Опубліковано | 2 Вересня, 2014 | Прокоментуй!
Тендітна, сором’язлива, доглибно жінотна − такою постала переді мною Олена О’Лір, коли я побачила її вперше. Трохи схожа на театрального П’єро − навіть у щирій усмішці її, у вигині вуст прочитуєш щось мимовільно сумовите; коли ж вона береться читати вірші, її негучний голос заворожує своєю мінорною мелодійністю. Що ж до самих віршів − у них і стрункість антики, і релігійний екстаз середньовіччя, і навіть несміливі любовні зізнання, висловлені без зайвої екзальтації – знову ж таки на неокласичний манір. Але це та м’якість, за якою криється хоробрість, незламна принциповість і чистота. Так у м’яких шкіряних піхвах ховається сутої сталі кинджал – кинджал, якого виймають украй неохоче, тільки в крайніх випадках, коли того вимагає справедливість і честь, коли не можна інакше.
Поетці й перекладачці, літературознавцю і критикові, учениці уславленого Ігоря Качуровського, ірландофілці й меломанці, шанувальниці старовинної музики й ретро-кіно Олені Бросаліній органічно пасує милозвучний псевдонім О’Лір. Олена є авторкою двох збірок віршів («Моя рука на узголів’ї» (1998) та «Прочанські пісні» (2006)), перекладачкою багатьох текстів культового для молоді Р. Толкіна; нарешті, саме вона була першою, хто дав український голос англосаксонському епосу «Беовульф». Читати далі