Буду дуже рада, якщо моє слово знайде відгук у Вашому серці.
Дякую.
Коли тобі самотньо на Землі,
Коли лишився сам-на-сам з собою,
В мій сон прийди
І помовчи зі мною.
* * *
Я російською кричу,
Я російською мовчу,
Бачу сни і, навіть
З Богом розмовляю.
Тільки пісню я свою
Українською співаю.
* * *
Візьму нитки я різнокольорові –
Зелені, білі, волошкові,
Рожеві і небесно-голубі,
А гляну – тільки чорне і червоне
У мене на канві.
* * *
Ти не наснилася мені, Земле моя.
Ти була поруч, та тебе не знала я.
Співала я твої пісні зовсім німа
І так гадала, як і всі – тебе нема.
У серці я тебе знайшла і двері всі відкрила.
І раптом ти в мене ввійшла,
І я заговорила.
* * *
Кажуть, і ти там був?
І дуба в лукомор’ї бачив?
І, навіть, щось там пив? –
Що ж жолудя не взяв,
Щоб посадити коло себе
Дубок зелений? Хай росте.
А згодом, можна
Й ланцюжка повісити,
І котика пустити – хай туди-сюди ходить
І муркоче. А там і мавки…
Що, не хочеш? – І вірно:
Краще під вербою, своєю, рідною, кривою
На свій лад пісеньку співать.
Свою колиску колисать.
* * *
Я молюсь.
І з роками в молитві моїй
Залишилася тільки подяка.
Я насправді люблю
Свою долю, шлях свій,
Зиму, літо і осінь, і мряку,
І веселі краплини дощу,
Що стрибають у воду цвяшками.
Люблю руку покласти на камінь,
На живе його скрите тепло,
І відчути, що все це моє,
Навіть те, чого я не знаю.
Залиши мені, що в мене є.
Хоч на день. Хоч на мить.
Я благаю.
* * *
Прилетіла пташечка сіра,
На долонь мою раптом присіла
І сказала: “Так можеш і ти,
Тільки крилами змахни і лети”.
І тепер вечорами без страху
Я тихенько літаю над дахом.
Якщо я зуміла, зможеш і ти.
Розганяйся! Ширше крила!
Лети!
* * *
Я неправду сказала тобі.
Я не сильна, не горда, не дужа
І нікому на світі не нужна.
Я неправду сказала.
Я боялася твого жалю.
Не хотіла тобі заважати
Свою долю щасливу шукати.
Я боялася твого жалю.
І тепер я щаслива, повір:
За вікном вітер гілку колише,
В моїм серці і спокій, і тиша.
І тепер я щаслива.
Не вір!
* * *
Був і у мене сад, і яблуня цвіла,
І соловей співав, і ружа квітувала.
І я в тому саду щасливая була
І про прийдешнє дуже мало знала,
Тепер той сад чужий, а яблуня цвіте
І соловей співа, і ружа розквітає.
І я не хочу більше згадувать про те
І добре знаю, що мене чекає.
* * *
Чи в Пеклі, чи в Раю, того я не знаю,
А знаю одне, – що де б ти не був
Ти впізнаєш мене.
Бо буду я сива, стара і не схожа
На інших едемівських дівчат.
(Там, кажуть, на вході замовити можна
Красу, юний вік, все підряд.)
Хотіла б і я наче пишная ружа
На тому балу виглядать,
Та важко тобі тоді буде, мій друже,
Мене у юрбі розпізнать.
* * *
Я зриваюся з кручі –
Ти руки мені підкладаєш.
Я злітаю кудись не туди –
Ти на землю мене повертаєш.
Ти проносиш повз мене
Мільйони разів свою чашу
Гірку і солодку.
І я кожного разу прошу: “Пронеси.”
Я з тобою на “ти”, як і всі.
Коли сплине мій час,
Я із рук твоїх, Боже, прийму
І з подякою вип’ю, що випити мушу.
І піду за тобою. Тобі одному
Я довірю свою живу душу.
* * *
Жаль мені, жаль
Того давнього, чистого,
З довгими тінями дня золотого.
Пізньої осені сина привітного.
Якби то знать, що не буде такого,
Я б в його пахощах дивних купалася,
Його повітрям прозорим омилася.
Я б в тому дні назавжди залишилася…
* * *
Ще я жива. І серце б’ється.
І дні минають не дарма,
Та іноді мені здається –
Мене нема.
А тільки є прозорі хвилі,
Далека пісня, тихий сміх,
Чудовий світ до болю милий,
Один на всіх.
* * *
Чужа дитина мені воду подає.
Вона мене не лає і не б’є,
Але і в очі глянути не хоче,
А з іншими так голосно регоче
І хвалиться, що щасливо жиє.
Чужа вона, але колись була моя.
І завжди пам’ятати буду я
Які гарячі були в неї очі
І як вдивлялися в мої.
І хоч я іноді забути хочу
Дитячі витівки її,
Я пам’ятаю. Того не забути.
Вона б могла моєю й зараз бути.
* * *
Є в мене друзі, свати і брати,
Своя дорога і доля,
І, розумієш? – у мене є ти.
І коли радість чи горе,
Або весела якась новина
Чи знову я помираю,
Мені не треба ні сліз, ні вина.
– Номер я твій набираю…
* * *
Я всміхаюсь тобі хоча ледве не плачу.
Я всміхаюсь тобі і в очах твоїх бачу
Щиру посмішку схожу на плач, –
Ти пробач, мені, мамо, пробач.
Ми не були з тобою близькі,
Ми були дуже різні з тобою
І об’єднані тільки любов’ю,
Що занадто глибоко в собі берегли,
Я не встигла сказати тобі, що люблю,
Що жалію, що знаю, що чую.
Що без тебе давно вже мандрую
По світах. Що самотньо мені.
Все частіше тобі говорю я : “Захисти. Посміхнися. Не плач.
Ти пробач мене, мамо, пробач”.
* * *
Я не шукаю Бога на Землі.
Бо Він в мені. Він весь в мені.
І ноша та легка, бо Він мене несе.
Тепер я можу все.
* * *
До мене янгол прилетів
І говорив зі мною.
Я бачила, як тінь від крил
Хиталась в нього за спиною.
Він щось таке мені казав,
Що я хотіла чути,
По імені мене назвав,
Міг руку простягнути
Мені назустріч, але ні –
Тільки змахнув рукою,
Всміхнувся лагідно мені,
Злетів. Я вслід йому дивилась.
Розтанув янгол в вишині…
А я ще залищилась.
* * *
Невже все це тільки примара?
Невже, нам з тобою здається,
Що меду солодший полин,
Коли той полин на вустах
Твоїх гірко сміється?
Невже, це в уяві приходить зима?
І літо несправжнє, і осінь?
І зорі, і небо, і квіти?
І те, що у нас народилися діти,
І те, що померли батьки?
Що ми живимо, навіть,
Ловимо рибу з ріки?
Невже, просто з неба в долоні
Стрибають несправжні краплини води?
Якщо все це так,
Ти мене не буди!
* * *
Навчи мене любити, розуміти
І вибачати. Та не все.
Навчи мене казати: “Ні!”
Допоможи мені.
Навчи своїм шляхом летіти,
А не туди, куди несе.
Без страху правду говорити.
Дай сили витримати все.
Якщо ти справді є,
Подай мені свій знак.
Навчи мене. Навчи мене
Хоч іноді казати: “Так!”
* * *
Відлітають птахи.
Осипаються мрії з дерев.
Покружляють в повітрі, –
І ось вже вони під ногами.
Так щороку готує природа
Себе до весни. Засинає і марить.
І дивиться сни.
Листя падає тихо до ніг,
Мерехтить полум’яним вогнем.
Долітає сумний його сміх
І усю огортає мене.
Так палає вечірня зоря,
Так агава цвіте, раз в житті,
І так осінь, безцінна моя,
Розкидає листи золоті.
* * *
Не йди. І не жени мене.
Я ще побуду тут,
Де кожна мить минає назавжди,
І де неможна два рази
Ступити, навіть в одну воду.
Де так багато справжньої біди
І справжньої краси,
Та іноді нема на що дивитись
І хочеться замовкнути, піти!
І так кортить навіки залишитись.
* * *
Я хочу ще…
Не островів Канарських і не хвиль,
І не вітрил червоних або білих.
Я хочу, щоб ти ще мене любив,
Мій милий.
Я хочу ще…
Щоб ти не відпускав мене від себе
І, щоб чи синє, чи заплакане дощем.
Завжди над нами було небо.
Я хочу ще…
Не відривай своїх гарячих рук,
Сховай мене в долонях, наче птаха.
І хай попереду чи хрест, чи плаха,
Укрий мене своїм плащем.
Я хочу ще…
* * *
Не бійся сказати: “Пробач”.
Не бійся “Я винен” сказати.
Як сльози навернуть – заплач,
Ти бійся змовчати.
Не бійся почути: ” Прощай”.
Не бійся “Ти винен” почути.
Нічого не обіцяй. Ти бійся забути.
* * *
– Ти боїшся зими?
– Ні.
– А радієш весні?
– Ні.
– Любиш літо?
– То спека сама.
– Може, осінь?
– Пора дощова…
– Тоді як ти на світі живеш?
– Я тону в його білих снігах,
І веселі дощі обіймають мене,
І весняні хрущі мені пісню співають,
Літо пестить, і гріє, і грає зі мною,
Заколисує вітер весною.
Все сплелося в єдиний вінок,
Що невпинно кружля коло мене.
І я втратити світ цей боюсь.
І радію. І плачу. Й сміюсь.
* * *
Чуєш? Ні? І я не чую.
Тільки днюю і ночую.
Перестала рахувати дні,
Хвилини і роки,
Що спливають непомітно,
Наче води із ріки.
Пам’ятаєш? Пам’ятаєш!
І про мене знаєш? Знаєш!
І я знаю. І живу.
І по річці тій пливу.
* * *
Із різних джерел ми з тобою п’ємо.
Моє висиха, – обміліло давно.
Твоє зовсім поруч, мов дзвони бринить.
Вода з нього б’є, наче срібло кипить.
І воду сріблясту ту кожен бере
І п’є, і смакує кожен.
А я? Я не можу.
* * *
Залишилося тільки пір’я
Із твого чарівного крила.
І я, навіть, собі не вірю,
Що колись ти моєю була.
Що до мене ти прилітала
І сідала на моє плече,
Що ти бавилась і співала.
Мені зле. Прилітай іще!
* * *
Я п’ю цей світ маленькими ковтками
І кожен з них ціную і люблю.
Вони гіркі, солодкі, та з роками
Терпкими та смачнішими стають.
І хочеться затамувати подих,
Не дихати і зупинити мить,
Щоб присмак той не загубить.
* * *
Ти мого щастя птах.
Ти ще в моїх руках,
Але давно вже не зі мною.
Весна тебе несе.
Я дякую за все:
За те, що був і що злітаєш,
За те, що ти жалю не знаєш,
Що в твоїх крилах вітру дзвін,
А в мене сивина на скронях,
Ти весь тремтиш в моїх долонях…
Злітай! Лети!
Аж доки вільний ти,
Ще я жива, Ще я щаслива.
Для мене грім гримить і злива
Мені сердито б’є в лице.
Тобі я дякую за це.