Олена Павлюк. Вірші 1978-2012 рр.

 

Буду дуже рада, якщо моє слово знайде відгук у Вашому серці.

Дякую.

 

 

 

Коли тобі самотньо на Землі,

Коли лишився сам-на-сам з собою,

В мій сон прийди

І помовчи зі мною.

       

              * * *

Я російською кричу,

Я російською мовчу,

Бачу сни і, навіть

З Богом розмовляю.

Тільки пісню я свою

Українською співаю.

 

* * *

Візьму нитки я різнокольорові –

Зелені, білі, волошкові,

Рожеві і небесно-голубі,

А гляну – тільки чорне і червоне

У мене на канві.

 

             * * *

Ти не наснилася мені, Земле моя.

Ти була поруч, та тебе не знала я.

Співала я твої пісні зовсім німа

І так гадала, як і всі – тебе нема.

У серці я тебе знайшла і двері всі відкрила.

І раптом ти в мене ввійшла,

І я заговорила.

 

* * *

Кажуть, і ти там був?

І дуба в лукомор’ї бачив?

І, навіть, щось там пив? –

Що ж жолудя не взяв,

Щоб посадити коло себе

Дубок зелений? Хай росте.

А згодом, можна

Й ланцюжка повісити,

І котика пустити – хай туди-сюди ходить

І муркоче. А там і мавки…

Що, не хочеш? – І вірно:

Краще під вербою, своєю, рідною, кривою

На свій лад пісеньку співать.

Свою колиску колисать.

 

* * *

Я молюсь.

І з роками в молитві моїй

Залишилася тільки подяка.

Я насправді люблю

Свою долю, шлях свій,

Зиму, літо і осінь, і мряку,

І веселі краплини дощу,

Що стрибають у воду цвяшками.

Люблю руку покласти на камінь,

На живе його скрите тепло,

І відчути, що все це моє,

Навіть те, чого я не знаю.

Залиши мені, що в мене є.

Хоч на день. Хоч на мить.

Я благаю.

* * *

Прилетіла пташечка сіра,

На долонь мою раптом присіла

І сказала: “Так можеш і ти,

Тільки крилами змахни і лети”.

 

І тепер вечорами без страху

Я тихенько літаю над дахом.

Якщо я зуміла, зможеш і ти.

Розганяйся! Ширше крила!

Лети!

* * *

Я неправду сказала тобі.

Я не сильна, не горда, не дужа

І нікому на світі не нужна.

Я неправду сказала.

 

Я боялася твого жалю.

Не хотіла тобі заважати

Свою долю щасливу шукати.

Я боялася твого жалю.

 

І тепер я щаслива, повір:

За вікном вітер гілку колише,

В моїм серці і спокій, і тиша.

І тепер я щаслива.

Не вір!

 

* * *

Був і у мене сад, і яблуня цвіла,

І соловей співав, і ружа квітувала.

І я в тому саду щасливая була

І про прийдешнє дуже мало знала,

Тепер той сад чужий, а яблуня цвіте

І соловей співа, і ружа розквітає.

І я не хочу більше згадувать про те

І добре знаю, що мене чекає.

 

* * *

Чи в Пеклі, чи в Раю, того я не знаю,

А знаю одне, – що де б ти не був

Ти впізнаєш мене.

Бо буду я сива, стара і не схожа

На інших едемівських дівчат.

(Там, кажуть, на вході замовити можна

Красу, юний вік, все підряд.)

Хотіла б і я наче пишная ружа

На тому балу виглядать,

Та важко тобі тоді буде, мій друже,

Мене у юрбі розпізнать.

 

* * *

Я зриваюся з кручі –

Ти руки мені підкладаєш.

Я злітаю кудись не туди –

Ти на землю мене повертаєш.

Ти проносиш повз мене

Мільйони разів свою чашу

Гірку і солодку.

І я кожного разу прошу: “Пронеси.”

Я з тобою на “ти”, як і всі.

Коли сплине мій час,

Я із рук твоїх, Боже, прийму

І з подякою вип’ю, що випити мушу.

І піду за тобою. Тобі одному

Я довірю свою живу душу.

 

 

 

* * *

Жаль мені, жаль

Того давнього, чистого,

З довгими тінями дня золотого.

Пізньої осені сина привітного.

Якби то знать, що не буде такого,

Я б в його пахощах дивних купалася,

Його повітрям прозорим омилася.

Я б в тому дні назавжди залишилася…

* * *

Ще я жива. І серце б’ється.

І дні минають не дарма,

Та іноді мені здається –

Мене нема.

А тільки є прозорі хвилі,

Далека пісня, тихий сміх,

Чудовий світ до болю милий,

Один на всіх.

 

 

* * *

Чужа дитина мені воду подає.

Вона мене не лає і не б’є,

Але і в очі глянути не хоче,

А з іншими так голосно регоче

І хвалиться, що щасливо жиє.

 

Чужа вона, але колись була моя.

І завжди пам’ятати буду я

Які гарячі були в неї очі

І як вдивлялися в мої.

І хоч я іноді забути хочу

Дитячі витівки її,

Я пам’ятаю. Того не забути.

Вона б могла моєю й зараз бути.

 

* * *

Є в мене друзі, свати і брати,

Своя дорога і доля,

І, розумієш? – у мене є ти.

І коли радість чи горе,

Або весела якась новина

Чи знову я помираю,

Мені не треба ні сліз, ні вина.

– Номер я твій набираю…

 

              * * *

Я всміхаюсь тобі хоча ледве не плачу.

Я всміхаюсь тобі і в очах твоїх бачу

Щиру посмішку схожу на плач, –

Ти пробач, мені, мамо, пробач.

Ми не були з тобою близькі,

Ми були дуже різні з тобою

І об’єднані тільки любов’ю,

Що занадто глибоко в собі берегли,

Я не встигла сказати тобі, що люблю,

Що жалію, що знаю, що чую.

Що без тебе давно вже мандрую

По світах. Що самотньо мені.

Все частіше тобі говорю я : “Захисти. Посміхнися. Не плач.

Ти пробач мене, мамо, пробач”.

 

              * * *

Я не шукаю Бога на Землі.

Бо Він в мені. Він весь в мені.

І ноша та легка, бо Він мене несе.

Тепер я можу все.

 

* * *

До мене янгол прилетів

І говорив зі мною.

Я бачила, як тінь від крил

Хиталась в нього за спиною.

Він щось таке мені казав,

Що я хотіла чути,

По імені мене назвав,

Міг руку простягнути

Мені назустріч, але ні –

Тільки змахнув рукою,

Всміхнувся лагідно мені,

Злетів. Я вслід йому дивилась.

Розтанув янгол в вишині…

А я ще залищилась.

* * *

Невже все це тільки примара?

Невже, нам з тобою здається,

Що меду солодший полин,

Коли той полин на вустах

Твоїх гірко сміється?

Невже, це в уяві приходить зима?

І літо несправжнє, і осінь?

І зорі, і небо, і квіти?

І те, що у нас народилися діти,

І те, що померли батьки?

Що ми живимо, навіть,

Ловимо рибу з ріки?

Невже, просто з неба в долоні

Стрибають несправжні краплини води?

Якщо все це так,

Ти мене не буди!

 

* * *

Навчи мене любити, розуміти

І вибачати. Та не все.

Навчи мене казати: “Ні!”

Допоможи мені.

 

Навчи своїм шляхом летіти,

А не туди, куди несе.

Без страху правду говорити.

Дай сили витримати все.

 

Якщо ти справді є,

Подай мені свій знак.

Навчи мене. Навчи мене

Хоч іноді казати: “Так!”

 

* * *

Відлітають птахи.

Осипаються мрії з дерев.

Покружляють в повітрі, –

І ось вже вони під ногами.

Так щороку готує природа

Себе до весни. Засинає і марить.

І дивиться сни.

Листя падає тихо до ніг,

Мерехтить полум’яним вогнем.

Долітає сумний його сміх

І усю огортає мене.

Так палає вечірня зоря,

Так агава цвіте, раз в житті,

І так осінь, безцінна моя,

Розкидає листи золоті.

 

* * *

Не йди. І не жени мене.

Я ще побуду тут,

Де кожна мить минає назавжди,

І де неможна два рази

Ступити, навіть в одну воду.

Де так багато справжньої біди

І справжньої краси,

Та іноді нема на що дивитись

І хочеться замовкнути, піти!

І так кортить навіки залишитись.

 

              * * *

Я хочу ще…

Не островів Канарських і не хвиль,

І не вітрил червоних або білих.

Я хочу, щоб ти ще мене любив,

Мій милий.

Я хочу ще…

Щоб ти не відпускав мене від себе

І, щоб чи синє, чи заплакане дощем.

Завжди над нами було небо.

Я хочу ще…

Не відривай своїх гарячих рук,

Сховай мене в долонях, наче птаха.

І хай попереду чи хрест, чи плаха,

Укрий мене своїм плащем.

Я хочу ще…

 

* * *

Не бійся сказати: “Пробач”.

Не бійся “Я винен” сказати.

Як сльози навернуть – заплач,

Ти бійся змовчати.

Не бійся почути: ” Прощай”.

Не бійся “Ти винен”  почути.

Нічого не обіцяй. Ти бійся забути.

 

              * * *

– Ти боїшся зими?

– Ні.

– А радієш весні?

– Ні.

– Любиш літо?

– То спека сама.

– Може, осінь?

– Пора дощова…

– Тоді як ти на світі живеш?

– Я тону в його білих снігах,

І веселі дощі обіймають мене,

І весняні хрущі мені пісню співають,

Літо пестить, і гріє, і грає зі мною,

Заколисує вітер весною.

Все сплелося в єдиний вінок,

Що невпинно кружля коло мене.

І я втратити світ цей боюсь.

І радію. І плачу. Й сміюсь.

 

* * *

Чуєш? Ні? І я не чую.

Тільки днюю і ночую.

Перестала рахувати дні,

Хвилини і роки,

Що спливають непомітно,

Наче води із ріки.

Пам’ятаєш? Пам’ятаєш!

І про мене знаєш? Знаєш!

І я знаю. І живу.

І по річці тій пливу.

 

* * *

Із різних джерел ми з тобою п’ємо.

Моє висиха, – обміліло давно.

Твоє зовсім поруч, мов дзвони бринить.

Вода з нього б’є, наче срібло кипить.

І воду сріблясту ту кожен бере

І п’є, і смакує кожен.

А я? Я не можу.

 

* * *

Залишилося тільки пір’я

Із твого чарівного крила.

І я, навіть, собі не вірю,

Що колись ти моєю була.

Що до мене ти прилітала

І сідала на моє плече,

Що ти бавилась і співала.

Мені зле. Прилітай іще!

 

* * *

Я п’ю цей світ маленькими ковтками

І кожен з них ціную і люблю.

Вони гіркі, солодкі, та з роками

Терпкими та смачнішими стають.

І хочеться затамувати подих,

Не дихати і зупинити мить,

Щоб присмак той не загубить.

* * *

Ти мого щастя птах.

Ти ще в моїх руках,

Але давно вже не зі мною.

Весна тебе несе.

Я дякую за все:

За те, що був і що злітаєш,

За те, що ти жалю не знаєш,

Що в твоїх крилах вітру дзвін,

А в мене сивина на скронях,

Ти весь тремтиш в моїх долонях…

Злітай! Лети!

Аж доки вільний ти,

Ще я жива, Ще я щаслива.

Для мене грім гримить і злива

Мені сердито б’є в лице.

Тобі я дякую за це.