові О. Олеся: «він несподівано збився набік з прямого шляху і трохи повернув на декадентську стежку — цебто на непряму путь, бо почав писати якісь вигадки, за якихсь вигаданих людей, а не таких, які живуть по селах, та й, загалом сказавши, животіють скрізь на великому світі» (с. 175).
Замість того, щоб писати твори про те, чого немає, краще написати про те, що є, про справжні «трагедії серця», які раз у раз трапляються між людьми. І. Нечуй-Левицький витратив три чверті статті на наведення реальних, відомих йому прикладів, коли кохання приводило людей до смерті або до психічних розладів, і запитав у кінці: «І чом так О. Олесеві не взяти б за сюжет для своїх поезій хоч одну з отаких драм серця з живого живоття?» (с. 178).
Символічній та декадентській «Трагедії серця» критик протиставив драму О. Олеся «Над Дніпром», написану на основі української демонології. Це «чудова й доладна поема-казка, написана чистою українською мовою так гарно, що її з цікавою жадобою читатиме кожний селянин» (с. 179). У ній діють живі люди, повноцінні характери, хоч і є між ними особи міфічні, але й вони постають із своїми болями й стражданнями.
І. Нечуй-Левицький виступив не стільки проти символізму як такого, скільки проти виправдання за допомогою посилань на новаторство художньої недовершеності
Метод зіставлення з життям (життєвої верифікації) використав І. Нечуй-Левицький у статті «Вигадки націоналістів про українців» (1912. — № 13-14), яка була присвячена розглядові праці професора Петра Струве «Общерусская культура и украинский партикуляризм» в журналі «Русская мысль» (1912. — № 1). П. Струве тоді дістав багато дотепних відповідей. Можливо, І. Нечуй-Левицький навів найбільш несподівані аргументи. П. Струве запевняє, що української культури в Україні нема, бо нема українського економічного життя, бо торгівля, промисловість, капіталізм — усе це великоруське й держиться великоруським капіталом. Ні, відповів І. Нечуй-Левицький, великоруського капіталу якраз дуже мало. І на прикладах з власних спостережень і з статистичних праць довів, що переважає насправді в українських губерніях єврейський та український капітал.
І. Нечуй-Левицький нагадав, що дав відповідь російським націоналістам (до яких він зарахував і П. Струве) ще в праці «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891), де обґрунтував право українців писати українською мовою й створювати нею літературу й культуру. Петра Струве його український критик виставив у ролі дикуна, який тільки щойно довідався, що є якась там українська література й культура й страшенно здивувався з такого «партикуляризму». Насправді ж наша література давня, тягнеться з Київської Русі, Литви й Польщі. Професор М. Петров (однокурсник Івана Левицького по Київській духовній академії) у своїх «Історіях української літератури» ХVІІІ і ХІХ століть показав величезні скарби українського художнього слова.
Але справа навіть не в економічному підґрунті чи в кількості представників нації. У світі більшість становлять саме невеликі національні спільноти. Але й невеликі нації — португальська, сербська, недержавні народи — ірландці, кельти, провансальці — не мають завади для розвитку своєї літератури й культури, для поширення своїми мовами культури й освіти в масах.
Відповідь І. Нечуя-Левицького Петру Струве була лаконічною, але дотепною і змістовною. А оцінка статті російського ліберала наближалася до комічного пафосу, хоча ніде й не зривалася до карикатурності.
Припинилося співробітництво І. Нечуя-Левицького з журналом «Дніпрові хвилі» за таких обставин. У тому ж таки 1912 році у Києві вийшла в світ книжка І. Нечуя-Левицького «Криве дзеркало української мови», яка немало здивувала українське громадянство. Відгукнулися на цю книжку й «Дніпрові хвилі» великою (у три подачі) статтею «Про українську літературну мову» (1912. – №№ 22, 23-24; 1913. – № 1) редактора Д. Дорошенка, яку він подав під своїм традиційним і впізнаваним псевдонімом М. Жученко.
Із здивуванням він відзначив, що отим «кривим дзеркалом», на думку Шановного Автора, є теперішня літературна українська мова, якою друкуються українські журнали «Літературно-науковий вісник», «Українська хата», газета «Село» та ін. Мова ця нібито істотно відрізняється від тієї, якою розмовляє наш народ, у ній «повно» галицьких слів і зворотів, мало кому в нас зрозумілих, а то й зовсім не зрозумілих. Письменники й журналісти часто вдаються до творення неологізмів, але вживають форм зовсім неправильних або й неможливих в українській мові. Усе це, за І. Нечуєм-Левицьким, сталося не само по собі, а внаслідок змови галичан і професора М. Грушевського, які заповзялися завести в Україні свою галицьку книжну мову й свій галицький правопис, дуже трудний і незручний.
Виклавши погляди І. Нечуя-Левицького, редактор «Дніпрових хвиль» запропонував свій погляд на мовне питання, відзначивши на початку: «Тимчасом справа стоїть не зовсім так, як малює д. Левицький» (с. 302). Д. Дорошенко категорично відкинув думку, з якої випливало, нібито українська мова існує в двох варіантах, нібито Галичина й Україна говорять двома мовами. Відмінності між цими мовними явищами є, але вони такі, як між близькими діалектами однієї мови.
Д. Дорошенко виклав новітню історію української мови. Нова українська літературна мова почала розвиватися в першій половині ХІХ століття у творах І. Котляревського, Г. Квітки-Основʼяненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка. Це була питома українська народна мова. Але вже П. Куліш мріяв про створення журналу, щоб надати нашій мові суспільного звучання, прилаштувати її до виконання інформаційних та публіцистичних завдань. Заборона в Росії публічного вжитку української мови на довгі роки перекрила шлях традиції, яку започаткувала «Основа». Але в Галичині українська преса існувала, і розвивалися інформаційний та публіцистичний стилі української мови. У цьому сенсі Галичина випередила Україну. І коли заборони на використання в пресі українського слова були знесені внаслідок революції 1905 року, то підросійські українці скористалися досвідом галичан. Чи можна дорікати їм у цьому? За Д. Дорошенком, це прийнятний і правильний шлях.
Українські видавці й журналісти сподівалися великого успіху для української преси. Але сталося інакше: українська преса потрапила в конкурентне середовище, де домінувала російська мова, силоміць насаджена через освіту й журналістику. Масового звернення до української газети не сталося тільки тому, що вона українська. Розрахунок на те, що вона буде більш зрозумілою для народу, а відтак маси потягнуться до неї, не справдилися. Виявилося, що брак української освіти був істотною перешкодою для сприйняття масовим читачем інформаційного та публіцистичного українського тексту. Тому підняте І. Нечуєм-Левицьким питання про чистоту мови — це питання про доступність (у значенні — зрозумілість) для читача української журналістики. Його не можна ігнорувати.
Редактор «Дніпрових хвиль» розкрив так само й історію українського правопису, вказавши, що найкращим його зразком стала кулішівка. Але царський уряд заборонив з мовою й український правопис і примусив українців користуватися ярижкою, тобто російськими літерами писати українські слова. Галичани трансформували кулішівку, але додали до неї ще дещо, зовсім не виправдане з погляду фонетичних засад правопису, тому немає підстав триматися його правил в підросійській Україні.
У фіналі статті Д. Дорошенко зазначив, що погоджується з головним постулатом І. Нечуя — літературна українська мова повинна якомога ближче дотримуватися народної основи, а саме: мови України Наддніпрянської.
Але… далі йшло найголовніше зауваження: «Коли б д. Левицький робив свої уваги щодо мови спокійно, в «академічному», як кажуть, тоні, коли б він писав, наприклад так, як позаторік у Л. Н. Віснику писав М. Левицький, то од цього була б тільки користь для нашої справи; молоді письменники й журналісти українські могли б багато чого навчитися од Левицького, як письменника-ветерана й доброго знавця мови. На великий жаль, д. Левицький пише дуже гостро й ущипливо, закидаючи своїм супротивникам у поглядах таке, що їм певно ані снилося: тут і якась «змова», і якісь «партії», і оте стремління щось «нахрапом» накинути українському громадянству. Оте гостре глузування шановного письменника з своїх же таки братів-письменників українських принесло велику радість нашим ворогам, а першому серед них — «Киевлянинові», який зразу ж одгукнувся на книгу д. Левицького, злорадно повторюючи усі його насмішки й глузування» (с. 7). З цієї причини позитивний зміст у позиції І. Нечуя-Левицького не був почутий.
Д. Дорошенко зайняв амбівалентну позицію, прагнучи показати, чим праця І. Нечуя-Левицького може бути корисна сучасникам, а чим шкідлива. Але сам письменник-ветеран Дорошенкової м’якості не сприйняв і припинив свої стосунки з «Дніпровими хвилями». Це було ударом по журналові, який втратив авторитетного автора. Це було ударом по І. Нечуєві-Левицькому, який втратив авторитетну трибуну для своїх публіцистичних і літературно критичних виступів. Але поза цими особистими стосунками співробітництво І. Нечуя-Левицького було цікавим, продуктивним епізодом у його творчій біографії і в історії часопису «Дніпрові хвилі».
Література
1. Абросимова С. В. Часопис «Дніпрові хвилі» (1910–1913) / С. В. Абросимова, Т. М. Ковальська // Українська періодика: історія і сучасність : доп. та повідомл. Другої Всеукр. наук.-теорет. конф., 21–22 груд. 1994 р. — Львів; Житомир, 1994. — С. 32–34.
2. Бернштейн М. Д. До характеристики світогляду раннього І. Нечуя-Левицького / М. Д. Бернштейн // Радянське літературознавство. — 1966. — № 9. — С. 34–47.
3. Іванченко Р. Г. Іван Нечуй-Левицький : Нарис життя і творчості — Р. Г. Іванченко. — К. : Дніпро, 1980. — 147 с.
4. Кравець Г. А. І. С. Нечуй-Левицький як критик та теоретик літератури (Ранній етап творчої діяльності) / Г. А. Кравець // Бібліотекознавство та бібліографія. — 1966. — Вип. 3. — С. 109–114.
5. Крутікова Н. Є. Творчість І. С. Нечуя-Левицького : Статті та матеріали / Н. Є. Крутікова. — К. : Наукова думка, 1961. — 248 с.
6. Лазебник В. І. Кузьма Котов і його «Дніпрові хвилі» / В. І. Лазебник // Скарбниця рідного краю. — Дніпропетровськ, 1993. — С. 29–33.
7. Міщук Р. С. Співець душі народної. До 150-річчя від дня народження І. С. Нечуя-Левицького. — К. : Тов. «Знання» УРСР, 1987. — 49 с.
8. Нечуй-Левицький І. С. Зіюрання творів: У 10 т. / І. С. Нечуй-Левицький. — К. : Наукова думка, 1968. — 588 с.
9. Нечуй-Левицький І. С. Українство на літературних позвах з Московщиною : Культурологічні трактати / Іван Нечуй-Левицький; упоряд. Михайла Чорнопиского. — Львів : Каменяр, 1998. — 256 с.
10. Омельченко В. І. Живописець слова. До 130-річчя від дня народження І. С. Нечуя-Левицького / В. І. Омельченко. — К. : Тов. «Знання» УРСР, 1968. — 48 с.
11. Походзіло М. У. Іван Нечуй-Левицький : Літературний портрет / М. У. Походзіло; 2.вид. перероб. і доп. — К. : Дніпро, 1966. — 128 с.
12. Приходько І. Ф. Українська ідея у творчості І. Нечуя-Левицького / Інна Приходько. — Львів: Каменяр, 1998. — 70 с.
13. Тараненко М. П. Боротьба І. Нечуя-Левицького проти декадентства / М. П. Тараненко // Рад. Літературознавство. — 1965. — № 10. — С. 20–32.
14. Тараненко М. П. Літературно-естетичні погляди І. С. Нечуя-Левицького / М. П. Тараненко // література в школі. — 1962. — № 4. — С. 9–17.
15. Тараненко М. П. Формування світогляду І. С. Нечуя-Левицького в студентські роки / М. П. Тараненко // Українське літературознавство. — 1969. — Вип. 6. —С. 75–80.
16. Трифонов Р. А. Роль мовної дискусії початку ХХ ст. у процесі формування літературних норм української мови : Дис. … канд. філол. наук. — Х. : Б. в., 2000. — 215 с.
17. Школьна О. Д. Націєтворча програма часопису «Дніпрові хвилі» / Олена Школьна // Журналістика : Наук. зб. — К., 2007. — Вип. 6 (31). — С. 5–12.
18. Чорнопиский М. Культурологічні трактати Івана Нечуя-Левицького / Михайло Чорнопиский // Дивослово. — 2001. — № 12. — С. 6–9; 2002. — № 1. — С. 3–6; 2002. — № 2. — С. 6–10.
19. Чубай У. «Дніпрові хвилі» / У. Чубай // Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст. — Львів : ЛННБ України імені В. Стефаника, 2011. — Т. 3. — С. 354–357.
У скороченому варіанті вперше опубліковано:
Михайлин І. Л. Публіцистика та літературна критика І. Нечуя-Левицького в журналі «Дніпрові хвилі» / І. Л. Михайлин // Журналістика. Філологія. Медіаосвіта : збірник наукових праць. — Полтава : ПНПУ імені В. Г. Короленка, 2014. — С. 136–141.
Електронна публікація: режим доступу — https://drive.google.com/file/d/0Bz3eF4XLpcwEQ3BmWXhMNmEyR1E/view?pli=1
Як доповідь виголошена 2 жовтня 2014 року на пленарному засіданні Всеукраїнської науково-практичної конференції «Журналістика. Філологія. Медіаосвіта», яка відбулася в Полтавському національному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка 2–3 жовтня 2014 року.
Повний текст виголошено як доповідь на наукових зборах Харківського історико-філологічного товариства 31 жовтня 2014 року.