• Головна
  • Товариство
  • Творчість
    • Поезія
    • Проза
    • Драматургія
    • Критика та есеїстика
    • Переклади
    • Зав’язь
  • Літпроцес
    • Журнал “Харків. Lit”
    • ЛітReview
    • “Кальміюс”
      • Кальміюс-2018
      • Кальміюс-2017
      • Кальміюс-2016
  • Історія
    • Літературний Харків
    • Постаті
    • Очима культури
  • Наші партнери та друзі
← «Очима культури» № 7. Про «Енеїду» Івана Котляревського, народників та криві дзеркала ідеологій.
ЧАС СОВІСТІ ПРИ СЛОВІ ДНЯ →

Олена Павлюк. Вірші 1978-2012 рр.

Опубліковано в 30 Січ, 2013 Коментування вимкнено 2 063 переглядів

 

Буду дуже рада, якщо моє слово знайде відгук у Вашому серці.

Дякую.

 

 

 

Коли тобі самотньо на Землі,

Коли лишився сам-на-сам з собою,

В мій сон прийди

І помовчи зі мною.

       

              * * *

Я російською кричу,

Я російською мовчу,

Бачу сни і, навіть

З Богом розмовляю.

Тільки пісню я свою

Українською співаю.

 

* * *

Візьму нитки я різнокольорові –

Зелені, білі, волошкові,

Рожеві і небесно-голубі,

А гляну – тільки чорне і червоне

У мене на канві.

 

             * * *

Ти не наснилася мені, Земле моя.

Ти була поруч, та тебе не знала я.

Співала я твої пісні зовсім німа

І так гадала, як і всі – тебе нема.

У серці я тебе знайшла і двері всі відкрила.

І раптом ти в мене ввійшла,

І я заговорила.

 

* * *

Кажуть, і ти там був?

І дуба в лукомор’ї бачив?

І, навіть, щось там пив? –

Що ж жолудя не взяв,

Щоб посадити коло себе

Дубок зелений? Хай росте.

А згодом, можна

Й ланцюжка повісити,

І котика пустити – хай туди-сюди ходить

І муркоче. А там і мавки…

Що, не хочеш? – І вірно:

Краще під вербою, своєю, рідною, кривою

На свій лад пісеньку співать.

Свою колиску колисать.

 

* * *

Я молюсь.

І з роками в молитві моїй

Залишилася тільки подяка.

Я насправді люблю

Свою долю, шлях свій,

Зиму, літо і осінь, і мряку,

І веселі краплини дощу,

Що стрибають у воду цвяшками.

Люблю руку покласти на камінь,

На живе його скрите тепло,

І відчути, що все це моє,

Навіть те, чого я не знаю.

Залиши мені, що в мене є.

Хоч на день. Хоч на мить.

Я благаю.

* * *

Прилетіла пташечка сіра,

На долонь мою раптом присіла

І сказала: “Так можеш і ти,

Тільки крилами змахни і лети”.

 

І тепер вечорами без страху

Я тихенько літаю над дахом.

Якщо я зуміла, зможеш і ти.

Розганяйся! Ширше крила!

Лети!

* * *

Я неправду сказала тобі.

Я не сильна, не горда, не дужа

І нікому на світі не нужна.

Я неправду сказала.

 

Я боялася твого жалю.

Не хотіла тобі заважати

Свою долю щасливу шукати.

Я боялася твого жалю.

 

І тепер я щаслива, повір:

За вікном вітер гілку колише,

В моїм серці і спокій, і тиша.

І тепер я щаслива.

Не вір!

 

* * *

Був і у мене сад, і яблуня цвіла,

І соловей співав, і ружа квітувала.

І я в тому саду щасливая була

І про прийдешнє дуже мало знала,

Тепер той сад чужий, а яблуня цвіте

І соловей співа, і ружа розквітає.

І я не хочу більше згадувать про те

І добре знаю, що мене чекає.

 

* * *

Чи в Пеклі, чи в Раю, того я не знаю,

А знаю одне, – що де б ти не був

Ти впізнаєш мене.

Бо буду я сива, стара і не схожа

На інших едемівських дівчат.

(Там, кажуть, на вході замовити можна

Красу, юний вік, все підряд.)

Хотіла б і я наче пишная ружа

На тому балу виглядать,

Та важко тобі тоді буде, мій друже,

Мене у юрбі розпізнать.

 

* * *

Я зриваюся з кручі –

Ти руки мені підкладаєш.

Я злітаю кудись не туди –

Ти на землю мене повертаєш.

Ти проносиш повз мене

Мільйони разів свою чашу

Гірку і солодку.

І я кожного разу прошу: “Пронеси.”

Я з тобою на “ти”, як і всі.

Коли сплине мій час,

Я із рук твоїх, Боже, прийму

І з подякою вип’ю, що випити мушу.

І піду за тобою. Тобі одному

Я довірю свою живу душу.

 

 

 

* * *

Жаль мені, жаль

Того давнього, чистого,

З довгими тінями дня золотого.

Пізньої осені сина привітного.

Якби то знать, що не буде такого,

Я б в його пахощах дивних купалася,

Його повітрям прозорим омилася.

Я б в тому дні назавжди залишилася…

* * *

Ще я жива. І серце б’ється.

І дні минають не дарма,

Та іноді мені здається –

Мене нема.

А тільки є прозорі хвилі,

Далека пісня, тихий сміх,

Чудовий світ до болю милий,

Один на всіх.

 

 

* * *

Чужа дитина мені воду подає.

Вона мене не лає і не б’є,

Але і в очі глянути не хоче,

А з іншими так голосно регоче

І хвалиться, що щасливо жиє.

 

Чужа вона, але колись була моя.

І завжди пам’ятати буду я

Які гарячі були в неї очі

І як вдивлялися в мої.

І хоч я іноді забути хочу

Дитячі витівки її,

Я пам’ятаю. Того не забути.

Вона б могла моєю й зараз бути.

 

* * *

Є в мене друзі, свати і брати,

Своя дорога і доля,

І, розумієш? – у мене є ти.

І коли радість чи горе,

Або весела якась новина

Чи знову я помираю,

Мені не треба ні сліз, ні вина.

– Номер я твій набираю…

 

              * * *

Я всміхаюсь тобі хоча ледве не плачу.

Я всміхаюсь тобі і в очах твоїх бачу

Щиру посмішку схожу на плач, –

Ти пробач, мені, мамо, пробач.

Ми не були з тобою близькі,

Ми були дуже різні з тобою

І об’єднані тільки любов’ю,

Що занадто глибоко в собі берегли,

Я не встигла сказати тобі, що люблю,

Що жалію, що знаю, що чую.

Що без тебе давно вже мандрую

По світах. Що самотньо мені.

Все частіше тобі говорю я : “Захисти. Посміхнися. Не плач.

Ти пробач мене, мамо, пробач”.

 

              * * *

Я не шукаю Бога на Землі.

Бо Він в мені. Він весь в мені.

І ноша та легка, бо Він мене несе.

Тепер я можу все.

 

* * *

До мене янгол прилетів

І говорив зі мною.

Я бачила, як тінь від крил

Хиталась в нього за спиною.

Він щось таке мені казав,

Що я хотіла чути,

По імені мене назвав,

Міг руку простягнути

Мені назустріч, але ні –

Тільки змахнув рукою,

Всміхнувся лагідно мені,

Злетів. Я вслід йому дивилась.

Розтанув янгол в вишині…

А я ще залищилась.

* * *

Невже все це тільки примара?

Невже, нам з тобою здається,

Що меду солодший полин,

Коли той полин на вустах

Твоїх гірко сміється?

Невже, це в уяві приходить зима?

І літо несправжнє, і осінь?

І зорі, і небо, і квіти?

І те, що у нас народилися діти,

І те, що померли батьки?

Що ми живимо, навіть,

Ловимо рибу з ріки?

Невже, просто з неба в долоні

Стрибають несправжні краплини води?

Якщо все це так,

Ти мене не буди!

 

* * *

Навчи мене любити, розуміти

І вибачати. Та не все.

Навчи мене казати: “Ні!”

Допоможи мені.

 

Навчи своїм шляхом летіти,

А не туди, куди несе.

Без страху правду говорити.

Дай сили витримати все.

 

Якщо ти справді є,

Подай мені свій знак.

Навчи мене. Навчи мене

Хоч іноді казати: “Так!”

 

* * *

Відлітають птахи.

Осипаються мрії з дерев.

Покружляють в повітрі, –

І ось вже вони під ногами.

Так щороку готує природа

Себе до весни. Засинає і марить.

І дивиться сни.

Листя падає тихо до ніг,

Мерехтить полум’яним вогнем.

Долітає сумний його сміх

І усю огортає мене.

Так палає вечірня зоря,

Так агава цвіте, раз в житті,

І так осінь, безцінна моя,

Розкидає листи золоті.

 

* * *

Не йди. І не жени мене.

Я ще побуду тут,

Де кожна мить минає назавжди,

І де неможна два рази

Ступити, навіть в одну воду.

Де так багато справжньої біди

І справжньої краси,

Та іноді нема на що дивитись

І хочеться замовкнути, піти!

І так кортить навіки залишитись.

 

              * * *

Я хочу ще…

Не островів Канарських і не хвиль,

І не вітрил червоних або білих.

Я хочу, щоб ти ще мене любив,

Мій милий.

Я хочу ще…

Щоб ти не відпускав мене від себе

І, щоб чи синє, чи заплакане дощем.

Завжди над нами було небо.

Я хочу ще…

Не відривай своїх гарячих рук,

Сховай мене в долонях, наче птаха.

І хай попереду чи хрест, чи плаха,

Укрий мене своїм плащем.

Я хочу ще…

 

* * *

Не бійся сказати: “Пробач”.

Не бійся “Я винен” сказати.

Як сльози навернуть – заплач,

Ти бійся змовчати.

Не бійся почути: ” Прощай”.

Не бійся “Ти винен”  почути.

Нічого не обіцяй. Ти бійся забути.

 

              * * *

– Ти боїшся зими?

– Ні.

– А радієш весні?

– Ні.

– Любиш літо?

– То спека сама.

– Може, осінь?

– Пора дощова…

– Тоді як ти на світі живеш?

– Я тону в його білих снігах,

І веселі дощі обіймають мене,

І весняні хрущі мені пісню співають,

Літо пестить, і гріє, і грає зі мною,

Заколисує вітер весною.

Все сплелося в єдиний вінок,

Що невпинно кружля коло мене.

І я втратити світ цей боюсь.

І радію. І плачу. Й сміюсь.

 

* * *

Чуєш? Ні? І я не чую.

Тільки днюю і ночую.

Перестала рахувати дні,

Хвилини і роки,

Що спливають непомітно,

Наче води із ріки.

Пам’ятаєш? Пам’ятаєш!

І про мене знаєш? Знаєш!

І я знаю. І живу.

І по річці тій пливу.

 

* * *

Із різних джерел ми з тобою п’ємо.

Моє висиха, – обміліло давно.

Твоє зовсім поруч, мов дзвони бринить.

Вода з нього б’є, наче срібло кипить.

І воду сріблясту ту кожен бере

І п’є, і смакує кожен.

А я? Я не можу.

 

* * *

Залишилося тільки пір’я

Із твого чарівного крила.

І я, навіть, собі не вірю,

Що колись ти моєю була.

Що до мене ти прилітала

І сідала на моє плече,

Що ти бавилась і співала.

Мені зле. Прилітай іще!

 

* * *

Я п’ю цей світ маленькими ковтками

І кожен з них ціную і люблю.

Вони гіркі, солодкі, та з роками

Терпкими та смачнішими стають.

І хочеться затамувати подих,

Не дихати і зупинити мить,

Щоб присмак той не загубить.

* * *

Ти мого щастя птах.

Ти ще в моїх руках,

Але давно вже не зі мною.

Весна тебе несе.

Я дякую за все:

За те, що був і що злітаєш,

За те, що ти жалю не знаєш,

Що в твоїх крилах вітру дзвін,

А в мене сивина на скронях,

Ти весь тремтиш в моїх долонях…

Злітай! Лети!

Аж доки вільний ти,

Ще я жива, Ще я щаслива.

Для мене грім гримить і злива

Мені сердито б’є в лице.

Тобі я дякую за це.

Олена Павлюк
  • Анонси
  • Події
  • Новинки
  • Рецензії
  • Інтерв'ю

Недавні записи

  • Журнал «Харків. Lit» – продовжений політ
  • Пісня в юрті від «спартанця»
  • Майї Львович – 90!
  • Ольга ТІЛЬНА: “Перемога буде за нами, хоча й настане вона нескоро”
  • «Буковинський журнал» підтримує Харків
  • “Маринчин передпокій”: твір молодої харківської письменниці Мар’яни Буранової
  • Премія імені М.Чабанівського 2023

Позначки

1920-ті роки Marko Robert Stech І. Мироненко Ірина Мироненко Антоніна Тимченко Бобошко Боровий Брюґґен В. Бойко Василь Мисик Віктор Бойко Віктор Тимченко Віталій Квітка Григорій Сковорода Кириченко Ковальова Леонід Ушкалов Люцина Хворост Марко Роберт Стех Мельників Михайлин Михайло Красиков О. Ковальова О. Тараненко Олександра Ковальова Очима культури Перерва Петро Джерелянський Романовський Сергій Шелковий Сковорода Стожук Супруненко Тома Хворост Шелковий еміґраційна література малярство музика поезія поезія національного опору розстріляне відродження сталінізм українська культура українська література
© Усі права застережено
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
2012 Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України
Підтримка сайту: Андрій Пеляк