За 80 років війна між Німеччиною і Союзом РСР змінювала офіційну назву і статистику жертв. Але від того її жахливість і в масштабних узагальненнях, і в побутових подробицях не вивітрювалася зі сторінок історії літератури.
Учитель кількох поколінь поетів і прозаїків Харківщини Віктор Тимченко ніби слухає нас, його літстудійців, із цього фото і з радіоефіру. І він, і ми часто читали у студії нове із написаного, представляли перші, а потім і чергові книжки. Окрема тема – війна і радіо.
Спогади 90-річного письменника Віктора Тимченка записувала під час суворого карантину телефоном.
Спершу кілька цитат. Як накочувалася війна, як її спершу чули, а потім уже бачили у селі на Харківщині, Віктор Петрович описав зримо і панорамно: «Глухий гуркіт вдень ніби віддаляється, а вночі все ближче і ближче…На стерню наповзає тінь від хмари. Поле зіщулилось, принишкло. Скирта соломи ніби от-от позадкує». Збірка «Перед обрієм» (2019 р.) поєднала прозу з поезією. «І уже не давнє лиховісне, а нахмарились нові роки. Ніби темні знаки літописні, знов крокують в борознах граки» (фінал вірша «Оранки хіба ж такі бували» – про те, як у 40-х роках запрягали у плуга спершу корів, а потім і самі жінки тягнули його).
«На кінець літа 1942 року я був неабияким косарем. Косив, як голив. Загривки з покосів не стирчали. Наостанок дісталося мені пригоріле просо. Робота із тих веселих, що й плакати хочеться. Сім потів зійшло, а з просом таки впорався…Коли б не поранення в 1944 році та не сліпота, певне, що й досі на луках, а вони осьдечки, відразу за городом, ні-ні, та й мантачив би косу».
Білий світ війна для підлітка не просто затулила сутінками окупації, а навіки вибухом зафарбувала в чорне. «Чому ти, світе, звешся білим, я більше вірив, аніж знав».
Про віру в голоси з ефіру, власні радіоспілкування Віктор Петрович розповів таке:
Віктор Тимченко. Найпершим у моєму житті було знайомство, як не дивно, із московським радіо. Наприкінці 1955 року була третя республіканська нарада молодих письменників. І я в ній брав участь. Там у мене ще інтерв’ю для радіо не брали. А на початку 1956 року пройшла нарада вже всесоюзна. І була велика радіопередача. Нас тоді зібралося багато, і я туди у ту програму з Москви потрапив.
Ірина Мироненко. Іще раніше, під час війни радіо працювало де-небудь поза Харковом? У самому Харкові могли існувати гучномовці на вулицях, щоб навіть під час окупації німці передавали важливі оголошення для населення. У Вашому рідному, тоді ще Деркачівському районі щось, пов’язане із радіомовленням, було?
В.Т. Іще до війни перший радіоприймач з’явився саме у нашій сім’ї. Здається, він називався РПК-10. Два діапазони було – довгі хвилі й середні. Воно й не було дуже дороге, багато хто приймачі мав у місті, але ж ми жили в селі. Називалося воно до війни, у війну і до останнього часу Мануїлівка, на честь радянського дипломата Мануїльського
Довідково. Дмитро Мануїльський (1883 – 1959) – радянський державний і партійний діяч, доктор історичних наук, академік. Замолоду належав до РСДРП, був арештований. Утікач із Вологодської тюрми, політемігрант. Закінчив юридичний факультет Сорбонського університету. Під час Першої світової війни разом із Троцьким і Антоновим-Овсієнком редагував у Парижі щоденну антивоєнну газету “Наше слово”, а в травні 1917 у “запломбованому вагоні” через Німеччину повернувся до Петрограда. Від травня 1918 – заст. голови делегації РСФРР на мирних переговорах між Українською Державою та РСФРР. 1918 відряджений ЦК РКП(б) для організації більшовицького руху в Україні. 1920–22 – нарком землеробства УСРР. 1921 – держобвинувач на судовому процесі “Української партії соціалістів-революціонерів”. Від липня 1944 до червня 1952 – нарком (1946 – міністр) закордонних справ УРСР, заст. голови РНК (1946 – Рада Міністрів) УРСР. У квітні 1945 очолював укр. делегацію на Сан-Франциській конференції (оформила створення Організації Об’єднаних Націй). 1945–46 виступив ініціатором, ідеологом і керівником нової кампанії боротьби проти «українського буржуазного націоналізму», розгорнув широкомасштабну акцію з переслідування й цькування інтелігенції української, зокрема, письменників О.Довженка, В.Сосюри, Ю.Яновського, М.Рильського та ін. партійні псевдоніми — «Мефодій», «Фома», «Іван Безграмотний».
Чому так кепкували над поповичем із Волині, випускником Острозької гімназії, важко пояснити. За життя Мануїльського село назвали на його честь, він уникнув репресій, помер пенсіонером всесоюзного значення 1959 року і був похований на Байковому кладовищі в Києві. Назва «Мануїлівка» зберігалася аж до років декомунізації в Україні.
В.Т. Мануїлівка спершу була Григорівкою. Ніби на честь поміщика, власника тих земель. Після декомунізації знову назвали Григорівкою. Але самі мешканці здавна говорять не так і не так, а Лигорівка.
І.М. Можливо, за аналогією Єлизавета – Лисавета, а тут Григорій – Лигорій. Але ж далі про радіо…
В.Т. У нас був у перших на все село радіоприймач, потім у завідувача школи і, по-моєму, в голови колгоспу.
Довідково.РПК-10. «Радіоприймач колгоспний», батарейний, 10-й варіант, випускався Ленінградським заводом «Радист» від 1940 року для індивідуального використання, розрахований на місця без електромереж.
І.М. Ким до війни працювали Ваші батьки?
В.Т. Батько був головним бухгалтером у колгоспі.
І.М. Ви любили в дитинстві радіо?
В.Т. Дуже любив. Скільки себе пам’ятаю, звучало радіо. Багато транслювали літературних передач. Любив театральні радіопостановки. Під час війни приймачі забрали. Пізніше чоловік моєї тітки, який служив у морфлоті, приїхав у відпустку і привіз приймача. Серйозного – як на той час.
У 1943 році в нашому селі стояв на відпочинку есесівський батальйон, перед битвою на Курській дузі. Так у них приймачі були, вони слухали. Але для населення радіо не було. А есесівці радіо слухали, як правило, в машинах. І музику, й не музику. Це літо 43-го. А коли вже від Курська відступали німці, то їм не до музики було. Хоча я паніки їхньої не бачив. Після Орловсько-Курської битви через наше село поверталися з того підрозділу тільки італійці. Везли на машинах багато убитих. Коли пізніше у сорокових роках ми їздили до Харкова, то бачили на розі вулиць гучномовці. Після окупації їх одразу встановлювали. Іноді на якесь важливе повідомлення натовп збирався.
Дуже багато було і до війни, і після неї атеїстичних програм. А також про «ворогів народу», про політичні процеси, які відбувалися. Звучали повідомлення про них. Скажімо, коли 1952 року розкручували справу лікарів-отруїтелів. Там такі світила медицини були!
Програми звучали московські, київські та харківські. Зрозуміло, що московських було найбільше. Пробач, що я сіро й невиразно про це розказую.
І.М. Ні, мені цікаві найменші подробиці. Це Штірліц 1945 року у фільмі «17 миттєвостей весни» слухає радіо в машині, яку він жене до швейцарського кордону. Але від Вас почула, що були радіо у машинах есесівців, закинутих до маленького села Мануїлівка на Східному фронті 1943 року.
В.Т. Так, вони нас тут випереджали. Але і в Червоній армії були агітаційні автобуси з гучномовцями. Я про них пізніше дізнався. Такого пересувного радіо у нашому селі я в 40-х роках не бачив. У нашому домі приймача в окупацію не було, але знаю від своїх родичів, що у Вільшані тайкома слухали. Вільшанці самі зробили детекторного приймача. Від них усе розходилося чутками. Як тільки німців погнали з-під Москви, отоді ми й почали дізнаватися один по одному фронтові новини. Та й місцеві поширювалися, можна сказати, стрімко. Ось приклад. У Деркачах німці повісили трьох 13-річних хлопців. Їх застали у лісі, звинуватили у зв’язках із партизанами. Стратили їх, а село наше від Деркачів за 15 кілометрів по прямій. Ледь не другого дня про страчених знали в Мануїлівці. Це ж і транспорту не було, до Деркачів ходили пішки.
Тоді вуха були, можна сказати, цілодобово нашорошені.
Тепер у мене кілька якісних приймачів є.
Розмову записала Ірина Мироненко 03 березня 2021 року.
Фото зроблене донькою Віктора Петровича – Ольгою Вікторівною Орловою влітку 2021 року.