ЗАПІЗНІЛИЙ ТРЕНОС
Остання прижиттєва книга Степана Сапеляка «Незів’яле листя» (Харків, 2011), за задумом самого автора, вступає в діалог із першою його збіркою «День молодого листя» (Брюссель, 1980). Вона, як здається, і визначила його життєвий і творчий шлях. Що ж, книги, як відомо, вміють творити долі людські. Адже процес цей взаємозалежний і обопільний. Написане долею і нескореною душею обертається до людей ідеалами, переконаннями, духом боротьби. У передмові Степан Сапеляк відзначає, хай і патосно, але щиро: «Бо ж життя своє порятувати може той, хто віддасть його за інших». Звісно, що висловлене більше ідеал, ніж реальність. Однак навіть задекларована готовність до жертовності в нашому зматеріалізованому світі викликає повагу.
Всевладність слова не завжди відчутна і помітна, але слово ніколи не минає намарне, адже призначення його — трансцендентне, наділене місією Божої всевладності і визначальності. Тож не минулося воно і для поета… Прочитане у свій час прискіпливим оком державного служки, для якого воно вибухнуло відчуттям непокори і непідвладності, привело у дію каральну машину. «Затріпочуть мій крик на осонні колимськім». «Та певен був я — не пропаду. Бо ясніла у високім небі наді мною — зоря моєї віри. Віри, що відсвічувала мені подвір’ям, вітцівським садом, материнською любов’ю…» — писав у передмові автор. Не розминувся поет на життєвому шляху зі святоєвангельською Істиною, йшов по життю, щоб осягнути довершеність Божого Слова і недосяжну мудрість Нагірної Проповіді, яка цінувалася поетом найвище і супроводжувала його до дня останнього. Змалечку він прийняв Віру, з вірою прийшло Слово, оте, яке було в Бога і яке Було Бог, а вже воно повело його у світ широкий.
У всі часи, у всі віки людина мала і має право вибору. Світ так облаштований, що від людини залежить — на яку стезю стати. Звісно, що і робить його людина не наосліп, бо керується безліччю факторів, серед яких віра в Бога, шанобливість до свого народу, почуття ідеалу за моральною та національною ознакою, обов’язку стають визначальними.
Степан Сапеляк при суспільній несвободі сімдесятих минулого століття також мав свободу вибору. Але не схотів бути «тінню у затінку іуд». Він обрав Слово — чесне і відповідальне, батьківське, родове — за його висловом. Він зробив свій вибір і пройшов життєвий шлях із глибокою вірою у слово, його незнищенність. «Слово моє у жалобі». І ніколи поет не жалкував, що так склалася доля. Вона була до нього незрідка жорстокою — він звідав переслідування і осуд системи, зазнав фізичних і моральних тортур: «В загоні я. // Всі судини у ранах», і в той же час йому випала щаслива мить творення, високого покликання до оволодіння словом і мислю. З плином часу він звідав радість батьківського осягнення продовження роду. У дітях він знайшов прихисток і відраду, заспокоєння і зцілення від болів, що не полишали, як ото у Слові Йова: «Нема мені миру, нема спокою, нема відради: прийшло на мене саме нещастя». А ще була незмірна радість від постання своєї держави, усвідомлення народом своєї окремішності на початку 90-х ХХ століття. Поетові випала висока місія першому підняти національний прапор на Харківщині, безоглядно кинутися у вир перебудовчих процесів, суть яких із першого дня для Степана Сапеляка була ясною і зрозумілою — боротися варто лиш задля постання своєї, української держави, а не міфічних трансформацій «імперії зла», де він, як і весь український народ, звідали жахіть тоталітаризму. «Крізь марево смерть прозиралась // В моєму оці від наруг. // І було чути — кари, кари, // Хтось проклинав мене в миру». А ще він подеколи згадував, як його колись зустріла Слобожанська земля словами одного з чекістських начальників: «Слушай, сволочь! Мы легко могли тебя убить… И не надо врать, что ты позвонил Сахарову. Из товарного вагона ты никому и ничего не мог сообщить». Я часто згадував його розповіді з табірнозасланського минулого, бо таки важко входив диссидент і поет у харківське життя. «Я кликав… А кого? Відлуння йде нізвідки. // Я плачу… А сльозу — неначе хто урік». Але крок за кроком він звойовував опір, несприйняття, навіть ворожість…
Суєтність і незначне відійшли в минуле, залишалися розмисли, осягання мудрості буття, споглядання гріхопадіння і псевдокаяття лукавих, лицарства духу і ницості вчинків тих, хто клявся на Святому Письмі творити добро, а ще пошук відповідей на вічні питання і захоплення літературою рідного народу, талантом його письменників і розпач від нерідкого поневаження їх. Але ж хіба не відають, що творять, незрячі: чи то в мороці ночі, чи то при світлі дня? Степан Сапеляк вірив у прозріння людей, повернення їх до своїх святинь і традицій, адже інакше — шлях у нікуди. Для нього слово було не тільки одухотворенною волею Божою, а й наріжним камінчиком людського духу, з якого все вибудовується і все починається. Звідси і високе розуміння слова, його вага і неперебутність сказаного. «Я не письменник чужих різних «ізмів». Я — романтик і письменник української духовної традиції». Це було зовсім не самовихваляння і фанаберство, а розуміння покликання письменницького слова. Адже поневага до слова, на думку поета, наповненість його олжею й ненавистю спричинені насамперед безрідністю, ураженістю національною амнезією. Саме вони дають поштовх до звиродніння, деградації, втрати моральних орієнтирів й суспільної апатії.
Смуток і елегійність відчуваються з перших рядків книги, але продиктовані вони радше не передчуттями, а станом душі, яка ятріла болями і негараздами суспільними. Та, мабуть, уже смерть відміряла вік і закрила список добрих діянь і звершень і наклала свій відбиток на думки. Із християнською смиренністю Степан Сапеляк ставився до явища смерті загалом і можливості своєї зокрема. Для нього важило більше — хто ти, чи відбувся як людина, громадянин, син рідної землі. Мабуть, останнє звучить високопарно, але правдиво. Він прожив життя не оборудками, хитрощами і спритністю. Жив як поет, резигнував буденні клопоти, перебував у роздумах, тамуючи душевну спрагу в спілкуванні з людьми і книгами. Мало хто й відає, що був він справжнім книгоманом. Слово стало титлом його родовим…
Мотиви табірної неприкаяності в однаковій мірі притаманні багатьом поетам: із тих, хто звідав несвободи і осудовиська у радянських в’язницях. Є вони і у Василя Борового, і в Івана Гнатюка, і в Ігоря Калинця… Звільнитися від минулого не вдалося і Степанові Сапеляку. Гіркий чар отого душевного сум’яття і безвиході виривається назовні то словом, то думкою, то інтонацією. «За шляхом шлях. // Голівонька в неволі». Минув час і: «Вернув я дому. Дім не чує. // По праву руч — іще Серет. // А от ліворуч хтось лічбує // І заговорює мій хрест…»
Для поетичної манери Степана Сапеляка почасти характерне намагання народити у слові зміст, замість очікування народження змісту словом. Він виграє словом, уловлюючи в камертоні його звучання багатошарову змістовність, яка шліфувалась і змінювалась упродовж багатьох віків. Метод складний і дуже ризикований, він загрожує авторові наразитись на непрозорість, неясність і глевкість думки. Адже багатозначність може справляти дивні колізії. З іншого боку — усе залежить від майстерності володіння словом, від глибини його розуміння. «Не руште мій глагол. Ту сажу із сльозою. // І камінь на душі. І слово, і слівце».
Його стиль, лексичний ряд не сплутаєш ні з чиїм іншим. «Я пишу так, як пишеться! — не раз казав він. — А інше, то не моє». Він був упізнаваний у всьому — житті, творчості, опришківській зовнішності. Намагався тримати себе в руках, та коли стикався з відвертою неправдою, поневагою народу і себе — кидався берега, стриматись не міг.
В останні роки його життя відчувалася робота над переоцінкою зробленого, пошук нових форм, вироблення іншого погляду на творчість. Степан Сапеляк багато і досить плідно працював у публіцистиці — остання його публікація перед смертю — відгук на книгу Наталки Поклад у «Літературній Україні». Він зробив ряд передач на обласному радіо — змістовних і емоційних, з розповідями про письменників Розстріляного відродження. Він був у пошуку, намагаючись уникнути самоповторів, пробував себе у прозі, літературно-критичному жанрі, есеїстиці. Вів велику громадську роботу — поєднував митців різних творчих цехів Харкова. Звичним було його бачити в майстернях художників, на театральних репетиціях, презентаціях. Він тягнувся до людей, і люди горнулися до нього, відчуваючи його небайдужість, щирість і зацікавленість у спілкуванні. І були це люди різні, які без нього між собою ніколи б не знайшли нічого спільного, і тільки кордоцентризм Степана Сапеляка, його «філософія серця» змогли їх поєднати і зробити толерантними до того, що ще вчора видавалося неможливим і неприйнятним. На жаль, сьогодні ми втратили цей зв’язок із творчими людьми міста, щезла об’єднавча постать…
Пророчо писав поет: «Урвався час. І кров’ю лопнув шрам.// Все відійшло…» За роки свого арештанства поетові не раз доводилося бувати «у смерті в гостях», тож і нічого дивного нема, що саме він передбачав: «І де ота межа між мною і не мною, // Де лінія ота…» І тут же: «Лиш чую — тогобіч чиясь сумує тінь». Але Степан Сапеляк не готувався до смерті, він готувався до життя, наперід знаючи, що стезя його нелегка і не пелюстками вона всипана. Він важко пробивався крізь німоту невизнання і відчуженості в Харкові. «Де я стою прямцем, кривойдучи угору». Подеколи готовий був огризатися навсебіч, тримати кругову оборону, але вистояв, не відгорнув від себе нікого, а лише прихилив. Він був особистістю, і з ним мусили були рахуватися. Він гидував пігмеями духу, дратувався від укусів «блощиць», які ні й ні, а намагалися вкусити дошкульніше, принизити, не в змозі повірити, що він справжній, а не такий, як вони. Не легко велося йому у світі «неправдивої віри // і неправдивої пам’яті». Коли душа поетова виплакує: «вже забуто // останній день // дня прийдешнього // предка його забуто // темряву», то чомусь впевнюєшся, що попереду не день сьомий («непаложений», розділ восьмий «Житія»), а тихе і світле воскресіння душі і духу, зачин для творення. Перейшовши табірне ув’язнення, де поет «жнивував на Колимі» і яке було не чим іншим, як «світанням небуття», поет додає снаги, і хоч ще «слово його в жалобі», він уже звертається до Батьківщини: «Батьківщино моя //… //Закипіти // У лоні твоєму // Строфою // Свободи».
Жити з гріхом у стократ незмірно важче, ніж із покаянням. Але останнє не всім дається. І невідь чого — адже благодать розпростирається на всіх. Та не благодаті і покаяння вони шукають, а багнуть знову бути при «параді» й «ув спідницях лавреатських шлюх». Так він говорив і так писав. Для нього характерними були оригінальність думки, її несподіваність, глибокість і виношеність, а ще він був добрим оповідником, довірливим співрозмовником… Він знався з безліччю людей, дуже часто коло його знайомств викликало подивування. І з цього можна зробити висновок, що йому були цікаві люди. Чи то він тамував голод на спілкування, що його виніс із табірної молодості, чи то такою великою була притягальна сила його особистості. Доводиться лише гадати.
Найстрашніше, що коїлося вже не раз і є днесь: «У смерті за плечем… // Мовчить Вітчизна вогниками вікон». Приспаній і приколисаній солодкоголосими Сиренами гріхов’я, безтямності і безріддя, втратою пам’яті і забуттям роду, їй нічого не залишається, як порожніми очицями спостерігати за глумом і наругою. У задурених головах ще й не заноситься на світання прозрінням. Честь, совість, інстинкт збереження роду — усе спить. І де той набат, що прожене сонний одур, покличе і поведе у праведному гніві до очищення і відродження. Чекав і прискорював поет, як міг, та тільки багато хто не чув і не почув. «Час совісті при світлі дня» ще не настає і коли настане, залежить вже від нас.
Поети не вмирають, вони, можливо, лише перестають писати, та залишають свої твори прийдешньому, очікуючи суду історії, читача вибагливого і проникливого, який зронить у свою душу думку і мрію поетову. «Часу нема. Життя моє не поле…» Слово Степана Сапеляка не стільки віще, скільки напружено-емоційне, надривне, зболене, всеохопне у своєму намаганні увібгати в собі минулість і сучасність, історію і день сьогоднішній. Світ образів жив у його душі, вихлюпувався назовні то віршем, то есеєм, то сильветкою. І гірко буде, коли справдиться його сумне: «і не сплаче за мною ніхто // і не стужить си, і забудуть мене».
«Сумнотище моє… Зажуренько моє…» — вишіптує, вихриплює, скликує, зойкує зболена поетова душа. «Слово моє в жалобі» — не втомлюється наголошувати поет… Який то світ безмежний, сповнений хаосу і гармонії, мудрості і безтямності, жорстокості і водночас благостині. Здається, все од людей: і пристрасть днів, і гріховність помислів, і тільки милосердя привнесене у світ Господнім Словом і Його молитвою, даними людині для спасіння і во ім’я спасіння. Поза ним безлад і свавілля знеособленої і бездушної стихії. Все так і було б, якби дух людський, як уособлення Духу Божого, не прагнув і не сягав горніх висот. Тож Степан Сапеляк у малому шукав посутнього, у традиції і звичаях — ґрунт для зростання, тримаючи в душі своїй часточку святоєвангельського світла. Для зростання дійсно потрібен ґрунт — святиня, ідеал, обов’язок, історична пам’ять… Він його знаходив і у вічній мерзлоті своєї табірно-засланської юності, і в рідних Карпатах, і в милому душі Тернопіллі, і у величній, хоч і трагічній історії свого народу. Умів із кожної поїздки привозити безліч знайомств, душевної порідненості з людьми, його слово вабило читача і слухача, було довірливим і чесним, зваженим і поміркованим, але ж робилося гострим і непримиренним, твердим і разючим, коли йшлося про Батьківщину, правду і честь свого народу, яку він не втомлювався обстоювати. Тож приспів поет на тризну дня, коли «навколо ніч, мов чорний згусток крові». І тоді довелося стати мітинговим заводієм, зробитися оборонцем цінностей, які впродовж багатьох десятиліть витравлювали з людських душ, роблячи з людини «гомосовєтікуса», позбавленого національності, родової пам’яті і загалом людської моралі, замінником якої виступало сурогатне вчення новоявлених пророків.
Тож не рахуймо чужі гріхи — вони полічені, а рахуймо свої, і прийде прощення. Так жив і так робив Степан Сапеляк. Волів жити просто, але чесно, був людиною обов’язку і чину.
У травні 2011 року на презентації тритомника «І каміння те стало хлібами…», виданого до його 60-річчя, присутні в Оперному театрі, стоячи вітали поета. І Степан Сапеляк відчув, що життя не минулося намарне, і не приховував у радощах того усвідомлення.