Чимало проектів сучасного світу у різних країнах об’єднує словосполучення “Без кордонів”. Вони стосуються репортерів і лікарів, освітян і мігрантів, тобто ідея постійно присутня в духовних шарах атмосфери, а сама назва перехідна (на зразок почесного трофею чи естафетної палички). Трансформувалася на одному з телеканалів в Україні як реаліті-шоу «Кохання без кордонів».
Міжнародний фестиваль “Поети без кордонів” уже 12 років проходить у Дольно-Шльонському воєводстві Польщі, тобто в Нижній Сілезії.
Зібрання має патронат Міністерства культури Польщі та підтримку органів місцевого самоврядування воєводства з центром у Вроцлаві, зокрема, міської влади і бургомістра курорту Поляніца-Здруй, який приймає фестиваль. Гасло фестивалю – “Моя Вітчизна є твоєю Вітчизною. Простягнімо один одному руки”. Раніше Україну представляли Галичина і Київ. Вперше на таке міжнародне літературне зібрання запросили харків’ян — поета й перекладача Сергія Шелкового та мене як авторів українсько-польської антології, опублікованої в нашому місті видавництвом “Майдан”. Це була відповідь на проведення у травні 2015 року першої у Харкові українсько-польської поетичної зустрічі.
Після короткого перебування в нашому місті керівник Нижньо-сілезького відділення Спілки польських письменників поет і перекладач Казімєж Бурнат сказав в інтерв’ю “Українській літературній газеті”: Я люблю відвідувати Україну, Францію, Чехію, Словенію, Німеччину, Індію… Люблю мандрувати, бо не хочу жити, мов та жаба у своїм болоті, яка ніколи не бачила океану».
Дорога для багатьох у наші дні починається з читання інтернету. LITERACI.EU – Magazyn Internetowy Związku Literatów Polskich (тобто Інтернет-журнал Спілки польських літераторів) цитував на своїй Фейсбук-сторінці Михайла Булгакова (звичайно, польською). Маргарита була Малгожатою, запитувала кота: «Це горілка?» Кіт обурювався: «Чи насмілився б я налити дамі горілки?! Чистий спирт!» Виходить, маємо старі улюблені цитати, щоб знаходити спільну мову?
Назва «Mistrz i Malgorzata» відсилала мою фантазію в часи не Булгакова, а до хрестоносців, де був wielki mistcz фон Юнгенген. Сторінка рясніла афоризмами класиків і сучасників, між іншим повідомляла про ліквідаційні справи в Будинку літераторів і Будинку творчості (такі ж проекти, як в колишньому Союзі РСР з письменницьким майном). Хтось намагався жартувати: «Справжній полоніст на твоє запитання не скаже «Відвали», а чемно відмовить «Звертайтеся до першоджерел».
Після навколовізових перепетій зрештою поїхали цікавитися літературними польськими першоджерелами.
ВРОЦЛАВ З ВИСОТИ МІСТОЧКА ВІДЬОМ
І З ВИРУ МАРШУ ПАТРІОТІВ
Дорогою на міжнародний фестиваль “Поети без кордонів” пощастило побувати на головному державному святі наших західних сусідів. 11 листопада 1918 року Польща знову стала незалежною державою. За гітлерівської окупації від 1939-го і комуністичної влади аж до зміни курсу в 1989-у цей день був під забороною. Як його відзначали в новому столітті, 2015-го року у Вроцлаві ?
На вулицях, що ведуть від залізничного вокзалу до Старого міста з площею Ринок, постійно траплялися школярі з прапорами, мами і бабусі, які бережно несли у прозорих чохлах національні костюми своїх юних артистів.
Біля пам’ятника жертвам сталінських репресій, спорудженого 1989 року, учитель щось тихо розповідав маленькій групі учнів. Ще не побачила багатолюдної ходи, а вже почула, як долинало десь аж понад середньовічною ратушею з підсилювачів: «Радісний парад Незалежності вже наближається. Радується серце, радується душа. Маю пропозицію до панства: біло-червоні парасольки піднімайте вгору і вниз, ніби диригуйте оркестром».
До речі, як вбираються діти у шкільних невеликих колонах, щоб представити боротьбу за незалежність. Це і лицарі, і учасники битви під Грюнвальдом, і навіть янголи з біло-червоними крилами. І вже наближаються військовий оркестр і бричка з Юзефом Пілсудським (актор чи офіцер, подібний до диктатора Польщі). До громади виходить міське і воєводське керівництво, яке від великого людського натовпу не відтісняє жоден поліцейський. Їх у яскраво-лимонних жилетах видно здалеку, помітила, як двоє неквапливо пройшли повз ратушу. І все. Представники місцевого самоврядування Нижньосілезького воєводства, військове командування і очільники парафіяльні — на відстані моєї витягнутої руки. Над майданом виголошується поважна цифра — понад десять тисяч учасників параду незалежності в полудень у Вроцлаві.
На площі Сольній, де ще в середньовіччі торгували сіллю, частуватимуть після параду бігосом — національною стравою поляків, у якій обов’язкові тушкована капуста і різні сорти м’яса. Обіцяють грохувку — різну бакалію, гарячий чай. Люди подивитися парад приходять родинами, з дитячими візочками, з квітами (біло-червоними, звичайно). Досить літня пані у шоломі й спортивному костюмі тримала велосипед і на моє запитання пояснила, що приїхала з околиці міста, бо іншим транспортом у такий день складно. Велодоріжки – давня реальність великих і навіть маленьких міст Польщі. Записала на диктофон і враження мого земляка Сергія Шелкового: «На такому параді ще не був. Настрій чудовий. Мені сподобалося натхнення цих людей, які від душі святкують. Це велика справа, коли нація патріотична, об’єднана. Тим вона і сильна. Ми близькі за багатьма параметрами. За культурою теж. Усе, що лунало, майже все зрозуміло. Хоч і не вивчав польської мови, але розумієш. Це рідна слов’янська мова».
Те, що комусь подобається, а мене дратує – хустинки і пов’язки кольорів державного прапора на собачих шиях. Це «мода» не тільки українська (майданно-протестна), а й польська (святкова).
Ресторан Piwnica Świdnicka (тобто швідніцький підвальчик – за назвою стародавнього містечка виробників пива) переконував «Тут б’ється серце Вроцлава». Пивницю вперше відкрили 1273 року. Це підвал ратуші. Написи на розчинених дверях – німецькою і польською, бо тривалий час місто було німецьким Бреслау. Ми поспішали, та й ціни в таких історичних місцях захмарні, бо оригінальний інтер’єр відтворювали за архівними записами.
Зате витрачаєш 5 злотих на квиток – і ти вже під хмарами, тобто на вежі костелу св.Марії Магдалини, на оглядовому місточку відьом або покутниць. Костельні вежі, з’єднані місточком, спорудили наприкінці ХV століття. Богобоязкі жінки тоді почали чути вночі шелест, ніби хтось під хмарами невпинно щось підмітає. Так народилася оповідка про відьом і грішниць, які після смерті приречені не розлучатися з мітлою та ретельно прибирати місточок між вежами. Другу Світову війну костел св. Марії Магдалини пережив без помітних руйнувань. Перекладу інформацію, розміщену в костелі. «17 травня 1945 року, вже після закінчення воєнних дій у Вроцлаві, у святині вибухнув склад боєприпасів, найправдоподібніше від рук радянських солдатів, які плюндрували конаюче місто. За мить костел втратив дах, з обох веж впали ренесансові дзвіниці. Місточок покутниць перестав існувати. Упав і розбився об брук древній Дзвін Великого Грішника. Зараз костел стоїть німий і позбавлений своєї корони». Місточок відбудували на початку нового тисячоліття, і оглядати панораму міста з нього можна будь-якої пори року.
Парад із червоно-білими парасольками та історії з полюванням на відьом різних епох доточилися таким вечірнім враженням. Чим ближче було до вокзалу, тим частіше й частіше траплялися групи хлопців і дівчат з польськими прапорами. За колишнім міським муром, що тепер просто зробився схилом парку над річкою, у вуличці, з якої вже не зминути, бо до вокзалу — метрів 200, зрозуміла, що потрапила у натовп ультрасів. Динаміки від залізниці переконували: “Ми не фашисти — ми патріоти”, а просто над вухом хтось заволав „Сześć і chwała bohaterom!” (честь і слава героям!) Гасло підхопили сотні голосів. Світла, молоді й поліції було дуже багато. Рух трамваїв і авто перекрили. Машина з рупорами під стінами вокзалу, на якому ще вранці читала я меморіальну таблицю про загибель вояків Армії Крайової під час Світової війни, „не накручувала” натовп, а ніби кликала замислитися.
І після сумовитої пісні про „рани Вітчизни” голос когось із невидимих розпорядників маршу запросив молодь підходити до машини і розбирати смолоскипи. За сигналом їх пізніше мали запалити, щоб ушанувати свято незалежності. Окремо було звернення до поліції, щоб не провокували тих, хто йде маршем патріотів,а служили польському народові.
“Gazeta Wyborcza” згодом писала, що в Марші Патріотів, який влаштували вже вшосте, у Вроцлаві взяло участь сім тисяч людей. Спершу поліція фіксувала близько 4-х тисяч на привокзальному майдані й прилеглих вулицях, але дорогою до ходи приєдналися нові сили. Як інформує “Gazeta Wyborcza”, це на три тисячі більше у порівнянні з попереднім маршем 11 листопада. “Sport, zdrowie, nacjonalizm” — це гасло бачила я. Також – “Національне відродження Польщі”. Антиемігрантські написи мені не траплялися, хоча про них писали різні сайти. Розповідаю про те, що побачила дорогою на вокзал, щоб їхати від Вроцлава в бік чеського кордону, на міжнародний літературний фестиваль. Чорна рука з хрестом на червоному тлі — така символіка теж майнула. Було багато футбольних фанатських шарфів, на одному встигла прочитати польською “Геть руку Москви”. Пишуть, що вроцлавські «праві» – одні з найактивніших у Польщі.
Уже дорогою з Вроцлава у приміському автобусі почула по радіо, що Марш Патріотів закінчився мирно.
Порушники українських кордонів росіяни зняли 2015 року “міжнародну комедію” (за визначенням авторів трейлера) “Без границ”. Доки нові найманці зі зброєю поспішали на схід України, відбувся осінній прем’єрний показ – історія про пошук любові, яка починається в московському аеропорту і триває на Кавказі.
Ми ж із Сергієм Шелковим їхали з Харкова на фестиваль «Поети без кордонів», а Інтернет-путівники переконували, що місто Поляніца-Здруй, де нас чекають, обіцяє куточки для чудових зйомок, неспішний відпочинок і приємне спілкування. Слово Zdrój зустрічається у багатьох тамтешніх топонімах і вказує на численні цілющі джерела.
ПОЕТИ СЕРЕД НАС – МАЙЖЕ ІНОПЛАНЕТЯНИ,
АБО У КОГО ВЛУЧИЛИ «12 ЗАЛПІВ»
Поляніца-Здруй лежить на старому торговому шляху, що звався Бурштиновим шляхом і поєднував північну Європу з південною. Курорт із лікувальною водою розташувався майже на кордоні із Чехією у лісистих горах, названих Столовими. Можна сказати «Поетичний стіл» за участю гостей з України пройшов у місті Клодзко в школі, яка працює у бароковій споруді ХVII століття.
Клодзко має права міста від 1233 року. Правили в ньому в різні епохи владці польські, чеські, прусські. Фортеця, споруджена теж різними народами, досі добре проглядається з автотраси.
Школа імені Болеслава Хороброго (першого польського короля) в місті Клодзко приймала гостей з України, яких переклав і представляв дітям голова Дольношльонського (тобто Нижнєсілезького) відділення Спілки польських письменників Казімєж Бурнат. Почали спілкування з перегляду відео-фільму, знятого самими старшокласниками. Вони запитували людей різного віку, чи важливе читання поезії в ХХІ столітті. Опитані на вулицях і в самій школі називали Міцкевича, один хлопчик в окулярах згадав авторку-землячку. Старші пані відповідали, що читають романи для жінок, але не вірші, чоловіки — детективи. Виходило, що поезія ще є в колі інтересів сучасних поляків, але здебільшого, доки вивчається в школі.
З освітянами Клодзко – Казімєж Бурнат (третій від лівого краю), Ірина Мироненко, Сергій Шелковий, Михайло Сидоржевський, Олександр Гордон
Наша зустріч була запланована як захід освітнього проекту “Szkola w dzialaniu” (школа в роботі). У цієї частини своя назва — “Poeci są wśród nas” (поети серед нас). Ініціатори — фундація “Razem możemy więcej” (разом можемо більше). Зокрема, влаштовуються майстер-класи, як декламувати поезію, як аналізувати написане. Спілкування з авторами книжок підказують дітям — літературним початківцям — варіанти відповідей на запитання “Яке значення має для людини поезія?”
Тезко Міцкевича, хлопець з популярним польським іменем Адам допоміг своєю грою на гітарі налаштуватися на неспішні роздуми, уважне слухання.
Учні розповідали по черзі короткі біографічні відомості гостей і читали польською мовою вірші з антології “Dwanaście salw” (Дванадцять залпів). Учити на пам’ять неримовані тексти – своєрідне тренування для мозку.
Автор не тільки публіцистичних, а й поетичних книжок голова Національної Спілки письменників України Михайло Сидоржевський звернувся до клодзьких школярів:
– Потужна сильна демократична Польща – надзвичайно важливий гравець світової політики, зокрема, на європейському континенті. Хочу зазначити, що це поетичне свято відбувається на польській землі вже 12-й рік поспіль. В останні роки на запрошення польської сторони були українські поети Роман Лубківський, Ігор Павлюк, Станіслав Шевченко, Олесь Гордон, Юрій Завгородній. Я надзвичайно вдячний пану Казімєжу Бурнату за те, що ми продовжуємо контакти з польськими письменниками завдяки ініціативі пана Казімєжа, а також за інші проекти, які реалізуються в межах співпраці між письменниками польськими і українськими. Адже фестиваль „Поети без кордонів” – це не єдиний літературний фестиваль. Був фестиваль у Познані „Поетичний листопад”, також „Галіційська осінь”, яка проходила останніми роками і в Польщі, і у Львові.
Весною нинішнього року польська делегація приїздила до Києва й Харкова на запрошення Спілки письменників України. Ми сподіваємося, що співпраця буде активізована, посилена, продовжиться в різноманітних проектах. Міжнародні контакти письменників України відбуваються в багатьох напрямках, причому ключовим є Польща. Ще я хочу додати – Білорусь, Румунія, Словаччина, Хорватія, Молдова, Литва.
Вірте в себе – ви талановиті. Читайте польську і світову класику, кращу літературу, світову. Щиро бажаю вам творчих осяйних вершин. Слава Україні! Слава Польщі!
„Поети серед нас” – на цей напис постійно наштовхувався мій погляд, коли опускала очі від старої стелі з біблійними фресками, вишуканою ліпниною. Іншопланетні істоти серед нас – може, й це визначення промайнуло не в одній дитячій голові. Школярі запитували гостей з України про різне – війну на сході України і чи знаходить вона свій відгук в літературі, чи виходять про неї книжки. Тож я розповіла про харківську антологію віршів „Перемагать і жить”, волонтерську діяльність письменників-земляків, які збирають кошти для української армії.
Як довго у такому складному й не завжди безпечному світі ви можете писати один текст – було запитання від учнів. Казімєж Бурнат сказав, що до одного вірша може повертатися і щось редагувати кілька років. Михайло Сидоржевський пожартував, що він тепер, очолюючи рік письменницьку організацію, став „людиною-функцією”, тож ввжає святом, якщо вдається сісти і написати кілька рядків, де б кожне слово міцно лягло на своє місце.
У стінах, де звучали наші глоси, 1690 року був єзуїтський колегіум. Тепер це один з найстаріших освітніх закладів Польщі. Школа носить ім*я першого короля Польщі Болеслава Хроброго, який прагнув об*єднання польських земель і попри постійні війни – ширших міжнародних контактів.
Поезія – справа не королівська. Як доречно додала директор Клодзької школи, вона супроводжує разом з музикою людей вразливих, але й об*єднує їх.
ЧИ СПРАВДІ Є ДЛЯ КОГО Й ДЕ
Серед фестивальних думок одна мені сподобалася так, що вирішила винести її в заголовок. Польський представник влади сказав, що якби його воля, заснував би пам’ятну медаль для поетів. І напис можна викарбувати філософський: «Тому, хто зважився бути мудрим». Бо й справді як багато людей живе у світі «не заморочуючись», не замислюючись – «подалі від начальства – поближче до кухні» ( або почуте в готельному ресторані від одного з польських поетів «подалі від вівтаря – поближче до кухаря»). Але якщо кілька десятків літераторів з різних країн продовжують щоосені збиратися під Вроцлавом, мабуть, це потрібно не тільки «тут і зараз».
Щодня фестивальна програма була насиченою. Це урочисте відкриття в Театрі Здруйовому, представлення альманаху поляніцьких поетів (від школярів до людей старших) “Музика зірок”, дискусії тематичні про літературу і суспільство в готелі “Буковий парк”, де жили учасники фестивалю з кількох країн, “Ніч поетів” з презентацією альманаху “Дванадцять залпів” (бо 12-те зібрання) — з віршами і музикою аж до півночі.
Черговий день запам*ятався поетичним Гайд Парком. Його влаштували у кав*ярні “Богема” поляніцького курорту. Пообідні дискусії в залі готелю плавно перетекли у презентацію зарубіжних поетів, тобто України, Латвії й Чехії. Представниками Греції і В*єтнаму позиціонували себе автори з Познані, які давно пишуть польською мовою, що стала для них другою рідною, але й не забувають культурних традицій греків і в*єтнамців. Познанці привезли щойно видану першу в їхньому місті антологію сучасної польської та української поезії “Jak podanie ręki” (Як рукостискання). Редактор і координатор проекту – Данута Бартош, з якою харківські літератори спілкувалися під час українсько-польської поетичної весни в університеті ім. В.Н. Каразіна та письменницькому клубі. Упорядники – згадана щойно пані Данута й Олександр Гордон (Київ-Львів).
Ми з Харкова теж привезли колективну роботу: збірник перекладів українських авторів польською і польських українською “Вулиця надії” (Ulica nadziei).
З надією на подальші зустрічі, літфестивалі й публікацію спільних антологій підбивав підсумки міжнародного зібрання головний його організатор, керівник Нижньо-сілезького відділення Спілки польських письменників Казімєж Бурнат.
– Ми щойно провели на автобус частину гостей з України і нашу латишку. Було їм смутно від*їздити, тому вважаю, що було їм тут добре з погляду і мистецького, й інтеграційного між творчими спілками наших країн.
Казімєж Бурнат подякував усім літераторам за активність і терпіння, а представникам влади — за підтримку фінансову і організаційну. «Маємо де і маємо з ким. Є школи і місцеві мешканці, а часом і курортники, щоб слухати польських поетів і гостей з-за кордону».
Поет Анджей Бартинський, який народився у Львові та провів там дитячі роки, а тепер мешкає в Поляніце-Здруй, певний час очолював письменницьку організацію свого воєводства. Він додав: «Вважаю себе поетом львівсько-вроцлавсько-поляніцьким. Добре, що приїздять наші колеги з-за кордону, скажімо, так далеко — з Харкова. Скільки дорожніх зусиль, але зустріч того варта. Ми мали “Бесіду артистичну”, а у Франції, на Сході України люди в розпачі. Це час, який стосується всіх».
Дорогою додому, в Україну, ми встигли побачити візуальне втілення слів “Вроцлав солідарний з Парижем”. Один із сучасних офісних будинків неподалік від вокзалу увімкнув на своєму рекламному табло кольори французького прапору. Йшов дощ, світло відбивалося на мокрому асфальті і особливо живим був червоний колір — перетікав, криваво випливав з-під коліс авто.
За рогом несподівано виринули із дощової імли бронзові фігури героїв польського повсякдення 70-80-х років: виснажена бабця з торбинкою, у якій — порожні пляшки, жінка у давно завеликому для неї плащі, змарніла від праці. Чоловік у капелюсі, який вгруз по пояс в асфальт, ніби в чиновницьку тяганину. Цю композицію, розділену проїжджою частиною, називають «Перехід 1977-2005». Пам’ятник жертвам воєнного стану в Польщі. Вони йдуть під землю, як у підпілля, щоб вийти до нового життя на іншому боці вулиці.
Внутрішнє підпілля чи внутрішня еміграція для польських поетів, здається, закінчилася. А для українських? В обох країнах поетичні книжки не тільки тоншають (це виправдано в шалений час прискореного ковтання текстів), а й поширюються у вузькому колі. Його на деякий час розриває фестивальне спілкування й зав’язування майже стихійної співпраці. Творчі Спілки в обох країнах залишаються. У що вони переростуть, яка молода щепа їм зарадить чи западуться у несходиму траву вічності спорожнілими стовбурами?
Багатозначно написав Казімєж Бурнат: “Я з людьми — осінній листок спільного дерева”.
Ірина МИРОНЕНКО, фото автора