Спогади про Олександру Ковальову перекладачок і поетес Ольги Тільної та Олени О’Лір

Триває підготовка книжки спогадів про літераторку і дослідницю німецької поезії, перекладачку і викладачку-германістку Олександру Ковальову. Тож читайте чергові сторінки.

«До болю коротка дорога до щастя»

(спогади про Олександру Ковальову)

Ольга Тільна

Нас змалечку вчили, що людина народжується для того, щоб бути щасливою, і все життя ми, так чи інак, шукаємо свого щастя, й лише пізніше, коли помудрішаємо, починаємо розуміти, що те омріяне й обіцяне з дитинства щастя аж ніяк не є константою, воно складається з коротких дорогоцінних митей, душевного тепла, незатьмареної радості, замилування світом, насолоди власним буттям. Коли читаєш вірші та прозу О. Ковальової, переконуєшся, що вона вміла знаходити миті щастя в спогляданні природи, читанні книжок, співанні пісень, виконанні буденних сільських обов’язків, до яких призвичаїлася ще з суворих дитячих років повоєнного лихоліття. У її творах краплинки щастя виблискують дорогоцінними перлинками, манять зануритись у таємничо прекрасний, а часом і тужно-сумний, світ ліричної героїні.

Я познайомилася з Олександрою Прокопівною восени 1996-го, коли вступила до Харківського державного університету імені Григорія Сковороди студіювати англійську й українську філологію. Олександра Прокопівна викладала в паралельній групі, студенти якої вивчали німецьку. Вона, можливо, й не звернула б на мене уваги, якби не наше спілкування на семінарі молодих літераторів, який щорічно проводило Харківське обласне відділення Національної спілки письменників України. Олександра Прокопівна була там опоненткою і відразу ж завоювала моє серце своїм лагідним голосом, доброзичливим тоном, обережними зауваженнями, в яких звучала не так критика невмілих поетичних спроб, як утіха з того, що хтось іще намагається сказати щось «нове та свіже» про світ і почуття, мільйон разів описані митцями.

Ця невеличка, тиха, майже завжди спокійна жінка, здається, ніколи не підвищувала голосу, була виваженою і поблажливою в оцінках інших людей, особливо, коли йшлося про літературну творчість. А от до політиків, різного штибу громадських діячів і ватажків Олександра Ковальова ставилася суворо, часто буваючи нетерпимою і нещадною, відкрито тавруючи ницість, шахрайство, облудність і будь-які прояви неправди чи несправедливості. Вона не шукала прихильності можновладців, не просила грошей на видання власних книг (а видавати їй було що), не рекламувала себе та свою поетичну, прозову, перекладацьку працю. Такі речі були нижчими за її людську гідність, тому й залишалась О. Ковальова тривалий час мало кому відомою.

У Харкові її знали, шанували, іноді навіть боялись, адже Олександра,  на долю якої перепало чимало кривд і  цькувань, могла назвати речі своїми іменами, змушуючи деяких відомих осіб червоніти. Вона ніколи не рвалася на трибуну, не викрикувала гасел, не закликала до боротьби (можливо, через те, що дуже добре вже знала, якою буває ціна за такі вчинки, а можливо, просто це суперечило її тихій, заглибленій у самоспоглядання  душі), зате відверто називала графоманами та нездарами всіх, хто саме таким і був. У цьому Олександра Прокопівна схожа на мою маму, котра, з дитинства читаючи, тонко відчуваючи художнє слово, все життя пропрацювала на заводі та не боялася геть нікого й завжди вільно висловлювала власні думки, бо втрачати, як вона каже, їй абсолютно нічого.

А ще Олександра Прокопівна завжди дивувала мене своєю людяністю та бажанням допомогти усім навколо. Вона щедро ділилася своєю освіченістю, обдаровуючи спраглу успіхів молодь перлами класичної мудрості, лагідно наставляла на шлях працелюбства та самовдосконалення нетерплячих і часто занадто самовпевнених учасників літературних семінарів і конкурсів, ретельно аналізуючи кожен текст, відшуковуючи потрібні слова та поради, прагнучи підбадьорити, а не вразити. Ця обережність у висловлюваннях і доброзичливість іноді контрастували з наставницькими методами інших досвідчених письменників і не могли не подобатися молоді.

Студенти любили Олександру Прокопівну, котра заохочувала їх до перекладацької діяльності, до участі в літературних конкурсах і семінарах, завжди підтримувала, влаштовувала зустрічі з іншими перекладачами та сучасними поетами Слобожанщини. Пам’ятаю, я кілька разів приходила на її заняття, щоб почитати свої переклади то англійських поетів-романтиків, то Спенсера та Шекспіра. А потім ми разом упродовж кількох років вели секцію перекладацької майстерності на обласних літературних семінарах.

Працювати з О. Ковальовою було приємно та легко. Вона не тиснула авторитетом, не нав’язувала власного бачення, завжди залишаючи простір для думок інших людей, для пропозицій, альтернативних точок зору. Коли ми з нею готували тримовну (українською, англійською і німецькою) книгу поезій «Ходім туди, де спить трава» (Харків: Віровець А. П.: «Апостроф», 2011), Олександра Прокопівна, розуміючи мою перекладацьку недосвідченість, запропонувала мені самій обрати з її та з мого поетичного доробку  вірші, які я «захочу» (зможу) перекласти. Умов вона практично ніяких не висувала, а ті, що висловлювала, завжди були обґрунтованими та доречними.

Не знаю, чим я заслужила цю особливу прихильність Олександри Прокопівни, котра зголосилася написати вступне слово до моєї першої книги «Передмова» (Харків: Крок, 2001), заохочувала до літературних перекладів і прозової творчості, рецензувала мою збірку «На житті настояні слова» (Харків: Майдан, 2018) й аж до останніх тижнів надсилала свої твори та запитувала, що я думаю про її «графоманство», але я неймовірно вдячна за цю розкіш духовної близькості з високоосвіченою, потужно обдарованою інтелектуалкою, поетесою, перекладачкою, авторкою оповідань і повістей, непересічною особистістю та людиною, просте перебування поряд із якою збагачувало, надихало, наснажувало на творчу працю. Ми могли не бачитися місяцями, передзвонюватися лише по кілька разів на рік, але якимось незбагненним чином відчували душевний стан і думки одна одної, розуміючи висловлене й не висловлене у листах, віршах, прозі без зайвих пояснень. Я захоплююсь Олександрою Ковальовою, – людиною і письменницею, – особливо тим, як вона вміла дистанціюватися від ницості та бруду, без яких не обходиться жодне людське життя, як перетворювала кривди й образи на високохудожні багаті на метафорику образи, як знаходила втіху й надію у довколишній природі, як майстерно передавала глибинну спорідненість і взаємозалежність нашого внутрішнього світу з усім, що нас оточує.

Олександра Ковальова могла б іще пожити, написати чимало прекрасних поезій і оповідань, можливо, навіть устигла б закінчити роман, задум якого плекала в останні роки, та задавнені хвороби, багаторічне нервове виснаження й життя в постійно обстрілюваному росіянами Харкові завчасно забрали її від нас. Світла пам’ять світлій людині!

*  **

Олександрі Ковальовій

Бувають люди, як дороговкази,

як струмені цілющої води…

Їх розумієш з однієї фрази,

їх радувати повсякчас кортить.

Таких людей зустрінеш небагато,

На них в житті не кожному щастить…

І в Господа я хочу попрохати

для них любові нескінченну мить.

Щоб ті, чиї слова такі цілющі,

чиї поради нам торують шлях,

не почувались наче мертві душі

або як сніг торішній у полях.

Дай боже їм, таким для нас потрібним,

в любові пробувати повсякчас,

тій самій, що колись її коріння

вони дбайливо засівали в нас.

12. 04. 2019

Ольга Тільна

Щире золото таланту, чисте світло людяности

(Спогад про Олександру Ковальову)

Є люди, які осявають наше життя і чиє світло залишається з нами і після їхнього відходу за вічну межу. Зустріти таку людину — Божий дар. І я, з сумом усвідомлюючи, що немає вже на цій землі дорогої Олександри Прокопівни, водночас відчуваю глибоку вдячність за те, що вона була в моєму житті саме такою людиною, щедро ділячись зі мною чистим світлом своєї доброти і людяности та щирим золотом таланту.

Ось, переглядаю наше електронне листування — і знаходжу її вітання з котримсь моїм днем народження (що припадає на ранню весну), а починається воно словами:

Дорога, світло-золота Оленко!

Сьогодні щедро сяє сонце, усі його обіцянки збудуться!

Воно обіцяє багато, отже, й збудеться багато чого.

Для кожного і для всієї України!

Тут уся Олександра Прокопівна — з її безмежною зичливістю до друзів і постійною фоновою думкою про всю Україну. Її світла і справді вистачало на всіх, хто має українське серце, і не буде перебільшенням назвати її однією з тих великих душ, які незримо плекають і просвітлюють ауру усієї нації.

Пам’ятаю, що заочне наше знайомство відбулося завдяки світлої пам’яти Ігореві Качуровському, неокласикові нашого часу, який зустрічався з пані Олександрою в Харкові 1994, якщо не помиляюся, року, листувався з нею і доручав мені надсилати їй свої книги, видані в Києві. А от «наживо» познайомилися ми з нею в листопаді 2008 року в харківській книгарні «Є» на Сумській, коли я разом із колегами з видавництва «Астролябія» приїхала до Харкова на захід, присвячений нашому проєкту видання творів Дж. Р. Р. Толкіна українською. Олександра Прокопівна завітала на подію в товаристві двох своїх студенток і відразу огорнула мене теплом. Пам’ятаю її мініатюрну, ніби пташину, постать, живі очі, що світилися лагідністю та інтелектуальною енергією. Згодом я бачилася з нею принаймні на одній зустрічі харківського читацько-поетично-пісенного клубу «Апостроф», який діяв (і навіть зараз, під час війни, діє, хоча й онлайн) під орудою поетеси, художниці та дизайнерки Лариси Вировець, а ще на феєричному концерті Люцини Хворост у Харківському планетарії (2015). І Лариса, і Люцина — мої творчі посестри, і обидві вони при кожній нагоді ділилися зі мною новинами про пані Олександру.

Вдячно бережу видання творів Олександри Прокопівни, які вона мені надсилала в подарунок, а також файли з текстами, які ще тільки готувалися стати книжками. Спершу я відкрила для себе її поезію — дуже оригінальну, емоційно й інтелектуально дозрілу і водночас дитинно-щиру, міцно вкорінену в рідну землю, живлену її соками. Першою поетичною книгою пані Олександри, яка оселилась у моїй бібліотеці, стала її «Осіння проща», видана 2006 року. За чудесним збігом, того ж року вийшла й моя збірка «Прочанські пісні», тож і мотив земного життя як прощі нас єднає…

Далі мене захопили її поетичні переклади, знайомство з якими розпочалося з відповідного розділу «Осінньої прощі» та антології «Блакить» (2014), до якої увійшла вибрана поезія її улюблених німецьких романтиків, — я написала рецензію на цю прекрасну перекладацьку роботу —«Німецька блакить перекладацької палітри» («Літературна Україна», 2014, 18 вересня), де зафіксоване свіже враження від цих романтичних перлин:

Поринаючи в читання «Блакиті», відчуваєш раптове сповільнення свого внутрішнього ритму. Ці вірші, написані задовго до того, як світ обплутали телефонні дроти (не кажучи вже про стільниковий зв’язок та Інтернет), вчать не поспішати, не метушитись, а натомість прислухатись до себе, до голосу свого серця і до того серця, що б’ється поруч — чи далеко. І не соромитися сліз і нападів меланхолії. Адже й у природі не завжди світить сонечко.

А наступного року пані Олександра надіслала мені збірку своїх поетичних перекладів з німецьких експресіоністів (покоління Першої світової війни) «Демони міст», яка вражаюче резонувала — і далі резонує — з нашим воєнним часом. У відповідь я писала їй:

Дякую за Ваших експресіоністів! Психологи кажуть, що жодну проблему не можна замовчувати — треба її «виговорити». Тож і нам, з усіма нашими нинішніми лихами, гостро потрібна така поезія, яка виповідає весь жах і бруд війни, всю огидність убивства, весь похмурий маєстат умирання…

З того, що вразило мене найбільше, — сонет Пауля Цеха про трагедію біженства «Чужі краї, що я їх в ті часи відвідав…», Umbravitae Ґеорґа Гайма, його ж «Війна 1 (Дух війни)» — приголомшлива персоніфікація! — також елегійна «Дивна весна» Ґеорґа Тракля з її поетизацією смерти.

Водночас я осягала прозу Олександри Прокопівни, інтелектуальну, глибоку, дуже органічну і «живу» за стилем та палітрою образів, — і кожна її повість ставала для мене відкриттям. І, хоча авторка з властивою їй скромністю застерігала (в електронному листі від 24 травня 2014 року, до якого долучила свою повість «Діяння апостолів», підписану псевдонімом «Олеся Шепітько»):

Проза для мене — чужий город, куди я час від часу забігаю в шкоду і де я дуже невпевнена в своїх силах… —

однак я впевнено назву її одним із найкращих сучасних українських прозаїків. Зокрема, завдячую години справжнього читацького щастя її дилогії «Маска» і «Мандариновий гай» (опублікованій 2018 року в «Березолі», № 7–9, під назвою «Клаптик зігрітої сонцем землі»). У моєму листі подяки були й такі слова:

Упізнаю Ваш стиль: багатоплановий, із зіставленням різнонаціональних культур (оселити каталонського анархіста Ігнасіо на українському хуторі — це хід, гідний Майка Йогансена!), з рентгенівським просвічуванням глибин душі людської, з напівзабутими спогадами дитинства, які виявляють приховане духове осердя героя, з одухотвореними, олюдненими краєвидами, з влучними філософськими підсумками, як-от: «…Насправді мить і вічність — то дві сторони однієї й тієї самої медалі. А саму медаль вручає вища сила…».

Мене вразило влучне зіставлення в цих повістях України і Каталонії, чию гідність теж принижувано і потоптувано нещадною «старшобратньою» стопою. А ще їх єднає духовість, що сягає глибин праміту, — відбита у мові, народній казці, поезії…

Вразило й нещадне та справедливе картання наших внутрішніх хиб:

…недоформована українська самоідентичність з кугутською патологічно захланною верхівкою. З такою елітою нічого, крім ганьби, країна не має і не може мати. Це стагнація…

Раз у раз зринала в нашому листуванні тема Ігоря Качуровського, видань його творів, над якими випало працювати мені як редакторці та упорядниці. А 2013 року, коли завершився його довгий і плідний життєвий шлях, — тема перепоховання його праху в рідних Крутах, згідно з поетовим заповітом.

А коли вдова Ігоря Васильовича Лідія Крюкова-Качуровська, щоб ушанувати пам’ять чоловіка і наблизити його творчий доробок до німецькомовного читача, переклала німецькою його роман «Шлях невідомого» (DerWegeinesUnbekannten), Олександра Прокопівна написала на цей переклад розгорнуту рецензію «На шляхах слова» («Всесвіт», 2019, № 3–4).

Коли ж почалося повномасштабне російське вторгнення, наше листування перейшло у фазу коротких вісточок у вайбері, і мені було боляче дізнаватися про погіршення здоров’я пані Олександри, яка лишалася в нещадно обстрілюваному Харкові, про майже повну втрату зору… І ось 24 вересня 2024 року світоч її життя догорів… А світло її чуйної творчої душі — у моїй пам’яті і в моєму серці назавжди.

  Олена О’Лір