Відлетіла душа Віктора Бойка

4 жовтня 2026 року ввечері перестало битися серце Віктора Степановича Бойка – геніального українського поета, перекладача, титана харківської культури, на чиїх плечах довгі десятиліття трималися справи культурного фонду, старання з організації літмузею, музичних, літературних фестивалів, виховання сотень молодих талантів, редагування тисяч книжок, упорядкування надзвичайно важливих антологій слобожанської літератури…

Немає слів описати цю втрату. Відходять титани – Віктор Тимченко, Олександра Ковальова, тепер і Віктор Бойко…

Страшні новини для харківської письменницької громади…

Хай душа померлого спочиває з Богом у вічній радості й вічному світлі!

А ось вірші з добірки, упорядкованої Тетяною Очеретяновою – дорогою подругою, яка добрим янголом була поряд із Віктором Степановичем останні роки.

ДОБРИДЕНЬ, ЛЮДИ

Добридень, люди. Я не з високості,

а із глибин, щоб, може, стать вогнем.

Не думайте, що я до вас у гості,

стрічать не треба квітами мене.

Ні, я не можу схибити нітрохи

і просто заховатись ув імлі,

бо хтось і по мені звіряє кроки,

бо я живу востаннє на землі.

І скільки б я не проникав у атом

чи інтегралів розбивав пласти,

я знаю, люди, правду каже мати:

мені до вас належить дорости.

Бо в грудях ваших по маленькім сонцю!

Ні, це не казка про яйце-райце,

тому й тягнусь, тягнуся, наче сонях,

до вас усіх душею і лицем.

І все спішу на суд і на пораду.

Спішу на бій, і, що б там не було,

спішу між вами межі розорати,

спішу віддати вам своє тепло.

1973

* * *

Дайте рік, може, два,

скільки їх на віку.

Й на полотнах — дива,

сонце в кожнім мазку.

Взяти б скрипку мені —

й, може, літ через п’ять

засумують пісні,

що не кожна — моя.

Взяти б молот тяжкий,

я вогонь приручу,

заздро глянуть зірки

і в світанки втечуть.

Тільки де мені взять

слово, чисте, як дощ,

щоб його проказать, —

й більш не плакав ніхто.

1974

* * *

Пора зелених коників і вишень…

Ольга Тараненко

Іще далеко час цвітіння лип —

пора зелених коників і вишень

і найтепліших в світі літніх злив,

що головатих соняхів колишуть.

Ще торба — та, що скотиться колись

із горба, спочиває на узвишші,

а за село моя матуся вийшла,

аби до мене небо прихилить.

Давно-давно від тихого порога

товкуща повела мене дорога

не в хлібороби — у мандрівники.

Я — сонях, мамо, що спішить у літо,

туди, де зливи найтепліші в світі,

де сходить сонце з вашої руки.

ЗАГУБЛЕНІ СЛІДИ

На старій фотографії хата моя

зароста бур’янами, неначе квітками.

І здається: моє промовляє ім’я

на солом’яний дах мною кинутий камінь.

Ніби я з-за душі його вийняв колись

і, зітхнувши полегшено, шляхом подався

в дальні мандри — і слави здобути й хули,

а було це недавно, ще зовсім недавно…

Скільки стріти мені довелося облич!

Скільки різних очей мені в душу дивились!

Може, хтось та й почув, як нестерпно болить,

що крізь мене бур’ян проростає навиліт.

І здавалось уже, що я все зрозумів,

та хотілося шляхом подовше пожити —

поки аж персональний не виповзе змій,

адже коник іще не упав серед жита.

Битий шлях… Та хіба він когось обмине!..

Але доти іще хоч що-небудь та значить,

доки з мандрів чекають живого мене,

доки шляхом хтось скаче, хтось скаче, хтось скаче…

1982

* * *

Над сплюндрованим краєм лелека летить —

над окопом, кварталом і шляхом до храму…

І спинятись не хоче фіксована мить,

й не вмістити смартфону, на жаль, панораму.

Там дитина заплаче, там баба зітхне,

там солдат матюкнеться з нестачі терпіння,

і, можливо, кохана покличе мене

в незабутнє у наше колись Приірпіння…

Так незвично промовлю: було до війни —

між руїнами миру і між блок-постами —

вхід і вихід зі світу являють вони —

і сплюндрована днина живою постане.

В ній лелека летить до старого гнізда

лелечат спородити для білого світу —

і нехай стереже віфлеємська звізда

невмирущого птаха правічну орбіту.

Над окопом крило, над кварталом живим,

над полями, що снять не війною — врожаєм,

хоч у небі ракети й над згарищем дим…

Це неправда, що птах ні на що не зважає.

Таж в будинку зруйнованім десь його ждуть,

хочуть первістка, всупереч нелюду й звіру.

Там не гасне вікно. Там здолають біду.

Він напевно це знає. І я йому вірю.

* * *

Найдовшу ніч ми вже перебули,

тепер до дня найдовшого добути б…

Рік проминущий не переболить,

по краплі ввійде у святá і в будні

наступних літ, майбутніх поколінь

нестерпно, незабутньо, неминуче,

аби не відвикали від болінь,

думками про прийдешнє ще помучить…

До наших послуг в засвіти мости,

отож усяке матиме нагоду

з собою взяти частку темноти

найдовшим дням, звичайно, на догоду,

якої, певно ж, всім нам стане ще,

але не поспішаймо, друже-брате,

перш ніж іти за снігом чи дощем,

нам слід її найбільше увібрати.

* * *

Фіолетовий вечір… Це чорнильницю божу

хтось із янголів, мабуть, упустив нам на голови.

Я дивлюся на хмари — зрозуміти не можу:

чим наповнені — градом, чи свинцем, а чи оловом…

І про що там писалось у небесних аналах,

про живих турбувались чи займалися Летою,

фіксували наземний, а не зоряний спалах,

а чи просто до всього там було фіолетово?

Міць скрижалей сумнівна? Так папір же все стерпить…

Тільки нащо і пера, як порожня чорнильниця!..

Під артобстрілом місяць, буде зватися серпень,

тільки липень і той вже, придивіться, на милицях.

Покладатись, виходить, ризиковано, Боже,

на сумлінність безгрішних, видавалось би, янголів,

відвихнешся і бачиш, що ніхто не поможе,

в нагляданні за світом і фронтальнім, і фланговім…

А законів чи правил написати б для світу,

й виконання усіх їх не загаятись змусити,

щоб ні грішним не чути, ані Леті, ні літу,

ні живим, ні зачатим смертоносної музики…

Коли нелюдів правда лиш гібридного крою,

їм вердикти до шмиги, та скоріше диявола,

чи чорнильницю вщерть там не заповнено кров’ю,

перевір перед тим вже, як писатимеш правила.

* * *

А ніч сварила, як на зло,

не пальчиком, а вже морозом.

І цокання зубів було.

Й торкнулось до чола чоло

під крижаним Чумацьким Возом.

І врятувати не могла

ні ковдра, ні твоя молитва,

й мені шукалося тепла,

та вже не тільки від чола —

на шторі ж іній, наче лиштва.

Але торкнулися вуста

до теплих уст, вважай, гарячих —

і де взялася теплота,

і думка, що мов птах літа,

та по-воронячи не кряче.

Я ще не знав між холодів,

хоч став на шибах лід водою,

і нині, будеш, як тоді,

не по морозу, по воді,

усе такою ж молодою!..

* * *

В палаті тихо, наче у норі,

де добрий кротик знає свою справу.

Нехай ніхто не ступить на поріг —

із червнем спілкуватись маєш право.

А на душі лиш сумнів — не сльоза

й луна із казки про стару й корито.

Ти людям так нічого й не сказав.

Невже даремно вчився говорити!

А ще ж не там, де вже твоя рідня,

однак не всім туди, як до Китаю.

Допишеш вірш, як вип’єш «на коня»,

та не спіши — нехай ще дочитають.