«Пані Олександра з Харкова відкрила мені очі на свою країну». Німецькі письменники згадують Олександру Ковальову

28 листопада 2025 року – день народження  поетеси, перекладачки і авторки книжок прози Олександри Прокопівни Ковальової без неї  самої.  «Минають дні, минають ночі»  –  озиваються слова з афіші, на тлі якої  багато хто усміхнений, а вона – замислена.  Нині готується до друку уже не тільки посмертна збірка її творів, а й збирається-наповнюється книжка спогадів друзів і колег з різних місць світу, міст і селищ, де знають, читають Ковальову. Із цієї книжки згадок і посвят – сторінки, надіслані з Німеччини.

МІХАЕЛЬ ЦЕЛЛЕР 

Календарна сторінка для Олександри

Олександра Ковальова  — поетеса, перекладачка, подруга з Харкова (1948-2024).

Коли ми з Олександрою Ковальовою вперше зустрілися в Харківському літературному музеї, літнього дня 1994 року, вона була в білій блузці з яскравою вишивкою, характерною для її країни. Те, що я, вирісши на заході континенту, спершу сприйняв як модну примху, згодом, протягом нашої багаторічної дружби, яка виникла з тієї зустрічі, я пізнав як щось глибоко сутнісне для неї — і водночас отримав уявлення про культуру та історію України, яка до того була мені абсолютно незнайома. Залізна завіса, що майже пів століття розділяла Європу, зробила свою справу — з обох боків.

Саме ця маленька, тендітна пані Олександра з Харкова відкрила мені очі на свою країну – завдяки своїй чудовій німецькій мові, якою вона розмовляла і яку викладала українській молоді, завдяки її глибокій любові до літератури — як української, так і німецької. Я неодноразово читав свої твори учням у школі, де Олександра Ковальова викладала німецьку. Вона також використовувала мої книги на уроках і просила учнів писати есе на їх основі. Один із прикладів — шкільний роман 2017 року «Яскраве наше життя».

З моменту нашої першої зустрічі на початку 1990-х ми регулярно бачилися — в Україні чи в Німеччині, зазвичай на літературних заходах. У перервах ми листувалися — спершу звичайною поштою, листи йшли тижнями, а з появою електронної пошти — значно швидше.

За ці роки Олександра Ковальова переклала українською багато моїх текстів — вірші, оповідання, роман, а останнім — мою книгу  «Українська мозаїка. Каштани Харкова».

Ми постійно листувалися аж до її смерті (після трагічного 24 лютого 2022 року — майже щотижня). Незабаром після жорстоких російських авіаударів вона написала мені: «Бомби падають нам на голови. Ти не впізнаєш Харків. Дитсадки, школи, лікарні знищуються цілеспрямовано. Про людей я взагалі мовчу. Місце для нового світового порядку майже очищене. Путін хоче евакуювати нас до Сибіру. Там таборів вистачає». І майже завжди завершувала свої сумні листи словами: “Бережи себе!”

Ця фраза залишала мене у ще більшій безпорадності…

Востаннє ми бачилися восени 2019 року, коли завершувалося моє перебування в Харкові, на запрошення українського ПЕН (Український ПЕН – культурна і правозахисна громадська організація, що об’єднує українських авторів – журналістів, письменників, драматургів, науковців, видавців, перекладачів, правозахисників, культурних менеджерів, фотографів, ілюстраторів. Є одним із 146 національних центрів Міжнародного ПЕН). У харківській літературній рециденції я став першим іноземним гостем.  Протягом тих тижнів ми з Олександрою тісно співпрацювали, провели багато спільних заходів. Коли невдовзі після цього почалася війна, Нюрнберг, німецьке місто-побратим Харкова, запросив її приїхати. Але Олександра відмовилася залишати свою країну, особливо зараз, в цей відчайдушний момент.

Мені було дуже прикро. Але я розумів: нічого іншого не пасувало цій тендітній, рішучій жінці, з якою я мав честь дружити тридцять років. Блузка з барвистою вишивкою, яка була на ній під час нашої першої зустрічі, була не просто модною прикрасою — вона символізувала її глибоку переконаність.

Олександра Ковальова, багатогранна літераторка з Харкова, відкрила мені очі на важливі речі.

Я багато чим завдячую їй.

МАНФРЕД ШВАБ

Спогади про Олександру Ковальову 

Коли у 1986 році Горбачов започаткував реформи «перебудови» та «гласності», це мало привести не лише до більшої свободи та відкритості в тодішньому Радянському Союзі, а й до возз’єднання Німеччини 3 жовтня 1990 року та — з розпадом радянської імперії гніту — до проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. У цей період також було започатковано партнерство між містами Харків і Нюрнберг, і вже під час перших «Нюрнберзьких днів»  1991 року в Харкові взяли участь 140 нюрнбержців, серед яких було багато митців, журналістів, письменниць і письменників.

Із заснуванням Будинку Нюрнберга в Харкові 1995 року взаємні візити авторів з обох міст стали інтенсивнішими. Як член правління Німецької спілки письменників (VS) у Нюрнберзі, я мав змогу під час одного з перших візитів у 1998 році поїхати до Києва та Харкова. Там я познайомився, зокрема, з українськими організаторами зустрічі, передусім з Наташею Вороніною з департаменту культури Харкова, тоді ще 24-річним письменником Сергієм Жаданом та його тіткою — поетесою, перекладачкою і професоркою літератури та мовознавства Олександрою Ковальовою. А також із моєю приймаючою родиною — керамістом Петром Мосем, його дружиною Танею, донькою Уляною та її чоловіком, літературознавцем і письменником Ростиславом Мельниковим. З усіма ними мене відтоді пов’язує щира дружба.

«Інтерес до української літератури в Німеччині тоді був чимось унікальним, екзотичним», — згадувала Олександра. Як поетеса, вона невтомно працювала всі ці роки над розвитком літературних зв’язків і обмінів між нашими містами. Особливо — через переклад наших текстів українською мовою.

Я знав Олександру не лише як енергійну та обізнану посередницю між українською та німецькою літературами, яка особливо любила поезію німецького романтизму. Вона була також прямолінійною, доброзичливою та щирою людиною, якій особливо були важливі особисті стосунки. Вона не раз дивувала нас книжками, у яких двома мовами об’єднувала вірші українських і німецьких авторів. І до останнього вона не забувала надсилати своїм літературним друзям у Німеччині вітання з днем народження, Великоднем чи Новим роком.

Ще у 1997 році з’явилася збірка віршів у співавторстві з Наду Шмідт «На два голоси». У 2000 році – антологія «Два міста». Між цим вона переклала збірку віршів Вальтера Загорки та мої «Українські елегії», написані під час восьмиденного перебування в Харкові та Києві. Ця співпраця продовжується антологіями «Понад час і простір» (2006) та «Мости поезії» (представленими 27 жовтня 2011 року в «Міжнародному Домі» в Нюрнберзі авторами та музикантами з Харкова), аж до об’ємного 10-го номера літературного журналу «ХарківЛіт» (2016/17). У 2016 році вона також змогла опублікувати своє тритомне перекладацьке життєве надбання — українські переклади німецької поезії від середньовіччя до сучасності, зокрема 400-сторінковий том «Мій німецький канон».

У відповідь ми неодноразово публікували українські вірші в наших нюрнберзьких літературних журналах «Wortlaut» і «Dullnraamer» (наприклад, у №11/2016 — три вірші Олександри у її перекладі під псевдонімом Сандра Флюстерлінг). Вона писала мені про це: «…така світла радість… я знаходжу тут місце зустрічі з багатьма добрими друзями, яких давно не бачила… Тут я можу також поговорити з тими, кого вже не зустріну на землі…»

Те, що я зміг знову включити свій цикл віршів «Між літом і зимою», написаний 1998 року в Україні, перекладений Олександрою та ілюстрований чудовими дереворитами Уляни Мельникової, до своєї книги «Між дверима і дроздом» у 2024 році, дуже мене тішить. Один із віршів під назвою «Українські казки» починається так:

«У хатах панувала гірка нужда,
 яку нічим не втамувати.
 Можна було сидіти й ридати
 або стояти й кричати.
 Про бідних людей,
 про нещастя і злісних чортів
 розповідають казки України
 сумно-прекрасними реченнями.

Але казки також розповідають,
 як впоратися з чортами
 і як дивовижним чином
 нещастя обертається на добро…

Про ці рядки я постійно згадую з того часу, як Росія розпочала свою варварську війну проти України. У 2022 році Олександра писала про це, зокрема: «На жаль, ми тут у жахливих обставинах. Психічно хворий Путін має тепер лише одну мету — повне знищення України та українців. Навколо Харкова тривають важкі криваві бої, мій будинок недалеко від аеропорту…». Я опублікував у «Північнобаварських новинах» звіт про наші тривоги та багаторічну дружбу, і закликав до пожертв на ефективну підтримку через Нюрнберзьке партнерське товариство. Що ще ми могли зробити, як не побажати українським друзям якнайшвидшого завершення цього жахливого кровопролиття та доброї європейської майбутності в мирі, свободі та незалежності.

Звістка про смерть Олександри буквально через рік дуже засмутила нас. Але пам’ять про неї залишається сильною і наповнює нас великою вдячністю.