Петро Джерелянський. Я — українець!

 

ЗГУБИВСЬ НАШ ШЛЯХ

 

…Заходилось знов на грозу.

Ліна Костенко

 

Збиралося, ми вірили, на ранок,

Але постало раптом надвечір’я,

А в сутінках, бува, не тільки ґанок,

І доленьку — пітьми ховає пір’я…

 

Збиралося, ми вірили, на весну,

Повіяли, однак, вітри осінні

І почуття, що квіткою воскресло,

Таки згасили… Хто ж у тому винний?..

 

Збиралося, ми вірили, на щастя…

Натомість, обернулося бідою.

Чи витримаю правдою причастя?..

Згубивсь між ковилів наш шлях з тобою.

 

 

ЩИРЕ СЛОВО

 

Лютує буря в океані,

Спасіння — годі вже чекати…

Немов ті «лемки у крисанях»,

Ми свідки теж, але не свята…

 

Лише один на кораблеві,

Хто сподівається на диво:

Хоч нерви в нього й не сталеві,

Та віра в Господа — правдива.

 

Це він, молодший між матросів

Приреченого пароплава,

— Врятуй нещасні душі! — просить —

Твоя, мій Боже, воля й слава!

 

Що сталось з кораблем маленьким —

Ніхто не знає достеменно,

Але матрос той молоденький

Своєю вірою спасенний!

 

Лиш ті на обширах російських,

Кому сумління — не полова,

Спасуться. Зайвим буде військо —

Бог чує тільки щире слово!

 

 

Я — УКРАЇНЕЦЬ!

 

…Все згадує себе в свою найкращу пору.

Ліна Костенко

 

А де знайти того, хто нам підкаже,

Коли була найкраща та пора?..

Самі ж про себе, друже мій чи враже,

Не відають старі та дітвора.

 

Насправді — небагато є такого,

Що варто зберегти в своїй душі,

Хоч досить часом дотику легкого,

Який би спомин твій розворушив…

 

Найкращі миті у скарбниці серця

Надійно зберігаю від чужих.

Одна із них — ті очі, мов озерця,

В яких кохання промінець застиг…

 

А інша мить (подібної немає,

Про неї згадую із Богом наодинці) —

Вона в скарбниці діамантом сяє…

Уперше проказав: «Я — українець!»