Валерій Дяченко: “Я обирав важчий, але чесніший шлях боротьби за проблемні матеріяли” (ювілей без ювіляра)

ДЯЧЕНКО Валерій (16. 10. 1951, Борзна Чернігівської  області— 02. 10. 2021, Харків) — літературний критик, журналіст, громадський діяч. 1977–92— редактор відділу критики журналу «Прапор» (нині «Березіль»); 2001–03— кор. радіо «Свобода» у Харківській  обл. Був президентом Гуманітарно-літературної асоціації Г. Сковороди та директором видавництва «ГЛАС» (від 1993).

СПІЙМАТИ ПОСМІШКУ ВАЛЕРІЯ ДЯЧЕНКА

         При цьому імені згадується давня картинка початку 1990-х років. Кімната у комуналці письменницького будинку «Слово» в Харкові. Простора, світла, з великим столом посередині, голими вікнами й стінами. Творчий барліг  невгамовного критика і журналіста Валерія Дяченка. Він зібрав нас, молодих літературних приятелів, щоб  виголосити над великою мискою з картоплею в кожушках, яка апетитно пахла й парувала в холодному домі: «Я пригласил вас, господа, с тем, чтобы сообщить вам пренеприятнейшее известие»… За своєю звичкою ніяковість ховати за підсміюванням, звернув нашу увагу  на «хлібосольність» свого частування і побіг на спільну кухню вимикати чайник. Поставлений поряд із картоплею  чайник здався мені таким старезним, ніби з нього ще Хвильовий частував сусідів-письменників.

Валерій припрошував їсти й пити, а сам говорив. Як завжди, захоплено, майже пафосно, ніби командир солдатам перед вирішальним штурмом. Головні тези: Спілку письменників треба змінювати, її однієї замало для невідкладних українотворчих справ. Потрібно створювати, як у 20-х роках, нові об’єднання митців, започатковувати нові видання, у яких друкувати  не тільки своє, а літераторів  з діаспори, переклади світових класиків і сучасників.

На яку знакову постать з минулого краще спиратися в Харкові? Дуже швидко всі зійшлися на Григорії Сковороді. Можливо, у Валерія вже була готова  промовиста абревіатура ГЛАС – Гуманітарно-літературна асоціація Григорія Сковороди. Емблема ГЛАСУ зі словами самоепітафії  філософа «Світ ловив мене, але не спіймав» народилася пізніше. А ось нові журнали обговорювали того ж дня в будинку «Слово».

Дяченко був завідувачем відділу літературно-мистецької критики республіканського журналу «Прапор» (тепер – «Березіль») від 1976 до 1990 року.  Наукову роботу літературознавця, викладання в університеті  проміняв на  активну організацію на журнальних сторінках дискусій та полемічних обговорень. Йому хотілося лідирувати, амбіційно виводити видання, де він працював, у популярні, з великим накладом. Уже з’являлися президенти пострадянських країн, фондів і правлінь, то в ГЛАСу теж мав бути президент та кілька його віце. Під теревені й сміх погодилися, що «плуга перти й горло дерти» успішно зможе Валерій. Кожен із присутніх пообіцяв якнайшвидше принести свої вірші, прозу, рецензії – найновіше й найцікавіше. Утвердитися асоціації варто не творчими вечорами, а саме  резонансними модерними  журналами.  Українською і російською мовою, окремі випуски, а не дзеркальний дубль.

Книжковий інтернет-аукціон наших днів повідомляє: «Перші числа журналів-альманахів так і залишилися єдиними Редактор-координатор об’єднаної редакції “Чумацького шляху” і “Бурсацкого спуска” Валерій  Петрович Дяченко». Як і годиться для такого продажу, описується стан товару. Мене втішила  «потертість країв обкладинки»  –  виходить, що читали часто, бо від нерухомого стояння й припадання пилом на полиці «потертість» не утвориться.

Так, цей проєкт не мав продовження. Але 1992 року він вийшов накладом 25 тисяч.  У його створенні брали участь не тільки харківці, а письменники  17 країн. Природно, що переважали діаспоряни чи  емігранти часів перебудови. Погортаю для вас «Чумацький шлях», де мала приємність  теж надрукуватися. Рубрики  були в дусі того часу: «Політ крилатого коня» – замість короткого «Поезія»; Юрій Клен  (Освальд Бургардт) рубрика  “Зі скарбівні вкраїнського слова”, Олесь Ульяненко “Покладання квітів” (рубрика “Неоавангардистські візії”). Когось притягували провокативні  “Сексотексти”  або  актуальні “Сцени для сцени”, «Із історії совків» і «Драми ідей – драми людей». Можна було прочитати Василя Стуса “До президії Спілки письменників України”,  Юрія  Шевельова “Українська мова в першій половині двадцятого століття” , Григорія Костюка “Зустрічі і прощання” (про Харків 1920-х), а ще переклади з Томаса Еліота “Книга ділових котів”. І ще багато різного.

У рік свого виходу (1992)  альманахи помандрували до Києва на всеукраїнський фестиваль-конкурс гумору й сатири. Утрьох (Валерій Дяченко, поет Володимир Верховень та я) ми активно продавали й рекламували нові видання. Тож про інтерес до альманахів розповідаю не за чутками. Проходив на фестивалі й журналістсько-письменницький конкурс. «Чумацький шлях» і «Бурсацкий спуск»  стали лауреатами аж у чотирьох номінаціях: «Найвеселіші серед негумористичних видань», «За органічну єдність змісту й форми та жанрову своєрідність», «За краще художньо-поліграфічне оформлення», «За кращий сатиричний малюнок».  Того ж року на І Всесвітньому форумі українців в Києві їх придбали гості з 15 країн світу. За кілька місяців весь наклад розійшовся.

Наступні 30 років принесли ще понад 100 різноманітних видань під егідою ГЛАСу. Зокрема, це книжки Гната Хоткевича про Тараса Шевченка і Григорія  Сковороду, науково-популярний збірник для родинного читання “Щедрик”, дослідження медика і очільника Харківського кобзарського цеху Костя Черемського про кобзарство.

Із втіленого ГЛАСом  і продовженого тривалий час – співпраця з німецькими письменниками із міста-побратима Харкова Нюрнберга.

Від поїздок-обмінів початку 90-х і до передкарантинної презентації у нашому місті нової книжки філософа Райнгарда Кнодта «Біль» та приїзду  на літературну резиденцію прозаїка Міхаеля Целлера. Міхаель був першим іноземцем-літрезидентом, який місяць жив у Харкові й працював над книжкою есеїв. Німецькою мовою вона вийшла майже одночасно з українським перекладом Олександри Ковальової «Каштани Харкова» М.Целлера. Влітку 2021 року про новинку говорили  вузьким колом у письменницькому клубі. Ось тоді бачила Валерія Дяченка востаннє.

2 жовтня того ж року, незадовго до власного ювілею, він раптово помер.

Хоча тривав карантин, у парламентських кулуарах тієї осені розгорнули виставку як частину останнього  масштабного проєкту  Валерія Дяченка-редактора.  Ті, хто бував у ті дні в приміщенні Верховної Ради України, могли  побачити фотоколажі й книжкові розвороти до видання «Фронтовий Кобзар» авторства воїна-добровольця Сергія Пущенка.  Художник-харківець від весни 2015 року тривалий час перебував у зоні проведення бойових дій, писав портрети воїнів, згодом став активним волонтером.

800 сторінок поєднали нинішню реальність і рядки Тараса Шевченка. Книга вийшла у харківському видавництві “Майдан”. Видання підготовлене у співпраці з Інститутом літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Сприяв цій роботі Валерій Дяченко.

У ніч на 2 березня 2022 року в бою з російською диверсійною групою під Васильковом на Київщині графік і живописець, волонтер і доброволець Сергій Пущенко загинув.

Це до запитань «А що зараз може робити ГЛАС?»

Валерій любив розсипати, за його ж визначенням,  «палахкотющо-спонтанні думки», тобто експромти друзям і колегам. Дещо процитую:

«Сентенції-придибенції із саду Сковороди (сковородинівцю, професору Леоніду Ушкалову).

 …Віз український жде всесвітніх віз./А що йому? Тисячоліття їде,

І хто на нього тільки не заліз!/Таке штовхання націй — дітись ніде!”                                                                      

Із одкровень Дяченка-журналіста: «Я народився в рік Зайця, тож розумію, що й самому слід боротися зі своєю “заячою полохливістю”. У якому ж частоколі обмежень – чиношанувальних, параграфних, перестрахувальних, совкових і навіть стукацьких – живе типовий харківський журналіст!.. Я обирав важчий, але чесніший шлях боротьби за проблемні матеріяли… Сплав слова й дії, такому поєднанню я навчився від свого батька Петра Дяченка з лісової Чернігівщини…

За часів Союзу висловлювався сумнiв у доцiльностi побудови пам’ятника Г. Сковородi в Харковi, адже, мовляв, є прекрасний музей у Сковородинiвцi. Проте великий мислитель i поет потрiбен i харкiв’янам, бо ж Харкову вiн вiддав чимало творчої енергiї».

Довгенько пролежав кам’яний філософ на подвір’ї літмузею, доки знайшли йому усамітнене тихе місце під монастирськими стінами. Там неподалік був колегіум, де викладав філософ.

Про долю Сковородинівки (місце останніх років життя філософа) –  рядком новин. «Унаслідок прямого влучання російської ракети у ніч проти 7 травня знищено Національний музей Григорія Сковороди». Дивовижно, але біла скульптура Сковороди, яка ніби зустрічала відвідувачів експозиції, уціліла.

Рядки Валерія Дяченка, написані значно раніше другові на ювілей сприймаються тепер посвятою Григорію Сковороді.

«Напосілася тривога:/— Людоньки! Нема ж дороги!/Зорі, зорі звідусіль,/Сипле срібна, срібна сіль…/Десь там Харків, Балаклія!/

Ми в дорозі — серце грієм…/ Волопас прискалив око:/— Он твій Віз, туди й труси,/Та вдягни мою кирею!/Перегодом оддаси…/Розігнавсь, приноровився…/Брязь! На Салтівку прибився».

Цю частину Харкова  охрестили у мирні часи “спальним мiшком”. У дні війни її нещадно обстрілюють. Саме на Салтівці 6 липня прицільно знищено агресором приміщення наукової бібліотеки, музей історії університету, редакція газети «Учитель», зала засідань, декілька навчальних аудиторій українського мовно-літературного факультету Харківського національного педагогічного  університету ім.Г.С.Сковороди. Пам’ятник філософу опинився під завалами, але врятований. Над скульптурою  склалися плити стіни з афоризмом Сковороди: «Ми сотворим світ получший, созиждем день веселейший».

Із  тексту Валерія Дяченка:

«…А у небі — срібний човен, /І у ставі — срібний човен./Спить, втомився неборак…/Аз кишені – повні жмені…/Зорі, зорі із кишені!

Сипле, сипле мак,/Сипле срібний мак..»

На знімку 2003 року літмузейні завсідники: доктор фізматнаук наук, ініціатор багатьох патріотичних ініціатив Петро Черемський, Валерій Дяченко, директор центру Леся Курбаса при театрі «Березіль» Анатолій Стародуб, поет і заступник директора Літмузею Анатолій Перерва. Стоять майже поряд із музеєм, на розі вулиць, біля улюбленої їхньої кав’ярні, де наливали не тільки каву.

Ірина Мироненко

Уперше надруковано:  «Буковинський журнал» № 3-4 2022 р. як післямова до статей В.Дяченка про Г.Сковороду